НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ІВАНА СИЛИ – Олександр ГАВРОШ

Передмова, яку обов’язково слід прочитати

Маленькі друзі! Я знаю, що ви не любите читати передмови.

А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця.

Але ця передмова особлива, бо, не прочитавши її, ви не дізнаєтеся – ГОЛОВНОГО.

Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу.

Були в нас такі і раніше. До незаслужено забутих належить і знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об’їздив півсвіту, здобувши неймовірну кількість перемог. За свою велетенську силу його нарекли ім’ям уславленого, античного борця Кротона.

Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці “Кротон”. Він був дуже близький зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.

І хоча “Неймовірні пригоди Івана Сили” здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не цікаво.

А де в цій книжці правда, а де вигадка – попробуйте з’ясувати самі.

Пам’яті Антона Копинця

Частина перша

Розділ перший,

В якому хтось приїжджає, а хтось утікає

Поїзд ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами почали галасливо заповняти перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя дивно поєднувалися з міцно збитою поставою та широчезними плечами. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.

– Ого, скільки народу! – присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами у

Зеленій крисані, з яким їхали від самого початку, чекав його на виході.

– То що, земляче, будеш чинити? – вправно скрутив він саморобну цигарку.

– Та я знаю, вуйку, – пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду десь на роботу найматися.

– І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, – дядько окутався густим димом.

– А чого він першим ліз! – здвигнув плечами Сила. – Та я його не сильно того… Так, потряс легко.

– Еге, потряс! – вуйко Микульця дрібно засміявся, показавши, рідкі зуби. – Ледве відкачали. Тож тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! – постукав він себе кривим пальцем по чолі.

– Що тепер поробиш, – зітхнув на повні груди легінь. – Тато й так казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

– Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, – глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

“Поліція!” – раптом пролунав крик. І залізничний натовп на мить стих, а далі почав розсипатися. “Ходімо”, – кивнув старий, і земляки із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями почали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них жителів гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий гвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. “Злодій! Тримай злодія!” – кричали задні. Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але на своє нещастя зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.

– На тобі! На! – посипалися удари на голову нещасного.

– Красти! У мене красти! – найбільше репетував молодик у білому фартусі.

– М-м-м! – тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.

– Та він же німий! – крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши каліцтво злодія, а радше – ширину плеч незнайомого селюка, втратили запал на подальшу розправу.

– Ходімо, Штефане! – взяв старший з них за рукав найрозлюченішого. – Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, – підозріло глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

– От лайдак! – замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. – Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! – плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. – Хлопці, з мене пиво! – пробулькотів вдалині його голос.

– Як ви думаєте, чому Іван Сила перегородив дорогу трьом чоловікам, які наздоганяли злодія? Як цей вчинок його характеризує?

Аргументуйте свою думку.

Розділ другий,

В якому німий починає говорити

– Вуйку, а що то – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, намащену товсто смальцем.

– Бога ти, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

– То щось паскудне? – не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

– Хлопці, а ви звідки будете? – раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

– От тобі маєш, песся лабо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. – То ти говориш, паскуднику?

– А що я мав робити? – шморгнув носом малий. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих гевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! – глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

– Усе-одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульця.

– А здохнути з голоду – не гріх? – почав обтріпуватися від пилюки упертюх.

– Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! – подобрішав вуйко. – Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

– З дорогою душею, дядьку! – малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха і вклонився. – Панове, дозвольте відрекомендуватися: Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

– Мішку, – хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко. – Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня валяєш.

– Від роботи, дядьку, коні дохнуть! – підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.

– От хитре! – хитав головою вуйко. – Може, тоді порадиш, куди Іванові податися? Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.

– Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу – третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

– Ти диви, яке цабе! – усміхнувся вусами вуйко Микульця. – Ми думали, що ти – голодранець. А виявляється – перша людина на вокзалі.

– Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! – він глянув на парубійка. Але той мовчав, наминаючи за трьох. Обід для Сили був справою святою.

– Авжеж, тебе надовго затямиш, – після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

– Добре, колеги! Мені вже час. Справи, знаєте! – Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

От типчик! – сплюнув вуйко. – Жулик на жулику. Одне слово, столиця!

“Сто-ли-ця!” – подумав і собі про щось Іван Сила.

– Як характеризує героя ім’я, яким представився “німий”?

– Як ви думаєте, чому Міхап Голий порекомендував Івану Силі вантажити вагони?

Розділ третій,

В якому Іван Сила знаходить роботу

У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. – “Обід!” – сонно позіхнув чоловічок у кашкеті. “Мені би роботу”, – ледве просунув до віконечка півголови Іван. “Ого, який здоровило! – щиро здивувався чоловічок. – Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну, це ми завтра подивимося”. Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив “Перепрошую” і зачинив віконечко, вивісивши табличку “Нема тари”. (З табличками на вокзалі було сутужно.)

Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.

Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деякий час гасли. Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше – свою кирпату сусідку.

“Бідна Маруська! – думав Іван. – Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче…” На цьому слові Іван заснув, враз опинившись у себе вдома, де матінка з повного мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу…

Добре виспавшись, (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою) Іван прийшов на перон одним із перших. Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду і холоду вже ноги не протягнеш.

Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників. Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: “Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали”.

Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом. Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого. – Міху Голого. Але, проблукавши вокзалом півгодини, зрозумів, що в такому натовпі це – даремна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, який просив гроші у перехожих.

– Голий? Знаю такого, – примружив той око. – А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю.

Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидуючи, що з нього можна виманити.

– Та ні! Мені треба Міху, – відмахнувся Іван.

– Голий вас сам знайде, коли треба буде, – втратив малий інтерес До розмови і писклявим голосом почав знову благати перехожих: “Подайте копійочку сироті!”

– Яким був перший робочий день Івана Сили? У яких вчинках цього

Дня проявився його характер?

Розділ четвертий,

В якому Іван Сила демонструє силу

Івана у столиці вражало все, а найперше – рух. Усе тут кудись поспішало, бігло, летіло, метушилося. Зовсім не так, як у горах, де можна запросто прилягти на травичці і спостерігати, як повільно пливуть хмари. Тут, напевно, висміяли би вже одне таке бажання.

Іван роззирався довкола, проходячи повз яскраві вітрини та афіші. Він, на відміну від інших, нікуди не квапився, бо до вечора ще було далеченько.

Його увагу привернув гурт людей, посередині якого щось відбувалося. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько, який горланив на весь рот: “Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходь, хто хоче заробити!”.

Та бажаючих не знаходилося. Іван протиснувся вже до самої середини, бо дійство його зацікавило. Глашатай, а за сумісництвом і власник атракціону, бачачи, що заробіток зривається і через мить люди почнуть розходитися, кинувся рятувати ситуацію.

– Хто, хто не побоїться поборотися з Велетом? Першому – значна скидка, – вирячував він свої чорні очища, але ніхто не виходив. Серед глядачів пробіг іронічний смішок.

– Добре, перший бореться без вступного. Зате всі виграні гроші – його! Тільки його! Ну, хто?! – горланив він, втрачаючи терпіння. Та зауваживши безхитрісне обличчя та широкі плечі Івана, тут же прийняв рішення. – Ось! Ось хто першим вийде на ринг! – потягнув він верховинця за руку в коло. – Як тебе звати? – запитав він очманілого парубійка.

– Сила. Іван, – пробелькотів той.

– Хо-хо! – прогудів кумедний вусань. – Це буде поєдинок знаменитих бійців. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись! Підморгнувши Іванові, він із капелюхом пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий організатор оголосив: “Оскільки будуть боротися знамениті бійці, ставка виграшу подвоюється”. Натовп схвально загув.

– Давай поєдинок!

– Починай!

– Ану вріж йому, Сило!

– Велет, виходь!

Велет виявився на голову меншим за Івана. Це вже був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями. Він співчуваюче глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, та годувати сім’ю якось треба. “Почали!” – гукнув вусатий, і Велет спокійно наблизився до Івана. Він вирішив обійтися із цим дітваком лагідно, уклавши його на землю простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок і зігнути його чи звалити підніжкою не вдавалося. Через кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі.

Натовп підбадьорююче ревів, а організатор почав нервово крутити свого прямого і довгого, як спиця, вуса.

– Зважаючи на рівність сил, дозволяються всілякі прийоми, – оголосив раптово він.

Велет різко відскочив убік і з розмаху вдарив Івана кулаком у груди. Той заточився, але втримався на ногах. Образа і біль були такими сильними, що Іван, не довго думаючи, з усією силою тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулак парубійка потрапив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри, він гучно упав до ніг вражених глядачів.

Вусатий ще пробував його примусити продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. Видно, невдало приземлився. Натовп почав вигукувати ім’я переможця і невдоволеному власникові атракціону нічого не залишалося, як вручити Іванові повний капелюх грошей.

Ошелешений Іван стояв посеред цієї живої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось уперто не потягнув його за рукав.

Перед ним стояв елегантно вбраний панок з борідкою. У руці він тримав тростину.

– Молодий чоловіче, я вас чекаю завтра по обіді в себе вдома, – він простягнув Іванові візитну картку. – До зустрічі! – посміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого капелюха.

Оговтавшись, Іван попрямував до притулку. Його переповняли різні емоції, але передчуття чогось нового і обнадійливого було найсильнішим. “Сто-ли-ця!” – згадав він вуйка Микулу і розсміявся: “Ех, маминих галушок би зараз!”

– Коли і як Іван Сила проявив свою силу?

Розділ п’ятий,

В якому Іван Сила зустрічає поважну персону

Іван ніс останній мішок з борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий. Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто, тільки трохи краще) і мав гарний настрій.

– Привіт кращим трудівникам вокзалу! – поплескав він по плечу Івана. – Як ся маєш? Не сильно завантажують?

– Хочеш спробувати? – просопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його втомила.

– Не ображайся, ведмедю. Ця я так, по-дружньому, – Міха став зосереджено розглядати дірку на своєму черевику, доки Іван ходив за розрахунком.

– Хух! – нарешті зітхнув щасливо верховинець, вмощуючись на травичці біля знайомого. Він ліг горілиць, заклавши руки за голову. І дивився за небесними баранцями, які пливли і тут, так само, як вдома.

– Ти шукав мене? – удавано байдуже запитав Голий, довбаючись сухою травинкою в зубах. – Я чув, ти розбагатів. Це правда?

– Від тебе нічого не приховаєш. Ти – гірше поліції, – засміявся Іван.,

– Лайдаку, я – краще поліції, – ображено відрізав Голий.

– Гаразд, не бурчи. Краще подивись на це, – Сила простягнув йому вчорашню візитну картку.

– Доктор Брякус, – прочитав уголос Голий. (Як не дивно, читати він умів).

– Що за холера? Ти захворів? – скривився він. – Повір мені, що дохтори тільки видурюють гроші.

– Цей пан запросив мене сьогодні в гості, – не дослухав Іван.

Міха ще раз перечитав візитку, а потім рвучко схопився на ноги.

– Ну то пішли!

– Куди? – позіхнув Іван.

– У гості. Це недалеко, – почав поправляти на собі уявну краватку та такий же уявний капелюх Голий. – Тим паче, що я ще сьогодні не обідав.

– Стривай, мене ж одного кликали, – посміхнувся Іван.

– Ти ж розумієш, що я тебе не відпущу самого до дохтора… Е-е, як там його, – тепер Голий дивився в уявне дзеркало і поправляв зачіску. (Зачіска була така сама уявна, бо назвати так те, що було на голові у Міхи, значило би нанести смертельну образу найгіршому перукареві).

– Брякус.

– От-от, до якогось брякуса-дрякуса. І взагалі не ламайся, бо я персона зайнята, – це значило, що Голий до відвідин його поважності д-ра Брякуса готовий.

Іван приречено зітхнув, солодко потягнувся і поплентався за вчорашнім злодієм, а нині вельми серйозною особою паном Міхою Голим.

– Чому Іван сказав про Міху, що він – “гірше поліції”?

Розділ шостий,

В якому головний герой почуває себе незручно

Вони зупинилися перед зеленою хвірткою, за якою виднівся невеликий, але чепурний будинок. Поруч росла яблуня.

– Чекай! – зупинив Міха товариша, який вже намірився дзвонити. Він кішкою видерся на дерево і уважно розглядав подвір’я. – Нічогенько! – прорік він,- Дуй! Я тут посиджу. Якщо щось, свисти.

З дерева донісся гучний хрускіт… (Невідомо, чи то Міха надкусив яблуко, чи яблуня – Міху).

Іванові нічого не залишалося, як задзвонити. Двері відчинив сам доктор.

– A-а, наш богатир, – задоволено посміхнувся він. – Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, – провів він гостя до оселі, потираючи руки.

Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов’ю до старовини.

– “Війна війною, а обід обідом”, – як казали наші войовничі предки. Спочатку пообідаємо, а вже потім – справи, – запросив він Івана до столу.

Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи. Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуса і борідку: “Почувайте себе абсолютно вільно. Їжте, як вам зручно”.

Та Іван був впертий від народження. А тому мучився, але їв, як і доктор. Брякусу це сподобалося.

Після обіду вони всілися у м’які шкіряні крісла і господар запалив сигару.

– Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? випустив він цівку диму.

Іван розгубився. Бо, окрім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.

Доктор Брякус розцінив цю паузу по-своєму.

– Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його можливості. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вам гратулюю, – він театрально поплескав кінчиками пальців.

– А що ви лікуєте? – наважився і собі на запитання Іван.

Брякус здивувався.

– A-а! Ви маєте на увазі мій вчений ступінь. Доктор у даному разі означає, що…

Він на хвильку запнувся.

– Означає, що… – продовжив Брякус. – Зрештою, яке це має значення? Молодий чоловіче, я – тренер. І хотів би попрацювати з вами, – перейшов він до діла. – Я розумію, в якій ви ситуації, а тому не ви мені платитимете, а я вам, – він знову випустив дим.

– Зрештою, як бачите, – показав Брякус на дорогу обстановку, – гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт – це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу.

Іван не знав, що відповісти.

– Я відкриваю імена, і це приносить мені задоволення, – Брякус підвівся. – А тепер ходімо у гімнастичний зал.

Іван роздивлявся хитромудрі тренажери, а доктор його зважував та робив основні обміри. – Цікаво! Вельми цікаво, – гладив він борідку. – Ширина плеч майже 70 см. Отож, Іване, я чекаю вас завтра на перше тренування, – протягнув він на прощання суху, але тверду руку.

– Чому Іванові Силі почувалося незручно за обіднім столом у доктора Брякуса?

– Ким насправді був доктор Брякус? Про що він розповів і що запропонував Іванові?

Розділ сьомий,

В якому Іван Сила починає нове життя

– Нарешті! – важко зліз з дерева Голий. – У мене від чекання аж живіт розболівся.

Під яблунею лежала купа огризків. (Усе-таки кусалося не дерево). Історія про тренера насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що – в страшні. Слово “доброта” викликала у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й зрештою, що йому було втрачати?

Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав працю вантажника. За старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав з тренером і рушав на вокзал.

Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.

Тренування були щодня, крім вихідних. У Брякуса займалися ще два хлопці. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець. Брякус наполегливо вчив його основ силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.

– Що ви собі дозволяєте! – кричав він. – Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви це все нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця – це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб ніяких вокзалів!

Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити. Голий товаришу щиро позаздрив: “Оце так щастить! Нічого не робити, а отримувати грошенята! А я йому часом не підійду?”

Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.

– Ні, напевно, не підійду, – шморгнув він самокритично. – Ну і дідько з ним. Цей Брякус мені з самого початку не подобався.

– Як ви думаєте, чому Іван Сила, незважаючи на те, що Брякус платив йому гроші за тренування, продовжував працювати на вокзалі? Чи вважав Іван заняття спортом працею?

Розділ восьмий,

В якому з’являється таємна поліція

Капітан вийняв цигарку з портсигара, двічі легенько вдарив нею об стіл і глибокодумно закурив.

– Викличте до мене агента Фіксу, – м’яко промовив він секретарці. – І зробіть мені ще одну каву, любочко.

Агент Фікса належав до найкмітливіших. Йому доручали, як правило, найскладніші завдання. Це був опецькуватий чоловічок зі швидким поглядом і рухливими щурячими вусами. Коли він щось роздивлявся, то, здавалося, ніби принюхується.

– Викликали? – вкрадливо запитав він капітана Миколайчика.

– Підійдіть-но сюди, Фіксо, – капітан запросив агента до карти, біля якої стояв.

– Ви знаєте, де це? – ткнув він пальцем посеред мапи.

– Так, пане капітане, це – центральний вокзал.

– Коли ви востаннє їздили залізницею? – Миколайчик про щось розмірковував.

– Учора, пане капітане. Якраз повертався з таємного відрядження, – хвацько відповів Фікса.

– Так-так, – не виринав зі своїх роздумів капітан. – Отож із завтрашнього дня ви залишите всі дотеперішні справи і займетеся вокзалом. Я хочу знати про нього все. У нас є секретна інформація, що готується…

Він щось зашепотів на вухо агентові, у якого від почутого аж зблиснули окуляри.

– Не може бути! – здивувався Фікса.

– Якби ж то! – зітхнув капітан і потягнувся до портсигара. – Ага, і розізнайте мені все про такого собі доктора Брякуса, – попросив він на прощання агента.

– Маю честь, – клацнув підборами Фікса і розчинився за дверима. (Суперагенти уміють і не таке).

– Любочко, – покликав капітан секретарку. – Добавте на радіо гучність. Здається, це третій концерт для скрипки Антоніо Вівальді, – промовив меланхолійно він, закутуючись у хмару сигаретного диму.

– Яке завдання таємної поліції отримав агент Фікса?

Розділ дев’ятий,

В якому Іван Сила та доктор Брякус дивують один одного

Іван Сила серед комплексу інших вправ виконував і жим зі штангою. Майже щодня він збільшував вагу. Але цього разу попросив Брякуса не гратися з ним у дитячі забавки, а дати серйозну вагу.

– Ого! – з усмішкою промовив той. – кошеняткові здається, що воно стало тигром.

– Хлопці, – гукнув він до Корнелія та Станіслава, які тренувалися поруч, – ану поставте цьому гірському ведмедеві 120 кіл.

Сила підійшов до штанги і без великого напруження підняв її над головою. “Е, що тут піднімати? – подумав Іван. – Як два міхи пшениці на вокзалі”. (Він і далі розвантажував вагони, вирішивши призбирати грошенят. Але, ясна річ, тримав це у великій таємниці).

– Ацу, Хлопці, добавте йому ще десять кіл, – махнув пальцем Брякус. Він про щось зосереджено думав.

Результат був таким же. Так повторювалося кілька разів, поки вага не збільшилася до 160. Тут уже навіть Брякус став непокоїтися. На цей раз штанга далася Іванові нелегко. Він помітно втомився, а тому трохи заточився, однак зумів вирівнятися і втримати вагу над головою. Від здивування хлопці повідкривали роти. Доктор Брякус зблід, далі скоромовкою пролопотів: “Одну секундочку… Одну секундочку…” Присів над штангою, протер окуляри, ще раз подивився на вагу і раптом побіг у будинок. Через хвильку з’явився з шампанським і фужерами.

– Молодий чоловіче, дорогий ви мій! – з порогу схвильовано звернувся Брякус до Івана. – Це неймовірно, але факт! Запам’ятайте цей день: сьогодні ви встановили новий рекорд Республіки! Ура!

– Ура! – гукнули за тренером Станіслав з Корнелієм.

Шампанське пили, сидячи просто на траві.

– Через тиждень – республіканський чемпіонат. Так що готуйтеся, – поплескав він по плечу Силу. – Я завжди вірив у вас. Ми повинні довести їм, що я… – він заскрипів зубами, не закінчивши думки. – На сьогодні тренування завершено, – раптом розсміявся Брякус. – Хлопці, я вас люблю! Який фантастичний день! Цінуйте життя, дорогенькі мої! Воно – прекрасне!

Учні ніколи не бачили таким наставника. Він щасливо посміхався, допомагав їм одягатися і пурхав по газону, як метелик. (Можливо, у минулому він був бетменом?) А на прощання послав усім повітряний поцілунок. “Оце так-так”, – пошкрябав потилицю Іван Сила і насунув на очі картуза. Не пообідавши, він поплентався до вокзалу. “Для чого встановлювати рекорди, якщо після них забувають нагодувати?” – міркував дорогою парубійко.

– Чому досягнення Івана так схвилювали наставника?

Розділ десятий,

В якому агент Фікса виконує доручення уряду

Уже другий день перевдягнений у жебрака агент Фікса проводив на вокзалі. Він начепив темні побиті окуляри, дірявий капелюх та секонд-хендівський одяг невідомого фасону і кольору, й скреготливим голосом просив: “Подайте інвалідові Великої війни”.

А поміж тим своїм шпигунським оком та вухами все бачив і чув, час від часу щось нотуючи олівцем у маленькому блокнотику.

“Пода-а-а-йте інвалідові”, – затягнув учергове Фікса, коли його хтось легенько шарпнув за рукав. Перед ним стояв підліток з давно непратим волоссям і нечесаним одягом (можна навпаки, але від цього нічого не зміниться), який тинявся вокзалом. “Чого тобі?” – визвірився він на Міху (а це був таки Голий).

– Дядьку, вас там кличуть. У дуже важливій справі. Просили прийти непомітно, – промовив він янгельським голосочком. “О! Це цікаво, – зрадів агент. – Хтось хоче здати таємну інформацію”.

– Веди, синку, веди, – продовжував грати жебрака Фікса. – Бог віддячить тобі за добрі справи.

Вони зайшли між вагони.

– Треба пролізти під ешелоном, аби не обходити цілий потяг. Вас чекають там, – показав Міха рукою. (Це було самотнє дерево прямо по курсу, яке слугувало бродяжкам за туалет). Агент на всяк випадок стис у кишені пістолет і, кректячи по-старечому нагнувся. (У ньому помер великий актор малого театру).

У цю мить хтось втелющив його з розмаху по потилиці дошкою, які лежали тут штабелями. Фікса зойкнув і розпластався на землі.

Міха став гарячково нишпорити в його кишенях, поки не наткнувся на посвідчення таємного агента 008. Тепер уже зойкнув Голий, але не надовго, бо рука Фікси мертвою хваткою вчепилася йому в горлянку.

– Я не-е зна-а-в, – пробував виправдатися Голий.

– Падлюка! Босяк! Голодранець! – зло сичав агент 008. – Ти теж в їхній банді! Тобі наказали мене прибрати, чи не так?!

Він вигнув малому руку і прикував наручниками до себе.

– А тепер ходімо! І без зайвого писку! А то зітру в порошок, паскудь!

Фікса нарешті намацав свої темні окуляри під вагоном і вони рушили чудернацькою парою.

Перед відвідувачами вокзалу відкрилася жаліслива картина – двоє нещасних бідаків, які обійнявшись, шкандибали назустріч долі. “Подайте інвалідам Великої війни”, – раптом жалібно затягнув Міха. Фікса його щосили вщипнув, та було пізно.

“Держіть, голубчики”, – не втрималася сердешна бабуся і вручила їм по пиріжку з капустою. Однак інваліди їй навіть не подякували.

– Як Міха був схоплений агентом таємної поліції?

Розділ одинадцятий,

В якому Іван Сила розряджає ситуацію

Від шампанського в Івана трохи гуло в голові, адже алкоголю він ніколи не вживав. І взагалі вів здоровий спосіб життя. Тому побачивши Міху, який переходив вулицю з невідомим попід руку, привітно їм загукав. На диво, вони навіть не зупинилися, а вусатий чолов’яга почав на Івана раз у раз озиратися.

Це здалося новоспеченому рекордсменові незвичним. Та й кортіло розповісти товаришеві про свої успіхи, тому він вирішив солодку парочку наздогнати. Бачачи, що за ними швидко йде здоровань, агент Фікса прийняв єдино правильне рішення: зустріти ворога у всеозброєнні, але з максимально вигідної позиції. Він звернув у найближчий під’їзд і сховався за вхідними дверима, при цьому так стиснувши хлопчині горлянку, що той не міг навіть пискнути.

– Міхо! Ти де? – почувся зовсім близько голос Івана.

Ще мить – і його могутня постать з’явилася у дверях. Фікса з усієї сили вдарив рукояткою револьвера Силу в потилицю. Але в останній момент Міха його штовхнув, тож удар вийшов змазаним. Було боляче, але не смертельно.

Не довго думаючи, Сила з розвороту тріснув у голову постаті, яка так погано вітається з незнайомими. Та тільки йойкнула і обм’якла, поволі сповзаючи на підлогу. Разом з нею завалилася і постать менша. Сила схопив їх попід руки, мов два мішки картоплі, і виволік на Боже світло.

Фікса і Голий мирно лежали на травичці, мов янгелики, а Іван гарячково думав, як їх привести до тями. Часу не було зовсім, адже довкола снували люди. Треба було діяти. Сила спробував пошукати ключі від наручників у кишені агента 008, але, натрапивши на поліцейське посвідчення, від несподіванки присів. Події набирали неприємного розвитку.

Краєм ока Іван помітив, що пані, яка гуляла з песиком, зупинилася і стала уважно придивлятися до того, що відбувається.

– Дідько лисий! – вилаявся він. – Цього ще тільки не вистачало.

І взявши кайданки в руки, щосили рвонув. Наручники з легкістю розлетілися. “Ого, Іване! – задоволено гмикнув він. – 3 тебе будуть люди!” І завдавши тіло побратима на плече, чимшвидше почимчикував до вокзалу.

За хвилину пані в капелюшку стояла над Фіксою, а її маленький друг лизав його щурячі вуса, поволі приводячи агента 008 у стан бойової готовності.

– Як Іван Сила визволив Міху?

Розділ дванадцятий,

В якому про Івана Силу починають говорити

Зал, в якому проходили змагання, був переповнений. Ще б пак! Чемпіонат республіки – то вам не фіглі. Вправи виконувалися у кількох видах. Кожен робив по три спроби.

Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебург. До того ж він представляв силові органи. А силові органи – це майже Республіка. А ображати Республіку… Хотів би я побачити такого сміливця!

У молодості Магдебург був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет. Навіть у кабінеті капітана Миколайчика Магдебург був присутній – у вигляді невеличкого настільного календаря. Щоправда, той домалював чемпіонові вуса і ріжки. Але це свідчило не про неповагу, а про любов пана капітана до мистецтва.

Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних. І за порядком подивляться, і свого підтримають – вважало керівництво.

Зал тривожно мовчав. Магдебура робив останню спробу встановити новий рекорд. Окрім нього, попередню вагу зумів взяти тільки нікому невідомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно – що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це би була ганьба на всю Республіку.

Магдебура налаштовував себе на позитивний лад, подумки стаючи першим в історії змагань триразовим переможцем. Він довго змащував руки спеціальним порошком, аби не ховзали руки. Силувано посміхався в об’єктиви фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми, поміж тим кілька разів посилаючи повітряні вітання знайомим дівицям.

“Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!” – почав скандувати зал. Все! Він підійшов до штанги, взявся за неї руками і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.

Але що це? Піднята над головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі – в другий, а за секунду рухнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу. Зал голосно зітхнув: нова вага не взята.

Щоправда, ще одна спроба залишалася в Івана Сили, а далі судді повинні порадитися, як діяти далі. Ніхто жодних ілюзій на якогось там Івана, та ще й подумайте – Си-лу! (оце поганий смак!) – не покладав. Тому чимало глядачів, потягнулися на перекур, уже на ходу сперечаючись яким буде рішення суддів.

Між тим Іван зійшов на поміст, глипнув у зал і проказав найкоротшу молитву, яку знав: “Боже, поможи!” Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, ясна річ, його поважність Міха Голий, котрий заради цього випадку у когось позичив (маємо надію, що все-таки позичив) майже не ношений піджак.

– Дай їм, ведмедю! – крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзалу,

Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. “А-ах!” – раптом вигукнув увесь зал, а потім зірвався на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без угаву клацали камерами і цьому, здавалося, не буде кінця.

Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зал вибухнув.

Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися прямо на сцену. Дехто з них вже голосно диктував сенсацію. Інші з мікрофонами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв’ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо начальство тільки лаялося, не очікуючи такого повороту.

Магдебург у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав зал, запевняючи, що це – провокація, і він це так не залишить. Болільники хапалися, хто за голову, а хто – за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.

Тільки одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний бродяга, пройдисвіт і злодій плакав. Можливо, вже заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?

– На чию перемогу очікувала публіка?

– Як ви думаєте, чому Міха Голий плакав, коли Сила встановив республіканський рекорд?

Розділ тринадцятий,

В якому агент Фікса читає газету

Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився направду білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі і скочив на ліжку.

– Де я? – крикнув він, але від різкого руху у нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. – Ой! – за, стогнав Фікса і опустився на подушку.

– О, ви вже прокинулися? – поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. – Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.

Він і тепер колупався сірником у зубах.

– Заткнись, бовдуре! – гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.

– Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що – шкода? – смугасто-перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. – Мене звати Адам Кльоцка, – простягнув він Фіксі здорову руку. – Я випав з балкона, – повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.

– Воно й помітно, – відрізав агент і відвернувся спиною від любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: “А з якого поверху?”

В очах Адама Кльоцки заграв вогник.

– Хочете я вам розкажу все детально?

Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.

– Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю “Апаратус літалус”…

– О діво Маріє! – завив Фікса. – Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!

– Сам ідіот!- образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. – До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, – долинуло звідти на прощання.

Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?

– Я маю на увазі струс мозку, – знову донеслося з-під газети.

“A-а, тепер все ясно, – Фікса помацав свою бідолашну голівку. – Цікаво, – подумав він. – Як цей “Апаратус літалус” умудряється однією рукою тримати газету та ще й її гортати?”

Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув його на інший бік. “Ну й одоробло!” – подумки вліпив компліменти Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і не рушав звідти ні на йоту.

“М-м-можна газ-з-зетку”, – попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть винирнув з-під сторінки, здивований такою переміною. “Я ще сам не прочитав”, – хотів він промовити, як Фікса уже вирвав від нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.

Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку – хвороба не така вже й безпечна.

Потім взяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики. “Боже! Яка дитина! – подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. – І вигадають же таке прізвище – Сила. Іван Сила”, – повторив він ще раз вголос.

Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. “Четвертий поверх – це вам не фіглі”, – почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.

– Чим схвилювали агента Фіксу газетні новини?

Розділ чотирнадцятий,

В якому з’являється історична табличка

На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні. Не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було порозмірковувати, що робити далі.

Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції, вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях. Довелося сидіти вдома. А для верховинця – нема гіршої каторги.

Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися – в ліс не ходити. “Будь, що буде!” – наступного дня він натягнув глибше картуза на очі і подався на вокзал.

У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.

– Хлопці, наш чемпіон іде, – крикнув хтось.

– Качай Івана! – підхопило ще декілька.

І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.

Виявляється, вчора хтось купив газету, і вся зміна зачитала її до дір.

– Молодчина!

– Так їм!

– Завдав перцю буржуям!

Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.

Від несподіванки Іван розчулився. Раптом згадав гори, батьків, Маруську і, звичайно, галушки, – і в його очах блиснули сльози.

– Мужики, та він плаче! – помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.

– Оце так чемпіон! – посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.

Вантажники розреготалися.

Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення. “От лайдаки! Що вони там роблять?” – цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.

– Що за бунт? Чому не працюєте? – різко запитав він найстаршого.

– Та от, пане начальнику, святкуємо, – вклонився дядько Мотовило.

– Хіба сьогодні якесь свято? – твердим, як струна, голосом заперечив Кривальський, заклавши руки за спину.

– Так, нас навідав чемпіон Республіки, – поклав Арсен Погуляй руку на плече Іванові.

– Що ти верзеш? – не стримався Кривальський. – Менше треба пити! За роботу, лайдаки!

– A-а, пан Кривальский ще не знає! – Арсен простягнув заступникові директора заяложену газету.

Той швидко пробіг очима текст, потім зупинився, глипнув на фото, далі – на Івана і ще раз – на фото.

– О! Сам Іван Сила! – розплився він у посмішці. – Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю? – він гречно схилив голову.

– Дякую, – відказав Іван. – Маю роботу.

– Ви десь поблизу працюєте? – пана Кривальського було не впізнати. Тепер він був сама люб’язність.

– Я працюю у вас, – засміявся Іван.

– У мене? – остовпів Кривальський. – Себто, як у нас?

– Я – вантажник, і коли ваша ласка, то я би взявся до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, – Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.

Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на свої черевики. Він поволі побрів до свого кабінету. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з’явилася елегантна табличка: “Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила – гордість нашої залізниці”.

Щоправда, “гордість залізниці” про пам’ятну дошку так і не довідалася. Відпрацювавши свою зміну, Іван повів хлопців на пиво, щедро пригощаючи їх за наймиліше у своєму житті вшанування.

– Як ви думаєте, чому Іван плакав, коли на вокзалі його почали вітати з перемогою вантажники? Як цей епізод характеризує Івана Силу?

Розділ п’ятнадцятий,

В якому агент Фікса викриває антиурядову змову

Фікса увірвався до кабінету капітана Миколайчика без попередження. А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою нігті, то йому стало страшенно незручно.

– Агенте 008, що ви собі дозволяєте? – почервонів він.

– Пане капітане, справа надзвичайної ваги, – Фіксі знову запаморочилося в голові, і він схопився за стіл.

– Я бачу, з вами не все гаразд, – Миколайчик вказав рукою на стілець.

– Пане капітане, на вашого найкращого агента вчинено замах, – Фікса з полегшенням сів і обтер спітніле чоло хустинкою. –

У четвер, коли я вже все дослідив і збирався покидати зону спостереження, мене підло заманили в пастку і вчинили розправу.

Капітан із цікавістю почав слухати: аби провести Фіксу, треба бути вельми кмітливим.

– І скільки їх було? – запитав він, дістаючи із шафи почату коробку цукерок.

– Двоє. Але один із них… Один із них… – від хвилювання агентові аж сперло подих.

– Так хто був один із них? – капітан Миколайчик підсунув цукерки до Фікси. – Підсолодіться, голубчику!

Той кинув собі до рота відразу кілька трюфелів і почав шалено жувати.

– Один іж них – чемпіон Решпубліки ж бокшу, – прошамотів він набитим ротом. – Шебто, жі штанги.

– Ви хочете сказати, що це той молодик, який переміг нашого Магдебуру? – пещена рука капітана теж потягнулася за цукеркою.

– Так, пане капітане, саме це я і хочу сказати, – обличчя агента розпливлося в посмішці.

– А що з вашими зубами? – раптом запитав Миколайчик.

– Не зрозумів, – стривожився Фікса.

– Гляньте, – Миколайчик подав йому маленьке люстерко, яке завжди носив у кишені.

– О, діво Маріє! – заволав на весь кабінет Фікса. У низці його рівних білих зубів тепер зяяли дві чорні дірки. – Він вибив мені два зуби! – заламував руки агент. – Як я тепер прийду до мами в гості? Вона мене приб’є!

Капітан Миколайчик дістав із шафи почату пляшку коньяку.

– Заспокойтеся, Фіксо, – почав наливати він у манюсенькі чарочки. – Ми представимо вас до урядової нагороди. Але спочатку розкажіть, що ви винюхали.

– Значить так, – агент 008 знову став втіленням професійності. – Доповідаю: на вокзалі діє злочинне угрупування, яке займається контрабандою в особливо великих розмірах. Крадуть цілими ешелонами. Ниточки, – тут Фікса підняв палець, – тягнуться аж догори.

– І дуже догори? – капітан Миколайчик показав очима на стелю.

– Дуже, – тихо видавив із себе Фікса.

Капітан Миколайчик розмірковував. Якщо ниточки контрабанди ведуть так угору, то невідомо, куди вони заведуть. А неприємностей не хотів ніхто, в тому числі і пан капітан, який вирізнявся вишуканістю і тактом. Може, зупинитися на нижчому рівні?

– А хто у банді оцей чемпіон? – задумано мовив він

– Він очолює бойовиків, – з готовністю доповів Фікса.

– І багато у них бійців? – Миколайчик продовжував про щось розмірковувати.

– Багато, – Фікса нагнувся до капітана. – Ви просили довідатися про такого собі доктора Брякуса. Так-от, цей тип є їхнім шефом. Діють під прикриттям домашнього спортивного клубу. Вдома у Брякуса – штаб-квартира і навчальний центр штурмовиків. Не здивуюся, якщо там виявиться і склад зброї. Діяти треба негайно!

– Ну, це нам вирішувати, коли діяти, – з притиском зауважив Миколайчик. Була п’ятниця, а пан капітан вельми не любив розпочинати щось перед вихідними. Суботня гра у гольф – це святе.

– Почнемо операцію з понеділка, – прийняв він рішення, беручи чарку. – Обмежимось поки що бойовиками. За ваше здоров’я, голубчику!

– Як агент Фікса викрив антиурядову змову?

Розділ шістнадцятий,

В якому трапляються несподівані повороти

Доктор Брякус все обдумав. Він вибудував стратегію на найближчий рік. Якщо все розвиватиметься правильно, його справи впевнено підуть вгору. Після перемоги Івана Сили Брякусом стали цікавитися впливові організації. В уяві він уже бачив розкішний будинок у центрі столиці з написом “Спортивний клуб доктора Брякуса”. Ось тільки з Іваном треба домовитися, аби його не перехопили конкуренти.

Саме тому розмову зі своїм вихованцем він призначив на неділю. Аби бесіда проходила цілком невимушено, вирішив повезти його за місто – в який-небудь затишний ресторанчик.

Іван вперше їхав в авто. Адже у горах головним транспортом служили коні. Брякус був веселий, сповнений енергії і оптимізму. Цікавився, як чемпіон провів вихідні. Чи вистачає йому грошей? (Тепер їх буде вдвічі більше.) Чи вже знайшов друзів у столиці? Чи не має якихось проблем? Хай не соромиться, говорить. Брякус усе зробить для свого улюбленця.

Після дощу дорога на сонці виблискувала і засліплювала очі Іванові. Йому було приємно їхати з вітерцем по серпантину і слухати грандіозні плани Брякуса. “Може, розповісти йому історію про агента поліції?” – думав Іван Сила, приглядаючись до наставника. Той жваво жестикулював, повертав голову до нього, сміявся і навіть пропонував покерувати авто. “Гаразд, розповім, коли приїдемо”, – вирішив Іван.

І в цей момент щось трапилося. Брякус дико зойкнув, почав несамовито крутити кермо, та авто не слухалося. На швидкості воно мчало просто на скелю. Іван заплющив очі і не встиг проказати: “Боже, поможи!”, як сталося зіткнення. Останнє, що він пам’ятав, це – лобове скло, яке він розбиває головою.

– Які плани на майбутнє мав доктор Брякус?

– Що трапилося з подорожуючими?

Розділ сімнадцятий,

В якому додаються нові неприємності

Іван насилу розплющив очі. Над ним схилилася медсестра, яка поправляла перев’язку.

– Док-тор Бря-кус, – самими губами пролепетав Сила.

– Ви маєте на увазі того другого? – сумно перепитала сестричка. – На жаль… Він… – вона заперечливо похитала головою.

Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці. Медсестра, зрозумівши ситуацію, залишила пораненого на самоті.

Перед очима Івана поставали різні спогади, пов’язані з тренером. Ось він простягує візитівку після вуличного бою з Велетом. Годує його першим обідом. П’є шампанське за рекорд. Обіймає, вітаючи з чемпіонством. І нарешті – та злощасна подорож за місто. Чому все так раптово обірвалося? Хіба це справедливо?

– До вас прийшли, – тихенько промовила сестричка і, поклонившись, вийшла. Іван важко повернув голову. Прямо на нього дивилися щурячі вуса, а білозуба усмішка зяяла двома чорними дірками.

– Ну що, доскакався, задрипаний чемпіоне? – Фікса випромінював просто гігантську радість. – Хотів розіграти нещасний випадок? Ха-ха! Від мене не втечеш, хаме!

Він прагнув одразу забрати Івана до в’язниці, але лікарі категорично запротестували. Вони запевнили, що в такому стані хворому доводиться думати про виживання, а не про втечу. Про всяк випадок двоє переодягнених поліцейських стали постійно чергувати в лікарні.

Іван Сила швидко поправлявся. Рани виявилися не такими страшними, як здавалося після аварії. Та й молодий організм брав своє. Однак швидке одужання не вельми тішило парубійка. Адже у такому разі на нього чекав арешт.

Загибель Брякуса сильно вплинула на верховинця. Він до всього збайдужів, навіть втратив апетит. У такому пригніченому стані його й було допроваджено до в’язниці, за звинуваченням… у смерті свого наставника. Річ у тому, що нічого протизаконного обшук у помешканні тренера не виявив. Ба більше, всі сусіди, знайомі, спортивна федерація відгукувалася про Брякуса якнайприхильніше. Навіть впливові люди згори (а ви знаєте, яке це має у нас першочергове значення!) висміяли версію про гніздо бойовиків, очолюване їхнім знайомим тренером. У минулому, до речі, відомим спортсменом. Але поліцейське управління так легко не здавалося і вирішило знайти обвинувачення. Вести цю скандальну справу було доручено старшому слідчому Бенцику.

– Про що довідався Іван, коли прийшов до тями в лікарні? Як звістка вплинула на хлопця?

– У чому звинуватили юнака?

– Як зреагувала спільнота на підозри стосовно доктора Брякуса?

Розділ вісімнадцятий,

В якому з’являється щоденник доктора Брякуса

Старший слідчий Бенцик проводив допит. Він сидів за столиком в напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя Іванові. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чим швидше захотів говорити ПРАВДУ.

– То ви кажете, Сило, що жодних суперечок із загиблим доктором Брякусом не мали? – Бенцик крізь маленькі окуляри свердлив Івана такими ж маленькими очицями.

– Не мав, – глухо відповів той.

– Я би вас просив дивитися мені у вічі, коли відповідаєте, – пискляво крикнув Бенцик.

Далі встав і почав нервово ходити по камері.

– Тоді, як ви поясните той факт, що експерти виявили навмисне пошкодження авто?! – Бенцик стояв над Іваном, а його голос лунав мало не як Боже провидіння. (Так думав старший слідчий). Насправді парубійко сидячи був якраз урівень зі стоячим Бенциком. Тому, коли хлопчина підняв голову, їхні носи мало не перечепилися. Від несподіванки Бенцик відскочив.

– Це значить, – повільно мовив Іван – що хтось хотів цієї аварії.

– От-от! – задоволено потер руки старший слідчий. – І кому, як не вам, вона була найвигідніша? Га, пане Сило?

Іван задумано почухав потилицю. В цього прокурора дивна логіка. Хіба не Брякус зробив його чемпіоном? Хіба не розповідав він дорогою про їхні грандіозні плани? Хіба не він збирався з понеділка подвоїти йому платню? Тепер же зі смертю наставника Іван опинився знову на вулиці.

– Вона була вигідна конкурентам Брякуса, – спокійно відповів Іван. – І взагалі, який дурень влаштовує аварію, якщо сидить поруч з водієм?

Бенцик не знайшовся, чим крити. Він налив собі з графіна трохи води і надпив. Справді, це міг зробити хіба божевільний. А на божевільного цей селюк не скидається.

У двері камери легенько постукали.

-Так-так, – невдоволено мовив Бенцик, хоча ця пауза врятувала його від відповіді на незручне запитання.

– Пане старший слідчий, – до камери просунулася кучерява голова помічника Льофи, – До вас прийшов брат доктора Брякуса. Він твердить, що приніс важливий документ. Властиво, йдеться про приватний щоденник небіжчика.

– Льофо, – аж запінився Бенцик, – не смійте розголошувати секретну інформацію в присутності обвинуваченого! На сьогодні – все! – кинув він Іванові і невдоволено хряснув дверима.

– Як розмова слідчого з Іваном характеризує цих героїв?

Розділ дев’ятнадцятий,

В якому Міха Голий підкидає сенсацію

Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не відав, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився. Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.

У двері пошкрябали: “Голий! Дай похмелитися!”. Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.

Раптом в голову Міхи прийшла геніальна думка, він вскочив і розчинив двері навстіж.

– Залізай! – махнув він Бідоськові і почав порпатися під ліжком, шукаючи недопиту банку з вином. – Є! – радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.

Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом її видудлив і обтер рота рукою.

– Є діло, – обійняв Голий за плечі сусіда. – У тебе ще є знайомі журналісти?

– Питаєш! – криво усміхнувся той. – Ціла купа!

– Мені треба найнадійнішого! – очі Голого аж горіли.

– Тоді Томич, – почесав неголену пику Бідосько. – Бо мужик! Завжди виручить.

– Так, пиши йому записку, – Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит і огризок олівця. Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію “Столичних новин”.

– Ех, Бідосько, Бідосько! – зітхнув Томич, розглядаючи записку. – Класний був журналюга, а от подружився з пляшкою і пропав чоловік.

Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.

– Я сподіваюся, ти не п’єш?

– Та ви що! – ображено підскочив Голий. – Мене від самого запаху верне!

– Добре, добре, – розгладив вуса з посмішкою Томич. – То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.

– Будь ласка! – на очах Міхала виступили сльози.

– Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! – Томич випровадив підлітка аж до дверей редакції. – А Бідосьці передай вітання! – гукнув він навздогін. – І хай зав’язує з чаркою!

– Що вигадав Голий для порятунку Івана Сили із в’язниці?

Розділ двадцятий,

В якому агенту Фіксі пропонують подати у відставку

Генерал Хрунь був не в дусі.

– Що це таке! – верещав він на капітана Миколайчики, махаючи перед його носом “Столичними новинами”. – Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебуру, – генерал розстебнув верхній гудзик мундира. – Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!

Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.

Генерал важко сів у крісло.

– Доповідайте, капітане, – нарешті заспокоївся він і затягнув сигару.

– Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, – монотонно розповідав Миколайчик. – Погрози йшли від його конкурентів.

– А що там про цього Силу? – генерал не випускав сигари з рота.

– Найулесливіші оцінки, – зітхнув капітан. – І взагалі доктор Брякус вважав, що Іван Сила – це його головний шанс у житті.

– То, виходить, він тут ні до чого? – генерал Хрунь знову насупився.

– Ні до чого, – повторив Миколайчик.

– А що там з конкурентами? – генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.

– У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, – зовсім тихо проказав капітан.

– Що?! – генерал зірвався на ноги. – Ви забуваєтеся, капітане!

– Хто автор цієї злощасної справи?! – продовжував верещати генерал.

– Агент Фікса, – капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.

– Негайно у відставку! – генерал був безжалісним. – Справу закрити. Цього задрипаного чемпіона випустити.

– Фікса – наш кращий агент, – капітан спробував врятувати підлеглого.

– Тоді обмежтеся доганою, – генерал вже заспокоювався. – А звідки нам впав на голову цей Сила?

– Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, – виструнчився Миколайчик.

– І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, – очі генерала блиснули хитрою посмішкою. – Силу випустіть на волю тільки за солідну заставу. Подивимось, кому він знадобиться.

Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик поклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.

– Чому Івана Силу потрібно було відпустити із в’язниці?

– Яке рішення прийняв генерал Хрунь? Із якою метою?

Розділ двадцять перший,

В якому Іван Сила потрапляє в нову неволю

Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.

“Столичні новини” за посередництва Бідоськи і Томича надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився. Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч.

Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні і пригладив волосся. У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна пані.

– Мадам Бухенбах, – простягала вона Іванові свою ручку у чорній рукавичці. – Аделія.

Той невміло її стиснув.

– Обережніше! – зойкнула мадам. Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: “А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно”.

– Гірський ведмідь на прізвисько “Іван Сила”, – розсміялася вона. – Ну, то я його забираю, чи як? – холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.

– Так-так, пані, – схопився той. – Ви внесли заставу, тож…

– Ходімо, моя радосте, – мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а, взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.

– Це моя нірка, – кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами “Цирк “БУХЕНБАХ”. – Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес.

Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.

– Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, – вона усміхнулася чарівною посмішкою. – А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? – вона наблизила своє личко впритул до Івановою, і від її парфумів в парубійка тьохнуло серце. – Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, – мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, – посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.

– Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин – Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.

– Давайте контракт, – зітхнув Іван. Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?

Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте?..

– Чому Аделія Бухенбах внесла заставу за Івана?

– Як ви вважаєте, яку подальшому може скластися доля Івана Сили?

– Яким чином Івану Силі вдається досягати успіхів у житті?



(2 votes, average: 4.50 out of 5)