ГОБСЕК – Людська комедія: Оноре де Бальзак – Реалізм

(Скорочено)

Дія відбувається взимку 1829-1830 рр. у вітальні віконтеси де Гранльє, де зібралося кілька гостей. Після від’‎їзду молодого графа Ернеста де Ресто віконтеса пошепки радить закоханій у нього дочці Каміллі бути обережнішою. Репутація цього чоловіка, який справляє надзвичайно приємне враження, заплямована жахливою поведінкою його матері – жінки, здатної, як подейкують у світському товаристві, “поглинути й мільйонний статок”. Господиня дому зауважує, що “поки його мати жива, у жодній порядній родині батьки не зважаться довірити юному де Ресто майбутнє і посаг своєї дочки”.

Почувши цю розмову, друг родини пан Дервіль вирішив розповісти історію, яка мала довести, що становище молодого графа не безнадійне.

1 Стряпчий – особа, допущена до адвокатської практики в комерційних судах.

(…) – Ця історія пов’‎язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Ну от, ви й смієтеся, вам здається кумедним, що у стряпчого1 Можуть бути якісь романи. Однак і мені було колись двадцять п’‎ять років, і на той час я вже багато набачився у житті. Розповім спочатку про одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого ви не могли знати. Ідеться про лихваря. Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би “місячним ликом”, так його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота. Волосся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною попелясто-сірого кольору. Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана1, здавалися відлитими в бронзі. Оченята, жовті, як у куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю2. Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився. Вгадати його вік було неможливо: я ніколи не міг збагнути, чи то він завчасу постарів, чи задумав до похилого віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра з ранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Узимку головешки в його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він прокидався, і до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували. Якщо торкнути мокрицю, яка повзе по паперу, вона вмить замре; так і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос. За прикладом Фонтенеля3 він заощаджував життєву енергію і пригнічував у собі всі людські почуття. І життя його текло так само безшелесно, як ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику.

1 Талейран, Шарль Моріс, князь (1754-1838) – політичний і державний діяч Франції. Міністр закордонних справ у 1797-1799 рр. за часів Директорії і в 1799-1807 рр. у період Консульства та імперії Наполеона I.

2 Метсю, Габрієль (бл. 1630 – 1667) – нідерландський художник.

3 …за прикладом Фонтенеля… – натяк на надзвичайно врівноважений характер французького письменника Бернара ле Бов’‎є де Фонтенеля (1657-1757), автора оперних лібрето, галантних віршів і пасторалей.

4 Шкіряна Панчоха – прізвисько мисливця Натті Бампо, героя серії романів американського письменника Фенімора Купера (1789-1851).

Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі – а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку. Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в її грудях ставав людським серцем. Коли він бував задоволений з того, як минув день, то потирав собі руки, а з глибоких зморщок, які мережили його обличчя, здавалося, курився димок веселості; далебі, важко описати інакше німу гру його лицевих м’‎язів – вона, либонь, виражала ті самі почуття, що й безгучний сміх Шкіряної Панчохи4. Навіть у хвилини свого торжества говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені доля, коли я жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори та студентом права на третьому курсі. Біля того похмурого, вологого будинку нема подвір’‎я, усі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій: усі вони однакові завбільшки, кожна має одні двері, які виходять у довгий коридор, тьмяно освітлений малесенькими віконцями. Колись цей дім і справді належав до монастирських будівель. У такій похмурій оселі життєрадісність якого-небудь світського гульвіси, синка аристократичної родини, згасала навіть раніше, ніж він заходив до мого сусіда. Дім та його мешканець пасували один одному – як ото скеля та приліплена до неї устриця. Єдиною людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити в його келію, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій спосіб життя вельми скидався на спосіб життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках. Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги за векселями, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото, і якимсь чином подвійний наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим сходами, підняв монету й подав йому.

“Це не моя! – вигукнув він, замахавши руками. – Золото? У мене? Та якби я був багатий, то хіба жив би так, як живу?”

Уранці він сам варив собі каву на залізній пічці, яка стояла в закіптюженому кутку каміна; обід йому приносили з харчівні. Стара воротарка приходила в призначений час прибирати його кімнату. З дивної примхи долі старого звали Гобсек1. Коли я згодом зайнявся його справами, я довідався, що на той час, як ми познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Народився він десь року 1740-го в передмісті Антверпена; мати в нього була єврейка, а батько – голландець на ім’‎я Жан Естер ван Гобсек. Ви, певно, пам’‎ятаєте, як весь Париж говорив про вбивство жінки, прозваної Прекрасною Голландкою? Коли випадково я згадав про це в розмові зі своїм тодішнім сусідом, він сказав мені, не виявивши найменшого інтересу чи подиву:

“Це моя двоюрідна онука”.

1 Гобсек (франц.) – глитай; багатий власник.

Кадр із кінофільму “Гобсек” (режисер О. Орлов, 1987 р.)

Тільки ці слова й вирвала в нього смерть його єдиної спадкоємиці, онуки його сестри. На судовому процесі я довідався, що Прекрасну Голландку звали Сара ван Гобсек. Я запитав у старого, якими дивними обставинами можна пояснити те, що сестрина онука носила його прізвище.

“У нашому роду жінки ніколи не виходили заміж”, – усміхнувшись, відповів він.

Цей дивний чоловік ніколи не побажав побачити бодай одну особу з чотирьох жіночих поколінь, які складали його рідню. Він ненавидів своїх спадкоємців, і думка, що хтось може заволодіти його багатством, була для нього нестерпна. Уже в десять років мати прилаштувала його юнгою на корабель, і він відплив у голландські володіння в Ост-Індії, де й мандрував протягом двадцяти років. Зморшки його жовтавого лоба зберігали таємниці життєвих випробувань, раптових жахливих подій, несподіваних удач, романтичних пригод, незмірних радощів, голодних днів, розтоптаного кохання, нажитого, утраченого і віднайденого багатства, безлічі випадків, коли життя його було в небезпеці й урятуватися щастило тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовувала необхідність. (…)

Він перепробував усі засоби, щоб здобути багатство, і навіть намагався знайти знаменитий скарб – золото, яке дикуни закопали десь начебто поблизу Буенос-Айреса. Він брав участь чи не в усіх подіях війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Проте згадував він про своє життя в Ост-Індії чи в Америці тільки в розмовах зі мною, і то дуже рідко, причому щоразу в таких випадках, здавалося, картав себе за нестриманість. Якщо людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому відношенні був переконаним атеїстом. Хоча я поставив собі за мету вивчити його, мушу признатися, на свій сором, що до останньої хвилини його душа була непроникна для мене. Іноді я навіть запитував себе, до якої статі він належить? Якщо всі лихварі схожі на нього, то, мабуть, думалося мені, вони належать до розряду безстатевих. Лишився він вірний релігії своєї матері й дивився на християн як на здобич? Чи став католиком, лютеранином, магометанином, послідовником брахманізму? Я нічого не знав про його віросповідання. Він здавався мені радше байдужим до релігії, аніж безбожником.

Якось увечері я зайшов до цього чоловіка, який перетворився на золотого ідола і якого його жертви, що їх він називав “своїми клієнтами”, з любові до парадоксів чи для глуму, прозвали “татусь Гобсек”. Він сидів у кріслі, нерухомий, мов статуя, втупившись поглядом у камін з таким виразом, ніби перечитував свої боргові розписки та векселі. Закіптюжена лампа на облупленій підставці, що колись була зеленою, відкидала на його обличчя світло, у якому воно здавалося ще блідішим. Він мовчки подивився на мене й показав рукою на стілець.

“Про що думає це створіння? – запитував я себе. – Чи знає воно, що у світі є Бог, почуття, жінки, щастя?”

І мені навіть стало шкода його, наче тяжкохворого. Хоча я добре розумів: якщо в нього мільйон у банку, то подумки він міг володіти всіма тими країнами, які він об’‎їхав, обнишпорив, зважив, оцінив, пограбував.

“Доброго вечора, татусю Гобсек”, – привітався я.

Він обернув голову, і його густі брови ледь ізсунулися – цей характерний для нього порух був рівнозначний веселій усмішці південця. (…)

Уперше я заговорив з ним про гроші. Він поглянув на мене і якось насмішкувато ворухнув бровами. Потім своїм тоненьким голоском, схожим на звук флейти, коли в неї забувають вставити мундштук, пропищав:

“Я сьогодні розважаюся”.

“То ви іноді й розважаєтеся?”

“А ви гадаєте, тільки той поет, хто друкує вірші?” – мовив він, знизавши плечима і кинувши на мене зневажливий погляд.

“Поезія? У такій голові?” – здивувався я, бо ще не знав тоді нічого про його життя.

“А кому життя може принести стільки радості, як мені? – сказав він, і очі його спалахнули. – Ви молодий, кров у вас нуртує, ви дивитесь на полум’‎я в каміні й бачите жіночі личка, а я там бачу одне вугілля. Ви всьому вірите, а я не вірю нічому. Що ж, тіштеся ілюзіями, якщо можете, а я зараз підіб’‎ю вам підсумок людського життя. Чи мандруєте ви світом, чи ніколи не розлучаєтесь із дружиною, з роками життя для вас неминуче перетворюється на звичку до певних умов існування. І тоді щастя знаходить той, хто вміє застосувати свої здібності за будь-яких обставин. Крім цих двох правил, усе інше омана. Мої погляди змінювались, як і в усіх людей, мені доводилося міняти їх залежно від географічної широти. В Азії карають за те, чим захоплюються в Європі. Те, що в Парижі вважають вадою, за Азорськими островами стає необхідністю. На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності – свої для кожного клімату. Для того, хто мусив пристосовуватися до різних суспільних мірок, усякі ваші переконання та правила моралі – пусті слова. Незрушне лише одне почуття, яким нас наділила природа, – інстинкт самозбереження. У суспільствах європейської цивілізації цей інстинкт називають особистим інтересом. Якщо доживете до мого віку, ви зрозумієте: з усіх земних благ варто домагатися тільки. золота. У золоті зосереджені всі сили людства. Я багато мандрував, бачив, що всюди є рівнини або гори. Рівнини знуджують, гори стомлюють, – отож байдуже, де саме жити. Ну а щодо звичаїв, то люди скрізь однакові: усюди точиться боротьба між бідними і багатими, усюди вона неминуча. Тож краще самому визискувати, ніж дозволяти, щоб визискували тебе. Скрізь люди мускулисті працюють, а люди хирляві мучаться. Та й утіхи всюди однакові, і всюди вони виснажують сили. Найтривкіша з усіх насолод – марнославство. Марнославство – це наше “я”. А задовольнити його можна тільки золотом. Потоком золота! Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у золоті все це є в зародку, і воно все дає у житті. Тільки божевільні або хворі можуть знаходити щастя в тому, щоб марнувати вечори за грою в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки йолопи можуть марнувати час на пусті роздуми про те, чи якась там дама вляглася на канапу сама, чи в приємному товаристві, і чого в неї більше – крові чи лімфи, темпераменту чи цноти. Лише простаки можуть вірити, ніби вони приносять

Користь ближньому, створюючи принципи політики, щоб керувати подіями, яких ніколи не передбачиш. Тільки бовдурам приємно базікати про акторів та повторювати їхні дотепи, щодня прогулюватися, кружляючи, наче звірі в клітці, хіба що на трохи ширшому просторі; одягатися задля інших, влаштовувати бенкети задля інших, вихвалятися конем або екіпажем, який пощастило купити на три дні раніше, аніж сусідові. Ось життя ваших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз, хіба не так? А зараз погляньмо на життя з тієї височини, на яку їм ніколи не піднятися. Щастя або в сильних емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось подібне до чудово настроєного англійського механізму.

Вище цього щастя стоїть так звана благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Ви згодні? Отож, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, у як їй людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одно слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади”. (…)

Запитання і завдання до прочитаного

1. Опишіть зовнішність Гобсека. Визначте деталі портрета, що наголошують на властивій йому жадобі до золота й влади.

2. Які подробиці опису житла лихваря свідчать про його надзвичайну скупість?

3. Чому Гобсек жив на самоті? Чи страждав він через свою самотність?

4. Розкажіть про минуле героя. Чи можна назвати його молодість романтичною? Відповідь обгрунтуйте. Що, на вашу думку, спричинило переродження колишнього мандрівника в лихваря?

5. Поясніть, чому Гобсек відмовився визнати монету, що випала з його кишені, своєю.

6. Чим для Гобсека є золото? А щастя? На чому грунтується переконаність лихваря в тому, що він володіє світом?

7. Подискутуймо! Групова робота. Об’‎єднавшись у дві групи, обговоріть одне із запропонованих запитань.

– Чи є в “життєвій філософії” Гобсека раціональне зерно? Що ви заперечили б героєві, якби стали свідками його розмови з Дервілем?

– Чи випадало вам спілкуватися з людьми, світобачення яких близьке до “філософії” Гобсека? Якщо так, то як ви до них ставитеся?

Далі Гобсек розповів про відвідини двох “клієнток” – графині де Ресто, яка взялася сплатити борги свого коханця Максима де Трая, та швачки Фанні Мальво. Ранкові візити лихваря були невдалими: графиня, що повернулася з балу о третій годині ранку, ще спала, а Фанні, яка до ранку працювала, уже пішла з дому. За кілька годин Гобсек знову спробував з ними зустрітися. Рівно опівдні старий був у вітальні графині де Ресто…

“Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. На ній був пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем, – отже, не менше двох тисяч франків на рік тут витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни. Голова у графині була недбало пов’‎язана… яскравою шовковою хустинкою, з-під якої вибивалися пишні чорні кучері. Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин у такій спальні. Від складок запони віяло солодкою млістю, пом’‎ята подушка на голубій пуховій перині, що чітко вирізнялася на лазуровому тлі білосніжним мереживом, здавалося, ще зберігала відбиток досконалих форм, які збуджували уяву. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами, вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, які жінка недбало скинула там, повернувшись стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом’‎ята сукня, торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися навкруг ніжки крісла. Білі підв’‎язки, здавалося, майоріли над диванчиком. На поличці каміна переливалося всіма барвами напіврозкрите коштовне віяло. Шухляди комода лишилися висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Я вдихав тонкі пахощі парфумів. Усюди була розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні, усіяної рештками вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув жалість: ще вчора вони складали її убір і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного каяттям, ознаки розкоші, марноти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впіймати швидкоплинні насолоди. Червоні плями на обличчі в молодої жінки свідчили про ніжність її шкіри; але риси її обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, ніж звичайно. І все ж таки в ній нуртувала природна енергія, й усі ці сліди нерозважливого життя не псували її краси. Очі в неї іскрилися. Вона була схожа на одну з Іродіад пензля Леонардо да Вінчі (адже я колись перепродував картини), від неї віяло життям і силою. Ні в лініях її стану, ні в рисах обличчя не було нічого жалюгідного, вона вселяла кохання, а сама здавалася сильнішою, ніж кохання. Вона сподобалася мені. Давно вже моє серце так не калатало.

Отже, я вже одержав плату! Хіба не віддав би я тисячу франків за те, щоб пережити відчуття, які нагадали б мені дні молодості?

Графиня запропонувала мені сісти.

“Чи не будете ви такі ласкаві, добродію, і не відсунете трохи термін сплати?” – запитала вона.

“До завтрашнього полудня, графине, – відповів я, згортаючи вексель, який показав їй. – Раніше я не маю права опротестувати ваш вексель”.

А подумки я говорив їй: “Плати за всю цю розкіш, плати за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до згубного вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовком укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління, ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами, і страшні химери вгороджують вам пазурі в серце”.

“Опротестувати вексель? Та ви що! Невже ви так мало мене шануєте?!” – вигукнула графиня, втупивши в мене погляд.

“Якби мені заборгував сам король, графине, і вчасно не заплатив, я подав би на нього в суд ще скоріше, ніж на якогось іншого боржника”.

У цю хвилину хтось тихенько постукав у двері.

“Мене нема вдома!” – владно гукнула молода жінка.

“Анастазі, мені треба поговорити з вами”.

“Пізніше, любий”, – відповіла вона вже не так різко, але й не ласкаво.

“Що за витівки! Ви ж із кимось розмовляєте”, – відповів голос, і до кімнати зайшов чоловік – безперечно, сам граф.

Графиня подивилася на мене, і я зрозумів її погляд: вона стала моєю рабою. Був час, юначе, коли я іноді мав дурість не опротестовувати векселів. Тисяча сімсот шістдесят третього року в Пондішері я пожалів одну жінку, і вона обвела мене круг пальця. Так мені було й треба, навіщо я їй повірив?

“Вам чого треба, добродію?” – запитав мене граф.

І я побачив, що жінка затремтіла з голови до ніг, а її атласна шия вкрилася дрібненькими пухирцями – гусячою шкірою, як ми кажемо. У душі я засміявся, хоча жоден м’‎яз у мене на обличчі не здригнувся.

“Це один із моїх постачальників”, – сказала вона.

Граф повернувся до мене спиною, а я витяг із кишені ріжок згорнутого векселя. Побачивши цей невблаганний жест, жінка підійшла до мене й тицьнула мені в руку діамант.

“Візьміть і йдіть звідси”, – сказала вона.

В обмін на діамант я віддав їй вексель і, уклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як у тисячу двісті франків. На подвір’‎ї я побачив цілий натовп челяді – одні чистили собі лівреї, другі ваксували чоботи, треті мили розкішні карети. “Ось що приводить цих людей до мене, – подумав я. – Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує, ладен з головою пірнути в іншу багнюку”. У цю мить ворота розчинилися і пропустили екіпаж молодика, який дисконтував1 у мене вексель.

Кадр із кінофільму “Гобсек” (режисер О. Орлов, 1987 р.)

“Ласкавий пане, – звернувся я до нього, коли він вийшов, – ось двісті франків, передайте їх, будь ласка, графині й скажіть їй, що я згоден потримати в себе заставу, яку вона мені сьогодні дала, але не більше тижня”.

Світський хлюст узяв двісті франків і глузливо посміхнувся, наче хотів сказати: “Ага! Заплатила! От і чудово!”

І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний, бездушний картяр і сам розориться і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей, процвиндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, ніж артилерійська батарея у ворожому полку.

Потім я подався на вулицю Монмартр, до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартиру з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки: у неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане каштанове волосся, спускаючись двома пів – кругами і прикриваючи скроні, надавало якогось витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь фіранки на вікнах, осявало м’‎яким світінням увесь її скромний вид. Повсюди лежали стоси розкроєного полотна, я зрозумів, чим заробляє вона собі на життя, – Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її вдома.

“Але ж я залишила гроші у воротарки”, – мовила вона.

Я вдав, ніби недочув.

“Ви, мабуть, рано виходите з дому?”

“Взагалі я рідко виходжу. Та коли ти всю ніч працюєш, іноді хочеться вранці скупатися”.

1 Дисконтувати – здійснювати дисконт, тобто кредитну операцію купівлі банком векселів та інших боргових зобов’‎язань до закінчення їхнього терміну.

Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було помітне дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Бідолашне, невинне дівча! Вона й у Бога, напевне, вірила: над її простою, дерев’‎яною кушеткою висіло розп’‎яття, прикрашене двома гілочками самшиту. Я майже розчулився. У мене навіть виникло бажання позичити їй грошей усього лише з дванадцяти відсотків, аби допомогти їй купити якесь прибуткове діло. “Е, ні, – сказав я собі. – У неї, либонь, є двоюрідний братик, що змусить її ставити підпис на векселях і оббере бідолашну”. Отож я пішов, картаючи себе за недоречну великодушність, бо не раз мав нагоду переконатися в тому, що, хоча самому добродійнику добра справа часом і не завдає шкоди, вона завжди занапащає того, кому зроблено послугу. Коли ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво – от із кого вийшла б хороша дружина й мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, із життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби. (…) У мене погляд, як у Господа Бога, я зазираю в душі. Від мого пильного ока ніщо не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, у чиїх руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи від секретарів і кінчаючи полюбовницями. (…) Таких, як я, у Парижі набереться десяток. Ми – повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі. Що таке життя? Машина, яку приводять у рух гроші. Знайте, що засоби завжди зливаються з наслідками, неможливо відокремити душу від почуттів, дух від матерії. Золото – ось душа вашого нинішнього суспільства. Поєднані спільними інтересами, я і мої приятелі по ремеслу збираємося в певні дні тижня в кафе “Феміда”, біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один одному фінансові таємниці. Ніяке багатство не може нас обманути, ми володіємо секретами всіх значних сімейств. (…) Один з нас наглядає за судейським станом, другий – за банкірами, третій – за чиновниками, четвертий – за торгівцями. А під моїм наглядом перебувають світські гультяї, митці, картярі – тобто найцікавіша людність паризького суспільства. Кожен з таких завжди готовий вибовкати таємницю свого ближнього. Ошукані пристрасті, вражене марнолюбство – балакучі. Пороки, розчарування, помста – найкращі агенти поліції. Як і я, мої товариші по ремеслу всім натішилися, усім переситилися і люблять владу й гроші тільки задля самої влади і самих грошей. Ось тут, – провадив він, показуючи мені свою холодну кімнату з голими стінами, – найпалкіший коханець, що десь-інде скипить від невинного натяку і викличе на дуель за одно слово, ось тут він благає мене як Бога, притискаючи до грудей руки. Проливаючи сльози люті або розпачу, благає мене і найпихатіший купець, і найсамовпевненіша красуня, і найгордовитіший військовий. Тут принижуються і знаменитий митець, і письменник. Ну, тепер ви зрозуміли, – сказав він, обернувши до мене бліде, наче вилите із срібла, обличчя, – які пристрасті й насолоди ховаються за цією застиглою маскою, що так часто дивувала вас своєю нерухомістю?”

Я повернувся до себе, геть приголомшений. Цей дідок виріс у моїх очах, перетворився на фантастичного ідола, на уособлення влади золота. І життя, і люди вселяли мені в ту хвилину жах.

“Невже усе зводиться до грошей?” – запитував я себе. (…)

Дервіль звернувся до Гобсека з проханням позичити йому суму, потрібну, щоб придбати власну контору. Стряпчий пообіцяв повернути борг за десять років.

Назавтра, о восьмій ранку, я був уже в старого. Він узяв мою метрику, надів окуляри, прокашлявся, сплюнув, загорнувся у свій чорний плащ і прочитав моє свідоцтво від першого до останнього рядка. Потім покрутив його в руках, подивився на мене, знову кахикнув, завовтузився на стільці й сказав:

“Ну що ж, спробуймо домовитися”.

Я здригнувся.

“Я беру за свої позики п’‎ятдесят відсотків, – провадив він. – А іноді сто, двісті, а то й п’‎ятсот”.

Я зблід.

“Але з вас по знайомству я візьму тільки дванадцять з половиною відсот… – Він затнувся. – Тобто я хотів сказати, що з вас я візьму тринадцять відсотків річних. Влаштовує?”

“Влаштовує”, – відповів я.

“Але якщо для вас це дорого – торгуйтеся. Я прошу з вас тринадцять відсотків, бо таке моє ремесло; а ви подумайте, чи зможете їх заплатити. Мені не до вподоби, коли людина зразу так погоджується. Це не забагато для вас?”

“Ні, – сказав я. – Я розквитаюся, доведеться тільки налягти на роботу”.

“Розумію! – мовив він. – Отже, клієнти розквитаються?”

“Е, ні, хай йому чорт! – вигукнув я. – Я радше руку собі відрубаю, ніж грабуватиму людей!”

“Домовилися”, – мовив Гобсек.

“Гонорари я братиму за таксою”, – мовив я.

“На деякі справи такси не існує, – наприклад, на полюбовні угоди, на відтермінування платежів. Тут можна брати дві-три, а то й до шести тисяч франків, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за переговори, за роз’‎їзди, за складання актів, виписок, за балаканину в суді. Треба вміти знаходити такі справи. Я скрізь рекомендуватиму вас як обізнаного й тямущого стряпчого, і вам принесуть стільки кляузних судових позовів, що ваші приятелі по ремеслу луснуть від заздрощів. Мої колеги Вербруст, Пальма, Жигонне доручать вам свої справи про відчуження нерухомого майна, а в них таких справ сила-силенна. Отже, ви матимете дві клієнтури; одна дістанеться вам у спадок від колишнього патрона, другу забезпечу вам я. Мабуть, слід би взяти з вас п’‎ятнадцять відсотків за свої півтораста тисяч”.

“Гаразд, хай буде п’‎ятнадцять, але не більше”, – мовив я твердо, усім своїм виглядом показуючи, що це – межа.

Татусь Гобсек полагіднішав. Він, певно, був задоволений мною.

“Я сам заплачу вашому хазяїнові за контору, – сказав він, – і постараюся домогтися істотної знижки і з ціни, і з авансової суми”.

“Я згоден. Вимагайте яких завгодно гарантій”.

“А ви після цього дасте мені п’‎ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків”.

“Тільки треба зареєструвати цю подвійну угоду”.

“Ні! – урвав мене татусь Гобсек. – Чому це я маю довіряти вам більше, ніж ви мені?”

Я змовчав.

“А крім того, – провадив він уже приятельським тоном, – ви зобов’‎яжетеся безкоштовно вести мої справи, поки я житиму. Згода?”

“Згода. Але всі видатки – вашим коштом”.

“Справедливо”, – погодився лихвар. (…)

“Дозвольте запитати, якщо моє запитання не здасться нескромним, – сказав я старому, коли він провів мене до дверей, – навіщо вам потрібне моє метричне свідоцтво?”

Жан Естер ван Гобсек стис плечима, лукаво посміхнувся й відповів:

“До чого ж молодь дурна! Так от знайте, пане стряпчий, а знати вам це треба, щоб вас не ошукали при нагоді: якщо людині менше тридцяти, то її чесність і талант ще можуть певною мірою служити забезпеченням позики. А на того, кому за тридцять, покладатися вже не можна”.

І зачинив за мною двері. (…)

Запитання і завдання до прочитаного

1. Описи кімнат графині де Ресто та Фанні Мальво побудовані на принципі антитези. Визначте, що саме протиставляє оповідач у цих описах. Як характеризують жінок їхні оселі?

2. Порівняйте портрети графині де Ресто та Фанні. Як у них відбиваються характери героїнь? Кому з жінок симпатизує Гобсек? Чому? Доведіть свою думку цитатами з твору.

3. У яких деталях розмови з “клієнтками” лихвар виявляє тонке розуміння людської психології?

4. Як повівся Гобсек, коли Дервіль попросив у нього грошей для власної справи? Чим керувався Гобсек у цій ситуації: людяністю чи “професійним” інтересом? Обгрунтуйте свою думку цитатами з тексту.

5. Подискутуймо! Робота в парах. Обговоріть одне з поданих запитань.

– “Невже усе зводиться до грошей?” – підсумовує свої спостереження за Гобсеком Дервіль. Що ви хотіли б йому відповісти?

– Чи згодні ви з характеристикою капіталістичного суспільства, яку дає Гобсек? Обгрунтуйте свою позицію.

6. Філологічний майстер-клас. У свідомості Дервіля Гобсек стає таким собі “фантастичним ідолом”. Як цей образ пов’‎язаний з портретом лихваря, поданим на початку повісті? Спрогнозуйте подальший розвиток подій з огляду на те, що “Гобсек” є: а) романтичним твором; б) реалістичним твором. Обидві версії стисло занотуйте.

Дервіль повертається до історії родини де Ресто. Він згадує коханця графині Максима де Трая, що має репутацію світського лева й водночас людини вкрай небезпечної, розбещеної. Це, за словами стряпчого, “створіння дивовижне, на все придатне й ні до чого не здатне, суб’‎єкт, який розбуджує в людях страх і зневагу, всезнайка і цілковитий неук, завжди готовий зробити добре діло і вчинити злочин, іноді – утілення самої підлоти, іноді – уособлення шляхетності, відчайдух, більше заляпаний багнюкою, аніж заплямований кров’‎ю, людина, яку можуть гризти турботи, але не докори сумління і яка більше турбується про своє травлення, ніж про духовні потреби, натура зовні пристрасна, а всередині холодна як лід”.

Випадково пообіцявши допомогти Максиму де Траю, Дервіль разом з ним поїхав до Гобсека…

Коли ми приїхали на вулицю Гре, світський лев почав озиратися навколо з такою напруженою тривогою, що я вкрай здивувався. Його об

Личчя то блідло, то червоніло, то навіть ставало жовтим, а коли він побачив двері будинку Гобсека, на лобі в нього заблищали крапельки поту. Тої миті, коли ми вискочили з кабріолета, до вулиці Гре завернув фіакр. Своїм яструбиним оком світський чепурун одразу помітив у глибині того екіпажа жіночу постать, і на його обличчі промайнув вираз майже дикої радості. Він покликав вуличного хлопчака і попросив його потримати коня. Ми піднялися до старого лихваря.

“Пане Гобсек, – сказав я, – рекомендую вам одного зі своїх найкращих друзів. (“Остерігайтеся його, як чорта”, – прошепотів я на вухо старому). Сподіваюся, що на моє прохання ви повернете йому свою прихильність (за високі відсотки, звісно) і визволите його зі скрути (якщо вам це вигідно)”.

Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, готуючись вислухати його, прибрав улесливо-граційної пози царедворця, що зачарувала б кого завгодно; але мій Гобсек і далі сидів у кріслі біля каміна нерухомо, незворушний і схожий на статую Вольтера… На знак привітання він тільки трохи підняв над головою зношеного кашкета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур, черепа, яка довершила його схожість зі статуєю.

“Гроші я маю тільки для своїх постійних клієнтів”, – сказав він.

“То ви справді розсердилися, що я пішов розорятися до інших?” – сміючись, відповів граф. (…)

З вулиці почувся шум фіакра, що зупинився біля під’‎їзду.

“Зараз я принесу вам дещо, і, гадаю, ви будете задоволені”, – сказав молодик і вибіг з кімнати.

“О сину мій! – вигукнув Гобсек, підвівшись і схопивши мене за руки. – Якщо застава в нього справді цінна, ти мені врятував життя! Адже я мало не вмер. Вербруст і Жигонне надумали влаштувати мені лихий жарт. Та завдяки тобі я сам сьогодні посміюся з них”.

У радості старого було щось моторошне. Уперше він так веселився при мені, і хоч дуже короткою була та мить торжества, вона ніколи не зітреться з моєї пам’‎яті.

“Зробіть мені ласку і залиштеся тут, – попросив він. – Хоча при мені пістолети і я певен, що не схиблю, адже мені доводилось і на тигра полювати, і битися на смерть у абордажній сутичці, я, проте ж, остерігаюся цього елегантного мерзотника”.

Він сів у крісло за стіл. Обличчя його знову стало блідим і спокійним.

“Так, так, – озвався він, обернувшись до мене. – Зараз ви, безперечно, побачите красуню, про яку я вам уже колись розповідав. Я чую в коридорі ходу дами-аристократки”.

Справді, молодий чепурун увійшов, ведучи під руку даму, у якій я одразу впізнав одну з дочок старого Горіо, а з розповіді Гобсека – ту саму графиню, у чиїй спальні він колись побував. Графиня спочатку мене не помітила, бо я стояв у ніші вікна й відвернувся до шибки. Опинившись у похмурій кімнаті лихваря, вона скинула на Максима недовірливий погляд. Вона була така гарна, що я пожалів її, попри її гріхи! Певно, жорстока мука краяла їй серце, шляхетні й горді риси зсудомлював погано прихований біль. Молодий франт став її злим генієм. Я подивувався проникливості Гобсека, який ще чотири роки тому передбачив майбутнє цих двох людей, коли йому потрапив до рук їхній перший вексель. “Мабуть, цей демон з ангельським обличчям, – подумав я, – панує над нею, користаючись з усіх її слабкостей: гордині, ревнощів, прагнення до втіх, до світської марноти”.

“Добродію, чи можна одержати повну вартість ось за ці діаманти, проте лишивши за собою право потім викупити їх?” – запитала графиня тремтячим голосом, подаючи Гобсекові скриньку.

“Можна, ласкава пані”, – втрутився я до розмови, виходячи зі своєї криївки.

Вона обернулася в мій бік, одразу мене впізнала, здригнулася і кинула на мене погляд, який усіма мовами означає: “Не виказуйте мене”.

“Юридичною мовою така угода називається “продаж із правом наступного викупу”, і полягає вона в передачі рухомого або нерухомого майна на певний час, по закінченні якого можна повернути свою власність, заплативши покупцеві обумовлену суму”.

Графиня зітхнула з полегкістю. Граф Максим спохмурнів, боячись, що за цієї умови лихвар дасть менше, адже вартість діамантів нестійка.

Гобсек схопив лупу й заходився мовчки роздивлятися, що там лежало в скриньці. Навіть якщо я проживу сто років, я не забуду тієї картини. Його бліде обличчя зарум’‎янилося, очі, у яких віддзеркалювався блиск діамантів, ніби спалахнули потойбічним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підніс діаманти до свого беззубого рота, мовби хотів їх пожерти. Підносячи до очей то браслети, то сережки з підвісками, то намиста, то діадеми, він белькотів щось незрозуміле і роздивлявся їх на світлі, щоб визначити відтінок, чистоту води й грані діаманта. Він діставав коштовності зі скриньки, клав їх туди, знову витягував і обертав у себе перед очима, щоб вони заграли всіма своїми вогнями, схожий у цей час більше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на діда водночас.

“Чудові діаманти! До революції такі коштували б триста тисяч. Якої вони чистої води! Безперечно, з Індії – з Голконди або Вішапура. Та хіба ви знаєте їм ціну? Ні, ні, у всьому Парижі один Гобсек може їх оцінити. За Імперії, щоб виготовити ці прикраси на замовлення, зажадали б не менше двохсот тисяч. – Він сердито махнув рукою й провадив: – А нині діаманти щодня падають у ціні. Після укладення миру Бразилія завалила ними ринок, хоч вони і не такі прозорі, як індійські. Та й жінки носять тепер діаманти лише на придворних балах. Ви, пані, буваєте при дворі? – Сердито кидаючи ці слова, він з невимовною втіхою роздивлявся камінці один по одному. – Ось цей без жодного ганджу, – бурмотів він. – А на цьому цяточка. А отут тріщинка. А оцей бездоганний”.

Кадр із кінофільму “Гобсек” (режисер О. Орлов, 1987 р.)

Кадр із кінофільму “Гобсек” (режисер О. Орлов, 1987 р.)

Його бліде обличчя було освітлене зблисками коштовного каміння, і мені згадалися старі зеленаві дзеркала в провінційних готелях, тьмяне скло яких нічого не віддзеркалює і зухвальцеві, що зважиться подивитися в них, показує обличчя людини, яка вмирає від апоплексичного удару.

“Ну, то як?” – спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.

Старий малюк здригнувся. Він відірвався від улюблених цяцьок, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря – твердого, незворушного й холодного, як мармуровий стовп.

“Скільки вам треба?”

“Сто тисяч франків. На три роки”, – відповів граф.

“Можна”, – сказав Гобсек, відкривши скриньку з червоного дерева й діставши свою коштовність – бездоганно точні терези.

Він зважив діаманти, визначаючи на око (бозна як!) вагу оправи. Під час цієї операції обличчя лихваря виявляло то радість, то незворушність. Я помітив, що графиня наче заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, у яку прірву скотилася? Може, у душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? І треба тільки докласти одне зусилля, простягти співчутливу руку, щоб урятувати її? Отож я спробував подати їй руку.

“Ці діаманти належать вам, пані?” – напрямки запитав я.

“Так!” – відповіла вона, кинувши на мене погордливий погляд.

“Складайте угоду про продаж із правом викупу, базіко”, – мовив Гобсек і, підвівшись із-за столу, показав мені на своє крісло.

“Ви, пані, звісно, маєте чоловіка?” – поставив я друге запитання.

Графиня ледь нахилила голову.

“Я відмовляюся складати угоду!” – вигукнув я.

“Чому?” – запитав Гобсек.

“Як чому? – обурився я і, відвівши старого до ніші вікна, сказав йому впівголоса: – Заміжня жінка в усьому залежить від чоловіка, угоду визнають недійсною, а вам не вдасться послатися на своє незнання у зв’‎язку з наявністю тексту угоди. Отож вам доведеться повернути власникові діаманти, віддані вам у заставу, адже в угоді буде вказано їхню вагу, вартість і грань”.

Гобсек урвав мене кивком голови та обернувся до двох злочинців.

“Він має рацію, – сказав він. – Умови змінюються. Я даю вісімдесят тисяч готівкою, а ви залишаєте мені діаманти, – додав він глухим і тоненьким голоском. – При угодах на рухоме майно власність краща від будь-яких паперів”.

“Але…” – озвався був де Трай.

“Або погоджуйтесь, або забирайте назад, – сказав Гобсек, повертаючи скриньку графині. – Я й так ризикую”.

“Вам було б краще кинутися в ноги вашому чоловікові”, – прошепотів я графині на вухо…

Молодий чепурун зблід як смерть. Графиня вочевидь вагалася. Граф підійшов до неї і, хоч він говорив пошепки, я розчув слова: “Прощай, люба Анастазі, будь щаслива! А я… завтра я вже звільнюся від усіх тривог”.

“Я приймаю ваші умови, добродію!” – вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека.

“От і гаразд, – відповів старий. – Нелегко ж вас умовити, красунечко. – Він підписав банківський чек на п’‎ятдесят тисяч і подав його графині. – А на додачу до цього, – сказав він з усмішкою, що вельми скидалася на вольтерівську, – я в рахунок платіжної суми дам вам на тридцять тисяч векселів, надійність яких ви не будете заперечувати. Це те саме, якби я виклав вам цю суму золотом. Граф де Трай щойно заявив мені: “Мої векселі буде оплачено””, – додав Гобсек, подаючи графині векселі з підписом графа де Трая, які напередодні опротестував хтось із Гобсекових приятелів і які, мабуть, дісталися йому за безцінь.

Молодий чепурун загарчав, – і в тому гарчанні виразно почулися слова: “Старий негідник!”

Татусь Гобсек і бровою не ворухнув. Він дістав з картонної коробки два пістолети й холодно сказав:

“Перший постріл мій – за правом ображеної сторони”.

“Максиме, ви повинні вибачитися перед паном Гобсеком!” – тихо скрикнула графиня, вона вся тремтіла.

“Я не мав наміру вас образити”, – пробелькотів граф.

“Я це знаю, – спокійно відказав Гобсек. – У ваші наміри входило тільки не заплатити за векселями”.

Графиня підвелася, уклонилася й вибігла, мабуть охоплена жахом. Панові де Траю довелося вийти за нею, але на прощання він сказав:

“Якщо ви бодай словом прохопитеся про це, панове, проллється ваша кров або моя”.

“Амінь! – відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. – Щоб пролити свою кров, хлопче, треби мати її, а в тебе в жилах багно замість крові”.

Коли двері зачинились і обидва екіпажі від’‎їхали, Гобсек підхопився на ноги і почав витанцьовувати, приказуючи:

“А діаманти в мене! А діаманти тепер мої! Чудові діаманти! Бездоганні діаманти! І як дешево дісталися! Ха-ха! Ага, Вербрусте і Жигонне! Ви хотіли ошукати старого Гобсека? Ну, так хто кого ошукав? Ну, то чиє зверху? Як роззявлять вони з подиву роти, коли між двома партіями в доміно я розповім їм про сьогоднішню оборудку!”

Ця люта радість, це торжество дикуна, який заволодів блискучими камінчиками, змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів. (…)

Цієї миті до лихваря увійшов де Ресто. Він сподівався скасувати незаконно укладену дружиною угоду, але Гобсек був невблаганний. Звернення до суду могло коштувати графові репутації, тож він мусив викупити діаманти.

Невдовзі, щоб уберегти родинне майно від марнотратства Анастазі, де Ресто вирішив доручити свої статки Гобсеку. За фіктивними документами, усі маєтки графа після його смерті повинні були перейти до лихваря. Водночас де Ресто збирався підготувати зустрічну записку, яка гарантувала, що майно повернеться до його старшого сина Ернеста, коли той стане повнолітнім. Розписка мала зберігатися в Дервіля, але стряпчий її так і не отримав…

Дізнавшись, що граф помер, Дервіль разом з Гобсеком приїхали до його будинку. Юний де Ресто попередив про небажаних візитерів матір: вона саме метушилася в кімнаті небіжчика, шукаючи папери, у яких ішлося про спадок.

Гобсек відкинув малого, наче пір’‎їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нашими очима! У кімнаті був справжній розгром. Графиня стояла посеред розкиданого повсюди одягу небіжчика, паперів, зібганого жужмом ганчір’‎я і розгублено дивилася на нас блискучими очима, розпатлана, з виразом розпачу на обличчі. Страшно було бачити такий хаос біля смертного ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі шухляди, порозбивала всі скриньки, порізала портфелі – килим навколо неї був усіяний клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе. Мабуть, спочатку її пошуки були марними, та її схвильована поза наштовхнула мене на думку, що зрештою їй пощастило виявити таємничі документи. Я глянув на ліжко, і чуття, яке розвинулося в мене завдяки моїй практиці, підказало мені, що тут сталося. Труп графа лежав ницьма, майже втиснутий між ліжком і стіною, зневажливо відкинутий, як один з тих конвертів, що валялися на підлозі, бо й він тепер був лише порожньою, нікому не потрібною оболонкою. Заклякле тіло з неприродно розкинутими руками й ногами застигло в безглуздій і моторошній позі. Очевидно, вмирущий ховав зустрічну розписку під подушкою, немовби прагнув у такий спосіб уберегти її до останньої своєї хвилини. Графиня розгадала намір свого чоловіка, який, власне, неважко було збагнути по останньому конвульсивному жесту руки, по скоцюрблених мертвих пальцях. Подушка лежала на підлозі, й на ній іще виднівся слід жіночого черевичка. А під ногами в графині я побачив роздертий пакет з гербовими печатями графа. Я швидко підняв пакет і прочитав напис, який свідчив, що вміст пакета належало передати мені. Я подивився на графиню пильним, проникливим і суворим поглядом – так слідчий дивиться на допитуваного злочинця.

Полум’‎я в каміні пожирало аркуші паперу. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у вогонь, бо уже в перших рядках документа прочитала імена своїх молодших дітей і подумала, що знищує заповіт, який позбавляв їх спадку, – тимчасом як, за моєю настійною вимогою, спадок їм було там забезпечено. Стривожене сумління, мимовільний жах перед учиненим злочином затьмарили графині розум. Побачивши, що її спіймано на гарячому, вона, можливо, уже уявила себе на ешафоті й відчула, як її таврують розпеченим залізом. Важко дихаючи і втупившись у нас нестямним поглядом, вона чекала наших перших слів.

“Ви розорили своїх дітей, – сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг згоріти. – Ці документи забезпечували їм спадщину”.

Рот у графині перекосився, здавалося, її от-от розіб’‎є параліч.

“Хе-хе!” – проскрипів Гобсек, і цей його вигук нагадав мені скрегіт мідного свічника, коли його пересувають по мармуровій підставці.

Після короткої мовчанки старий сказав мені спокійнісіньким тоном:

“Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я незаконний володар майна, яке продав мені граф? Від цієї хвилини його дім належить мені”.

Мене наче обухом по голові вдарили – такий я був приголомшений. Графиня перехопила здивований погляд, який я кинув на лихваря.

“Добродію, добродію…” – бурмотіла вона, не знаходячи інших слів.

“У вас фідеїкоміс1?” – запитав я в Гобсека.

“Можливо”.

“Ви хочете скористатися зі злочину графині?”

“А чому б і ні?”

Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов за мною. Коли ми опинилися на вулиці, я звернув у протилежний бік, але він наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитись, поглядом, що проникав у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:

“Ти що, судити мене збираєшся?”

Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графа в найми. Літо він проводив у його маєтках, жив там великим паном, по – хазяйському будував ферми, лагодив млини та дороги, саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.

“Графиня живе героїчним життям, – сказав я йому. – Вона цілком присвятила себе дітям, дала їм чудову освіту та виховання, її старший син – чарівний юнак.”

“Можливо”.

“Невже ви не відчуваєте, що зобов’‎язані допомогти Ернестові?”

“Допомогти Ернестові? – вигукнув Гобсек. – Ні, ні! Нещастя – найкращий учитель. У біді він пізнає ціну грошам, ціну людям – і чоловікам, і жінкам. Хай він поплаває хвилями паризького моря! А коли він стане добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо”. (…)

Гобсек захворів. Передчуваючи смерть, він послав по Дервіля.

Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене інваліда, і той сказав, увійшовши до мого кабінету:

“Їдьмо скоріше, пане Дервіль, хазяїн останні рахунки підбиває. Пожовтів, як лимон, хоче з вами поговорити. Смерть уже схопила його за горлянку – хрипить, от-от дух випустить”.

Увійшовши до кімнати вмирущого, я побачив, що він стоїть навколішки біля каміна, у якому, проте, не горів вогонь, а тільки лежала величезна купа попелу. Гобсек сповз із ліжка й дорачкував до каміна, але повзти назад у нього вже не було сили й не було голосу покликати на допомогу.

“Мій старий друже, – сказав я, допомігши йому підвестися і дійти до ліжка, – вам холодно, чому ви не звеліли затопити камін?”

1 Фідеїкоміс – доручення спадкодавця спадкоємцеві здійснити будь-яку дію на користь третьої особи, зокрема передати їй спадщину.

“Мені не холодно, – відповів він. – Не треба топити камін, не треба! Я йду звідси, голубе, – вів він далі, кинувши на мене уже згаслий, холодний погляд. – Куди йду, не знаю, але вже не повернуся. У мене кар – фологія1 почалася, – додав він, уживши медичний термін, що свідчило про цілковиту ясність свідомості. – Мені привиділося, ніби на підлозі котяться золоті монети, і я підвівся зібрати їх. Кому ж дістанеться моє добро? Я не хочу віддавати його державі, я склав заповіт. Знайди його, Гроцію. У Прекрасної Голландки залишилася дочка. Якось увечері я бачив її, не пам’‎ятаю в кого, на вулиці Вів’‎єн. Вона має прізвисько Змійка – здається, так. Гарненька, мов Купідон. Відшукай її, Гроцію. Я тебе призначив виконавцем своєї духівниці. Бери тут усе, що хочеш, їж. Є в мене паштети з гусячої печінки, мішки з кавою, із цукром. Є золоті ложки. Візьми для своєї дружини сервіз роботи Одіо. А кому ж діаманти? Ти нюхаєш тютюн, голубе? У мене багато тютюну, різних гатунків. Продай його в Гамбург, там у півтора рази дорожче дадуть. Усе в мене є, і з усім треба розлучитися. Ну, татусю Гобсек, кріпися, будь собою…”

Він випростався і майже сів на ліжку; його обличчя, мов бронзове, чітко вирізнилося на тлі подушки. Він простяг перед собою висхлі руки і вчепився кощавими пальцями в ковдру, наче хотів за неї утриматись, подивився на камін, такий самий холодний, як його металевий погляд, і помер при повній свідомості, явивши воротарці, інвалідові та мені образ одного з тих насторожених старих римлян, яких Летьєр2 зобразив позаду консулів на своїй картині “Смерть дітей Брута”.

“По-молодецькому врізав дуба, старий жмикрут!” – сказав інвалід своїм солдатським жаргоном.

А в моїх вухах досі лунав фантастичний перелік багатств небіжчика, і, побачивши, куди спрямований його застиглий погляд, я мимоволі глянув на купу попелу. Вона здалася мені надто великою. Узявши камінні щипці, я встромив їх у попіл, і вони наткнулися на щось тверде – там лежало золото й срібло, мабуть, його прибутки за час хвороби. У нього вже не було сили заховати їх краще, а підозріливість не дозволила відіслати все це до банку.

“Біжіть до мирового судді, – сказав я інвалідові. – Треба тут негайно все опечатати!”

1 Карфологія – неспокій у постелі при затьмаренні свідомості, що нагадує збирання дрібних предметів, щипання.

2 Летьєр, Гільйом (1760-1832) – французький художник.

Згадавши останні слова Гобсека і те, що сказала мені воротарка, я взяв ключі від кімнат обох поверхів і пішов оглянути їх. Уже в першій я знайшов пояснення його балачкам і побачив, до чого може дійти скупість, коли вона перетворюється на сліпий. інстинкт, скупість, вияви якої ми так часто спостерігаємо у провінційних скнар. У кімнаті, суміжній зі спальнею небіжчика, я виявив і протухлі паштети, і купи всілякого харчу, і навіть устриці та рибу, укриту густою пліснявою. Я мало не задихнувся від смороду. Усе кишіло червою та комашнею. Ці дарунки, одержані не так давно, лежали впереміж із ящиками всіляких розмірів, з паками чаю, з мішками кави. На каміні зберігалися накладні вантажів, що надійшли на його ім’‎я в портові склади Гавра: тюки бавовни, ящики цукру, барила рому, кава, індиго, тютюн – цілий базар колоніальних товарів. Кімната була захаращена меблями, срібними виробами, лампами, картинами, вазами, книжками, чудовими гравюрами без рам, згорнутими в трубку, і найрізноманітнішими рідкісними речами. Можливо, не вся ця гора коштовних речей складалася з подарунків – частина з них, певне, були речі, віддані під заставу і вчасно не викуплені. Я бачив там скриньки з коштовностями, прикрашені гербами або вензелями, білосніжні скатерті, зброю – дорогу, але без клейма. Розгорнувши книжку, яку, здавалося, нещодавно брали з полиці, я знайшов у ній кілька тисячофранкових білетів. Тоді я вирішив пильно оглянути кожну річ, аж до найдрібніших, обдивитися підлогу, стелі, карнизи і стіни, щоб знайти золото, яке так палко любив цей голландець, гідний пензля самого Рембрандта. Ніколи ще за роки своєї юридичної практики не зустрічав я такого дивного поєднання жадібності зі своєрідністю характеру. Коли я повернувся в спальню небіжчика, я знайшов на його письмовому столі розгадку того, яким чином у його кімнатах поступово накопичилося стільки багатств. Під прес-пап’‎є лежало листування Гобсека з торговцями, яким він продавав подарунки своїх клієнтів. Чи тому, що купці не раз ставали жертвами хитрувань Гобсека, чи тому, що він надто дорого правив за свої їстівні припаси та колоніальні товари, але жодна оборудка не відбулася. Він не продав харчі в магазин Шеве, бо Шеве вимагав тридцятивідсоткової знижки. Гобсек торгувався за кілька франків, а тим часом продукти псувалися. Срібло лишилося непроданим, бо Гобсек відмовився взяти на себе витрати на доставку. Мішки з кавою ніхто не купив, бо він не бажав зробити знижку на утрушування. Одно слово, продаж кожного товару давав йому привід для нескінченних суперечок – очевидний доказ того, що Гобсек уже здитинів і виявляв ту незбагненну затятість, яка розвивається в усіх старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній розум. І я поставив собі те саме запитання, яке почув від нього: “Кому дістанеться все це багатство?”…

Згадавши, які дивні відомості він сповістив мені щодо своєї єдиної спадкоємиці, я зрозумів, що мені доведеться обшукати всі кубла в Парижі й віддати величезне багатство до рук якоїсь непутящої жінки. Та головне – знайте, що на підставі цілком незаперечних документів граф Ернест де Ресто найближчими днями вступить у володіння статком, який дозволить йому одружитися з мадемуазель Каміллою і, крім того, виділити чималі суми грошей матері та братові, а сестрі – дати посаг. (…)

Розповідь Дервіля змінила на краще ставлення віконтеси де Гранльє до молодого графа де Ресто.

Переклад В. Шовкуна

Запитання і завдання до прочитаного

1. Схарактеризуйте стосунки графині де Ресто та Максима де Трая. Які моральні вади цих персонажів розкриваються під час їхнього візиту до Гобсека?

2. Як графиня де Ресто сприйняла смерть чоловіка? Розкрийте психологічні мотиви її поведінки.

3. На яких деталях наголошує автор у розповіді про смерть Гобсека? Про що думав лихвар в останні години життя?

4. Розкрийте символічний зміст картини зіпсованих “скарбів” Гобсека.

5. Про що свідчать останні розпорядження Гобсека: про скупість чи про щедрість? Відповідь поясніть.

6. Чи згодні ви з характеристикою, яку дає Гобсеку Дервіль: “У ньому співіснують двоє людей: скнара і філософ, створіння нице і створіння шляхетне”? Відповідь обгрунтуйте.

7. Який з ваших прогнозів розвитку сюжету (романтичний чи реалістичний) виправдався?

8. Сформулюйте головну “пристрасть” Гобсека і поясніть її зв’‎язок з умовами суспільного життя.

9. Визначте основні внутрішні суперечності особистості головного героя повісті. Аргументуйте відповідь цитатами з тексту.

10. Які художні засоби Бальзак використовує для розкриття характерів своїх персонажів? Проілюструйте відповідь конкретними прикладами.

11. Подискутуймо! Групова робота. Об’‎єднавшись у дві групи, обговоріть одне з поданих запитань.

– Ким є Гобсек – романтиком чи прагматиком? Чим він керується в житті – холодним розумом чи пристрастю?

– Чи згодні ви з характеристиками Гобсека як “людини-векселя” та “людини-автомата”?

12. Філологічний майстер-клас. Розкрийте художні функції оповідача в повісті “Гобсек”. Яку роль відіграють у творі розлогі описи зовнішності героїв та їхнього житла?

ПОРТРЕТ В ІНТЕР’‎ЄРІ

Авторський стиль Бальзака можна впізнати за докладними описами персонажів та інтер’‎єрів. Саме портрет та інтер’‎єр виступають у його творах основними засобами характеристики героїв.

Літературознавча довідка

Інтер’‎єр (у літературі) – вид опису, змалювання внутрішніх приміщень і предметів, які в них знаходяться й безпосередньо оточують персонажів твору.

Пригадаймо перший опис зовнішності Гобсека, що розпочинається словами: “Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би “місячним ликом”” (с. 182). У цьому портреті автор уже почасти розкриває життєві принципи й поведінку героя. Надалі з’‎ясовується, що довгий, мов свердлик, ніс Гобсек безцеремонно пхає в життя численних парижан; його обличчя кольору срібла, “з якого облупилася позолота”, повсякчас навіює Дервілю думки про гроші; а лагідний голос, що згодом стає “схожим на звук флейти, коли в неї забувають вставити мундштук”, приносить найгірші звістки.

Опис вдачі лихваря на початку повісті так само рясніє промовистими деталями. На с. 182 читаємо: “Від тієї хвилини, коли він прокидався, і до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували…” – і далі за текстом.

В іншому фрагменті Гобсека названо чоловіком, який “перетворився на золотого ідола і якого його жертви, що їх він називав “своїми клієнтами’‎’‎, з любові до парадоксів чи для глуму, прозвали “татусь Гобсек””. Саме так ми сприймаємо героя в цей момент розповіді. Та чи залишимося при своїй думці, коли дочитаємо історію лихваря до кінця? Це теж особливість стилю Бальзака: він зображує людину, одержиму пристрастю, описує її вади і те, до чого вони призводять. А от висновки мають зробити читачі.

Узявши за мету створити художній портрет буржуазного суспільства Франції, Бальзак змальовує його типових представників. Саме таким типовим образом є Гобсек. Аби якнайповніше відтворити характер цього героя, письменник “поселяє” його в певний інтер’‎єр.

Автор докладно, використовуючи тропи, розповідає про помешкання лихваря: “Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра з ранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Узимку головешки в його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. (…) Біля того похмурого, вологого будинку нема подвір’‎я, усі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій…” (с. 182-183).

У повісті “Гобсек” Бальзак висловлює ідею: будь-яка пристрасть, наприклад жага до збагачення, знищує особистість. І підтвердженням цієї думки знову стає інтер’‎єр (с. 199-200). “Я… побачив, до чого може дійти скупість, коли вона перетворюється на сліпий… інстинкт, скупість, вияви якої ми так часто спостерігаємо у провінційних скнар…” – коментує Дервіль побачене в оселі лихваря наприкінці твору.

Цей опис, що контрастує зі звичним виглядом помешкання Гобсека, має викликати в читачів те саме запитання, що виникло в оповідача: чому Гобсек не продавав зайвого? Дервіль відповідає так: “Одно слово, продаж кожного товару давав йому привід для нескінченних суперечок – очевидний доказ того, що Гобсек уже здитинів і виявляв ту незбагненну затятість, яка розвивається в усіх старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній розум”.

Автор був переконаний, що думки матеріальні. Тож “матеріалізував” згубну пристрасть свого героя у вигляді купи зогнилих харчів і захаращеного житла. У творах Бальзака влада грошей зазвичай постає могутньою, часто нездоланною силою, здатною підкорити собі любов, талант, родову честь, батьківське почуття.

До портрета, інтер’‎єра та прямої характеристики лихваря Бальзак додає стислий опис його двадцятирічних мандрів і промовисте прізвище. У буквальному перекладі “Гобсек” означає “ковтати всухом’‎ятку” і має український відповідник “глитай”. У другій половині ХІХ ст. І. Карпенко-Карий створив п’‎єсу під назвою “Глитай, або ж Павук”, у якій зобразив українського грошолюба, схожого на бальзаківського героя.

Бальзак перший серед видатних письменників зосередив увагу на матеріальному становищі своїх персонажів та його внутрішніх, психологічних причинах у поєднанні із зовнішніми, соціальними чинниками. Наприклад, вельми переконливо він зображував користолюбство й кар’‎єризм як головні життєві стимули.

Літературознавча довідка

Психологізм – відтворення художніми засобами внутрішнього стану персонажа, його думок, переживань, зумовлених внутрішніми й зовнішніми чинниками.

Просвітителі XVIII ст. застосовували в літературі принципи природничих наук. Так і Бальзак, подібно до зоологів, які класифікують тварин за ознаками, сформованими зовнішнім середовищем, узявся описати соціальні види (тобто типи). Їхнє різноманіття він пояснював впливом на людину певних зовнішніх умов та ідей. Письменник був переконаний, що ідеї – це матеріальні сили, тому можуть поневолити особистість і призвести до її загибелі. Історія всіх головних героїв Бальзака – це історія зіткнення людських пристрастей із соціальною дійсністю.

Коментар філолога

Розглядаючи людину як продукт соціальних умов, Бальзак започаткував метод документальності в літературі. Його послідовники теж вважали вплив середовища на людину головним, тож нехтували характером, що буцімто цілком визначається тим-таки середовищем. Такий творчий метод називався натуралізмом. Прагнучи скопіювати, фотографічно відобразити дійсність, натуралісти описували факти життя, не аналізуючи їх. Тимчасом у світогляді реалізму формування особистості відбувається не лише під впливом зовнішніх чинників, а й відповідно до логіки її індивідуальної вдачі. Для реалізму важливі логіка й аналіз зображеного.

“Романтизмові вісім і водночас вісімдесят років, реалізмові – сорок. Романтизм – казка, яку дідусь розповідає онучці, а реалізм – серйозна історія для серйозних людей. Проте дорослим серйозним людям не можна прямо сказати правду про маленького принца… вони засміють, принизять ідею. І ось чарівник-поет прикидається, що він… серйозна ділова людина. Ця гра чарівника в професора соціології називається реалізмом” (Г. Померанц).

Перевірте себе

1. Пригадайте, що таке індивідуальний (авторський) стиль письменника. Наведіть приклади особливостей стилю Бальзака.

2. Яку роль у творах Бальзака відіграють портрет та інтер’‎єр? Дайте визначення цих понять.

3. Які філософські ідеї Бальзака відобразилися в його творчості?

4. Що, на думку реалістів, впливає на життя літературного героя?

5. Подискутуймо! Чи справді бажання бути заможною, оточити себе престижними, цінними речами змінюють людину так, як змінила Гобсека жага до збагачення? Що треба робити, щоб наприкінці життя не опинитися в ситуації бальзаківського лихваря?

6. На прикладі пушкінської Татьяни та бальзаківського Гобсека поясніть, що реалістична правдивість і логіка характерів вимагає від літературних героїв відповідних учинків.

7. Філологічний майстер-клас. У реальному житті людина завжди має вибір, тому її доля може скластися по-різному. Придумайте інші фінали “Євгенія Онєгіна” та “Гобсека”, зберігши реалістичну правдивість і логіку характерів героїв.

8. Доведіть, що герої “Гобсека” типові. Укажіть їхні індивідуальні риси.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)