Особлива чутливість поета до найгостріших ідеологічних конфліктів сучасності, суворої правди життя, експресивність думки, вогниста пристрасність, непримиренність до штампів, декларативності. Мотиви любові і ненависті, ніжності серця і нетерпимості до зла; поєднання високопоетичної публіцистики з глибинними роздумами, емоційна виразність поетичної думки, сила ліричного переживання у поезіях Коли помер кривавий Торквемада, О рідне слово, хто без тебе я?, Коли ми йшли удвох з тобою…, Два кольори, Дзвенить у зорях небо чисте…, Я стужився, мила, за тобою…, цикл Вірші з Монголії (Полечу я до Монголії), Між горами в долині білі юрти
Мета. допомогти учням усвідомити особливу чутливість поета до найгостріших ідеологічних конфліктів сучасності; працювати над розкриттям алегоричного смислу поезії; зупинитися на улюблених темах його віршів, розкрити красу найвищих інтимних людських почуттів, виховувати в учнів уміння тонко сприймати поезію.
Тип уроку:/span. комбінований.
Обладнання. ілюстративний матеріал, збірки поезій Д. Павличка, епіграф, магнітофонні записи пісень на слова Д. Павличка.
Хід уроку
I. Організаційна частина.
II. Перевірка засвоєних знань.
Завдання для учнів.
1. Розповісти про життєвий шлях письменника.
2. Розкрити зміст слів Д. Павличка: “Поезію творить любов, а не злоба… Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що жив я у жорстокі і важкі часи.”
3. Розповісти про творчий шлях поета і перекладача.
III. Повідомлення теми і мети уроку.
IV. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.
Матеріал для вчителя.
Епіграфом уроку хай стануть слова Дмитра Павличка:
В моєму серці – схрещення доріг
Ненависті й любові. Тож не міг
Я зупинить на тому перехресті
Ані на мить спокійних дум своїх.
Кажуть, що народжені в горах – люди особливої душі. Щось є у них від стрімкості й розмаїтості довколишнього ландшафту. Горді діти гір звичні до контрастів. Вони вміють нестримно-гаряче любити й так само нестримно-люто ненавидіти. Перша збірка Д. Павличка, що побачила світ у 1953 році, так і називається – “Любов і ненависть” – власне, так можна було б окреслити і його життєве кредо.
“Поезію творить любов, а не злоба… Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що жив я у жорстокі і важкі часи”, – писав Дмитро Павличко. Він бачив безмірне насилля сталінської тиранії в західних регіонах України, чув народний плач, був свідком опору. І все це не могло не знайти відголосу в юнацькому серці. Відомий сонет “Коли помер кривавий Торквемада” входить до збірки “Правда кличе” (1958 p.). Вірш народився як спроба осмислити інквізиторську постать “батька народів” через поетичні асоціації й історичні аномалії. (Нагадуємо учням визначення поняття “сонет”. Учні записують його у словничок літературознавчих термінів.) Сонет – віршована форма з 14-ти рядків, що виникла у XIII ст. в Італії. Канонічний сонет складається з двох чотирирядкових строф (катренів) і двох трирядкових строф (терцетів), вимагає строгого канонічного римування. Сюжетна побудова сонета передбачає тезу (перший катрен), антитезу (другий катрен) і синтез (терцети).
Молодий поет проводить паралель між смертю середньовічного іспанського інквізитора Томаса Торквемади і “батька народів” Йосипа
Сталіна. За часи свого “служіння” церкві фанатик послав на вогнища понад вісім тисяч єретиків. Аналогія прочитується відразу. Ще більш жорстоким і лютим був “вождь і вчитель”. У своїй кривавій злобі він спирався на безліч помічників і знищив мільйони “єретиків”, інакомислячих, тобто безневинних жертв. Після смерті диктатора його вірні слуги боялись одного – щоб не розпалася кривава імперія, щоб не спалахнула іскра народного гніву, щоб і далі вони правили темною, заляканою країною.
Читання поезії вчителем.
Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада –
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Запитання для бесіди.
Кого можна впізнати в образі ченців?
Яка країна проглядається за середньовічною Іспанією?
Чому люди не усміхалися навіть крадькома?
Коментар вчителя.
Фінальний афоризм “…здох тиран, але стоїть тюрма” містить у собі ідею твору – тоталітаризм веде до трагедії людини і народу в цілому.
Через вірш “Коли помер кривавий Торквемада” майже весь вісімнадцятитисячний тираж збірки було знищено. Автора поспішно намагалися “приструнити”; з високих трибун його закликали позбутися ідейних “неясностей”, вернутися на “праведну дорогу”. Слуги Торквемади XX століття зробили все можливе, аби міцніше і непорушніше стояла “тюрма”.
Якщо попередній вірш є маніфестом священної ненависті до гнобителів нації, то вірш “О рідне слово, хто без тебе я?” – поетичний маніфест любові до рідного слова. За жанром це теж сонет. Д. Павличко любить цю перевірену століттями форму. Сонетарій поета – найбагатший в українській поезії. Книга “Сонети” (1974) складається із “Львівських сонетів”, “Білих сонетів”, “Київських сонетів”, “Сонетів подільської осені.”
Сонет “О рідне слово, хто без тебе я?” (1956) входить до “Київських сонетів”. Він створений у часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена, коли думки про її меншовартість витали в атмосфері Києва. В державних установах і освітніх закладах чулась здебільшого мова сусідньої країни. Цей сонет звучить особливо злободенно, актуально і сучасно.
Читання поезії вчителем.
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертв’як, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.
Моя ти – пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім’я.
Тобою палахтить душа моя,
Втішається тобою серця спрага.
Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі.
Що гинули за тебе на вогні.
Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій1 труні –
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
Запитання для учнів.
Чому автор починає поезію із риторичного запитання: “О рідне слово, хто без тебе я?”
Як поет говорить про тих, хто відцурався рідної мови? Зачитайте відповідні рядки.
Який художній прийом використовує автор у другому катрені для усвідомлення того, що є для людини рідне слово?
Моя ти – пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім’я!
Тобою палахкотить душа моя,
Втішається тобою серця спрага.
Коментар вчителя.
Терцети синтезують (узагальнюють) викладені думки.
Завершується поезія закликом, риторично спрямованим до слова (весь твір – це поетичне звертання до мови, немов до живої істоти; така стилістична фігура називається апострофою); а насправді – зверненим до сучасників і нащадків. Цей вірш є виявом рішучої готовності відстоювати любов до материнської мови своєю працею. Мабуть, невипадково саме Д. Павличко став першим головою Товариства української мови імені Т. Шевченка (1988 p.).
У цьому ж році був створений цикл “Вірші з Монголії”, центральні тематичні мотиви якого – духовна свобода нації, її історична пам’ять, закодована у слові.
Читання поезії вчителем.
Полечу я до Монголії
Та й куплю собі коня
Білого, як цвіт магнолії,
Ніжного, як цуценя.
І назад я аж до Києва
Будуть їхать на коні.
Стану, як душа Батиєва,
При невидимій стіні.
І заплачу я від наляку –
Де ж ті храми, де церкви,
Що монгол побачив здалеку
Із-за Волги, з-за Туви?
Ні, не він збивав копитами
Плінту з-під небесних бань –
Підривали динамітами
Твердість княжих мурувань.
Він – під окрики та лементи –
Бляху золоту здирав.
Хто ж виважував фундаменти?
Хто каміння звідси крав?
Хто ж то застеляв соборами
Заболочені шляхи?
Де ж той хан з думками хворими,
З видом лютої пихи?
Ще димує церква спалена,
В небесах летить притвор –
Тут пройшли батири Сталіна –
Постишев та Косіор.
А за тими багатурами –
Їхня гвардія тверда.
Обжиралась довго мурами
Жадібна святинь орда
Серце стогне, ніби в оливі
Розгаряченім кипить.
Як же конику-монголові
Розказати, що болить?!
Запитання для учнів.
Як ви гадаєте, хто винуватий у знищенні церковних храмів?
Хто страшніший – монголи чи “батири Сталіна”?
Що хвилює ліричного героя. Читання поезії вчителем.
“Моголи, моголи,
Золотого Тамерлана онучата голі”
Т. Шевченко
Між горами в долинах – білі юрти,
Червоних коней ходять табуни.
Монголи там живуть, а не манкурти,
І рідне слово бережуть вони.
Якби сказав їм бог: – Беріть півсвіту,
Я вам Європу й Азію даю,
А ви мені віддайте дзвонковиту,
Пісенну мову прадідну, свою, –
Вони сказали б: Схаменіться, боже,
Не треба нам ні Азій, ні Європ!
Де інструмент, що передати може
Дощу шептання й туманів галоп?
То – наше слово, то – щоденне чудо,
То – сонця зір крізь каменя більмо,
То – дух народу – о всесильний Буддо! –
Все в нас бери, лиш мови не дамо!
А ви, мої освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали – і рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
Ви мрієте, печальні невторопи,
Що за сюжетну серцем каламуть
Боги пришлють вам гудзики з Європи,
Шнурки шовкові з Азії пришлють.
Та нащо голим гудзики? Не знаєш!
Кепкують з вас і кравчики, й боги.
Беріть шнурки та бийтеся навзаєм,
Хай грають вам криваві батоги!
Запитання та завдання для учнів.
Як ви гадаєте, кому адресований цей вірш?
Чому епіграфом поезії є слова Т. Шевченка?
Хто винуватець збіднення національної культури?
Які епітети використовує автор, щоб розповісти, як люблять і шанують монголи рідну мову?
За що поет ганьбить своїх співвітчизників. (Запитуємо рядки з поезії. Пояснюємо значення слова “манкурт “.)
Манкур. – людина, яка забула минуле, відмовилась від національних традицій, втратила моральні цінності. Походить із роману киргизького письменника Чингіза Айтматова “І понад вік триває день”.
Тема кохання – вічна. Торкався її Д. Павличко у багатьох поезіях. Розглянемо деякі з них.
Читаємо поезію “Коли ми йшли удвох з тобою”.
Запитання для учнів.
Доведіть, що це сюжетний вірш.
Простежте різне ставлення закоханих до “колосочків”.
Що можна сказати про характер молодої жінки?
Чи зможуть закохані вибудувати гармонію щирих стосунків?
Читаємо поезію “Дзвенить у зорях небо чисте”.
У цій ліричній мініатюрі з Павличкової книги “Таємниця твого обличчя” (1974, 1979 pp.) – збірки любовної поезії, гідної стати поруч з Франковим “Зів’ялим листям”, – сконцентровано все людське життя. Чотири фрагменти вірша (по чотири рядочки кожен) побудовані за одним принципом (паралель між порами року, кожна з яких символізована певним деревом та станом душі).
Вірш покладений на музику О. Білашем, котрий часто творчо співпрацював з Д. Павличком.
Романтична поезія “Я стужився, мила, за тобою” наближена до короткої балади з фантастичним перетворенням ліричного героя-юнака в явора, “що, палений журбою, Сам один між буками стоїть”. Ця метаморфоза є художнім прийомом у цій поезії.
Фольклорні образи явора і яворини – символи вірного, незрадливого, але безнадійного кохання й невимовної печалі. Вершиною ліричної напруги є ще одна метаморфоза любовної туги: “Розітнуть йому печальні груди, Скрипку зроблять із його журби”.
Ми розуміємо, що кохання – ця одвічна тема поезії – його журба, його печаль стали під рукою майстра естетичними переживаннями інших. Бо ж тільки з правдивого, щирого почуття може вирости справжній шедевр, яким і є оця невеличка поезія-пісня.
Слухання пісні або читання поезії.
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі – печаль, як небеса.
Він росте й співає яворонці,
І згорає від сльози роса.
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.
Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.
(Учні доповнюють аналіз поезії своїми власними роздумами про вічне і неповторне почуття – кохання.)
Багато Павличкових текстів покладено на музику. Особливо плідним є співавторство поета з композитором Олександром Білашем. Завдяки їхній співдружності народилися пісні: “Впали роси на покоси”, “Лелеченьки”, “Пісня про Україну”, “Явір і Яворина” (“Я стужився, мила, за тобою…”), “Дзвенить у зорях небо чисте”, “Розплелись, розсипались, розпались…”, а пісня “Два кольори” (1964 р.) стала справді народною.
Слухання пісні.
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов,
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов,
А чорне – то журба.
Ці два кольори Д. Павличко проніс крізь усе своє життя. Ці кольори – символи життя цілого покоління. Два почуття – любов і журба – супроводжують шлях людини від народження до смерті.
V. Підсумок уроку. Слово вчителя.
Суперечливість життя, мотиви дороги й невідворотного повернення до правічних цінностей народної культури, материнська любов і синівська вдячність – ці прості й вічні проблеми, які кожна людина переживає по-своєму, зумів чистим, проникливим голосом оповісти Д. Павличко – поет народний і глибокий, поет розуму й серця, поет любові й ненависті, боротьби і кохання.
VI. Домашнє завдання.
Аналізувати поезії Д. Павличка, вивчити напам’ять вірш “Коли ми йшли удвох з тобою”.
Використана література:
1. Ільницький М. Дмитро Павличко: Нарис творчості. – К., 1985.
2. Равлів І. Тематичне й жанрове розмаїття Павличкової лірики 80-х// Слово і час,- 1998.- №9-10. – С. 86-88.
3. Салига Т. Дві пелюстки слова//Салига Т. Продовження: Літературно-критичні студії.-Львів, 1991.- С. 124-145.
4. Ткаченко Л. Ностальгія Дмитра Павличка//Слово і час.- 1999.- №10.-С. 48-51.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)