Особливості літературного процесу XVII століття. Класицизм як провідний напрям літератури – Класицизм у літературі XVII століття
Історичні умови складались так, що на початку XVII століття на європейському континенті тривали державотворчі процеси, у частині країн було встановлено абсолютну монархію, деякі країни мали економічні та політичні проблеми. Деякі країни відійшли від католицького Риму, поширюючи нові власні релігії – лютеранство, кальвінізм, англіканську церкву тощо. Сильніші держави, які мали розвинений флот, зокрема Англія, Іспанія, Голландія та інші, захоплювали нові колонії, посилювались глобалізаційні процеси на різних континентах. Поряд із дворянством у багатьох країнах Європи зросла і набула сили буржуазія, яка впроваджувала в суспільство нові стосунки, нові впливи на формування світогляду людини.
Після доби Відродження великого значення у більшості країн набула тенденція до усвідомлення межі людських можливостей, адже людина почала розуміти власну недосконалість, сумніватись у силі свого інтелекту, шукати порятунку або у фанатичній вірі, або в життєвих насолодах. Унаслідок етичних пошуків і сумнівів у суспільствах європейських країн почалося сприяння новим науковим відкриттям, розвиткові філософської думки, підпорядкуванню природи силі людського розуму. Таким чином, XVII століття було позначене активним розвитком природничих наук, перебудовою суспільства, практичним застосуванням знань, великими культурними досягненнями, що підготувало на майбутнє просвітницький рух XVIII століття.
У XVII столітті внаслідок розвитку торгівлі і мореплавства вперед вийшли такі країни, як Іспанія, Англія, Франція, а інші країни, наприклад, Німеччина та Італія, зважаючи на внутрішні причини, зубожіли, культурно загальмувались і не дали світові визначних літературних досягнень, як це було раніше. Невдовзі й Іспанія (після Сервантеса) поступово уповільнила свій літературний розвиток. Особливого розквіту в XVII столітті зазнала французька література, культура загалом, і цьому сприяло встановлення абсолютної монархії. Стали відомими імена філософа Рене Декарта, драматургів П. Корнеля і Ж. Расіна, комедіографа Мольєра та інших. Література XVII століття – це культурна епоха між добою Відродження і добою Просвітництва, коли було виокремлено три художніх напрями – Ренесансний реалізм, що продовжував існувати (Лопе де Вега), Бароко (П. Кальдерон), Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр).
Ренесансний реалізм продовжував традиції гуманістів Відродження і був пов’язаний із їхніми ідеями та естетичними позиціями. Представники цього напряму відтворювали непривабливу правду життя, свідомо обираючи “низькі” форми, надаючи творам національної своєрідності, простої народної грубуватості на противагу вишуканості, утверджуючи ідеї рівності людей перед Богом.
Упродовж XVI-XVII століть у європейських країнах був поширеній і напрямок бароко, який зародився в Італії. Бароко – стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI – кінця XVIII століття. Саме слово “бароко” перекладається з італійської як Химерний, вишуканий. Воно застосовувалося спочатку в архітектурі, а потім і в мистецтві та літературі. Література бароко пропонувала людині світ мрій, вигадок, вона відзначалась трагічною напруженістю, песимізмом, скептичним світосприйняттям, розумінням марноти і швидкоплинності життя. Література бароко мала ускладнену форму, прагнула поєднати античні ідеали краси з ідеалами християнства, поєднувала трагічне з комічним, вульгарне – з піднесеним тощо. У межах бароко об’єднувалось чимало течій і шкіл, які існували впродовж XVII століття, зокрема гонгоризм, маринізм, преціозну літературу, метафізичну школу та ін. Гонгоризм – напрям в іспанській бароковій літературі XVII ст., що знайшов своє вираження у формалістично-витонченій творчості поета Луїса де Гонгора. Преціозна література – аристократичний напрям у французькій літературі XVII ст., була своєрідним протестом переможеної феодальної знаті проти політики абсолютизму. Названі течії і школи загалом надавали перевагу формі над змістом, ускладнювали поетичне слово, використовували примхливі метафори, алегорії, словесну гру, відмовлялися від принципу доступності поетичного слова.
Класицизм (від французького – взірцевий, досконалий) – літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції і набув поширення в країнах Європи до ХІХ століття. У низці країн і у Франції зокрема класицизм як художній метод був офіційно визнаний урядами, бо в творах класицистів втілювалась ідея національної єдності. Класицизм проголосив культ розуму, чіткість і простоту в ідеях, характерах героїв, у життєвих ситуаціях. Вбачаючи ідеал прекрасного в античності, класицизм поєднував його із розумом, інтелектом.
До естетичних принципів класицизму належать: єдність дії, місця і часу, відмова від зображення реальної дійсності; конфлікт між почуттям і обов’язком, ідеалізація дійсності тощо. Класицисти відображали у своїх творах життя королів і знаті, проголошували перевагу державних інтересів над особистими. Орієнтуючись на античну “класику”, класицисти віддавали перевагу розумові, а не почуттям, як це було прийнято в добу Відродження. Становлення і розвиток класицизму відбувався у боротьбі із літературою бароко. Якщо в бароко були можливими різні поєднання, то класицизм вимагав від письменника дотримання певних правил, серед них – утверджувати ідеал прекрасного, розподіляти твори за певними жанрами: високими (ода, трагедія, епопея, героїчна поема), середніми (елегія, сатира, наукові твори) і низькими (комедія, епіграма, лист, пісні). До кожного жанру були відповідні теми, мовні вимоги, типи героїв, ідеї. У творах високих жанрів ішлось про монархів, політиків, державних діячів, у творах середніх жанрів діяли представники середніх і нижчих прошарків з їхніми вадами та ідеями. У творах середніх і нижчих жанрів ішлося про людську недосконалу природу, світ, викривалися людські і суспільні недоліки, а мова наближалася до розмовного стилю.
Важливим елементом в естетиці класицизму було вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти стверджували незмінність людських характерів, тому їхні образи загалом були абстрактними й універсальними, позбавленими індивідуальних рис, а персонажі втілювали певну провідну рису характеру – совість, честь, обов’язок, скупість, лицемірство та інше. Тому характери героїв чітко поділялися на позитивні і негативні. Наслідуючи античних авторів, класицисти самі створювали “вічні” образи, наприклад, Тартюф, Федра, міщанин-дворянин тощо. Загалом для класицизму характерні аристократизм, орієнтування на смаки вищої суспільної верстви, прагнення виховувати естетичні переконання тією насолодою, яку мусить давати мистецтво.
Науковці виділяють два етапи розвитку класицизму. Перший етап пов’язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм спряв розвиткові економіки, політики, науки, культури. Тому письменники своїм завданням вважали прославити монарха як гаранта національної єдності і незалежності держави. Так П’єр Корнель створив ідеал мудрого і справедливого короля та образи відданих йому прибічників (Сід із драми “Сід” та ін.). На другому етапі монархія втратила свій ореол і продемонструвала риси, які спричинили зміни у пріоритетах класицизму. Поряд із прославленням справедливих монархів класицисти заговорили про недоліки в суспільстві, характери їх героїв почали бути близькими до характерів звичайних людей, на зміну високим жанрам, які були домінантними на першому етапі, прийшли середні і низькі жанри.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)