Олег Коцарев : Олекса Влизько: з Венерою Мілоською – на пляшку пива
Усе помітніше піднімається з-під води “атлантида” літератури двадцятих-тридцятих років. І якщо ви цікавитеся українським авангардом та модернізмом – тільки й встигайте перечитувати нові публікації. На черзі – поет Олекса Влизько, про якого Михайло Слабошпицький написав книгу “Веньямін літературної сім’ї. Олекса Влизько та інші”.
Олекса Влизько ввійшов до історії літератури під ярликом непослідовного футуриста. Власне, від футуристів, окрім організаційної належності до “Нової Генерації” та Семенкової опіки, у Влизька – риторичний пафос, легкі деструктивні настрої та не зовсім класичне віршування (хоча, здається, переважно силабо-тонічне). До зразково футуристичних текстів можна віднести хіба нечисленні речі на кшталт довжелезного “Тет-а-тет з венерою мілоською”:
…венеро мілоська,
Промуляли
Очі
Ханенковим лоском!
П’єдесталитесь
Шиком
З парнаських
Сфер
Між гамузом
Муз
І музейних
Мізер!
І врешті
Венерочко, –
Ви –
Не диво!
Ходімо
Зі мною
На пляшку
Пива!…
Частіше Олекса Влизько писав енергійні вірші то баладно-морського типу, то публіцистичні, то по-новому акцентовану пейзажну лірику. І майже скрізь він вдається до свого “фірмового” прийому – емоційного нагнітання за допомогою лексичних і граматичних повторів, специфічної римтіки, рубання рядків (у менш вдалих текстах Влизько виглядає заручником цієї техніки, а ще – свого іміджу “молодечого” життєствердного поета, і техніка ця, й імідж певною мірою споріднювали його з ваплітянським вітаїзмом).
Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.
М’яко котилися хвилі над полем у злотому морі,
Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник
Десь на леваді в сопілку, пасучи корови, дударив.
Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,
Й птиця, жар-птиця залізна майнула… Ревіли корови,
Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,
Плакала лунко сопілка – в сумі сивенький дударик.
(“Аероплан”).
Гей, піду на села у веселім марші,
Щоб за плугом взнати, чи поет і я!
Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя!…
(“Парубоцьке”).
Поет народився сто років тому на станції Боровйонка Новгородської губернії Росії (“Коростень Староруського повіту Новгородської губернії”, навдений деякими біографами як батьківщина Влизька, твердить М. Слабошпицький, – помилка) у родині дяка, що переїхав туди з Київщини. 1917 року Влизьки повернулися в Україну. В юності Олекса, рятуючи молодшого брата, потрапив у холодну зимову воду й оглух. Відтоді він спілкувався з людьми за допомогою папірця і ручки. Хоча дехто у Влизькову глухоту не вірив, вважав її черговим розіграшем, до яких Влизько був дуже схильним – надто вже добре цей хлопець орієнтувався у просторі.
Коли батько почав сильно пити, Олекса з матір’ю та братом переїхали до Києва. Тут він дебютував із російськомовними віршами. Потім перейшов на українську мову. Літературний істеблішмент зустрів новачка з величезним ентузіазмом. Компліменти сипались, як із мішка. Із відстані часу дозволю собі суб’єктивне припущення: саме раннє визнання зашкодило Влизькові як поету. Безумовно талановитий автор, він, однак, у багатьох текстах виразно “не мав, що сказати”, але писав, стимульований цими публічними авансами, а також власним темпераментом та потребою у гонорарах. Подальші події, звісно, тим більше не могли дати йому люфт для маневру, аби відшліфувати власний стиль, тематику й філософію.
Разом із “Новою Генерацією” Влизько потрапляє у шквал літературної дискусії, зазнає нищівної літературної та політичної критики і виходить із організації. Наближаються тридцяті, і він прагне відповідно перебудувати власну мову – його тексти все більш агітаційні, публіцистичні. Як і більшість колег, він болісно “народжує” соцреалізм. Подорож до Німеччини стає в літературному сенсі лише приводом для вибуху антибуржуазного прокламаторства (зате там Влизько підібрав собі модний гардероб, яким активно хизувався в Україні, чим дещо нагадує сучасних молодих письменників, котрі повертаються із закордонних “грантів” J).
Підлаштувавшись під лінію партії у поезії, в реальному житті Олекса живе доволі екстравагантно. Так, одного разу Києвом пішли чутки, що він утопився в Дніпрі. Чи то односельці Влизька запустили такі розмови (він начебто напідпитку невдало пірнув у ставок, але зовсім не потонув), чи сам здійснив провокацію, але після численних некрологів та статей поява живого поета стала в Києві справжньою сенсацією.
Іншим разом Олекса нелегально перетинав радянсько-іранський кордон, він також міг запросто вилізти на якийсь радянський пам’ятник, голився налисо…
1934 року Влизька заарештували. За спогадами, він погодився підписати всі звинувачення в належності до “контрреволюційної організації” (іронія долі: всі свідки розповідають, що Олекса чи не найдовше з усіх літераторів не втрачав ілюзій щодо радянського ладу), і 14 грудня поета розстріляли.
Драматична доля, величезна кількість творів (більше десяти прижиттєвих видань), серед яких трапляються дуже талановиті – постать Олекси Влизька просто зобов’язана ввійти в нормальний літературний обіг. На це й спрямована книга Михайла Слабошпицького, говорити про яку без такого довгого вступу сьогодні ще не можна. Отже, “Веньямін літературної сім’ї. Олекса Влизько та інші”. Це книга про біографію Олекси Влизька, про його тексти, про сучасників і навіть з елементами дизайну епохи. Саме широкий контекст – чи не найсильніше місце книги. Тут спливають і цікаві історії з напівбогемного життя “Розстріляного відродження”, і досі маловідомі виправдальні вірші Бажана (виправдальні не перед режимом, а перед абстрактним, але дуже скептичним нащадком, котрому не зрозуміти причин “коливання разом із лінією партії”), і фотоматеріали з малюнками, і майже зовсім незнана постать брата Влизька – художника Олександра.
У кінці книги – добірка віршів Олекси Влизька. Чимало з них презентовано цитатами в інших розділах, і часто мимохідь зацитовані вірші видаються вправнішими за наведені в кінці повністю (може, їх було відібрано через більшу “хрестоматійність” і відповідність іміджеві?). Втім, у будь-якому разі, той, хто прочитає “Веньяміна літературної сім’ї…”, уявлення про його творчість матиме.
Не можна не звернути увагу на бачення М. Слабошпицьким літературної дискусії двадцятих, особливо її останнього, “доносного” етапу. Рідкісний випадок – він не пристає на жоден бік. Розумна позиція, що заслуговує на повагу, надто з урахуванням того, що дискусія давно і плачевно закінчилася. Автору вистачило сміливості відверто назвати двох чудових письменників – Хвильового й Семенка – тим, ким вони були в житті й організаційних питаннях насправді, – авторитарними сектантами.
Однак, рішуче розправившись із одними стереотипами, М. Слабошпицький залишився вірним іншим. Це, передусім, по-спілчанському “послідовний” підхід до оцінювання поезії. Коли в простому й чарівному тексті про те, що “страшенно багато підстав написати всім листа” декларативність і маршові нотки є свідченням свіжого й бадьорого таланту, а у творах, подібних до цитованого вірша про Венеру Мілоську чи, скажімо, деяких творів Михайля Семенка, подібні риси вже свідчать про творчий занепад. Іншими словами, тут, у найкращих традиціях “вульгарно-соціологічного” літературознавства, у поезії, ніби в статті, правильні або неправильні слова виходять чи не вдесятеро важливішими за мистецьку вправність чи невправність. Саме такий підхід Микола Шлемкевич колись називав “Еросом із переплутаними крилами”: культура виконує функції науки (складники можна замінити зокрема й на літературу та публіцистику) і навпаки. Варто дорікнути Михайлові Слабошпицькому й надто розлогою пафосною мовою. Натхненні багатослівні речення часом повторюють одне одне та розчиняються у “воді”.
І все ж книга вийшла справді цікавою. Вона беззаперечно заслуговує на позначку “must read”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)