Достоєвський. “Брати Карамазови”
Роман “Брати Карамазови” по праву вважається підсумком творчості письменника. Дія його відбувається в місті з “говорить” ім’ям – Скотопрігоньевск. Знову в центрі його уваги “випадкове сімейство”: провінційний дворянин Федір Павлович Карамазов, цинік, що погрузла в розпусті, і чотири його сина від різних матерів.
Кожен з братів втілює собою і перевіряє свою “ідею”. Всі разом вони, немов дзеркала, відображають один одного, в чомусь повторюють, в чомусь протистоять один одному. Полюсами цього протистояння є лакей Смердяков – позашлюбний син Карамазова від божевільної Лизавети Смердящей, хто ненавидить не тільки батька, братів, але й Росію взагалі (він – крайній варіант “підпільного людини”), і молодший з братів Альоша Карамазов.
На його рахунку більше добрих слів, ніж вчинків, але ж автор замислював цілу серію романів, збираючись провести улюбленого героя через горнило життєвих випробувань.
Альошу зі старшим братом Дмитром об’єднує природне життєлюбність. Дмитро – людина темпераментний, неприборканий в бажаннях, загрозливий розправою батькові (через суперництво в любові до Грушеньке). Не випадково його ім’я також носить “прозору” смислове навантаження: Деметра – грецька богиня землі, родючості. І Дмитро роздирають земними пристрастями, сповнений неприборканих стихійних сил. (Зауважимо, що прізвище Карамазових буквально означає “чорна земля”.)
Але є у братів ще одне об’єднуючий початок – ідея страждання, спокути. До неї Митя прийшов під час судового процесу над ним. Невинно засуджений, він приймає вирок – каторгу! – Зі смиренністю. Інша справа, що в планах письменника була втеча Дмитра в Америку, і в цілому ці нові повороти сюжету не суперечили б характеру героя. Але все ж при аналізі твору ми повинні виходити з існуючого канонічного тексту.
З Іваном, нігілістом-інтелектуалом, Альошу несподівано для нього самого пов’язує бунтарський порив помсти тим, хто нищить невинних. “Розстріляти!” – Вигукує він після розповіді Івана про нелюдської розправи над дитиною.
Героєм-ідеологом в цьому романі є Іван Карамазов. Глава “Pro і contra” – кульмінація конфлікту ідей у романі. Іван в трактирі (значуща в світі Достоєвського точка художнього простору!) Сперечається з Альошею про найскладніші питання буття.
У центрі глави нібито складена Іваном “Легенда про Великого інквізитора”. В основі її сюжету – вигадане пришестя Христа в середньовічну Італію, де лютувала католицька інквізиція. Сицилійський інквізитор готовий відправити на вогнище Сина Божого, Учителя, аби той не заважав проповіддю гуманізму і свободи здійснювати по-своєму витлумачене інквізитором Вчення способами, не сумісними з принципами самого Вчителя. Аргументи відомі: люди, нікчемні за самою своєю людській природі, не справляються зі свободою. Вони з радістю віддали свободу взамін хліба… Свобода віднята у людей для їхнього щастя. Інквізитор впевнений в цьому, бо він по-своєму піклується про людство, це людина ідеї.
Що міг відповісти інвізітору Христос? Адже він виходить з зовсім іншого, високого розуміння людини. Христос цілує мляві уста войовничого старця. Чому? Ймовірно, він бачить у ньому саму заблудлу вівцю зі свого стада. Він шкодує і прощає Великого інквізитора.
Альоша відчуває ганебність інквізитора, який використовує ім’я Христа для досягнення своїх цілей. Іван же, зіставляючи дві точки зору на людину, схиляється до інквізиторській. Він не тільки не вірить в людей, але заперечує і сам світ, Богом створений. У віковічному питанні виправдання Бога він на боці тих, хто бунтує проти Творця.
Міркування Івана такі. Якщо Бог допускає страждання ні в чому не винних, абсолютно безгрішних істот, значить, Бог несправедливий, чи не благостен або не всемогутній. І від встановленої в світовому фіналі вищої гармонії Іван відмовляється: “Не варто вона сльозинки хоча б одного тільки… замученого дитини”. Але, “повертаючи квиток” в Царство Небесне, розчарувавшись у вищій справедливості, Іван робить фатальне, алогічне по суті умовивід: “Все дозволено”. Адже за цим принципі не сльозинка, а море крові і сліз.
І знову, як і в колишніх романах письменника, що не вкорінена в моральності і вірі свобода думки перетворюється на свавілля слова і вчинку. Іван подає злочинну ідею – Смердяков її здійснює. Обидва в рівній мірі батьковбивці. Обидва відповідальні перед собою, людьми та вищими силами, в які, здавалося б, не вірять. Але ці сили, шановані людьми як ідеї Бога або державні закони буття, здійснюють відплата: кінчає з собою Смердяков, сходить з розуму не встиг розповісти на суді правду про вбивство Іван. У помутніння розуму героя виникає сперечається з ним Чорт – “двійник” Івана та втілення його власного демонічного початку (“ідеалу содомського”).
Старець Зосима, що розуміє силу релігійних сумнівів, – свідомий проповідник християнських принципів і ідеології самопожертви. Альоші, думок піти в монастир, він заповідає перетворювати життя через себе, перебуваючи в миру – в звичайному житті громади.
По-різному визначають дослідники жанрову різновид “Братів Карамазових”: роман-трагедія, ідеологічний, соціально-філософський роман. Але, крім інших жанрових визначень, до нього, як і до “Злочином та карою”, слід віднести термін “поліфонічний роман”, бо слово автора тут звучить в хорі рівноправних голосів героїв, у кожного з яких – своє “слово про світ”, своя правда.
Весь лад голосів роману підводить читача до висновку, що автор вбачає справжню правду про світ в позиції старця Зосими, його учня Альоші, “російських хлопчиків” і всіх тих героїв роману, хто готовий беззавітно служити добру і братерської любові.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)