ТАМАНГО – ПРОСПЕР МЕРІМЕ – Хрестоматія з зарубіжної літератури

Капітан Леду був бравий моряк. Почавши службу простим матросом, він згодом став помічником рульового. В битві при Трафальгарі уламком щогли йому розтрощило кисть лівої руки. Руку відтяли по лікоть, а Леду списали з корабля, видавши добрі посвідки. Та Леду не любив спокійного життя. Незабаром трапилася нагода знову вирушити в плавання, і він пішов другим помічником капітана на корсарський капер. Гроші, виручені за здобич з ворожих кораблів, дали йому змогу придбати книжки і взятися за вивчення теорії морської справи, яку він бездоганно засвоїв на практиці. З часом він став капітаном тригарматного корсарського люгера. Моряки каботажного плавання з острова Джерсі ще й досі згадують про його подвиги. Укладення миру глибоко засмутило Леду; у війну він відклав дещо в гаманець і сподівався добряче набити його за рахунок англійців. Йому довелося запропонувати свої послуги мирним комерсантам, і ті, знаючи Леду як людину рішучу й досвідчену, охоче довірили йому судно. Коли торгівлю неграми заборонили, капітан Леду став незамінною людиною для торговців “чорним деревом”. Наручники і ланцюги, що звичайно є в запасі на невільничих суднах, завжди були в нього найновішого зразка. їх дбайливо змащували, оберігаючи від іржі. Але найбільше прославив Леду серед торговців рабами бриг, призначений для перевезення невільників. Леду назвав цей бриг “Есперанс”.

“Есперанс” вийшов із Нанта в п’ятницю, як потім згадували забобонні люди. Перехід був щасливий, і Леду швидко досяг берегів Африки. Він став на якір у гирлі річки Джоаль (якщо я не помиляюсь) саме в той час, коли англійські крейсери не стежили за цією частиною узбережжя. Зразу ж на борт “Еспєранса” прибули тубільні торгові агенти. Кращої нагоди не можна було й сподіватись. Таманго, уславлений воїн і продавець людей, пригнав на берег багато невільників і дешево віддавав їх.

Капітан Леду висадився на берег і попрямував з візитом до Таманго. Той чекав його в солом’яній, поспіхом поставленій хатині разом зі своїми двома дружинами, кількома помічниками в торгівлі й наглядачами за рабами. Таманго вичепурився, чекаючи білого капітана. На ньому був старий голубий мундир, з кожного плеча звисали – один спереду, другий ззаду – два золотих еполети, пристебнуті до одного гудзика. Натягнений на голе тіло мундир був короткуватий і між ним та вузькими штаньми виднілася досить широка смуга чорної шкіри. При боці на вірьовці висіла в нього велика кавалерійська шабля. В руці він тримав пречудову двоствольну англійську рушницю.

Капітан Леду хвилину мовчки дивився на нього, а Таманго насолоджувався враженням, що його, як він гадав, викликав у білого. Леду, оглянувши його оком знавця, обернувся до свого помічника:

– Оце молодець! Я за нього би щонайменше виручив тисячу екю, коли б його вдалося доставити живим і здоровим на Мартініку.

Потім вони посідали в затінку, і Таманго подав знак привести невільників, яких мали продавати.

Вони з’явилися, вишикувані довгою низкою, згорблені від утоми й страху; на шиї в кожного була рогатка завдовжки шість футів, кінці якої з’єднувалися на потилиці дерев’яною перекладкою. Зрозуміло, нема чого й думати про втечу, коли тебе тримає за шию поліняка завдовжки шість футів.

Уважно оглядаючи кожного раба, капітан знизував плечима і скаржився на виродження чорної раси.

Та, продовжуючи прискіпуватися, він уже відібрав найсильніших і найвродливіших негрів. За них він був готовий заплатити звичайну ціну, але решту погоджувався купити тільки з великою знижкою. Тільки-но перекладач договорив по-французьки цифру, визначену Таманго, Леду мало не впав од подиву й обурення. Потім, процідивши крізь зуби грубу лайку, він підвівся, показуючи цим, що припиняє всякий торг з такою нерозсудливою людиною. Таманго насилу вдалося стримати Леду, й торг відновився. Тепер уже чорношкірий почав обурюватися безглуздими і дивацькими умовами білого. Коли кошик з горілкою спорожнів, вони дійшли згоди. Дешеві тканини, порох, кремінь, три бочки горілки і п’ятдесят бракованих рушниць – ось що було дано в обмін за сто шістдесят рабів.

Залишилося ще близько тридцяти рабів – діти, діди і немічні жінки. Корабель був повний – повнісінький. Таманго, який не знав, що робити з цими негодящими, запропонував їх капітанові на умові: пляшка горілки за кожного. Пропозиція була спокусливою. Леду взяв двадцять найставніших із тридцяти рабів. Тоді Таманго почав просити по склянці горілки за кожного з десяти. Отож Ладу купив ще трьох дітей. Таманго, бачачи, що йому не продати тих семи рабів, що лишилися, схопив рушницю і почав цілитися в жінку, яка стояла попереду: це була мати трьох дітей, котрих забрав Леду.

– Купуй! – крикнув Таманго до білого,- або я вб’ю її. Скляночку горілки або я стріляю.

– На біса вона мені! – відповів Леду.

Таманго вистрілив, і рабиня впала мертвою на землю.

Одна з дружин Таманго відвела його руку, і куля пролетіла мимо. П’яний до нестями, Таманго уже не володів собою.

– Бери, я дарую тобі цю жінку.

– О, для неї я вже знайду місце.

Перекладач був гуманний чоловік. Він дав Таманго картонну табакерку і випросив у нього решту шість рабів. Він зняв з них колодки і відпустив. Тим часом капітан попрощався з Таманго і наказав якнайшвидше вантажити на корабель свій товар. А Таманго приліг у затінку на траві, щоб проспатися.

Коли він прокинувся, корабель, піднявши вітрила, плив уже вниз по річці. В Таманго голова аж тріщала від учорашньої пиятики. Він покликав свою дружину Айше. Вождю відповіли, що Айше він подарував білому капітанові. Почувши це, приголомшений Таманго стукнув себе по голові, потім схопив рушницю і побіг. У бухті він сподівався знайти човен, щоб підпливти до брига, який мав затриматися на поворотах річки. Таманго не помилився.

Леду здивувався, побачивши його, але ще більше здивувався, коли він зажадав повернути йому дружину.

– Дароване не відбирають,- відповів Леду і повернувся до нього спиною.

Чорношкірий наполягав, обіцяв віддати назад частину речей. Капітан зареготав. Тоді з очей бідного Таманго полилися рясні сльози. Таманго качався по палубі, кличучи свою дорогу Айше, бився головою об дошки, наче хотів рішити себе. Та капітана це не зворушило.

Під час цієї суперечки старший помічник сказав капітанові:

– Вночі померло троє рабів. Місце звільнилося. Чому б вам не взяти цього здоровила? Адже він один коштує більше, ніж троє померлих.

Леду подумав, що Таманго можна легко продати за добру тисячу екю. Доля африканського воїна цілком залежала від нього. Лишалося тільки відняти в Таманго рушницю і шаблю, бо було небезпечно підступати до озброєного. І Леду попросив у нього рушницю, ніби для того, щоб пересвідчитися, чи варта вона красуні Айше. Перевіривши курок, капітан непомітно висипав весь заряд пороху. Поки чорношкірий стояв обеззброєний, два кремезні матроси накинулися на нього, звалили і заходилися в’язати. Таманго героїчно чинив опір… Умить йому міцно зв’язали руки й ноги. Захищаючись, він несамовито кричав і борсався, мов дикий кабан, що потрапив у пастку.

– Хай йому біс! – хвацько вигукнув капітан Леду. – Чорношкірі, яких він продав, добре нарегочуться, побачивши його в неволі.

Бідний Таманго сходив кров’ю. Милосердий перекладач підійшов до нього і, перев’язуючи рану, намагався втішити його. Не знаю, що він міг йому сказати. Чорношкірий лежав непорушно, мов труп. Два дні він нічого не їв і не пив. Товариші по неволі, колишні полонені Таманго, зустріли його появу з тупим подивом.

Тепер капітанові нічого було боятися і він думав лише про величезні бариші, які чекали його в колоніях, куди прямувало судно.

Щоб його людський товар якомога менше постраждав від втомливого переїзду, капітан Леду наказав виводити щодня рабів на палубу. Бідних невільників розділили на три групи і по черзі випускали їх подихати раз на день свіжим повітрям. Частина екіпажу наглядала за ними, озброєна до зубів, остерігаючись бунту. А втім, з невільників ніколи не знімали всіх кайданів…

Рана мучила Таманго, і він довго не виходив нагору. Нарешті він з’явився на палубі; гордо піднявши голову серед боязливої юрби рабів, він спочатку кинув смутний, але спокійний погляд на безмежний водний простір, потім ліг чи швидше впав на дошки палуби, навіть не поклавши зручніше свої кайдани. Леду, сидячи на юті, спокійно курив люльку. Біля нього Айше, без кайданів, у легкій блакитній сукенці, сиділа, тримаючи в руці напоготові тацю з напоями. Очевидно, вона виконувала при капітанові почесні обов’язки. Один з негрів, який ненавидів Таманго, кивнув йому в той бік. Таманго повернув голову, помітив Айше, закричав і, поривчасто підхопившись на ноги, побіг до юта; вартові матроси навіть не встигли перешкодити такому нечуваному порушенню корабельної дисципліни.

– Айше! – гукнув він грізним голосом, і Айше закричала від жаху. – Ти думаєш, у країні білих немає Мама-Джумбо? – Таманго, байдуже схрестивши руки, спокійно повернувся на своє місце. Айше, захлинаючись від сліз, ніби скам’яніла од цих таємничих слів.

Перекладач пояснив, що то за Мама-Джумбо.

– Це чудисько негрів,- сказав він. – Повірте мені, я на власні очі бачив Мама-Джумбо і зрозумів, у чому тут хитрість, але чорношкірі… вони такі наївні, нічого не розуміють. Уявіть собі, що ввечері, коли жінки розважаються танцями, зненацька з темного густого гайка чується дивна музика, наче самого сатану ховають. Жінки, зачувши цю тріскотню, тремтять від страху і кидаються навтьоки, але чоловіки їх не пускають. Потім з лісу виходить довга біла постать, заввишки з нашу брам-стеньгу. Голова в неї велика, мов бочка, очі широкі, наче клюзи, і паща вогненна, ніби в того диявола. Це чудисько суне повільно-повільно, але не відходить од лісу більше як на пів-кабельтова. Жінки кричать: “Он Мама-Джумбо!” Вони репетують, мов торговки устрицями. Тоді чоловіки кажуть їм: “Ану, негідниці, розповідайте, зраджували ви нас чи ні? Якщо збрешете, Мама-Джумбо з’їсть вас живцем”. Дурненькі жінки зізнаються, і тоді чоловіки б’ють їх, не жаліючи…

– І що ж то за біла постать, що то за Мама-Джумбо? – запитав капітан.

– Ну, це якийсь жартівник, закутаний у біле простирадло; він несе над своєю головою на довгій палиці видовбаний гарбуз, всередині якого горить свічка; цей гарбуз і править чудиську за голову. Оце й уся хитрість. Але, щоб одурити чорношкірих, багато розуму не треба. Що не кажіть, а Мама-Джумбо – добра штука, і я хотів би, щоб моя дружина повірила в нього.

– Що ж до моєї,- сказав Леду,- то якщо вона й не боїться Мама-Джумбо, вона боїться Мартина – Батога. В сім’ї Леду всі круті на вдачу, і хоч у мене тільки одна рука, вона міцно тримає пасок. А тому дивакові, який верзе про Мама-Джумбо, скажіть, щоб він заткнув пельку й не лякав моєї кралі, бо я накажу так почухати йому спину, що з чорної вона стане червоною, наче сирий ростбіф.

Уночі, коли майже всі матроси спали міцним сном, вахтові почули спочатку тихий, урочисто-тужливий спів, який линув з трюму, потім жіночий пронизливий вереск. І зразу ж на весь корабель пролунав гучний голос Леду. Капітан лаявся і комусь погрожував. Потім так люто ляснув його страшний батіг, що аж луна пішла. Наступного дня Таманго з’явився на палубі весь у синцях, але гордий і рішучий, як завжди.

Як тільки Айше помітила його з юта, де вона сиділа поруч з капітаном, миттю підбігла до Таманго, впала перед ним навколішки і сказала голосом, повним глибокої безнадії:

– Пробач мені, Таманго, пробач!

Якусь хвилину Таманго пильно дивився їй в очі, потім, помітивши, що перекладач відійшов убік, промовив:

– Напилок! – І ліг на палубу, повернувшись спиною до Айше.

Капітан вилаяв її, надавав ляпасів і заборонив говорити з колишнім чоловіком; та він не почув тих коротких слів, якими вони перекинулись, і тому нічого не спитав про це.

Тим часом Таманго, зачинений з іншими чорношкірими, день і ніч переконував їх спробувати спільними зусиллями здобути собі волю. Ці втаємничені розмови він вів тільки мовою племені пелів, яку розуміла більшість негрів, але зовсім не знав перекладач.

Авторитет оратора, звичка рабів тремтіти перед ним і коритися йому допомогли красномовності Таманго. Чорношкірі почали квапити його призначити день їхнього визволення ще задовго до того, як він сам підготувався до здійснення свого плану. Викручуючись, Таманго відповідав змовникам, що час іще не настав, що диявол, який з’являється йому вві сні, ще не призначив строк, але що вони повинні бути готові повстати за першим же сигналом. Тим часом він не нехтував жодним випадком, щоб перевірити пильність вахтових. Якось матрос, прихиливши до борту рушницю, загавився, милуючись зграєю летючих риб. Таманго схопив рушницю і почав викидати артикули, кумедно кладучи її на плече, ставлячи до ноги. За мить в нього вирвали зброю з рук, але він переконався, що може взяти її, не викликаючи підозри; а коли настане час її використати, хай хто спробує вирвати її в нього з рук!

Одного разу Айше кинула йому сухар, у якому був схований маленький напилок. Таманго не зразу показав напилок своїм спільникам, але як тільки настала ніч, він забурмотів нерозбірливі слова. Всі раби тремтіли від страху, анітрохи не сумніваючись, що в цей час серед них перебуває сам диявол.

– Друзі! – вигукнув Таманго. – Дух, якого я закликав, нарешті з’явився і дав мені те, що обіцяв. Дивіться всі: знаряддя нашого визволення в моїх руках. Тепер ваша воля залежить тільки від вашої сміливості.

Після довгого чекання настав великий день помсти і свободи. Змовники, зв’язані між собою урочистою клятвою, старанно обміркували все. Найвідважніші на чолі з Таманго повинні були, коли настане їх черга, вийти на палубу, обеззброїти вахтових, інші – ввірватись у каюту капітана і захопити всі рушниці. Ті, хто встигне перепиляти свої кайдани, мали почати напад; але, незважаючи на завзяту роботу протягом кількох ночей, більшість рабів ще не могли по-справжньому взяти участь у повстанні. Тому трьом дебелим неграм було доручено вбити матроса, який носив при собі ключ від кайданів.

Того дня капітан Леду був у доброму гуморі. Всупереч своїм правилам, він помилував юнгу, який заслужив батога, і похвалив вахтового начальника за вміле управління кораблем і пообіцяв, що на Мартініці кожен матрос одержить винагороду. Матроси саме мріяли про горілку й кольорових жінок Мартініки, коли на палубу вивели Таманго та інших змовників.

Невільники намагалися так підпиляти свої кайдани, щоб вони могли розламатися при найменшому зусиллі. Подихавши трохи свіжим повітрям, чорношкірі взялися за руки і пустились у танок, а Таманго завів бойову пісню свого племені. Як тільки танець закінчився, Таманго, ніби знесилений від утоми, ліг біля ніг матроса: всі змовники зробили те саме. Таким чином кожен матрос був оточений кількома чорношкірими.

Раптом Таманго, тихо переламавши надпиляні кайдани, закричав що є сили, подаючи сигнал. Тієї ж миті він ухопив за ноги матроса і повалив його. Упершись матросові ногою в живіт, вирвав рушницю і вистрілив у вахтового начальника. Інші змовники відразу ж накинулися на вахтових матросів, обеззброїли їх і вбили. Боцман, у якого був ключ від кайданів, загинув одним з перших. Ті, хто не зміг знайти зброї, схопили весла від шлюпок. В цю мить доля європейців була вирішена. Правда, на шканцях кілька матросів ще чинили опір, але їм не вистачало ні зброї, ні рішучості. Леду ще був живий і не втрачав мужності. Бачачи, що Таманго – душа змови, він сподівався вбити чор-ношкірого. Леду, голосно гукнувши Таманго, кинувся назустріч йому з шаблею в руці. Обидва начальники зійшлися на одному із шкафутів. Таманго замахнувся перший. Білий, легко відстриб-нувши вбік, уник удару. Приклад, грюкнувши об дошки, розлетівся на друзки, а відбій був такий сильний, що рушниця вилетіла з рук Таманго. Тепер він був беззахисний, і Леду, з посмішкою диявола на устах, замахнувся шаблею, щоб рубонути його. Але Таманго був спритний, як пантери його рідного краю. Він кинувся грудьми на супротивника і схопив його за руку. В цій скаженій сутичці обоє впали, але африканець опинився внизу. Тоді Таманго, не розгубившись, з усієї сили стиснув супротивника і з такою люттю вп’явся зубами йому в горло, що кров линула, ніби з-під ікла лева…

Перемога була безсумнівною. Кілька уцілілих матросів намагалися виблагати пощаду в повстанців, але всіх їх, навіть перекладача, який ніколи не чинив неграм лихого, безжалісно вбили. Коли труп останнього білого був викинутий в море, чорношкірі, впившись помстою, підвели очі на вітрила.

Хтось сказав, що Таманго напевно зуміє примусити диявола коритися. Негайно почали голосно кликати Таманго. Він не з’являвся. Його знайшли в кормовій каюті. Таманго стояв, обіпершись рукою на закривавлену шаблю капітана, другу він байдуже простягнув своїй дружині, яка цілувала її, впавши навколішки.

Та ось Таманго з’явився на палубі. Він удавав, що цілком спокійний, хоч його мучив неспокій. Усі чорношкірі вже помітили, що рух судна залежить від якогось колеса і ящика навпроти нього; але цей механізм був для них великою загадкою. Таманго довго і уважно оглядав компас. Чорношкірі боязко стежили за кожним його рухом. Нарешті., з тим мішаним почуттям страху й упевненості, яке вселяє неуцтво, Таманго круто повернув рульове колесо,

Як норовистий кінь, що стає на диби, пречудовий бриг “Есперанс” підстрибнув на хвилях і ніби хотів поринути в безодню. Незабаром корабель гордо випрямився, наче хотів ще раз поборотися із загибеллю. Подув дужий вітер, і раптом із страшенним гуркотом повалилися обидві щогли.

Перелякані негри, кричачи від жаху, кинулись до люків. Та незабаром вітер ущух, корабель випрямився і тихо погойдувався на хвилях. Тоді найсміливіші чорношкірі вилізли з люків… і полилися нарікання:

– Зрадник! Брехун! кричали вони. – Це ти приніс нам усім лихо. Ми, божевільні, повірили тобі і мало не загинули, бо ти образив ідола білих.

Таманго гордо підвів голову – і чорношкірі злякано позадкували. Серед повсталих одні плакали, інші зводили руки до неба. Серед цих приречених були жінки та діти, які не переставали скиглити.

Раптом на верхню палубу вибіг якийсь негр: обличчя в нього сяяло. Він закричав, що знайшов місце, де білі сховали горілку. Ця звістка на мить вгамувала лемент нещасних. Вони побігли в камбуз і налилися досхочу…

Прокинувшись уранці, чорношкірі знову впали у відчай. За ніч багато поранених померло. Корабель плив, оточений трупами, які гойдалися на хвилях. Негри зібралися на раду. Випробували багато могутніх заклинань. І ось, нарешті, негри знову згадали про Таманго, який все ще не показувався на очі. Як-не-як він був серед них наймудріший, і тільки він міг вивести їх із жахливого становища.

Так минуло кілька днів. Кричати, плакати, рвати на собі волосся – оце і все, що лишилося неграм. Чимало з них померло від перепою, дехто кинувся в море або зарізався.

Якось уранці Таманго вийшов з свого укріплення.

– Раби,- сказав він,- у сні мені з’явився дух і відкрив спосіб вивезти вас звідси. Ми зможемо попливти куди захочемо на легких човнах, схожих на наші;- Він вказав на шлюпку.

Йому повірили. Це був на диво безглуздий план. Не вміючи користуватися компасом, Таманго міг лише навмання блукати під чужим небом.

Обидва човни, з величезними труднощами спущені на воду і надміру перевантажені, попливли в бурхливе море, що кожної миті загрожувало поглинути їх. Ще чулися жалібні крики нещасних з борту брига, коли висока хвиля перекотилася через шлюпку і захлюпнула її водою. За якусь мить вона потонула. З човна побачили катастрофі? і веслярі подвоїли свої зусилля, боячись, що доведеться підібрати кількох потопаючих. Тільки десять чоловік повернулися на корабель. Серед них були і Таманго з Айше. При заході сонця вони бачили, як човен зник за обрієм, але що з ним сталося, того ніхто не знає. “

Через кілька днів на борту брига “Есперанс” лишилися в живих тільки Таманго і Айше.

…Тієї ночі бушувало море. Айше лежала на матраці в капітанській каюті, Таманго сидів у неї в ногах. Обоє довго мовчали.

– Таманго,- озвалася Айше,- це все через мене ти мучишся і страждаєш…

– Я не страждаю,- буркнув він і кинув їй останній сухар.

– Я більше не хочу їсти. Та й навіщо? Хіба не настала моя година?

Раптом крізь шум вітру і моря до Таманго долинув голосний крик, блимнуло світло. Він знову почув крик і величезне чорне судно промчало мимо брига. Безсумнівно, вахтові помітили судно, але негода завадила їм змінити курс і підпливти до нього. Наступного дня жоден парус не з’явився на горизонті. В цю ніч померла дружина Таманго…

Не знаю, скільки минуло часу, коли англійський фрегат “Беллона” помітив якесь судно без щогл. Коли до нього причалили, то знайшли там мертву негритянку і негра, такого виснаженого і висохлого, наче мумія. Корабельний лікар надав йому допомогу, і коли “Беллона” прибула в Конгстон, Таманго вже був цілком здоровий. Він розповів усе, що знав. Плантатори острова вимагали, щоб його повісили, як негра – бунтівника, але губернатор, людина гуманна, зацікавився Таманго. З Таманго зробили те, що роблять з усіма неграми, взятими з захопленого невільничого корабля. Йог і у повернули волю, тобто змусили працювати на уряд, але його годували і платили по шість су на день. Він був ставний і гарний чоловік. Командир 75-го полку, побачивши його, взяв до себе літаврщиком у полковий оркестр. Таманго трохи навчився англійської мови, але не любив розмовляти. Зате без міри пив цукрову горілку. Помер у госпіталі від запалення легень.

Переклав з французької МИХАЙЛО ЛИТВИНЕЦЬ

(2 votes, average: 3.00 out of 5)