ПАРУБОЦЬКЕ – ВЛИЗЬКО ОЛЕКСА

І

Гей, піду на села у веселім марші,

Щоб за плугом взнати, чи поет і я!

Сонце ти гаряче, братику мій старший,

Мабуть, в тім і буде доленька моя!

Як і кожний, буду! В парубоцькім колі

Вечором зі сміхом вийду на майдан.

(Позабувши місто, де панелі голі,

А на них самотній висиха каштан!)

Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку,

Виб’є серце тугу – спадщину гнилу!

Громом реготати буду аж до ранку,

З перуном ходити у шовкову млу!..

Налигаю місяць за срібляні роги

(Все можливо, друзі, серцю юнака!)

І пісні закину зорями під ноги

Для дівчат веселих біля тартака.

Там на полонині, де в кущах омани,

В сутінь біля ставу, а за ставом – млин,

Безтурботно стану цілувать кохану,

І зім’ятий буде пахнути полин.

Та замало буде тихої дороги.

Усміхнеться неня: “Ну і басурман!”

Налигаю місяць за срібляні роги,

Шкереберть на ньому полечу в туман.

По далеких гонах, за далекі межі,

Мовби на казковім чудо-кораблі,-

Заберу в обійми у свої ведмежі

Все, що є ясного на оцій землі!..

Сонце ти гаряче, братику мій старший,

Мабуть, в тім і буде доленька моя,

Щоб іти на села у веселім марші

І за плугом взнати, чи поет і я!

II

Чи не серце там ото упало

У гарячу вечора долонь,

Що й у мене сонячним запалом

Вже не б’ється промінь біля скронь?

Чом сьогодні вдруге на майдані

Я дарма мою кохану жду,

І женуть імлою думи п’яні

У простір, у безвість череду?

Так шалено тягнуть хороводи,

Вибивають землю парубки,

Та ніяк з холодної колоди

Не зніму тремтячої руки…

…Де ж це ти, прийди, моя хороша!

Де ж це ти, прийди, моя ясна!..

…Золота завихрила пороша

І завмерла дзвоном в ясенах…

Б’ється бубон тонко і зухвало,

І дзвенять дзвіночки біля скронь…

…Та чи серце там ото упало

У гарячу вечора долонь?

III

Розлилася зоряна коновка,

І струмлять літавці, як вино,

В кошениці, вистеленій шовком,

За твоїм малесеньким вікном.

В’ється хміль, і серце хмелем бродить:

Жду-пожду. Мо’, вийдеш на зорі?

І здається, топлять серце води

Океанів синіх і морів.

І здається, зовсім ні до чого

Опівночі глупої краса…

…Тільки тепло падає під ноги,

Мовби порох місячний, роса…

Очеретом роги намантачив

Журавлиний місяць… Суховій…

…Як давно, либонь, уже не бачив

Я твоїх тривожних чорних вій!

Ти прийшла! І б’ється серце вовком,

І п’янять літавці, як вино,

В кошениці, вистеленій шовком,

В кошениці, вистеленій сном!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

ПАРУБОЦЬКЕ – ВЛИЗЬКО ОЛЕКСА