Мово рідна, слово рідне… – Сценарій свята для учнів 5-6 класів
Н. Подранецька,
Вчитель української мови та літератури
Рівне
Святково прибраний клас (зала). На стінах – портрети українських письменників, плакати з ви-словлюваннями про мову, слово…
(Звучить марш запорізьких козаків. На сцену виходять хлопці. Один із них читає наказ.)
Наказ
“Вельмишановна громадо міста Рівного! Нині світлеє свято зібрало нас у цій залі. Зібралися люди добрі на свято своє, свято традицій, народних пісень вольних, мови рідної. І прославимо в цей день пісню українську, мову рідну. Хай у віках живе діло славних рук і не висихає джерело душ людських і традицій народних!
По цьому бути!”
(Звучить пісня “Ой ви, стрільці січовії”. На сцену виходять господар і господиня. Обоє в українських костюмах, з короваєм.)
Господиня. Із святом вас, шановні добродії, шанувальники рідного слова. Сьогоднішня зустріч – ще одна сходинка до нашого взаєморозуміння, до родинного єднання в сім’ї вольній, новій.
Господар. Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі – в нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут коріння роду українського, що сягає сивої давнини. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємося до сліз, зачувши рідне слово.
Господиня. Шановні діти, вчителі, гості! Запрошуємо вас до нашої господи на хліб, сіль, на слово щире, на бесіду мудру, на свято наше – торжество рідної мови.
Господар. Гостей дорогих ми вітаємо щиро, стрічаємо хлібом, любов’ю і миром. Прийміть коровай наш із жита-пшениці. (Кладе коровай на стіл.)
(На сцену виходять ведучий і ведуча.)
Ведучий. Мова – то цілюще джерело, хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.
Століттями мова народу була тією повноводою річкою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань живе в слові, і слово немислиме без неї, як немислима річка без води.
Ведуча. Україна – золота чарівна сторона. Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена. Скільки ніжних, ласкавих поетичних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народилися і живуть. У глибину століть сягає історія нашого народу. І чим більше проходить часу, тим яскравіше ми її уявляємо. Пізнати історію рідної сторони і рідної мови нам допомагають книги і самобутня творчість нашого народу: мелодійні пісні та думи, барвисті коломийки та ліричні хороводи, чарівний фантастичний світ казок. Хай же сьогоднішнє свято відкриє перед вами, дорогі друзі, шанувальники української мови, розум, мудрість, гумор нашого талановитого народу.
Ведучий.
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову.
І мову її солов’їну.
(На сцену виходять читці).
1 – й учень.
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова.
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного народу.
2-й учень.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям…
3-й учень. Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово, традиції і обряди – це криниця невичерпного народного життя. Бережіть свою одвічну колиску і спокій на землі.
О, не згуби ти свого родоводу,
Безсмертна мово, рідна і терпка.
Ти є душа співучого народу,
Що був, і є, і буде у віках.
4-й учень.
Трембітна мово. Музико. Калино.
І споконвічна й назавжди моя.
До тебе завше я душею лину.
Марія… мрія… мамине ім’я.
Зорею, казкою ти снила тихо,
Коли в колиску клала немовля,
Вела за ручку, берегла від лиха
І вчила перше слово вимовлять.
5-й учень.
Розквітай же, мово,
І в родині, й в школі,
Й на заводі, і у полі.
Пречудесно, пречудово –
Розквітай же, слово.
Інсценізація казки про частини мови.
Дійові особи:
Іменник, Прикметник, Займенник, Числівник, Дієслово, Прислівник, Прийменник, Сполучник, Граматика.
Ведучий:
– За горами високими, за морями глибокими є славна і благодатна земля. З давніх-давен під блакитним небом там вирощують золоті хліба, плекають квітучі сади, складають найкращі в світі пісні.
Владарка цього краю – Мова Солов’їна. Держава її поділена на князівства з дивними назвами: Лексика, Фонетика, Граматика, Стилістика.
Одного разу княгиня Граматика викликала своїх дітей – доньку Морфологію і сина Синтаксиса – й звеліла їм:
– Зберіть у палац усіх моїх вельмож, хочу почути, який лад і порядок дають вони в князівстві, чим займаються мої піддані та чи вміють шанувати злагоду і єдність…
І прийшли до палацу вельможі, і кожен сказав слово про себе та свою родину. Іменник:
– Я вітаю тебе, пресвітла княгине, від імені найчисельнішого, найважливішого, найчастіше вживаного племені слів. Ми, іменники, називаємо все: предмети, явища, почуття… Ось погляньте: світить (що?) сонце, кругом (хто?) діти. І ліс, і поле, і річка, і море, хліб, роса, машини… Мама і тато, бабуся й дідусь, друг і товариш… Країни і планети, океани і галактики – все відповідає на запитання: хто? що? Як сонце і вода породжують усе живе на землі, так і ми живимо мову. І в реченні можемо бути будь-якими членами…
Прикметник:
– Усе, що сказав мій брат Іменник, – правда. Та не слід забувати й інші племена. Без мене, Прикметника, не скажеш, що квітка – гарна, дівчина – вродлива, матуся – ніжна, а Вкраїна – рідна. Що молодість – прекрасна, дитинство – незабутнє, а старість – мудра.
Що Бог – милосердний, земля – свята, хліб – насущний, наука – потрібна, злодійство – ганебне, а книга – безцінна… Адже важливо знати не тільки, хто ми, а й який, яка, яке, які ми.
Займенник:
– Я не можу вихвалятись, як Іменник і Прикметник, бо ми, Займенники, не такі чисельні й не такі яскраві та пишні.
Нас небагато, ми маленькі, але завжди готові прийти на допомогу ближньому, зайнявши його місце у мовленнєвому потоці. Я і ти, ми і ви, він, вона, воно, вони – всі ми, Займенники, вірно служимо Матінці Мові і, як повнозначні її частини, сумлінно виконуємо свою синтаксичну роль…
Числівник:
– Усім хочеться заможно жити. А якщо хочеш бути багатим – мусиш уміти лічити гроші. Отож без нас, Числівників, годі й братися хазяйнувати! А чи знали б ви, скільки тисячоліть існує наша материнська мова, коли засновано Київ, у якому році хрестили Русь, скільки років прожив Тарас Шевченко?
І кількість, і порядок при рахунку – за все це відповідаємо ми, Числівники.
Дієслово:
– А без мене взагалі не можна уявити життя. Зі мною сонце світить, земля родить, люди працюють, діти граються, вчаться, ростуть. Я і хліб печу, і казку читаю, і одяг шию, і в морі плаваю, і Вітчизну люблю, й міста будую, і зло караю.
Разом з Іменником – граматична основа речення, його головні члени: Підмет і Присудок…
Прислівник:
– Так, брате Дієслово. Ти – рух, дія, думка, поступ. Але чи знали б усі, де, коли, як і з якою метою ти звершуєш свої справи, якби не ми, скромні Прислівники? Вдень і вночі, влітку і взимку, давним-давно, колись і тепер – завше поруч з тобою – я,
Прислівник. І, незважаючи ні на що, залишаюся незмінним.
Прийменник:
– Я хоч і не маю самостійного значення, та виконую важливу і благородну місію. Я слова між собою єднаю, дружбі їхній сприяю. Без мене не визирнеш у віконце, не розкажеш про кінофільм, не сядеш за стіл, не підеш до школи, не поділишся з другом.
Сполучник:
– Ми з Прийменником – службові, вірно служим нашій мові. Приміром, я, Сполучник, з’єдную однорідні члени речення, а прості речення зв’язую у складні.
Граматика:
– Ви порадували мене, добродії, переконавши у тому, що її Величність Мова Солов’їна житиме і процвітатиме вічно. Бо всі ви живете дружно, в єдності й гармонії. А в єдності – сила народу.
Всі:
– Боже, нам єдність подай.
Ведуча. Із сивої давнини бере початок наша мова. Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша невмируща мова.
(Звучить класична музика. На сцені 12 учнів. Кожен із них зачитує одну із дат в скорботному календарі української мови.)
1720 рік – російський цар Петро І заборонив друкувати книги українською мовою.
1769 рік – видано розпорядження російської церкви про вилучення у населення України українських букварів, текстів та церковних книг.
1775 рік – зруйновано Запорозьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.
1862 рік – закрито українські недільні школи, які безкоштовно організували видатні діячі української культури.
1863 рік – указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.
1876 рік – указ російського царя Олександра II про заборону друкування нот українських пісень.
1884 рік – закрито всі українські театри.
1908 рік – вся культура й освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою, “могущей вызвать последствия угрожающие спокойствию и безопасности Российской империи”.
1938 рік – сталінський уряд видає постанову про обов’язкове вивчення російської мови, чим підтинає коріння мові українській.
1983 рік – видано постанову про так зване посилене вивчення російської мови в школах і поділ класів в українських школах на дві групи – російські та українські, що привело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями.
1989 рік – видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на третій план, що позначається ще й сьогодні.
(Музика замовкає.)
Учениця із запаленою свічкою читає “Молитву” Ольги Яворської.
МОЛИТВА
Гріховний світ вирує неспроста,
Підступний Демон, що керує нами,
Та піднімається нетлінно над віками
Велична постать вічного Христа.
О, Господи! Знайди нас всіх, знайди,
Бо ми блукаєм хащами ще й нині,
Прости гріхи й провини безневинні
І до спасіння всіх нас поведи.
О, Господи! Зціли нас всіх, зціли,
Всели в серця неопалиму мрію,
Щоб ми, пізнавши віру і надію,
Жорстокий світ добром перемогли.
Моя прекрасна українська мова –
Найкраща пісня в стоголоссі трав,
Кохане слово, наше рідне слово,
Яке колись Шевченко покохав.
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та, сповнена любові і відваги,
З-за грат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Невинна кров, пролита в боротьбі,
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
Ведучий. Першим скористався справжнім гумором малоросійського народу і його мовою Іван Петрович Котляревський, якого по праву називаємо сьогодні основоположником української літературної мови.
Ведуча. А Тарас Шевченко своїм величезним талантом розкрив невичерпні багатства народної мови, осягнув її і, як ніхто, відчув чудову, чарівну музику українського слова:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос –
Більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..
Інсценізація твору Спиридона Черкасенка “Як Тарас ходив до залізних стовпів”.
(Виходять дійові особи: Тарасик та Оксанка.)
Оксанка (увечері сама надворі): Пішли… Смеркає… Пізній час… Та де ж це справді той Тарас?.. Іще хвилинку почекаю, А потім… спать?.. Сама не знаю. (Угледівши Тараса ще за ворітьми, придушеним голосом):
Тарасе, гей! Іди сюди!
Та швидше ж, швидше-но іди!
(Тарас перескакує через пліт і біжить до неї.)
Тарас:
Оксанко, ти? Мене чекаєш?
Оксанка:
Ну, й наробив же ти біди!
Кажи хутенько, де блукаєш?
Тарас:
Біди? Якої?
(Сідає на перелазі коло Оксанки.)
Оксанка:
Де ти був?
Гармидеру було багато:
Тут мати лаялась, а тато
Пішли тебе шукати… Чув?
І Катря теж…
Тарас (сміється):
А я приїхав
Оце що тільки…
Оксанка (здивовано):
Звідкіля?
Ти дуриш? Га?
Тарас (хреститься):
Бодай так дихав, коли дурю!..
(Махає рукою на захід),
Ген звідтіля!..
Ходив побачити край світа.
Оксанка:
А де ж той край? Далеко?
Тарас:
Так.
Пройти тра лан великий жита,
А потім гай, а там – байрак,
А далі поле до могили.
А там уже і світа край.
Оксанка:
А ти дійшов?
Тарас (зам’явшись):
Н… ні… через гай
Вже перейшов був і щосили
Шляхом був далі припустив,
Та пострічався з чумаками…
Такі емалеві з батогами…
Передній з них мене спинив:
“Куди, – питає, – ти мандруєш
Супроти ночі? Ти ж малий.
Ще в полі, – каже, – заночуєш,
І вовк із’їсть тебе страшний!”
Оксанка (із жахом):
Ой лелечко, як лячно!
Тарас (сміється):
Що? Лячно?.. Тільки не мені!
Оксанка:
Чумак пустив тебе, чи ні?
Тарас:
“Ходить так пізно необачно, –
Він каже. – Хлопче, ти звідкіль?”
“З Кирилівки”, – кажу. – “Ну маєш!
Він знов, – та це ж за двоє миль
Назад. Ти, – каже, – тут блукаєш?”
“Ні, йду туди, де світа край”…
Чумак у регіт. Каже: “Чий ти?..
Коли з Кирилівки – сідай:
На світа край тобі не вийти
Сьогодні вже – небавом ніч…
Ми ж підвезем тебе до хати, –
Це буде ліпша, хлопче, річ”.
Я сів на віз… Воли здорові!
Та круторогі!.. А чумак
Розпитує: і що, і як,
Сміється все на кожнім слові,
Жартує… Люльку запалив.
Давав мені теж посмоктати…
“Гірке”, – кажу. І не схотів.
А ось село городи, хати…
“А онде й наша! – я кажу, –
Уже тут сам я добіжу”.
“Ну, що ж… як ваша – час вставати”, –
Сказав чумак, спинив волів,
Мене погладив по голівці
І потім з воза ізсадив.
“Ходи здоров по цій мандрівці”, –
Гукнув мені і засміявсь.
А я подякував чемненько
Та через вулицю швиденько
До хати нашої подавсь.
Оксанка:
Який ти сміливий! І вовка
Тобі не страшно?
Тарасик (байдуже ніби);
Звісно ні.
Оксанка:
А мандрувать то штука ловка!
Хотілося б хоч раз мені
Піти з тобою…
Тарас:
То ходімо…
Лиш треба встати на зорі.
До ранку будем на горі
Аж за селом…
Побачим дечого багато,
Як гай перейдем і байрак
Та вийдемо на ту могилу…
Оксанка:
Там світа край? Ну, розкажи ж!
Тебе ж діждалася насилу,
А ти про це чомусь мовчиш.
Тарас (замислюється і фантазує):
Та що ж казати?.. Над землею
Схилилось низько небо там,
Як сонце стрінеться з зорею,
Як привітається із нею
І ляже потім спочивать…
Оксанка:
Та де ж?.. Там є хіба домівка?
Тарас:
Ну, глянь! Така велика дівка,
Того ж не знає, що стоять
Стовпи залізні там, де треба…
А на залізних тих стовпах
Обперто міцно стріху з неба…
Ти розумієш?.. Синій дах…
Не дах, а той… ну, синя стеля,
По ній крізь зорі в кришталі,
А на уквітчаній землі
Під нею й соняшна оселя,
А в ній є ліжко золоте,
Намет над ліжком, як тумани,
Ліжник на ньому, сріблом тканий…
Оксанка (в захваті):
Ой, красно як!.. Та де про те
Довідавсь ти?
Тарас {поважно):
Ніде… Сам знаю!..
Не ляже ж сонце під рядно,
Як я чи ти! Адже ж воно, Ти знаєш, звідки?
Оксанка:
Звідки?
Тарас:
З раю,
В раї ж скрізь злото і срібло!
Оксанка:
А де ж той рай?.. Чи ти не знаєш?
Тарас (піднімає голівку до неба):
Чому ти так собі гадаєш?
Про теє знає все село,
Що рай на небі…
(Зітхнувши):
Там, де… мати…
Я чув, – коли ховали їх,
То люди почали казати,
Що підуть в небо до святих,
Бо мук зазнали за життя…
(По паузі):
Немає мами… Потім тато…
Лихую мачуху… Пуття…
Відтоді… маєм… небагато…
(Шепче крізь сльози):
Чи бачить мама… чи й не зна?..
Любила дуже нас вона…
Невже, мамунцю, ти не бачиш,
Що мачуха… нас… лає й б’є…
(Тихо плаче).
Оксанка (крізь сльози):
Тарасику, ти той… ти плачеш?
(Хоче відняти його руку від очей.)
Відкрий же личенько своє…
Не плач, Тарасику, не треба!
(Своїм фартухом витирає йому сльози, потім однією рукою обнімає, а другою гладить його по голівці й цілує.)
Казали ненечка мені,
Що бачить мама все це з неба –
І те, що ходиш ти в рядні,
Як те старча чуже під тином,
Що кривдить мачуха й Степан,
І побивається за сином,
І Бог пошле тобі талан…
Побачиш, любий… Витри сльози,
А то іще побачить хтось…
Ти не зважай на їх погрози…
Стривай, скажу на ухо щось, –
Журитись зразу перестанеш.
На мене веселіше глянеш…
(Нахиляється йому до вуха):
Як виростеш, поберемось
І будемо вже вкупі жити
І день, і два і… цілий рік…
Тарас:
Не день, не рік, а цілий вік.
Оксанка:
І разом будемо ходити
До тих залізних до стовпів,
Де ляже сонце на спочин…
Тарас (захоплюється):
А я збудую гарну хату,
А в ній великую кімнату…
Садок вишневий розведу…
Тебе ж я одягну, як паву,
І в краснім тім раї-саду
Ми заживем тоді на славу…
Оксанка (прихилившись до нього голівкою):
Посію гарні я квітки…
Та посаджу ще і тополю…
Тарас:
І вже не будем кріпаки:
Ми викупим себе на волю!..
Оксанка (мрійно):
Неначе сниться… Красні сни:
Тополя… хата… вишні, квіти.
Тарас:
І ми – самі собі пани, –
Як схочемо, так будем жити…
Ведучий. Любов до нашої Батьківщини починається з любові до маленької батьківщини, до пам’яті про рідний поріг, стежки дитинства, до мудрості народної казки, прислів’я, пісні.
Ведуча. Багатий український народ і на ігри з співанками.
Гра “Подоляночка”
Ведучий. Кожному народу дорога його мова, а нам – українцям – найближча до серця українська. Вона нічим не гірша від італійської – така ж співуча, від російської – така ж багата. Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе. Отож дбаймо про чистоту мови, щоб не опинитися у таких ситуаціях.
Діти розігрують мовні ситуації.
Ведуча. А я хочу нагадати про найдавніші перли народної творчості – прислів’я, приказки, гуморески.
(Учні читають народні гуморески та гуморески Павла Глазового.)
Ведучий. Розвеселили вас гуморески, а під гарний настрій завжди хочеться співати.
(Учні співають жартівливу пісню “Із сиром пироги…”. На сцену виходять господар і господиня.)
Господар. Шановне товариство! Швидко промайнуло наше свято.
Господиня. Ми були б дуже раді, якби від нинішнього свята ви залишили у своєму серці хоча б одну краплину любові до рідної мови.
Ведуча.
Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
Але ти, дитино,
Покликана захищати своїми долоньками
Крихітну свічечку букви “І”, а також,
Витягнувшись на пальчиках,
Оберігати місячний серпик “Є”,
Що зрізаний з неба
Разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино, –
Що мова наша солов’їна.
Правильно кажуть,
Але затям собі,
Що колись
Можуть настати і такі часи,
Коли нашої мови
Не буде пам’ятати
Навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
Тільки на солов’їв, дитино.
Ведучий. Сьогоднішнє свято ще раз показало нам усім, що таке для людей рідна мова. Це – тиха мамина колискова, мудре батьківське слово. Це – наша гордість. Бережімо її, гордо всім заявляймо: “Я – українець. Син чи донька цієї землі. Я пишаюся цим, люблю свій народ, свою землю, свою мову!”
(Звучить пісня “Україночка”.)
Ведуча. До побачення, дорогі наші друзі! До нових зустрічей!
ДОДАТОК
Висловлювання про мову, слово
1. Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо Т\(0. Гончар).
2. Слово – зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати (М. Рильський).
3. Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе (О. Гончар).
4. Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ (К. Ушинський).
5. О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна…
Цвіти і сяй, моя державна (O. Олесь).
6. Так почуй же нашу мову,
Мову серця розкривання,
Як бандуру, як кленову
Українського звучання (П. Тичина).
7. Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує ( Т. Шевченко).
8. Рідним словом я горжуся,
Ним говорю, пишу.
Рідну мову, рідну пісню
Ніколи не лишу (С. Воробкевич).
9. Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям (М. Рильський).
10. Мова – універсальна, але користування нею вкрай індивідуальне. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох (П. Мовчан).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)