“Прийдімо, вклонімося…”: реперцепція подій Коліївщини
Одним із останніх на сьогодні творів Ю. Мушкетика є роман “Прийдімо, вклонімося…”, присвячений селянському повстанню 1768-1769 рр., що відоме під назвою Коліївщина. Це вже друге, після роману “Гайдамаки” (1954), звернення Ю. Мушкетика до подій цього повстання.
Попередником Ю. Мушкетика у художньому дослідженні цієї теми ще до написання “Гайдамаків” були М. Старицький (роман “Последние орлы”), Д. Мордовець (роман “Між Сціллою і Харібдою”). Дещо пізніше вийшов і роман М. Сиротюка “Побратався сокіл”).
Науковому дослідженню Коліївщини присвячена і чимала історіографія.
Отже, ця тема не є “білою плямою”, інша річ, що вона не стільки досліджена, як міфологізована, що часто “…з монографії в монографію, зі статті в статтю нерідко “перекочовують” одні й ті ж, давно введені до наукового вжитку факти, характеристики історичних осіб, оцінки подій та явищ. При цьому спостерігається некритичне ставлення до багатьох тенденційних або плутаних тверджень, генетично корені яких сягають вигадок, започаткованих мемуаристами-сучасниками, польсько-шляхетськими та буржуазними істориками” /1,4/.
Історична література знає чимало прикладів, коли письменник бере багато разів обіграну сюжетну побудову й демонструє власну концепцію зображеного. Але чим же мотивувати повторне звернення Ю. Мушкетика до розробленої ним самим теми? Відповідь на це питання дають як дослідники творчості письменника, так і сам автор.
Ф. Кейда пояснює зацікавленість романіста одним із переломних моментів нашої історії тим, що “…Ю. Мушкетик резонно пов’язав з гайдамаччиною процес боротьби нації за самостійність, за право на життя” /2,51/.
Відзначаючи значно глибше, ніж у “Гайдамаках” осмислення автором подій вітчизняної минувшини, В. П, янов, по-перше, застерігає від несправедливого сприйняття нового роману про Коліївщину як доробленої версії “Гайдамаків”, що були написані рукою початківця. А по-друге, дослідник розкриває мотиви звернення Ю. Мушкетика до цієї сторінки історії: “Він написав принципово новий твір, у якому переосмислив події двохсотлітньої давності, переосмислив у контексті принципово важливих проблем не тільки для нього самого, а й для всіх тих, хто пережив диктатуру тоталітарного режиму і усвідомив жахливі наслідки послідовних регламентацій обсягів знання свого пракореня, історичної долі свого народу” / 3, 132/, а далі додає: “…є всі підстави стверджувати, що в цьому творі письменник не тільки переосмислив написане в “Гайдамаках” сорок років тому, а й по-новому осмислив усе своє життя, життя людини, яка важила від початку самоусвідомлення на велике”/3,133/.
Поштовхом же для розвитку цієї теми став віднайдений самим Ю. Мушкетиком опис гайдамацької частини одного з чотирьох літописів, що входили до літописного ізводу та ще кілька інших уривків.
Своєрідності цьому творові надає не лише показ незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячи можливі психологічні та історичні припущення з наслідків Коліївщини, показати зв’язок минулого і сучасного.
Віднайдена історична пам’ятка примусила письменника переосмислити перебіг подій селянського повстання, значення в підготовці та проведенні повстання ряду історичних осіб, відомості про родовід Залізняка. Право не погодитися з офіційною концепцією “переймає” на себе у романі “Прийдімо, вклонімося…” Василь Гордійович Чорний, особистість якого гартувалася на шляхах фінської та Вітчизняної воєн, на нелегкій службі в НКВС, який пережив тяжке поранення і трибунал, залишився інвалідом. Він зароджує у душі головного героя Олега Зайченка перші сумніви про історію, яку нам “прописала Москва”.
Пам’ять – головний духовний рушій у романі “Прийдімо, вклонімося…” Вона є не лише внутрішньо-моральною категорією, але і поняттям про буття протягом епох. Через спогади і роздуми Чорного піднімається проблема: як силові поля історії керують людськими долями, як твориться і загартовується душа, дух, розум в одних, і псуються в інших. Чорний згадує своє життя, а перед нами поступово постає життя, не просто як “минувшина” і “…як живемо”, але і “як жити”, жити в багатоскладній оточуючій дійсності на чистих началах. Але цей роман, написаний уже рукою зрілого майстра не лише роман-питання, але і роман-відповідь: світ може бути і кращим і гіршим, але людина повинна бути лише кращою. Момент в історії суспільства може бути сприятливим для особистості і чесного життя, але може бути і несприятливим, але людина повинна не дати будь-яким умовам, відносностям знищити закладене у кожному з нас абсолютне мірило – пам’ять. Бо як пам’ять окремої людини творить її особистість, так і пам’ять про пращурів творить особистість народу.
Храбан Г. Спалах гніву народного. Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.- К.: Вид-во при Київському університеті, 1989.- 176 с.
Кейда Ф. З відстані століть: Коліївщина в романі Ю. Мушкетика “Прийдімо, вклонімося…” // Слово і час.- 1999.- №3.- С. 51-55.
П’янов В. Пристрасть і правдивість сповіді // Вітчизна.- 1999.- №3-4.- С. 131-133.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)