Регіональні аспекти урбанізації та “міського вибуху”
Незважаючи на те що урбанізація стала загальносвітовим, глобальним процесом, який володіє багатьма подібними рисами, сучасний урбаністичний світ все ж не можна назвати однорідним. Навпаки, для нього характерні дуже велике різноманіття, різні відтінки, властиві складовим його частинам – регіонам, субрегіонам, країнам.
При самому генералізованому підході звертають на себе увагу суттєві відмінності між двома основними типами урбанізації, один з яких характерний для економічно розвинених країн, а інший – для розвиваються.
В економічно розвинених країнах, які протягом вже двох століть здійснювали, можна сказати, класичну модель урбанізації, її процес певною мірою стабілізувався. Відтік населення з сільської місцевості в міста вже не носить масового характеру, так що міське населення зростає в основному завдяки власному природному приросту. Більше того, як зазначають багато авторів, в цих країнах відбувається процес дезурбанізаціі, тобто відтоку населення – насамперед представників середнього класу – у сільську місцевість. У результаті темпи приросту міського населення в розвинених країнах знизилися в 2005 р. до 0,5%. Останнім часом урбанізація в них йде переважно “вглиб”, проявляючись у нових формах міського розселення – агломераціях, урбанізованих районах і зонах, мегалополисом, у розвитку процесів субурбанізації, Рурбанізація.
Країни, що розвиваються, вступивши на шлях урбанізації фактично тільки в середині XX в., Орієнтуються в чому на іншу модель цього глобального процесу. Можна сказати, що вони ніби надолужують згаяне, поєднуючи демографічний вибух з феноменальним за масштабами “міським вибухом”. Останній виражається тут насамперед у високих і дуже високих темпах зростання міського населення: у середньому вони становлять приблизно 2,8% на рік, що набагато перевищує показник розвинених країн. Інша важлива відмінність цього типу урбанізації у тому, що він поширюється переважно “вшир”, охоплюючи все нові території. А головною його рушійною силою як і раніше залишається приплив мігрантів з сільської місцевості, яких приймаючі міста не можуть повністю забезпечити ні житлом, ні роботою.
У результаті таких відмінностей в єдиному урбанізаційних процесів багато кількісних пропорції, що визначають співвідношення між розвиненими і країнами, що розвиваються, почали змінюватися на користь останніх. Так, загальна чисельність міських жителів у розвинених країнах збільшилася з 442 млн осіб у 1950 р. до 925 млн чоловік у 2005 р., або більш ніж у два рази. А число городян у країнах, що розвиваються за той же час зросла з 304 млн до 1942 млн осіб або в 6,7 рази! Вже в 1975 р. чисельність городян у країнах, що розвиваються зрівнялася з їх чисельністю в розвинених країнах, а в 2005 р., як випливає з наведених цифр, країни, що розвиваються за цим показником перевершили розвинені більш ніж у два рази (рис. 51).
Цю ж пропорцію можна розглянути і на прикладі групи країн з найбільшою чисельністю міських жителів. Хоча з 15 таких країн на що розвиваються припадає приблизно половина, за загальною чисельністю городян вони набагато перевершують розвинені країни. Досить сказати, що в одному Китаї городян більше, ніж у ФРН, Великобританії, у Франції, в Італії та Японії разом узятих.
Географічна картина світу Посібник для вузів Кн. I: Загальна характеристика світу. Глобальні проблеми людства
Відповідно змінилися і головні часткові співвідношення. Якщо в 1950 р. в розвинених країнах проживало майже 60% всіх городян світу, то безпосередньо до 1970 р. ця частка зменшилася до 50, а до 2005 р. – до 32%. Така ж зміна пропорцій між двома основними типами країн можна спостерігати і при порівнянні окремих великих регіонів світу: частка Азії, Африки та Латинської Америки у загальній чисельності городян протягом усієї другої половини XX в. постійно збільшувалася, тоді як частка зарубіжної Європи, Північної Америки, Австралії зменшувалася (табл. 64).
Особливо вражають показники зарубіжної Азії, частка якої у світовій чисельності міських жителів майже в 1,6 рази перевищує сукупну частку розвинених регіонів. Та й у Латинській Америці городян тепер більше, ніж в зарубіжній Європі.
На цьому загальному тлі необхідно відзначити ще одну важливу рису процесу урбанізації в країнах, яка стала чи не головною. Йдеться про феноменальне зростанні не просто міського, а крупногородского розселення в цих країнах, де “міський вибух” в більшості випадків прийняв саме таку форму. За даними, наведеними Е. Н. Перцик, вже в 1990 р. з 232 агломерацій – “мільйонерів”, що були в усьому світі, в країнах, що розвиваються знаходилися 174, а в розвинених – 108 агломерацій. У 2005 р. цей розрив став ще більш помітним (табл. 65). З даних цієї таблиці випливає, що за кількістю агломерацій країни, що розвиваються випереджають розвинені в 2,6 рази, за кількістю городян – в 2,7 рази. Та й частка міських жителів, що проживають в агломераціях, в них вище. І тільки за часткою городян у всьому населенні розвиваючі країни з мільярдами їх сільських жителів ще істотно поступаються розвиненим. Згідно з наявними прогнозами, в 2010 р. кількість міських агломерацій в розвинених країнах фактично не зміняться, а в що розвиваються зросте до 385. Число жителів у них в першому випадку теж майже не збільшиться (360 млн), а в другому виростає до 1100 млн чоловік.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)