Дружба і ворожнеча в романі “Злочин і кара”
Дружба і ворожнеча – природні стани людини, яка живе в суспільстві. Він заводить близькі стосунки з симпатичними йому людьми, але з деякими навколишніми спілкування переростає у взаємну неприязнь. Не можна сказати, добре це чи погано, важливо, щоб конфліктні ситуації не заповнювали життя людини від початку і до кінця, а дружба не обернулася зрадою і розчаруванням. Правда, не завжди обставини складаються в нашу користь, тому на своєму життєвому шляху ми змушені прощатися з друзями і купувати ворогів. Але буває і так, що ворожнечу створюємо ми самі без об’єктивних на те причин. Ось таке почуття гідно всякого осуду.
Багато мислителів замислювалися над цією темою. Мені на думку спадає роман Федора Достоєвського “Злочин і кара”, де головний герой Раскольников конфліктує з Лужина, нареченим сестри. Їх погляди на життя зовсім не збігаються: один готовий на будь-які жертви заради загального щастя, інший стверджує, що краще цілий каптан, ніж рвана сорочка, іншими словами, ділитися з ближніми він не збирається. Один – фанатичний філантроп, інший – раціональний егоїст. Ці люди приречені на ворожнечу. Обставини склалися так, що Дуня (сестра Раскольникова) виходить заміж за розрахунком, щоб допомогти родині. Тобто, її обранець, людина забезпечена, який сам всього добився, не міг за своєю природою мати ті ж піднесені почуття, що і романтичні брат з сестрою. Якби він їм у всьому відповідав, він не був би успішним. Вони ніколи не зможуть зрозуміти один одного, адже матеріалісти і ідеалісти стоять по різні боки барикад. Значить, причини виниклого конфлікту криються в самому вчинку Дуні: вона не повинна була приносити таку жертву і приводити в сім’ю зовсім далекого по духу людини. Але обмежені обставини переконаних романтиків роблять їх матеріально залежними від Лужина. Ворожнеча ця передбачувана, неминуча і природна. У ній немає нічого поганого, як в зростаючому дереві або різкому пориві вітру. Такі реалії і уникнути їх неможливо.
Але в тому ж самому творі є приклади ворожнечі, необумовленої обставинами, надуманою і штучною. Це почуття, які Раскольников відчував до старої лихварки. Він думав, що такі “павуки” заважають загального процвітання і на благо всіх інших повинні бути знищені “право мають”. Пізніше він розкаявся в своїх переконаннях, але на той момент він відчував до жертви ненависть, зрозумілу лише абстрактними міркуваннями. Сам він – не зла людина і не здатний був позбавити когось життя. Тому він став штучно розпалювати в собі ворожнечу, урезонівая совість холодними висновками. Якщо герой навмисне змушував себе озлобитися проти старої, то ми можемо сказати, що ніякі обставини і веління злої долі його не примушується, він сам винен у створенні конфлікту. Перед читачем розгортаються жахливі наслідки такої надуманою ворожнечі. Вона потворна і низька, адже не властива роду людському. Це протиприродне почуття, яке людина повинна навчитися розпізнавати і пригнічувати.
Таким чином, спираючись на роздуми великого класика російської літератури, я прийшла до висновку, що без конфліктів жити неможливо, але зайвих сварок потрібно уникати, так як вони отруюють наше існування, як це було в історії Раскольникова. Ворожнечу в собі не треба культивувати і прирівнювати до місії, адже навіть щастя всього світу не варто сльози немовляти.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)