ЛИСТ – ЛЕОНІД МОСЕНДЗ
Е. Чупрунові
Вельмишановна Пані!
Уважаю за приємний обов’язок подякувати Вам, Вельмишановна Пані, за Вашого гратуляційного листа.
Я справді не заслужив тої кількости компліментів, що Ви їх змарнували для моєї особи. Бо одержання нагороди за свою повість не вважаю підставою для такого марнотратства. Дозволяю собі звернути Вашу ласкаву увагу на одне з прекрасних гасел нашого модерного віку: ощадність…
Мені трохи ніяково, що своєю письменницькою продукцією я спричинився до марнування Вами, Вельмишановна, дорогоцінного часу. Бо з Вашого ласкавого листа я маю підставу думати, що Ви витратили час на читання всіх моїх творів, включаючи сюди, звичайно, й премійовану повість.
Що моя ніяковість не переходить у почуття цілковитої вини, то це лише тому, що кількох названих Вами творів я не писав зовсім. Решту ніяковости, недостаючої до почуття вини, складаю на наш найбільш поширений і, безперечно, відомий Вам, Вельмишановна, часопис. Рецензент його в перегляді моєї діяльности поширив (з надмірного марнотратства компліментами) мою творчість на кілька ніколи не писаних мною речей.
Але в кожному разі Ваша увага, Вельмишановна Пані, мене дуже тішить, тим більше, що походить від особи мені мало знайомої.
Тому я дуже здивований, що в моїй повісті знайшли Ви сторінки, які, мовляв, мовби списані з моїх зустрічей із Вами досить багато років тому. Ще більше: наскільки я зрозумів з Вашого ласкавого листа, то Ви вважаєте, що ціла власне повість інспірована тими зустрічами.
Ви помиляєтеся, Вельмишановна, і хоч мені дуже шкода, але я змушений у дальших рядах виправити цей помилковий, хоч і приємний для Вас здогад.
Наскільки я згадую, то початок нашого півзнайомства припадає якраз на добу після тих подій, які накреслені в моїй повісті. Гадаю, що Ви так само не забули тої дати, Вельмишановна, якщо пам’ятаєте все те, що було перед нею. (Чи, власне, не було).
Вибачте ласкаво цю крихту іронії, але вважаю, що в даному випадку вона цілком виправдана. Проте ті зустрічі, про які Ви згадуєте, дійсно були… Ними дійсно інспірована моя повість. Але були не з Вами, і я дозволю собі довести Вам це.
Ви, напевно, зустрічали репродукцію одної американської картини (прізвище маляра забув), що зветься “Дівчина Золотого Заходу”. Ви її, мабуть, пам’ятаєте: сіро-синє тло, а на нім у синьому одязі постать молоденької дівчини. Вітер притискає до струнких ніжок синю сукню, має шалею, загорнутою довкола шиї, висмикує з-під широкого капелюха золоте волосся довгих кіс. Вітер, мабуть, рвучкий і сильний, але в постаті дівчини спокійне напруження спротиву, уста піврозкриті усмішкою втіхи з власної життєвої сили, й тільки очі трохи суворо міряють далечінь – батьківщину вітрів – та смаглява рука певно стискає стек. Згадуєте, Вельмишановна? І воля, й відвага, і радість боротьби, радість далечини, яку треба пройти й подолати, тхне з динамічної постави дівчини. Мабуть, онуки тих англійських жінок, що йшли як піонери від Великих Озер сходу на підбиття нових земель “Золотого Заходу” для своєї раси й своїх нащадків.
Отож дворічними зустрічами з тою дівчиною, що я її звав по картині “Дівчиною Золотого Заходу”, є й інспірована моя повість. Тою дівчиною Ви, Вельмишановна, не були ніколи…
Чим була та дівчина для мене – про це годі писати. Та це й відомо Вам і із повісти… І тепер Вам, мабуть, стає ясним, що Ви помилялися, утотожнюючи себе з головною дієвою особою моєї повісти.
Але ж у цій повісті я не договорив усього, може, найголовнішого. Бо коли знявся великий вихор життєвих обставин, що змагався змести дівчину, то вона не обернулася до нього відважно-рішучим обличчям, а лише покірно підставила жалібно скулену спину. Коли треба було сміливо подивитися в сіро-синю далечінь і пройти через неї – вона відвернула свої сині очі. І рука її нічого не стиснула, а впала додолу в’яло й безсило.
І “Дівчина Золотого Заходу” обернулася в “панночку сірого сходу”. Отже, коли Ви, Вельмишановна Пані, пам’ятаєте, мовляв, теє, що стало підкладом для моєї повісти, то, мабуть, не забули й того, чого в ній немає, але про що я тут коротко згадую…
Я ж, Вельмишановна, “панночку зі сходу” забув цілковито й остаточно. Принаймні про її існування нагадав мені лише Ваш ласкавий лист. Але “Дівчини Золотого Заходу” не можу забути…
Пам’ятаю її, бо два роки бачив у ній красу, відважність і радість з боротьби, як би ця боротьба не скінчилася. Бачив так довго, аж поки сама дівчина не стала мені синонімом усього гарного, що є в дівчині й що має бути в “моїй” людині.
Спомин про неї, загострений аж до візії, сконцентрований аж до обов’язку провести в своє життя викликані нею якості, спомин чинний і спонукуючий до чину,- був зі мною останні роки…
Вона ставала біля мене, коли здіймалися гострі вітри, вона все нагадувала підставляти їм чоло, а не спину. Вона скеровувала мій зір і мій крок на “Золотий Захід” і дружньо стискала мою руку, коли та вмлівала.
Отже, коли навіть “жива” дівчина “Золотого Заходу” лише створена моєю уявою, а в дійсності була тільки “панночкою”, то все-таки це нереальне візіонерство принесло реальні наслідки. “Панночку” полишило самій собі, а мені все ж дало те, чого я чекав від “Дівчини”.
У вдячність за багатство тих двох років, що вона подарувала мені (напевно, несвідомо, але хай!), я подарував читачам спомини про неї. По-перше, це було сплаченням їй мого боргу, а по-друге, я сам на думці: багато з нас має свою “Дівчину Золотого Заходу”, але мало хто знає, як на неї треба дивитися, чого від неї сподіватися й чим вона для кожного з нас може бути (хоч би й у спомині).
Коли мені це пощастило, то я дуже радий. Тоді я дійсно заслужив нагороду за свою працю, заслужив її від самого себе.
Ось Вам, Вельмишановна Пані, уся ця коротка історія моєї “Дівчини”. Тепер Ви вже, напевно, переконалися у помилковості своїх здогадів. Тепер уже не сумніваєтеся й Ви, що ми знаємося лише з того часу, як із дівчини Заходу стала панночка Сходу й, нарешті, цілком послідовно, “Вельмишановна Пані”.
І тому Ви зрозумієте, що я змушений з подякою відхилити Ваше ласкаве запрошення на відвідини Вас. Бо “Дівчина” існує ще й далі в моїй занадто творчій уяві, а “панночку Сходу” я цілковито викреслив зі своєї пам’яті й відновляти спомини про неї не бажаю.
Відшкодуванням за знищену ілюзію хай буде Вам сумнівний парадокс Поля Бурже: “Белетристика не є життя”. Він, мабуть, потішить Вас у нездійсненому бажанні знайти неіснуючий зв’язок між Вами, Вельмишановна Пані, й працею
Шануючого Вас Л. М.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)