Радянський наступ і кочующая Директорія
На Україну увійшла Червона армія, яка тут же отримала підтримку не тільки комуністів, але й значної частини українського селянства, який вважав більшовиків прихильниками розділу поміщицької землі і борцями з німецькою окупацією. У грудні 1918 р з нейтральної зони виступив загін лівого есера Юрія Сабліна, який зайняв Куп’янськ і Вовчанськ. Був створений ревком, що включав лівих есерів, максималістів і анархістів. Цей лівацький район незабаром був зайнятий частинами РСЧА, а ревком розігнаний. Не виходило у лівих есерів створити “свій” район.
У Суджі розташувалося створене 20 листопада Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П’ятаковим. Але йому було непросто спрацюватися з лідером східно-українських більшовиків Артемом, і незабаром уряд очолив Х. Раковський. Формально правлячою партією на радянській території була створена в липні 1918 р Комуністична партія (більшовиків) України, але фактично вона була філією РКП (б). Всеукраїнським ЦВК (ВУЦВК) Рад був сформований на двопартійній основі – на 90 більшовиків доводилося 10 боротьбистів, які також брали активну участь в організації повстань.
Дві українські радянські повстанські дивізії стали просуватися на південь. 4 січня 1919 був створений Український фронт на чолі з Антоновим-Овсієнком, який почав рухатися до Донбасу, щоб і вести там боротьбу з білими. Правобережну Україну поки не планувалося позичати. Якби Українська республіка була стійка, більшовики вели б битви з білими, а Київ залишився б осторонь. Але хвиля повстань проти Директорії відхилила вісь настання Українського фронту далеко на захід.
1-2 січня у Козачій Лопані 2 українська радянська дивізія розбила сили Болбочана, тим більше, що в Харкові розгорнулось повстання. 16 січня Директорія оголосила війну Росії. У той же день Болбочан здав Полтаву. Спроба Петлюри відбити місто виявилася невдалою. Фронт УНР рухнув через численні повстань, переходу отаманів на бік Радянської влади. Червоні розгорнули наступ у бік Києва та Одеси. 26 січня червоні взяли Катеринослав.
В умовах радянського натиску Директорія відправила місії одночасно в Радянську Росію (С. Мазуренко) і до командування військ Антанти в Одесі (генерал А. Греков).
Переговори з місією Мазуренко почалися 17 січня, наступного дня після формального оголошення України війни Росії. Радянську делегацію очолював Мануїльський. Мазуренко намагався досягти угоди за рахунок інтересів військових властей УНР: “Відбулися останнім часом вбивства більшовиків у Києві – справа рук військових властей, і Директорія не має до них ніякого відношення”. По суті, Мазуренко шукав угоди між лівим крилом Директорії і більшовиками. Мануїльський запропонував “посередництво” РРФСР для досягнення перемир’я між Директорією і Радянською Україною за умови скликання на Україні З’їзду Рад на принципах, прийнятих в Росії, і участі військ УНР у війні проти Антанти і білих (незабаром частина армії УНР і так перейшла на бік Рад) . 1 лютого радянська сторона дещо пом’якшила умови: “1. визнання Директорією принципу влади Рад на Україні; 2. визнання нейтралітету України з активною його захистом проти всякого іноземного втручання, що порушує цей нейтралітет; 3. спільна боротьба проти контрреволюції і 4. перемир’я на час мирних переговорів “. Це дозволяло більш вільно трактувати принципи організації Рад і вести війну проти Антанти і білих тільки на українській території. Мазуренко погодився на ці умови.
Директорії стало відомо про це 9 лютого, Винниченко запропонував трактувати це положення в тому сенсі, як він пропонував ще в листопаді-грудні – проголосивши свою радянську владу. Однак в умовах радянського наступу, краху фронту УНР Москва навряд чи могла б прийняти такі умови.
6 лютого червоні увійшли до Києва. Не схильна до анархізму А. Гольденвейзер розповідає про період київського життя після втечі гайдамаків і до приходу червоних: “Період цей тривав цілий тиждень. За цей час все населення переконалося в тому, що відсутність уряду теж є форма державного ладу, при тому, мабуть, не найгірша державна форма. Панувало вчинене спокій, магазини були відкриті, базари торгували, візники їздили “.
Директорія вирішила ставити на Антанту. 15 грудня в Одесі висадився п’ятнадцятитисячні англо-французький експедиційний корпус. Потім лідируюче місце в інтервенції на Україні зайняла Франція, так як Британії була виділена сфера впливу східніше – від Дону до Середньої Азії. До французам приєдналися греки, серби та ін. Контингенти Антанти. Командувач французької дивізією генерал д “Ансельм зажадав від військ УНР очистити Одесу і прилеглі території, що й було зроблено. 7 лютого генерал д “Ансельм і його начальник генштабу Фрейденберг проголосили, що” Франція і його союзники не забули зусиль, які Росія зробила на початку війни, і тепер вони прийшли до Росії з метою дати всім благонадійним елементам і патріотам можливість відновити в країні порядок, вже давно знищений жахами громадянської війни “. Патріоти Росії – це не українські націоналісти. Антанта і не збиралася тепер підтримувати Директорію, роблячи ставку на білий рух.
Під прикриттям інтервентів в Одесі була створена біла військова адміністрація на чолі з генералом А. Грішиним-Алмазова. Тут стала формуватися нова біла “Південно-російська” армія під рукововдством генерала А. Шварца. Але справа просувалася повільно, так як частина офіцерів воліла їхати в район дій Добровольчої армії.
У наказі Ансельма говорилося, що “Франція та її союзники прийшли в Росію, щоб дати можливість всім факторам доброї волі та патріотизму відновити порядок у країні”. Стало ясно, що французьке командування вважає Україну частиною Росії, а за Директорією може визнати хіба що статус одного з російських “факторів доброї волі”.
Французи виставили політичні умови на переговорах з представниками УНР: усунення представників лівих партій з Директорії, передача контролю над залізницями і фінансами України, проведення аграрної реформи тільки на принципах винагороди власника. На початку лютого Директорія відкинула це грубе втручання у справи невизнаної держави, але переговори продовжила. Від імені директорії їх вів С. Остапенко, який закликав Антанту визнати УНР і допомогти у відбитті агресії більшовиків. Того ж добивалася і українська делегація на Паризькій конференції, втім безуспішно. В умовах наступу Червоної армії і розвалу фронту Антанта для лідерів УНР залишалася останньою надією на порятунок.
9 лютого УСДРП відкликала своїх представників з Директорії, сподіваючись таким чином полегшити досягнення угоди з Антантою. Винниченко вийшов зі Директорії і незабаром виїхав за кордон. “І навіть після цього В. К. Винниченка не змінив переконання, що угода України з більшовицькою Росією на радянській основі – найбільш прийнятний, бажаний, якщо взагалі не єдиний і, притому, принциповий, зовсім не ситуативний, кон’юнктурний варіант розвитку українсько-російських відносин, загального революци онного прогресу. Тому, перебуваючи в еміграції, він, з проголошенням Угорської радянської республіки навесні 1919 року, попрямував по при ошення Бела Куна в Будапешт для переговорів про можливість створення “радянського пояса” – Росія – Україна – Угорщина і, можливо, далі – Баварія. Логічною основою взаємодії в рамках такого поясу неважко припустити, лежали б все ті ж федералістські принципи “, – пише В. Ф. Солдатенков.
Нову Директорію очолив С. Петлюра, який вийшов із УСДРП, щоб не асоціюватися з соціалізмом. Таким чином, Петлюра розірвав зі своїм соціалістичним минулим і зайняв лідируючу позицію в стрімко сокращавшейся в розмірах УНР. За рішенням своєї партії з Директорії вийшов також есер Ф. Швець. В уряд погодилися увійти соціалісти-федералісти (слово “соціалізм” в їх назві було чистою умовністю), соціалісти-самостійники і народні республіканці. Режим Директорії став звичайною націонал-авторитарної політичною силою. Правда, пошуку зовнішньої опори це не допомогло – Антанта воліла підтримувати Колчака і Денікіна, які виступали за єдину і неподільну Росію. Загони гайдамаків один за іншим переходили на бік більшовиків – ліві ідеї були на Україні популярніше, ніж правий націоналізм.
13 лютого поріділа Директорія призначила прем’єр-міністром С. Остапенко. Тепер йому були і карти в руки, щоб досягти угоди з французами. Але надії на Антанту виявилися ілюзією. Єдине, чого досягла українська делегація в Одесі – підписання 18 лютого угоди про створення федерації знизу з такими ж представниками Дону, Кубані та Білоруської народної республіки. Але представники Антанти відкинули цю ідею.
Після евакуації військ Антанти з Одеси переговори з делегацією УНР тривали вже в Парижі. Відділ по російським справ МЗС не позбавляв українців надій, обмовляючи можливу допомогу припиненням боротьби з Польщею і Денікіним. Конкретну допомогу повинна була забезпечити делегація Антанти, яка так і не прибула в район, де кочувала Директорія. Представники Франції та США на Паризькій мирній конференції не брали серйозно існування українського народу і виходили з перспективи існування “єдиної і неподільної” Росії в цьому регіоні.
Тим часом повстанці, які виступили проти німецької окупації і гетьманату, і частково підтримали Директорію, тепер розгортали фронт проти неї, на підтримку Радянської ідеї, відкинутої Директорією незважаючи на зусилля Винниченко. Популярність ідеї Радянської влади та пов’язаних з нею радикальних соціальних перетворень забезпечила швидке просування червоних на Україні.
Повстанські загони вливалися в Український фронт червоних, стаючи основою для розгортання спочатку бригад, а потім і дивізій.
27 листопада Махно зайняв Гуляй-поле. Він витіснив зі свого району німців, розгромив учасники опору хутори і садиби і налагодив зв’язки з органами місцевого самоврядування. 27-31 грудня 1918 Махно в союзі з загоном більшовиків відбив у петлюрівців Катеринослав, але через суперечності з більшовиками не зміг утримати місто під напором військ УНР. Після цієї невдачі Махно швидко відновив чисельність у кілька тисяч бійців і вступив у бій з білими. Але махновцям не вистачало зброї, і повстанці були притиснуті до Гуляй-полю.
З півночі в район дій махновців входила 1 Задніпровська дивізія під командуванням Дибенка, який 26 січня передав махновцям патрони, що дозволили їм вже 4 лютого перейти в наступ. 17 лютого махновці увійшли в Бахмут. У цей час чисельність махновців оцінювалася вже в 7000 бійців.
Махновці увійшли в якості третіх бригади до складу 1 Задніпровської дивізії під командуванням Дибенка. Отримане від більшовиків зброю дозволило озброїти чекало своєї години селянське поповнення. В результаті 3 бригада 1 Задніпровської дивізії стала швидко зростати, обганяючи по чисельності і дивізію, і 2 Українську армію, у складі якої 3 бригада боролася пізніше. Наприкінці квітня у Махна було 15-20 тисяч бійців. Бригада розгорнула наступ на південь і схід, увірвалася в Волноваху і Бердянськ. Західний бастіон Денікіна була ліквідована.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)