Біографія Надін Гордімер
У 1980-90-ті роки свою увагу Шведська академія, нарешті, почала звертати на літературу африканського континенту. Слідом за представником корінного населення нігерійцем Волі Шоїнка Нобелівську премію отримав арабська прозаїк Нагіб Махфуз (1988), а в 1991 році черга дійшла до англомовної письменниці з Південно-Африканської Республіки Надін Гордімер, яку вже кілька років поспіль називали серед найбільш гідних претендентів на цю відзнаку.
З Південною Африкою пов’язані все життя і всю творчість Надін Гордімер. Вона народилася в єврейській родині, яка жила в невеликому шахтарському містечку Спрінгс, неподалік від Йоганнесбурга – найбільшого промислового і фінансового центру країни, тоді ще носила назву Південно-Африканський Союз і колишньої домініоном Великобританії (з 1510 року). Батьки Надін були емігрантами: батько, за професією ювелір, приїхав з Литви, мати-з Англії.
Освіта дівчинка отримувала в монастирській школі, а потім в одному з університетів Йоганнесбурга, причому в тому, в якому дозволялося навчатися чорношкірої молоді.
Уже тоді расові проблеми розбурхували суспільство. Пізніше письменниця розповідала про становлення своїх поглядів: “Маленьким дитиною я беззастережно сприймала білий колір своєї шкіри як ознака переваги. Ставши постарше, засвоїла по відношенню до африканцям заступницький тон – в кінці кінців “вони” все-таки люди; потім, у міру того як я дорослішала, я почала сумніватися в справедливості подібних відносин і, нарешті, пережила друге народження, усвідомивши себе людиною серед собі подібних “.
Після закінчення університету Надін залишилася в Йоганнесбурзі, вийшла заміж. У цьому місті пройшла вся її подальша життя, якщо не брати до уваги короткого періоду, відданого викладацькій роботі в США.
Писати Надін почала ще в молодших класах школи, а вже в п’ятнадцять років її перше оповідання взяли до публікації в одному з солідних південноафриканських журналів. Згодом її новели стали з’являтися в американській і англійській періодиці.
Потім вона згадувала: “Я й гадки не мала, що коли-небудь мені доведеться тримати відповідь за це заняття. У мене і в думках не було, що література пов’язана з відповідальністю… Я писала тільки тому, що це було єдине заняття, яке довелося мені до душі. Воно у мене виходило, було приємно. Ось, недовго думаючи, я і вирішила, що письменництво – моя доля “.
У 1949 році розрізнені публікації, були зібрані в першу книгу – збірник розповідей “Обличчям до обличчя”. Через кілька років вийшло друге зібрання оповідань ( “Ніжний голос змія”, 1952), потім перший роман ( “Брехливі дні”, 1953). З перших же кроків письменниця заявила про себе оригінальними темами і сюжетами, виявила власний стиль і була визнана критиками і читачами. Надалі її творчість розвивалася рівно і впевнено, і до моменту нагородження премією Нобеля Гордимер мала в своєму письменницькому активі десяток романів і приблизно така ж кількість збірок оповідань.
Серед романів Гордимер: “Земля чужинців” (1958), “Можливість любити” (1963), “Покійний буржуазний світ” (1966), “Почесний гість” (1970), “Дочка Борхера” (1970), “Народ Джулая” ( 1981), “Іграшка природи” (1987), “Оповідання мого сина” (1990).
З книг оповідань більш інших відомі: “Шість футів землі” (1956), “Слід П’ятниці” (1960), “оголошенню не підлягає” (1965), “Супутники Лівінгстона” (1971), “Напевно в понеділок” (1976).
Її перу належить також близько півтори сотні статей і есе різної орієнтації, в тому числі огляди і аналізи сучасної африканської літератури.
Дослідники творчості Гордимер вважають, що найбільш вражаючих успіхів вона добилася в жанрі малої прози. Е. Генієва, зокрема, пише: “Гордимер впевненіше почуває себе на обмеженою” площі “розповіді: сильні риси її обдарування – психологічний лаконізм, гіпнотичний характер сюжету, точність попадання слова – проявляються з усією виразністю. У великих формах ці достоїнства, звичайно, не зникають, але вони розмиваються, а всю розповідь як би кришиться на складові частини, власне на всі ті ж розповіді або новели. але при цьому все твір позбавляється цілісності, яка завжди є в оповіданнях “.
Твори Гордимер переводилися на двадцять з гаком мов, вони удостоєні багатьох літературних премій – національних і міжнародних, в тому числі знаменитої англійської “Букер” і французької “Великий золотий орел”.
Становлення Гордимер-письменниці проходило в складній суспільно-політичній обстановці. Південна Африка, на рубежі століть привернувши увагу всього світу героїчною боротьбою білих поселенців проти англійських колонізаторів, в подальшому на багато десятиліть стала ареною протистояння правлячого білої меншості і гнобленого чорного більшості. У 1948 році апартеїд був прийнятий в якості офіційної державної політики Південно-Африканського Союзу. У 1952 році під керівництвом лідера партії Африканський Національний Конгрес Нельсона Мандели почався загальний кампанія непокори, в 1960 відбулося заборона цієї партії, в 1973 ООН прийняла Міжнародну конвенцію про боротьбу з апартеїду і покарання за нього, в червні 1986 року введено надзвичайний стан на всій території Південно африканської Республіки – так з травня 1961 року став називатися країна, що утворилася в результаті виходу ПАС з Британської співдружності націй.
Гордимер категорично відкидала апартеїд, проте її творчість не стало найпростішим рупором тих чи інших суспільних поглядів. Вона писала: “Я переконана противниця прямого служіння літератури якомусь політичному справі – будь то боротьба з апартеїдом або необхідність освіти нації”. Її твори оповідали про долі людей, їх сподіваннях і надіях, падіння та злети, любові і ненависті. Політичних проблем вона намагалася не торкатися. Але, як у будь-якого істинного художника, в її прозі за буденної дійсністю, за характерами і вчинками людей проглядаються ті суспільні процеси, які їх породжують і формують. Це визнає і сама письменниця: “Мої теми – теми приватної, індивідуальної життя, але будь-яка приватна життя визначена тут політикою”.
Не меншою мірою це розуміли і влада Південної Африки. Книги Гордимер видавалися здебільшого за межами країни – в США і Англії, а деякі з них були офіційно заборонені до розповсюдження в ПАР.
Сьогодні творчість славнозвісного південноафриканської письменниці, яке, незважаючи на гадану аполітичність, завжди сприймалося як інтелектуальне протистояння антигуманізму, справедливо зараховується до переліку діянь, що призвели до перемоги. Саме ця дієвість високого мистецтва, мабуть, і спонукала стокгольмських академіків в рік дев’яностоліття Нобелівських премій віддати перевагу кандидатурі Надін Гордімер.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)