Бондаренко І. Поетична антологія Кокін-вака-сю (905 р.) – ЛІТЕРАТУРА ЯПОНІЇ

Якщо антологія “Ман-йо-сю”, що була укладена за власної ініціативи відомого японського поета і вченого Отомо-но Якамоті (717/7/-785), стала поетичним пам’ятником історичної доби Нара (710-794 рр.), то антологія “Кокін-сю” (повна назва: “Кокін-вака-сю” – “Збірка старих і нових японських пісень”), яка була створена в 905 р. за наказом імператора Дайго (897-930) групою відомих японських поетів того часу: Кі-но Томонорі (/7/-905/?/), Мібу-но Тадаміне (друга пол. IX – поч. X ст.), Осікоті-но Міцуне (кінець IX – перша пол. X ст.) на чолі з Кі-но Цураюкі (868-946), була покликана стати і дійсно стала поетичним монументом епохи Хей-ан (794-1185 рр.). Саме антологія “Кокін-сю” була першою офіційною антологією, що відкрила цілу низку так званих “імператорських”, тобто складених за наказом того чи іншого японського імператора, поетичних антологій IX-XV ст. (яп.: “тьокусенсю” – ). Загалом японські літературознавці налічують 21 офіційну поетичну антологію, що об’єднуються під загальною назвою “Ні-дзю-іті дай-сю” (“Зібрання двадцяти одного покоління” ). Із них вісім: “Кокін – сю”, “Сінсен-вака-сю”, “Госен-сю”, “Сюі-сю”, “Госюі-сю”, “Кін-йо-сю”, “Сіка-сю”, “Сендзай-сю” були укладені в епоху Хей-ан. Ще кілька антологій, включаючи такий поетичний шедевр, як збірка “Сін-кокін-сю” (повна назва: “Сін-кокін-вака – сю” – “Нова збірка старих і нових японських пісень” /1205 р./), з’явилися в епоху Камакура (1185-1333 рр.). Інші – пізніше. Остання з них, а саме “Сін-сьоку-кокін-вака-сю”, датується 1438 р. При цьому фахівцями не враховуються приватні поетичні антології, до яких належить, наприклад, така відома збірка, як “)Ожу-нін іс-сю” (“По одному віршу ста поетів”), що була, як і антологія “Сін-кокін-сю”, укладена філологом-літературознавцем і талановитим поетом Фудзіварою Тейка (Садаіе, 1162-1241) близько 1237 р., а також численні антології, які містять вірші, написані японськими поетами китайською мовою (“кансі” – ).

Оригінал рукопису “Кокін-сю”, зроблений рукою самого Кі-но Цураюкі, який власноруч кілька разів переписував цю поетичну антологію, не зберігся. Існує лише невеликий фрагмент “Кокін-сю”, так званий, “список Такано”, який, на думку дослідників, дійсно належить пензлю її головного укладача. Найдавнішими, також далеко не повними, списками вважаються рукописи цієї антології, що належать перу відомого поета і каліграфа епохи Хей-ан Оно-но Тофу (Мітікадзе, 896-966) – “список Хонамі” і список, зроблений філологом і теж відомим каліграфом епохи Хей-ан Фудзіварою Юкінарі (9721027). А найдавніший повний список “Кокін-сю”, що дійшов до наших днів, датується 24-м днем 7-го місяця 3-го року доби Ген-ей, тобто 20 серпня 1120 р. (Докл. про це див.: Горегляд В. Н. Японская литература VIІI-XVI вв.- СПб.: Наука, 2001.- С.137).

Про те, що антологія “Кокін-сю” була покликана стати своєрідною спадкоємницею “Ман-йо-сю”, як і кращих національних поетичних традицій взагалі, свідчить не лише її первісна назва “Сьоку Ман-йо-сю” (досл. з яп.: “Продовження Ман-йо-сю”), але й структурна композиція цієї збірки, яка теж складалася з 20 книг (сувоїв) і містила 1100 (у деяких пізніших списках – 1111) віршів. Ці вірші об’єднувалися у відповідних розділах антології за сезонно – тематичним принципом, який також частково був запозичений укладачами “Кокін-сю” з першої поетичної антології “Ман-йо-сю”: І-ІІ розділи – “Весняні пісні”, III розділ – “Літні пісні”, IV-V розділи – “Осінні пісні”, VI розділ – “Зимові пісні”, VII розділ – “Пісні-вітання”, VIII розділ – “Пісні розлуки”, IX розділ – “Подорожні пісні”, X розділ – “Назви”, XI-XV розділи – “Пісні кохання”, XVI розділ – “Пісні скорботи”, XVII-XVIII розділи – “Різні пісні”, XIX розділ – “Пісні різних форм”, XX розділ – “Пісні Пісенної палати”. Завершувалася антологія “Кокін-сю” своєрідним додатком – розділом під назвою “Додаткові пісні, включені до основного списку з сімейних зібрань”.

Серед віршів, що увійшли до складу “Кокін-сю”, лише декілька були написані у жанрах “тьока” (“довгі пісні”) і “седока” (“пісні човнярів”), решта – у жанрі “танка” (“короткі пісні”). У ті часи ця строфічна форма називалася “вака” – “японська пісня”, що знайшло своє віддзеркалення у повній назві цієї поетичної антології: “Кокін-вака-сю”.

Автори віршів “Кокін-сю”, активно застосовували у своїй поезії добре відомі ще з часів “Ман-йо-сю” різноманітні художньо-стилістичні прийоми та засоби, запозичені у своїх славетних попередників і значно удосконалені протягом півтора століть, що розділяли ці два найвідоміші в історії японської поезії поетичні зібрання, а саме:

А) макура-котоба ( досл. з яп.: “слово-узголів’я”) – традиційні епітети, які кочували з одного вірша в інший, і вважаються дослідниками своєрідними реліктовими слідами синтоїстської міфології та прадавнього японського фольклору, наприклад:

– “асіхікі-но яма” досл.: “слабконогі гори”) – простягнуті, розпластані; тобто давні, старі, одвічні гори;

– “куса-макура” ( досл.: “трава-подушка”) – трава в узголів’ї; тобто нічліг просто неба;

– “нубатама-но” ( досл.: “чорний, мов ягода шовковиці”) – чорний, як смола (смоль); смоляний, вороний;

– “сіротае-но соде” – “білоткані, білосніжні рукави”;

– “хісаката-но ама” – “передвічні, споконвічні небеса”;

Б) ута-макура (Досл.: “узголів’я /подушка/ пісні /вірша/”) – традиційні топоніми-зачини (назви місцевості, гір, рік, долин тощо), використання яких викликало у читача певні сформовані багатовіковою пісенно-поетичною традицією уявлення, емоції, асоціації, наприклад:

– “Аусака-но секі /яма/” – “застава /гора/ Зустрічей”: зустріч чи розлука з коханою, друзями, родиною тощо;

– “Ісонокамі” – назва місцевості поблизу міста Нара, де розташований один із найдавніших синтоїстських храмів країни ФуруЛно/ Ісонокамі дзінгу: могутність і велич богів, старість;

– “Йосіно-яма” – гори Йосіно: весна, вишневий цвіт і т. ін.;

– “Тацута-гава /яма/” – ріка /гора/ Тацута: осінь, багряне листя кленів тощо;

В) дзьо (або ще: дзьо-котоба досл.: “передмова”, “вступ”;”вставні слова”) – розгорнуті (іноді – до цілого речення) традиційні епітети, порівняння чи метафори, своєрідні “риторичні прикраси”, що трапляються як на початку, так і в середині вірша, наприклад:

– “ямадорі-но о-но сідарі о-но” – “/довгий/, як хвіст фазана, що звисає /з дерева/”;

– “асі-но не-но хіто-йо” – “/короткий/, як одне колінце очеретинки”;

– “таратіне-но хаха” – “мати, що вигогодовувала /мене/ грудьми”, “рідна ненька”;

Г) енго ( досл.: “споріднені слова”) – асоціативні слова-образи, лексика одного асоціативного ряду – стилістичний прийом (поетична традиція), коли використання у вірші певного слова (як правило, іменника) вимагало від автора обов’язкового вживання на основі асоціативного зв’язку іншого лексичного відповідника (прикметника, дієслова тощо), наприклад:

– “соде” ( – “рукав”) – “нуреру” ( – “/на/мокнути /від сліз/”); “наміда” ( – “сльоза”, “сльози”);

– “цую” ( – “роса”)- “сіроі”, “сіра-цую” ( – “білий”, – “біла /срібляста/ роса”); “кіеру” ( – “щезати”, “зникати”);

– “кумо” ( – “хмара”) – “сора” ( – “небо”);

– “вакаре” ( – “розлука”), “вакареру” ( – “розлучатися”) – “аібікі” ( – “таємна зустріч”, “побачення /закоханих/”); “ау” ( – “зустрічатися”, “зустріч”);

– “юкі” ( – “сніг”) – “токеру” ( – “розтавати”, “танути”); “цумору” ( – “нагромаджуватися”, “накопичуватися”);

– “намі” ( – “хвиля”) – “сіроі”, “сіра-намі” ( – “білий”, – “білі /білопінні/хвилі); “тацу” ( – “вставати”, “здійматися”;”стояти”);

Д) хонкадорі ( досл.: “услід головній пісні /віршу/”) – ремінісценція, алюзія на відомий вірш іншого автора, часто з використанням прямої або дещо видозміненої цитати з цього твору;

Е) каке-котоба ( або ще: – “кен-йо-ген”, – “сяре”, – “дзігуті”;досл.: “подвійні слова”, “каламбур”) – гра слів, що грунтувалась на засадах дуже поширеної в японській мові омонімії та полісемії. Допускаючи різні прочитання і тлумачення одного й того ж вірша, гра слів дозволяла надати йому подвійний чи додатковий зміст. Цей оригінальний стилістичний прийом був запозичений японськими поетами з старокитайських пісень “юе-фу” і набув у особливо широкого розповсюдження в поезії Х-ХІІ ст. Ось кілька типових прикладів омонімічних японських слів, що часто використовувалися поетами доби Хей-ан як каке-котоба:

– “акі” ( – “осінь”) – “акі” ( – “збайдужіння”;”пересичення”;

– “Асіта/-но хара/” (– назва долини) – “асіта” ( – /поет./ “ранок”);

– “Асука/-гава/” – ( – назва ріки) – “асу-ка” ( – “завтра?”, “чи не завтра?”);

– “іро” ( – “колір”) – “іро” ( – “любовні стосунки”;”роман”;”закоханість”);

– “йо” ( – “колінце /бамбука, очеретини/”) – 1. “йо” ( – “світ”;”життя”); 2. “йо”( – “вечір”;”ніч”);

– “мацу” ( – “сосна”) – “мацу” ( – “чекати”);

– “нагаме” ( ” – спостерігати”, “дивитися”) – “нагаме” ( – “три валий дощ”);

– “наку” ( – “співати”) – “наку” ( – “плакати”);

– “не” ( – “звук”) – “не” ( – “корінь”);

– “тігіру” ( – 1. “рвати”, “розривати /на шматки/”;2. “зривати”, “збирати” /квіти, ягоди і т. ін./) – “тігіру” ( – “присягатися /в коханні/”);

– “фуру” ( – “лити”, “падати”, “іти” /про дощ, сніг тощо/) – “фу/ке/ру” ( – “старішати”, “старіти”);

– “хару” ( – “весна”) – “хару” ( – 1. “набрякати”, “набухати”;2. “напинати”, “натягувати”;”розтягувати”);

– “хігурасі” ( – “сутінки”, “захід сонця”) – “хігурасі” ( – “цикада”).

Антологія “Кокін-сю” містить також цілий розділ віршів-шарад, у яких поети, використовуючи зазначений стилістичний прийом каке-котоба, обігравали назви різних предметів (Див.: розділ X “Назви”).

Окрім зазначених художньо-стилістичних прийомів, японські поети активно використовували й інші поетичні та художні засоби, добре відомі як європейській поетиці в цілому, так і українській зокрема: алегорії, антитези, гіперболи, метафори, паралелізми, порівняння тощо.

За підрахунками японських фахівців, кількість авторів, поетичні твори яких були включені до складу “Кокін-вака-сю”, сягає цифри 580. Серед них імена 127 поетів (включаючи вісьмох членів імператорської родини, які були авторами 15 віршів) – відомі, решта – позначені в антології як “невідомий автор”. Більшість із зазначених імен належить представникам класу середньої та вищої родової аристократії доби Хей-ан. Значна частина віршів, що містяться в “Кокін-сю”, свого часу були визнані переможцями численних поетичних конкурсів (яп.: “ута-авасе”- ), надзвичайно популярних серед столичних аристократів цієї історичної епохи.

Кокін-вака-сю

Із розділів XI-XV

“Пісні кохання”

Як тільки серед півників

У травні

Зозуля закує до забуття,

Я теж втрачаю розум

Від кохання!

(Невідомий автор)

На мілину

Накотяться й відринуть

Пінливі хвилі,

Як мої думки,

Що вслід за серцем лиш до неї линуть!

(Арівара-но Мотоката)

Чого на світі тільки не буває!

Мені про неї

Вітер нашептав,

І я, не бачивши її,

Уже кохаю!

(Кі-но Цураюкі)

Неначе бачив

І неначе ні…

Ввижатиметься цілий день сьогодні

Моя любов

Невтішному мені.

(Apieapa-но Наріхіра)

Росинки доля випала й мені!

В журбі встаю,

В печалі засинаю,

І сохну, мій жорстокий,

Уві сні.

(Невідомий автор)

Не потьмяніє, ні,

Любов дівоча,

Як молодої глиці срібний блиск

На соснах в горах

Місячної ночі!

(Невідомий автор)

З високих гір

Вода збігає вниз

І тільки вниз…

Мене моє кохання

До смерті також призведе колись!

(Невідомий автор)

В осіннім полі поміж очерету

Розквітли квіти…

Що ж! Мені також,

Аби помітив любий,

Червоніти?

(Невідомий автор)

Даремно

Я шукала джерело,

З якого річка сліз

Бере початок…

Воно в душі закоханій було!

(Невідомий автор)

Постійно з темряви нічної

Уві сні

З’являється до мене

Мій коханий,

Немов бажає смерті він мені…

(Невідомий автор)

Як топить кригу

Сонце весняне,

Я хочу, щоб кохання розтопило

Твоє, мій любий,

Серце крижане!

(Невідомий автор)

Дедалі більше

Мокне мій рукав…

Напевно, вечір,

Землю огорнувши,

Ще і роси осінньої додав.

(Невідомий автор)

Моя любов

Не схожа на колосся

В осіннім полі…

В серці затаїв,

Але чомусь забути не вдалося.

(Невідомий автор)

Відтоді,

Як уперше уві сні Коханого зустріла,

Сновидіння –

Єдина втіха у житті мені!

(О но-но Коматі)

Коли осінній вітер без жалю

Пронизує все тіло,

Я щоночі

Її, жорстоку,

Кличу і молю.

(Сосей-хосі)

Її не видно!

Хочу і не можу

Утримати у складках рукавів

Перлини білі,

Що на сльози схожі.

(Абе-но Кійоюкі)

Ніхто не знає,

Як на бистрині

Тріпає річка водоростей коси…

Така любов

Дісталась і мені!

(Кі-но Томонорі)

Як білий сніг,

Що падає з небес,

Посутенілих,

І спіднизу тане,

Я від кохання теж розтану весь!

(Мібу-но Тадаміне)

Не висихають і вночі рукава!

Напевно, знову

Випала роса

На тих стежках,

Якими в снах блукав я.

(Кі-но Цураюкі)

В осінніх горах

Олень кинув клич,

Але не заглушити пісні смутку

Моїх ридань на самоті

Щоніч.

(Невідомий автор)

Ніхто мені, самотньому, не скаже

Тих ніжних слів,

Що шепче вітерець

Стебельцям рисовим

Осінніми ночами!

(Осікоті-но Міцуне)

Не заметуть

Численні пелюстки

Квітучих вишень

На горі Курабу

Кохання нещасливого думки.

(Саканое-но Коренорі)

Немов плавучі трави,

Без вагання,

Коріння не пускаючи,

Пливе

За течією і моє кохання!

(Мібу-но Тадаміне)

Кохання спогади –

Сумнішого нема!

Блукаю в них,

Мов мандрівник стежками

Гори Саянонака в Адзума.

(Кі-но Томонорі)

Давно кохання бути перестало

Для мене “стежкою незнаною”,

Як знов

Нещасне серце

Раптом заблукало…

(Кі-но Цураюкі)

Якщо помру я раптом від кохання,

Чиє ж бо ще,

Як не твоє ім’я,

Назвуть усі на світі

Без вагання?

(Кійохара-но Фукаябу)

Про смуток мій,

Про те, як я страждаю,

Лише мені відомо одному,

Але не тій,

Яку я так кохаю!

(Кі-но Цураюкі)

Не знаю я,

Куди мене несе

І винесе куди моє кохання?

Про зустріч з нею

Мрію більш за все!

(Осікоті-но Міцуне)

Не від дощу,

Що ллється без упину, –

Від річки сліз

Намокли рукави…

Невже тебе я більше не зустріну?

(Фудзівара-но Тосіюкі)

Безжалісно світанок мерехтів,

Нас розлучаючи…

Відтоді час ранковий

Для мене –

Найсумніший у житті!

(Мібу-но Тадаміне)

Життя мене нічого не навчило!

Повзуть плітки…

Що ж! Доки я живу,

Закохуватись буду

До могили!

(Невідомий автор)

Якби вночі сторожа засинала,

Таємною стежинкою

Щоніч

Приходив би до тебе я,

Кохана!

(Apiвapa-но Hapixipa)

Якими безутішними здавались

І ми самі, і одяг наш,

Коли

Ми вдосвіта

З тобою розлучались!

(Невідомий автор)

Розлуки неминучої печаль

Моїм плачем прорвалась

На світанні,

Коли ще й перший півень

Не кричав!

(Уцуку)

В пітьмі нічній

Побачення з тобою

Не більш реальним видалось мені,

Аніж ті сни,

В яких до тебе лину!

(Невідомий автор)

Нехай би вдень!

Але ж і уві сні

Людей допитливих

Я погляди стрічаю.

Якби ти знав, як тяжко це мені!

(Оно-но Коматі)

Приплив, мов мед,

В затоку затікає.

Сьогодні ми не бачилися вдень,

То ж вечора

Душа моя чекає!

(Кійохара-но Фукаябу)

Плітки мою невинність розтоптали,

Мов човен в морі,

Згинуло ім’я,

А зустрічі

Частішими не стали!

(Невідомий автор)

На качку-мандаринку

Стала схожа,

Що в неглибокім мешкає ставку,

Сховатись від пліток

Також не можу!

(Невідомий автор)

Нічого дивного!

Хоч бачимось, хоч ні –

Як той вогонь

У лоні Фудзіями,

Любов до тебе палахтить в мені!

(Фудзівара-но Тадаюкі)

Щоранку в дзеркало,

Соромлячись, дивлюсь –

Що ця любов накоїла зі мною!

Тепер і в снах

До тебе не з’явлюсь!

(Ісе)

Як білопінні хвилі,

Що на скелі,

Спинаючись, накочуються знов,

Так я до тебе

Ненаситний лину!

(Невідомий автор)

Моя любов

На літні трави схожа,

Що теж ростуть,

Не знаючи про те,

Що потім не засохнути не зможуть.

(Осікоті-но Міцуне)

Колись і мілиною може бути

Глибокий вир

У річці Асука,

А першого кохання –

Не забути!

(Невідомий автор)

Чи прийдеш ти,

Чи я піду до тебе

Цієї ночі місячної?

Все ж

Дощаті двері зачинять не треба!

(Невідомий автор)

Казала:

“Я прийду без зволікання!”

У цю предовгу вересневу ніч

Лиш місяця діждався

На світанні!

(Сосей-хосі)

А що, як вістку любому послати

В цю місячну

Таку казкову ніч?

Мовляв, приходь!

Не можу більш чекати!

(Невідомий автор)

Кому на думку спало величати

Цей біль “коханням”?

Краще вже було б

Його відразу

“Смертю” називати!

(Кійохара-но Фукаябу)

Немов гліциній хвилі вздовж ріки

У горах Йосіно,

До тебе линуть,

Коханий мій,

Усі мої думки!

(Невідомий автор)

Щоб не забув

І марив сподіванням,

З коханим розлучайся,

Доки він

Уволю не натішився коханням!

(Невідомий автор)

Я знав відтоді, як почав любити:

Кохання барви

У моїй душі

Ніколи не поблякнуть,

Наче квіти!

(Кі-но Цураюкі)

В минуле знову лине без вагання

Моя душа!

Забути не дає

Про себе юності далекої

Кохання!

(Кі-но Цураюкі)

У горах плющ

Весь тин оперезав.

Коханий теж

Навколо мене в’ється,

Та жодного словечка не сказав!

(Уцуку)

Невже на згадку

Цих небес блакить

Залишила мені моя кохана?

Очей не зводжу з них

Ані на мить!

(Сакаі-но Хітодзане)

Я не живу на небесах одвічних,

Чому ж тоді,

Кохаючи мене,

Він здалеку

Лише зітхає звично?

(Арівара-но Мотоката)

Зустрівшись, знову зустрічі чекаю,

А дочекавшись,

Хочу стрітись знов…

Його ж така любов,

Мабуть, лякає!

(Невідомий автор)

У сріблі,

Що блищить на рукаві,

Заплаканого місяця обличчя

Закоханій

Ввижається мені.

(Ісе)

Якби, зустрівши, знала,

Що спасіння

Від цих страждань,

Таких тяжких, нема,

Дістала би забудь-трави насіння!

(Невідомий автор)

Мабуть, тепер

Розлуки час пробив!

Слова кохання теж колись зів’януть,

Як я постаріла

За час осінніх злив.

(Оно-но Коматі)

Моя душа – немов поля зимові:

Спалили сухотрав’я,

І весну

Зустріти сходи юні

Вже готові.

(Ісе)

Ненависним

Для мене серце стало.

Якби не закохалося колись,

Тепер би так

За ним не жалкувало.

(Невідомий автор)

Як непомітно

В’яне квіт кохання

В серцях людей

На грішній цій землі!

Як неминуче в’яне квіт кохання!

(Оно-но Коматі)

Якби не мліло серце й не боліло,

Я б сльози не лила,

А вже тепер

Його, жорстокого,

Назавжди розлюбила!

(Сугано-но Тадаон)

Журилася б, страждала…

Та проте,

Якби ще до пліток ми розлучились,

Могла б тепер сказати:

“То пусте!”

(Ісе)

Якщо кохаєш –

Честю дорожи!

Що ти бував не раз в моїй оселі,

Хто б питав –

Нікому не кажи.

(Невідомий автор)

Тепер,

Коли нас доля розлучила,

І ми вже не зустрінемося з ним

Я зрозуміла,

Як його любила!

(Невідомий автор)

Мою нікчемну долю нагадали

Мені плоди,

Залишені в полях,

Осіннім буревіям

На поталу!

(Оно-но Коматі)

Переклад І. Бондаренка

(2 votes, average: 4.00 out of 5)