Чехов “Агрус” – короткий зміст
Учитель Буркин і ветеринарний лікар Іван Іванович Чимша-Гімалайський, чий розмова послужив зовнішньою рамкою для “Людини у футлярі”, знову вийшовши на полювання, потрапили в поле під дощ. Вони звернули з шляху в сторону і незабаром добралися до Софіїне, маєтки поміщика Альохіна.
Альохін, чоловік років сорока, керував роботою на млині. Побачивши двох гостей, він радо вітав їх і повів у будинок, де красива покоївка Пелагея принесла їм простирадла і мило. Обидва мисливця і Альохін пішли в купальню, де вимилися, поплавали, а потім приємно розслабленими повернулися в кімнати, переодяглися в халати і туфлі, запалили лампу і стали в кріслах пити чай. Посеред такої заспокійливої обстановки Іван Іванович і почав розповідати історію свого брата, яку він обіцяв повідати Буркіна ще під час минулої полювання.
Його брат, Микола Іванович, з 19-ти років вступив до чиновники. Дитинство обидва вони провели в селі, в маєтку батька. Після батьківській смерті маєток оттягал за борги, однак Микола, з юності звикнувши до сільського життя, все довгі роки своєї служби гаряче мріяв купити собі маленьку усадебку де-небудь біля річки чи озера. Уява малювала йому власні пахучі щі, сон на зеленій травичці, гарний вид на поле і ліс, який відкривався б з лавочки біля воріт. Улюбленим читанням Миколая були сільськогосподарські книжки та газети з оголошеннями про продаж маєтків. І у всіх мріях про власному маєтку йому чомусь неодмінно малювався агрус, який би зростав там…
Микола став економити на всьому, погано їв і одягався, а платню клав у банк. Після сорока років з тією ж метою купити собі садибу з агрусом він одружився на старій, негарною вдові, тільки тому, що у неї водилися грошенята. Він і з нею жив скупо, тримав її впроголодь, а гроші подружжя поклав на банківський рахунок. Від такого життя та стала чахнути, та й померла через три роки.
Незабаром після цього Микола нарешті купив маєток, але не зовсім таке, яке хотів. Він придбав сто й дванадцять десятин з панським будинком, з людський, з парком, але ні фруктового саду, ні агрусу, ні ставків з качечка там не було. Недалеко стояло два заводи – цегельний і костопальний, так що вода в протікала поряд річці була кольором як кава. Але Микола так радів, що звертав на це мало уваги. Виписавши собі двадцять кущів агрусу для посадки, він переїхав в село.
Торік Іван Іванович відвідував брата в його маєтку. Миколи він побачив брезклим і постарілим. Це вже був не колишній боязкий бідолаха-чиновник, а справжній пан, який вимагав, щоб мужики називали його “ваше високоблагородіє”. Увечері брат посадив Івана Івановича пити чай, і куховарка подала до столу повну тарілку агрусу – свого власного, зібраного в перший раз з тих пір, як були посаджені кущі. Микола хвилину дивився на агрус мовчки, зі сльозами, – він не міг говорити від хвилювання, потім поклав у рот одну ягоду, подивився на брата з торжеством і сказав: “Як смачно!”.
Іван Іванович, спробувавши агрус, відчув, що він жорсткий і кислий. Але перед ним сидів щаслива людина, якому здавалося, що здійснено його заповітна мрія, і він тепер радий був сам обманювати себе. Вночі Івана Івановича поклали поряд з кімнатою брата, і він чув, як той не спав, а вставав, підходив до тарілки з агрусом і брав по ягідці. Іван Іванович роздумував про те, як багато людей, які посеред невігластва, свинства і бідності життя всім задоволені, спокійні і навіть не думають обурюватися. Очевидно, думав він, щасливий відчуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки. А треба, щоб за дверима кожного задоволеного, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що, як би він не був щасливий, рано чи пізно з ним станеться біда – хвороба, бідність, втрати, і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших.
У ту ніч Івану Івановичу стало зрозуміло, як він сам досі теж був задоволений і щасливий. Як і брат, він вважав, що навчання – світло, що освіта необхідна, але для простих людей поки досить однієї грамоти. Свобода є благо, без неї не можна, як без повітря, але треба почекати. Тепер же він думав: а в ім’я чого чекати? Є порядок і законність в тому, що живі, мислячі люди стоять над ровом і чекають, коли він заросте сам або затягне його мулом? Чи не краще спробувати перескочити через ріс або побудувати через нього міст?
(2 votes, average: 4.50 out of 5)