Внутрішня історія Візантії
Населення Візантійської імперії
Східна Римська імперія, офіційно називалася в середні віки імперією Ромейской, успадкувала від нероздільного римської держави колишнього часу його заснування, але тим не менш і її внутрішньої побут став поступово змінюватися під впливом нових умов життя, внаслідок чого з часом теж отримав своєрідний характер. Це середньовічне продовження Римської імперії прийнято називати Візантійською імперією, а сукупність її відмінних рис – візантинізм. У V ст. державною мовою Східної імперії був ще латинський, але вже в VI ст. почалася заміна його грецьким, що посилилася в VII столітті і завершилася в VIII. Однак, і грецький елемент не зберігся в імперії у всій своїй чистоті. Значна частина населення і перш складалася з еллінізірованних інородців, а в VI ст. Балканський півострів почав все більше і більше заселятися слов’янами. Як на Заході відводилися місця для поселення німцям, так на Сході це робилося по відношенню до слов’ян, коли вони ще не складали скільки-небудь великих племен. Імператори вже з VI ст. почали колонізувати ними окраїнні області, надаючи їм землі для обробки, але не втручаючись у внутрішні відносини їх громад. Проникаючи поступово в корінне населення Балканського півострова, слов’яни з ним зливалися, іноді осідаючи дуже значними громадами, зберігали свої звичаї, або навіть витісняючи з внутрішніх частин країни самих греків, які внаслідок цього скучиваться по берегах. Ці слов’янські колоністи, колишні або воїнами, або землеробами, в VII і VIII ст. іноді переправлялися урядом і в Малу Азію. Письменники VI і наступних століть навіть скаржилися, що слов’яни упираються в своїх поганих звичаях, коли є набагато кращі ромейські закони. У X ст. імператор Костянтин Багрянородний знаходив, що “вся країна ославянилась”. Правда, самі слов’янські поселенці елінізовані, але вони сильно змінили етнографічний склад населення в європейських частинах імперії і мали великий вплив на її суспільний побут.
Суспільний лад Візантійської імперії
Головні риси суспільного ладу Візантії були ті ж, що і в Західній імперії. Тут було велике землеволодіння з прикріпленим до грунту селянством, яке знаходилося в підпорядкуванні у своїх поміщиків. Різниця полягала в тому, що на Заході сільське населення все більш і більш закріпачує, тоді як у Візантії з плином часу, навпаки, відбулося непомітним чином розкріпачення селянської маси, що в даний час пояснюється впливом саме слов’янських звичаїв і порядків. Але землевласницька знати і в Візантії мала велике значення і користувалася сильним впливом на загальний хід справ. У числі великих земельних власників, як і на Заході, були і тут церкви і монастирі.
Імператорська влада у Візантії
Візантійський імператор, або цар (????????) спадкоємно користувався тою необмежену владу, яка склалася вже в колишньому римському державі. Ще імператор Діоклетіан в кінці III і початку IV ст. намагався надати своїй владі той священний характер, який вона мала в деспотіях стародавнього Сходу, і візантійські його наступники цілком здійснили цю його ідею. У свідомості візантійського суспільства і сан, і особистість государя зробилися предметом майже релігійного шанування. Зовнішні атрибути влади (головним чином пурпурна мантія, або порфіру) і придворний етикет, особливо ж урочистий церемонії, що супроводжували різні випадки появи імператора перед підданими, теж отримали особливе значення і розвиток у візантійській життя. Імператорський двір в Константинополі відрізнявся пишністю і пишнотою, але зате в ньому панували різні пороки і велися постійні інтриги. Багато візантійські імператори відрізнялися зніженістю і слабоволием і легко підпорядковувалися впливу жінок, фаворитів і підлабузників. Візантійська придворна історія наповнена тому змовами, в яких брали участь різні інтригани і честолюбці, особливо воєначальники, часто самі прагнули до влади. Повалення з престолу було теж явищем досить звичайним в історії візантійських імператорів. Іноді палацові перевороти супроводжувалися різними жестокостями, начебто виколювання очей і отрезиванія носа або вух. Траплялося досить часто, що престолом опановували шляхом підступів і насильства прості люди варварського походження та без будь-якої освіти. Міцний порядок престолонаслідування якось не міг встановитися у Візантії. Вдобавок з боротьбою за владу різних політичних і придворних партій з’єднувалися релігійні чвари. Кожна релігійна партія клопотала про те, щоб мати на своєму боці імператорську владу, та й самі імператори нерідко прагнули повелівати у справах віри. У внутрішніх смутах брало велику участь і населення величезної столиці, вразливе і рухливе. Для заспокоєння його уряд вдавався до раздачам хліба та влаштуванню видовищ, але саме збіг великих народних мас на подобалися византийцам кінські ристания часто тягло за собою серйозні заворушення, які виявлялися небезпечними для самої влади царюючого імператора. Тому государі повинні були оточувати себе гвардією, що складалася здебільшого з чужинців. Але і в існуванні такої гвардії була теж своя небезпека, так як солдати і їхні вожді іноді розігрували роль давньоримських преторіанців.
Візантійський законодавство і управління
У той час, як у західних провінціях римські закони і порядок управління з приходом варварів стали замінюватися німецькими, Візантія зберегла і законодавство, і адміністративний устрій попередньої епохи. На Заході римське право стало витіснятися німецькими звичаями, у Візантії тривала і законодавча діяльність держави, хоча, звичайно, і на ній позначалося вплив нових умов життя. У Візантії втрималося і управління країною за допомогою чиновництва, призначаються Центральною владою і цілком їй підлеглого. Чиновництво було розділено на класи з різними титулами, і вся система управління відрізнялася великою складністю. Не втрималася тільки реформа Діоклетіана, який в провінціях відділив цивільне управління від військового. З плином часу візантійські імператори повернулися до старої римської системі з’єднання в одних руках і військової, і цивільної влади, т. Е. В кожній області цивільні чиновники були підпорядковані тому ж самому особі, яка в цій області стояло на чолі розташованого в ній війська (пізніше він називався стратигом).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)