ПЛАВАЮЧИЙ ОСТРІВ – Григорій Дем’янчук
Григорій Дем’янчук
ПЛАВАЮЧИЙ ОСТРІВ
Вода в озері – прозора-прозора, на глибині до метра видніється кожен камінчик. Скупатися в такій воді – ніби в росі освіжитися. Ми плавали вздовж берега, дивувалися чистим дном.
– Не запливайте далеко,- просив тутешній лісник, який привів нас до цього озера.
Посередині плеса височів острів. Ми раз у раз поглядали на нього. Чимось він вабив – здавалося, там можна побачити щось таємниче, незнане.
– ПопливлиІ – гукнув товариш.
Я обернувся до берега. Лісник, бачу, занепокоївся.
– Куди ви?- долітав його стривожений голос. Заспокоюю його бадьорим помахом руки і – за товаришем.
Дно озера біля острова було трохи замуленим. Ми вибралися на берег. Сосни, берези, непролазні кущі, квітчасті галявини, невеличкі затоки – все буденне і звичайне. Але острів, а особливо невеликий і затишний, завжди викликає дивне почуття: здається, знайшов місце, де вічний спокій, мир і благодать, куди ніщо погане не зможе і підступити…
А там далеко ходив лісник і махав нам рукою:
“Повертайтесь!”. Коли ми припливли назад, то побачили, що він розізлився не на жарт.
– Ну, судорога схопить, потопитесь, а я – винуватий?-буркотів, насупившись. А коли заспокоївся, сказав:
– Щоб знали: цей острів заклятий. Я не встиг вам розказати. Може, і не попливли б.
– Острів як острів,- каже мій товариш.- Ніяких страховиськ там нема.
– То тепер він такий. А раніше плавав по озері, як корабель.
– Плаваючий острів?- перепитую.- Не може бути. Чув, що раніше на Поліссі траплялися так звані плаваючі острови. От у Перебродах на ставку такий острів запримітив колись польський дослідник Станіслав Кульчинський. У Золотому на галі, що одного року стало озером, те>х плавав острів із соснами і кущами – старожили на власні очі бачили, як вітер гонив його по всьому озері. І нічого дивного і таємничого в цьому не було: прибувала вода, частина торфовища з кущами і невеликими деревами відривалася і плавала собі за вітром.
– Не може бути, щоб він плавав,- повторюю.- Плавали торфові острови, а цей піщаний.
– Чого не бачив, того не бачив,- усміхнувся лісник.- А що чув – розкажу.
Острів плавав, та до берега не приставав, наче боявся його. І селяни боялися острова-людська нога там не ступала. А всі знали, що на ньому росте русалчин квіт. Мовляв, як зірвати його і принести до хати, то вона стане теремом і все в ньому буде: 1 їсти, і пити…
Знайшлися б охочі мати таке щастя, якби не сталася одного разу дивна пригода. Був у селі Іван, якому, казали, сам чорт не брат. От він і поплив на човні до острова. Пливе-пливе, а наблизитись до нього не може, він ніби тікає від нього. Доганяв його Іван, доганяв, поки човен не перевернувся. Так і пропав чоловік.
З того часу ніхто не насмілювався плисти до острова.
Аж ось у селі виросло два хлопці-завзятці. Один жив у курній хаті і не мав нічого, тільки силу та відвагу. А другий був багач на все село, і теж силою й відвагою не обділений.
Якогось дня гуляли хлопці і дівчата на березі озера. І каже багацький син до бідняцького:
– Давай нарвемо русалчиного квіту. Ти будеш плисти до острова з тої сторони, а я – з цієї. Таки потрапимо на нього.
– А нащо мені та золота квітка?-відмовляється бідний.- Не хочу чийогось багатства, не хочу чужого терема…
– Боїшся,-засміявся багацький син.
– Боїться, боїться!-під’юджували дівчата. Не стерпів глуму бідняцький син. Попливли вони до острова з двох сторін. А острів стоїть як стояв – ні з місця.
Хлопці вибрались на берег. Густо голубіли в траві незабудки, а золотої квітки не було.
– А може, отам?- бідняцький син показав на темні вільхові зарості, де з-посеред зелені несподівано запалахкотіли якісь жовті зірочки.
Багацький син рвонувся у зарості.
– Стій!- ухопив його за рукав бідняк.- Не спіши.
– Хочеш першим узяти русалчин квіт? Не вийде!- закричав той.
– Дивись, там вікно, втопишся у болоті! Нічого не бачив багач, крім жовтих зірочок, і кинувся на квітчасту галявину. Вона увігнулась – і щезнув хлопець, як і не було його. Десь поділись і жовті зірочки. Острів захитався, як човен.
Бідняцький син не злякався, ще довго гукав до свого напарника, але той не обізвався. Вернувся на берег до хлопців і дівчат, оповів, що сталося. “Ще терема, бачте, багачу захотілося. А не будь таким зажерливим”,-гомоніло село.
Відтоді острів як став посеред озера, то й досі стоїть – вже не плаває. А озеро люди назвали Острівським.
– Давай ще раз запливемо туди,-каже мій товариш.- Може, і справді там є вікно? Хотілось би глянути…
– Терема забажалось!- зареготав лісник.- Пливіть, тільки дивіться мені – обережно…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)