Сорочинський ярмарок – Олексій Спейсер Кацай

І.

“- Ти що, чоловіче, з глузду з’їхав? В гостях у Клая!

Та до нього пропускають тільки за запрошеннями,

Підписаними власноручно господарем!

Якщо не покажеш папірець,

Його охорона дасть тобі ногою в зад – і всі гості”.

Олександр Левченко “Секретні документи”

Який же нескінченний, якій же цікавий кожен день в Україні початку третього тисячоліття нашої ери! Розплющиш вранці очі і не розумієш, а що це за образи, що це за видива мерехтять перед тобою!? Що це за потворні писки, що це за обличчя розмальовані? Чи то моторошні спогади про вчорашні телевізійні новини, чи то неясне передчуття нових та пласких краєвидів з яскраво-пістрявих бігбордів на шляху до роботи? А чи просто пульсують десь в самих надрах української душі нічні кошмари з монстрами, народженими голлівудськими фільмами жахів, та й одягнутими дбайливо в неосяжні шаровари з костюмерних “Довженко-Фільму”? Бездумно згадуєш усе це, змушуєш рівно битися тремтливе серце, а з радіо вже линуть бадьорі й так само виважено-бездумні обіцянки розумників вітчизняних. Обіцянки нових подій, насичених змістом зарозумілим, в який не треба тобі, нерозумному, аж занадто занурюватись, якщо й дійсно хочеш зустріти наступний день, переживши цікаво, затято й на зло усьому недоброму той день, що настає. День, який заливає сонячним бурштиновим промінням усю країну, від поточених земель донецьких до вирубаних лісів карпатських, від радіоактивних залізобетонів чорнобильських до кримських скель, залитих високоякісним мазутом російського флоту. А посеред усього цього пролягає, розцвічений чудово-ядучим смарагдовим кольором, болотяний Дніпро, в який впадають тисячі ще остаточно не висохлих і поки ще принципово затишних річок. Адже до вподоби ще цей затишок величезним будинкам-фортецям, що сторожко завмерли на тихих узбережжях з холодильниками, загромадженими закордонними бананами, ананасами, ківями та авокадами. А в дзеркальних вікнах цих будинків-фортець під пихато-червоними металопластиковими дахами сумно відображаються широкі віти вітчизняних черешень, слив, яблунь та груш, які згинаються під вагою плодів своїх аж до самої прабатьківської землі. Землі, в яку вросли вони усім своїм натрудженим покрученим корінням, землі, над якою линуть і линуть у блакитну небесну нескінченність нескінчені дні українського літа.

Саме таким нескінченним здавався один з днів спечного серпня дві тисячі… тисячі… Та за декілька років потому опісля пророкованого Нострадамусом кінця світу це було, коли шлях, до села Великі Сорочинці скипав та виблискував різнокольоровими й різнотонажними автомобілями, які з усих усюд поспішали на головний в Україні ярмарок. Котрий, за романтичною мрією містечкових дядьків, мав у найближчому майбутньому стати найголовнішим також і на геополітичних просторах від, чепурного по-європейськи, Балтійського моря до, розхристаного по-слов’янські, Тихого океану. Ще з досвітку тягнулись нескінченною вервечкою фури з рекламними стендами та зразками товарів вітчизняних, не дуже вітчизняних, а то й зовсім не вітчизняних промисловців та підприємців. Вони різнобарвними квадратними скелями підносились над нудним сірим асфальтом, принаджуючи підозрілі погляди вітчизняних, не дуже вітчизняних, а то й зовсім не вітчизняних, конкурентів та респектабельних крадіїв. Багато шоферів та їхніх пасажирів із погано прихованою заздрістю поглядали на бренди-реклами відомих фірм, які гордовито майоріли на критих кузовах самовпевнених вантажівок, брезент яких дбайливо укутував вишукану продукцію від усіх випадкових і невипадкових негараздів погоди та податкової служби.

Самотньо поміж фур рухався у бік Сорочинців трохи пом’ятий, бувалий у бувальцях, армійський джип із причепом, навантаженим чимось скринчастим, таким, що жорсткими ребрами ледь не краяло благеньку вицвілу тканину, яким це скринчасте було, по-армійському акуратно, сховано від сторонніх зацікавлених поглядів. Втім, не дивлячись на американсько-військовий вигляд джипу, номери його були абсолютно цивільними. Та й сам водій абсолютно не мав подоби бравого вояка, яким він міг би здатися не посвяченому салазі. Навалившись величезним черевом, впакованим в запрану військову сорочку, на кермо автомобіля, він однією рукою лінькувато ворушив ним, об’їжджаючи неповороткі вантажівки, а іншою втирав піт із землистого одутлого обличчя. Цей ядучий піт навіть крапав з довгих вусів і виступав на величенькій лисині, прикритій прорідженим часом волоссям, не дивлячись на вітерець, що віяв у салон авто завдяки опущеним стеклам дверцят. На капловуху голову чоловіка була насаджена одна одиниця великих чорних окулярів відомої іноземної фірми, що коштували, мабуть, із декілька десятків дуже зелененьких і теж іноземних умовних одиниць. Багато водіїв, особливо безтурботно-молодого віку, автомобілі яких волею випадку опинялися поряд із джипом, привітливо посміхалися і вимахували руками услід. Одначе не коштовні окуляри та закордонна марка машини змушували їх чинити саме так. Треба було опинитись з боку правого борту автомобіля, аби зрозуміти причини такої привітності. Поряд із водієм сиділа прегарнесенька його дочка з кругленьким обличчям, з чорними бровами, що рівнесенько здіймалися над карими оченятами, яким ще зовсім не потрібні були примхи навіть найвишуканішого французького макіяжу. Як і губенятам, що безтурботно всміхалися назустріч полтавським краєвидам, над якими вітерець розвіював русяве волосся дівчини, перехоплене по верху чарівної головки простим, без усіляких витребеньок, пластиковим обручем. Усе їй було цікаве, нове, яскраве… і чудові оченята бігали з однієї машини на іншу, від одного усміхненого обличчя до другого. Та й як не бігати! в перший раз на ярмарку! Дівчина двадцять першого століття в свої сімнадцять років перший раз на промисловому ярмарку!.. А то усе дискотеки та дискотеки, бари та бари, з яких, втім, додому треба було приходити не пізніше одинадцятої години вечора. Бо ж що й було армійського в їхній родині, так це – дисципліна. На спадок від Радянського Союзу. Та ще й друга дружина батькова, мачуха клята, разом з хатньою роботою, яку на пасербицю переклала, міцно ту дисципліну радянську разом з чоловіком тримала в руках. Не гірше за прапорщика якогось! Ця дружина прапорщицька… але ми й позабули, що вона тут же сиділа, на задньому сидінні джипу, виставивши у відкрите віконце розпашілу від спеки мармизу свою, розцяцьковану чорнющими тінями та червонющою помадою під копною воронячого, аж смоляного, волосся. Це бойове розфарбування надавало такої пихатої й неоковирної дикості її обличчю, що кожний відразу ж і несвідомо пересував погляд свій від гріха подалі на веселеньке обличчя її пасербиці.

Очам мандрівників вже розпочав відкриватися Псел. Повіяло прохолодою від ще невидимої води, в якій спокійно та впевнено відображувались високі небеса українські разом із врослими в них верхівками гнучких верб та задумливих дубів. А пропахлою сизим чадом метушні придорожньої видно в них зовсім не було. Як не було видно й величезної черги автомобілів найрізноманітніших марок, котрі скупчились біля в’їзду до мосту через річку, трохи збоку від якого стояв бувалий у бувальцях БТР, що трохи нагадував собою збільшену копію джипу наших героїв. Але, не дивлячись на таку схожість, родинних почуттів це чудовисько кольору хакі аж ніяк не виявляло. Оскільки господар його – загорілий парубок у військовому комбінезоні з фотогенічним козацьким обличчям та вогненними очима, такими пронизливими, що повз них не міг проскочити жоден водій, який не вистояв свого часу у черзі, – загорлав:

– Куди?!? Куди преш, чувирло? Кордону не бачиш?

– Який такий кордон, юначе? Очі б роззув, – спробував напустити на себе самовпевненого вигляду водій джипу, до якого і звертався командир невеличкого загону бійців, які, покурюючи на вільному повітрі, обліпили БТР, наче мухи відомий кожному предмет з недуже приємним запахом. – Ми люди поважні. На ярмарок їдемо. От вже й на відкриття спізнюємось.

– Ти бач, спізнюються вони! Поки Президент не проїде, ніякого відкриття не буде. А він ще не проїхав. І не скоро проїде. І саме тому, шановний, будеш ти чекати тут, поки я тебе не пропущу. – Парубок зблиснув очима: – А чи, може, в тебе, перепустка є? Може, ти – депутатська особа якась? А ну, покаж тоді мандат!

Водій джипу лише плечима знизав, але самовпевненість його розпочала линяти на очах. А парубок в камуфляжі між тим продовжував, не помічаючи, що, з кожним словом його, обличчя водія джипу ставало білішим і білішим:

– Немає мандату? Тоді, може, ти терорист якийсь? Ти диви: бороду йому до вусів оцих приліпити і точнісінько Бен-Ладен вийде. Ось тому я тебе, як начальник контрольно-пропускного посту запитую: а що це ти в причепі везеш? І чи маєш право товар свій на ярмарку виставляти? Податкові де? Ось зараз ми все це заразом і перевіримо…

І юнак зробив вже було крок в напрямку натягнутої на таємничі скриньки вицвілої тканини, але якийсь шурхіт на мить зупинив його. Цей шурхіт не можна сплутати ні з чим. Цей шурхіт чутно навіть крізь ревище штормових хвиль чи галасування Верховної Ради, крізь вибухи замінованих конкурентами яток чи впалих з недогляду ракет класу “земля-житловий будинок”, цей шурхіт є найгучнішим у світі завдяки своїй зміїній всепроникності, цей шурхіт банкноти, яка виймається з кишені. Парубок в камуфляжу на мить завмер і, наче намагаючись ще краще розчути заворожливий звук, схилився над віконечком джипу. Якась зелененька непоказна річ, наче сама по собі, наче наділена фантастичною здібністю до телепортації, ковзнула йому у руку, але юнак вже не звертав на неї уваги, недбало суючи її до надр комбінезону і водночас впираючись розширеними очима в розпашіле обличчя дочки господаря машини.

– Оце так чувиха! – вигукнув він, не відводячи погляду від дівчини. – Я б віддавав все своє власне господарство разом з господарством міністра оборони, аби хоч разочок поцілувати її. Янгол, блін, розумієш! А ось позаду й сатана сидить.

Регіт здійнявся на обшивці БТРу, але розфарбованій співмешканці чомусь стало не до веселощів. Обличчя її набуло кольору наляпаної на губи помади і тріскотливі слова посипались на голову парубка, не дивлячись на те, що маневр чоловіка її вдався і джип потихесеньку розпочав набирати швидкість, сунучи до завітної переправи.

– Щоб ти подавився, шмаркач недороблений! Щоб в твого батька декларація про доходи невірно була заповнена! Щоб він до каналізаційного люку з вкраденою кришкою провалився, лох клятий! Щоб йому в депутатах недоторканності лишитися!

– Ти бач, як лається, мов соціалістка прогресивна, – сказав парубок, вибалушивши очі на пику, що виглядала з задніх дверцят джипу, начебто спантеличений від такого залпу мітингових привітань, – як язик в неї, столітньої відьми конотопської не відвалиться!

– Столітньої! Конотопської!!! – аж задихнулася красуня похилого віку. – Салага! Піди вмийся спочатку! Штанці перевдягни, недоноску обділаний! Я матері твоєї не бачила, але знаю, що заробітчанка паскудна! і батько – селюк! і тітка – ліміта! Столітньої! ще памперси в нього не…

Тут джип вже розпочав заїздити на міст і слів останніх було не чутно за гуркотом інших машин. Але хлопці не БТРі не бажали залишати без наслідків цього інциденту. Один з них, виплюнувши цигарку, зістрибнув на землю і ухопив було з узбіччя добрячий кавалок багнюки, але командир, кинувши погляд через плече, загрозливо здійняв руку, забороняючи усіляке насильство. І знову обернув засмучені чимось очі до джипу, що віддалявся від нього. А на самій верхівці верби, що ще з радянських часів плакала за чимось на березі Псла, який вигнувся саме за БТРом, зненацька щось дивно зблиснуло, невидимо зашурхотіло довгими вітами, і якийсь майже непомітний диск раптом зірвався згори, полетів по високій дузі в напрямку іншого берегу річки та й вдарившись в багно, виплеснув його вгору з такою небаченою силою, що заліпило воно обличчя неочікуваного опонента начальника КПП гидкою й смердючою тванню. І крик опонента цього було чутно вже не до Сорочинців, а й дійсно аж до самого Конотопу!

– Я ж заборонив!.. – рвучко обернувся парубок до свого підлеглого і осікся.

Той як завмер, стискуючи багнюку у своїй правиці, так і не ворухнувся.

Юнак у камуфляжі обвів очима низку автомобілів, прилеглу до мосту територію, затримав погляд на древній вербі, але не помітив навкруги нічого підозрілого і тому роздратовано кинув невідь кому:

– Ви мені ці фокуси припиніть! Припиніть мені ці фокуси!- А потім вже осмислено звернувся вже до своїх хлопців; – Ви що, операцію зірвати хочете? Ми БТРу ще й продавати не пробували, а вже увагу на себе звертаємо. Юрок, скільки ми тут на посту заробили? – спитав він хлопця, що витирав багнюку жмуттям жовтавої трави.

– Та поки що по тисячі на брата.

– Досить. Жадоба фраєра може згубити. Звертаємось, хлопці.

– Та президент…

– Дурні, він іншим шляхом поїде, я вже узнавав.

І парубок сторожким поглядом знову обвів прилеглі простори. А за мить перед тим щось прозоре-лискуче скотилося з верби й ковзнуло під міст, залишаючись непоміченим ні для нікого навколо. Лише хлюпнула якась злякана хвилька та рипнув зубами водій джипу, що вже на тому березі Псла намагався зберігати спокій під оскаженілими нападками розлюченої своєї дружини, яка, витираючи обличчя, увесь свій шал вилила на нього та на безневинну свою пасербицю. І, не дивлячись на напружене мовчання і тієї, і батька її, невтомний язик мачухи бовтався, немов калатало в дзвоні, до тих пір, допоки не під’їхали вони до околиць села, завернувши нарешті до старого знайомого й кума, колишнього колгоспного бригадира, а тепер – вільного фермера, Цибулі. Зустріч кумів, які вже давно не бачились, вигнала на певний час з голови цей неприємний випадок, змусивши наших мандрівників поговорити про ярмарок та трохи відпочити опісля довгого шляху.

ІІ.

“- Вона не передбачувана, – нагадав док. –

Не повертайся до неї спиною.

І не розраховуй особливо на гамівний комбінезон”.

Ігор Желем “Функція життя”

Вам, мабуть, траплялось чути ревіння й дзеленчання старенького літака вчора ще невідомої, але вже широко розрекламованої, нової української авіакомпанії. Це ревіння й дзеленчання вихором несуться над землею, перемелюючи скаженим своїм обертанням і матеріально-перелякані вигуки, і нематеріальні сподівання ваші на те, що все, врешті решт, повинно скінчитись добре. Чи не правда, що подібні почуття охоплюють вас у вихорі промислового ярмарку, коли усе населення українське найрізноманітніших національностей зростається в тулуб одного величезного чудовиська, в якогось Хижака, Predator’а з відомої американської кіноепопеї, що ворушить своїми жувалами по торгівельних майданчиках та затісних переходах, аби надурити, вполювати, обібрати й обідрати когось лукаво та безжалісно? Гомін, лайка, булькотіння, музика, ревище двигунів – усе зливається в якесь пекельне шамкотіння. Прилавки, квіти, глечики, рекламні щити, жінки, динаміки, менти, ширвжиток, пляшки, брилі й бейсболки – усе це яскраво підстрибує й маячить пістрявими купами, сновигає перед очима. Різномовні слова потопають в океані суржику, не пробуючи навіть і писнути про порятунок. Лишень чується зусібіч ярмаркових просторів злодійсько-побутовий жаргон, підсилений блатними піснями якого-небудь “радіо-шансону”, крізь котрі іноді заморочено вистрибують таки українські рулади самодіяльних артистів. Б’ються пляшки, дзеленчить якесь залізо, гуркочуть дошки на оглядових майданчиках і запаморочена голова не знає, а куди їй повернутись. Приїжджий чоловік наш зі своєю чорнобровою донькою давно вже штовхався в народі. Підходив до одного прилавку, лягав черевом на другий, прислухався до розмов і сам кидав іноді якісь незрозумілі слова, а між тим думки його невпинно ворушились навколо таємничих скриньок в причепі джипу та навкруги самого джипу, привезеного ним на продаж. По обличчю доньки було помітно, що їй було не дуже до вподоби никатись ярмарком разом з батьком. Їй хотілося б – одній! – туди, де під різнокольоровими брезентовими ятками були розвішені усілякі лискучі аксесуари, де на прилавках жевріла самоцвітним камінням сувенірна біжутерія, де, врешті решт, духмяними крижинками вишуканої форми танули у примарному світлі дива парфумерії поряд із мудреною змініатюризованою електронікою. Втім, і тут знаходила вона багацько речей для спостереження. Її смішило до крайнощів, як поважні пузаті дядьки підписували якісь папери, відвертаючи і від них, і один від одного, по мавпячі скривлені обличчя; як п’янісінький чоловічок намагався видертись на сцену, де вистрибував народний танцювальний колектив, хапаючись за неозорі стегна гладкої прима-балерини; як охоронці двох пихатих персон пихтіли й штовхали одне одного, намагаючись не привертати сторонньої уваги; як заїжджий високий військовий чин з братньої Росії, однією рукою поправляючи високу тулію опереткового картуза з розпластаним, наче курчата-табака, двоголовим орлом, іншою рукою… Але ось зненацька відчула вона, як хтось смикає її за самий низ коротесенької джинсової спіднички. Озирнулась – і хлопець-красень в камуфляжному однострії з яскравими пронизливими очима, стояв поряд із нею. Здригнулась, заграла на сонці уся її оголена й засмагла бархатиста шкіра так, як ніколи ще не грала в нетривалому метеликовому житті її, котре не звідало ще ані великої радощі, ані великого лиха: і так в кайф їй стало, що сама вона не могла втелепати, а що це коїться з нею. “Спокуха, дивачко, не бійся! – казав хлопець, ухопивши її за руку, – аж ніякого порожняку я тобі гнати не буду!” – “Може й правда, ти локшини на вуха вішати не станеш, – подумки мовила не тутешня красуня, – тільки ж очуміти можна… мабуть, це – шиза! Сама, здається, знаєш, що не можна так… а в облом оце забрати в нього руку”. – Чоловік озирнувся і як раз хотів щось сказати доньці, але збоку почулося слово: “чушки”. Це слово чомусь магічно й гіпнотично вплинуло на нього і змусило тієї ж хвилини присунутись до двох, таких, що дуже неголосно розмовляли, чоловіків, чимось невловимим схожих на нього самого. Це слово прикувало усю його увагу до них і вже ніщо у світі не мало змоги його відволікти. Ось що казали чоловіки про “чушки”:

ІІІ.

“Промовивши: “Ох!”, Діана напружено сіла на траву.

Василь промовчав, але відчув, що тільки “ох!” тут і доречне.

До всього пережитого – ще й гноми. Для першого дня – це занадто…”

Ігор Сокол “Чарівна мандрівка”

– Так ти гадаєш, зємєля, що погано підуть наші чушки? – казав чоловік, з вигляду схожий на відставного прапорщика, мешканця якогось міського кооперативного мікрорайону, у чорних, засмальцьованих і давно не праних джинсах, іншому, в благенькій, кольору хакі, з поламаним зіппером на лівій нагрудній кишені, жилетці-сафарі, і з величезною, схожою на цей поламаний зіппер, подряпиною на щоці.

– Та й гадати тут нема чого; я готовий всадити гранчак паленої горілки й качатися на цьому майдані, неначе пожмакана пластикова пляшка з-під мінералки, якщо ми продамо хоч один снаряд.

– Кому ти, зємєля, втираєш? Мені казали, що привозу, окрім нашого, зовсім немає, – заперечив чоловік в засмальцьованих чорних джинсах.

“Та хай тобі кажуть, що хочуть, – кахикнув подумки батько нашої засмаглої красуні, не пропустивши жодного слова з розмови двох бариг, – а в мене двадцять скринь снарядів з Новобогданівських артскладів є в запасі”.

– Отож бо воно й є, що якщо вплуталось десь шовіністичне мракобісся, то й очікуй стільки ж зиску, скільки від п’яного москаля, – значуще сказав чоловік з подряпиною на щоці.

– Яке таке шовіністичне? Яке таке мракобісся? – підхопився чоловік в чорних джинсах.

– Ти чув, що народ каже? – продовжував з подряпиною на щоці, втуплюючи в нього скоса свої похмурі очі.

– Ну!

– Ну, то й те, що гну! Губернатор, щоб йому ані разу більше з президентом випити не привелось, виділив для ярмарку таке кляте місце, на якому, хоч лусни, жодної одиниці зброї не спустиш. Бачиш оті от купи цегли, що ледь видно в яру за деревами? – (Тут зацікавлений батько нашої красуні присунувся ще ближче і весь перетворився, здається, на одне велике вухо.) – То колись була секретна лабораторія колишнього Міноборони СРСР, в якій ще за часів Союзу чортівня ще та водилась; жодний ярмарок в цьому місці не відбувався без лиха. Вчора начальник обласного управління культури проходив пізно ввечері, аж глядь – над цеглою знялася потворна пика, схожа на павуччю, та й так гарикнула магнітофонним голосом другого президента, що в нього дрижаки по шкірі побігли й більше не зупинялись; того й чекай, що знову з’явиться “хижацький спис”!

– Що це за “хижацький спис”?

Тут у нашого уважного слухача волосся заворушилось по усьому тілу та й в усіх місцях, схарапуджено він обернувся назад і побачив, що донька його та хлопець стояли собі спокійнісінько, поклавши одне одному руки на плечі і співаючи якісь любовні казки та й не звертаючи уваги ані на яких найстрашніших хижаків, що й досі нудяться білим світом.

– Егей, гей, гей, земляче! та ти, я бачу, майстер з обнімання! А я лише на четвертий день опісля весілля навчився обіймати свої збіглу, наче молоко на плиті, Елеонорочку, та й то, дякувати кумові: приніс контрабандну відеокасету із закордонною еротикою подивитись.

Хлопець відразу ж помітив, що в батька його кралі не дуже й багато клепок у голові, і подумки прийнявся будувати план, як би його схилити на свою користь.

– Ви, мабуть, шановний, не знаєте мене, а я от вас відразу впізнав.

– Може, й впізнав. Ви зараз усі занадто швидкоокі.

– Якщо хочете, і ім’я, і прізвище, і ще багато чого видати можу: вас звуть Павло Черевик.

– Ага, Павло Солопійович.

– А ви подивіться уважніше: чи не впізнаєте мене?

– Та ні, не впізнаю. Не ображайся, юначе, але впродовж служби своєї по захисту Вітчизни стільки довелося мармиз усіляких побачити, що й біс їх усіх не згадає!

– От, блін! Як же не згадаєте ви Голопупенкова сина?

– А ти начебто майорів син?

– А хто ж ще? Хіба що капітан Черевик, якщо не він!

І тут нові знайомці наші розпочали ляскати один одного по плечах і пішли міцні чоловічі обійми: наш Голопупенків же син, одначе, не втрачаючи часу, вирішив в ту ж хвилину й далі розвивати ситуацію.

– Ну, Павле Солопійовичу, ось, як бачиш, я та донька твоя покохали одне одного і бажали б, розумієш, пожити цивільно! Тобто, цивільним браком.

– Що ж, Раїска, – сказав Черевик, обертаючись і ніяково регочучи до своєї дочки, – може й насправді, щоб вже з інститутами тими не маятись, як кажуть, разом і того… щоб і стояти рядком в одному стійлі! Що ж? заручини? по руках? А ну-бо, новообраний зятьок, давай сюди магаричу! – і всі троє враз опинились у відомій ярмарковій ресторації – бутафорній, під козацьку старовину, корчмі, заставленій, втім, модерновою й чисельною флотилією зі скляних вітрил у вигляді пляшок “неміроффих”, “штурманів” та “олімпів”. “Ех, боєць! за це люблю! – казав Черевик, трохи підгулявши і взнавши, що батько нового знайомця його дослужився вже аж до підполковника, а сам названий зятьок, наливши горілки більше, ніж половину пивного бокалу, може навіть не скривившись і не втрачаючи голови, хлебеснути його аж до самого дна. – Що скажеш, Раїска-Іриска? Якого я тобі жениха дістав! Дивись, дивись: та це ж відмінник і бойової, і політичної підготовки!..” і, підсміюючись та підхитуючись, почвалав він з нею до кумового гаражу із зачиненим джипом, а парубок наш пішов до рядів з галантереєю, в яких розташувались реалізатори навіть з Гадячу та Миргороду – двох дуже визначних міст в тому сенсі, що саме вони визначали обличчя Полтавщини початку третього тисячоліття, – пішов видивлятись який є найважчий ланцюжок з підробленого золота, а ще таку саму занадто лискучу каблучку та браслет для подарунків і майбутньому тестю, і всім, кому слід.

IV.

“- Не придурюйся! – мовила нявка. –

Перед ким хочеш можеш придурюватись, а переді мною нема чого.

Я тебе знаю, як облупленого.

– Ох-ох-ох! – застогнав хованець. – Як мені тяжко!”

Наталія Тисовська “Під знаком шаманського бубна”

– Ну, подруго! тепер не треба голову ламати, де взяти гроші на навчання доньчине інститутське, бо я їй – чуєш, подруго? – я їй жениха знайшов!

– Ага! ось зараз нам лише й справ, що женихів шукати. Лантух, лантух! тобі, мабуть, і на роду написано навіть зі мною лантухом лишитись! Де ж ти таке бачив, де ж ти таке чув, щоб нормальна людина нормальної орієнтації в наш час за женихами гасала? Ти б краще поміркував, як чушки з рук сплавити: а то йому жених! Гадаю, то є найзадрипаніший з усіх задрипанців.

– Е, хрін тобі, побачила б ти, що то за хлопець! Один ланцюг на шиї коштує більше, ніж твої черевики італійські, збуджуюча білизна з французьким парфумами та мобілка, разом узяті. Знову ж, батько – майор мій знайомий, а зараз і підполковник! І у випивці кебу має… Біс мене візьми разом з тобою та Елеонорою, голубо, якщо я колись бачив навіть в радянській армії, щоб лейтенант засадив би півкухля горілки й не скривився.

– Ну, звісно: йому як п’яндалига та волоцюга, так і джокер. Щось мені здається, голубе, що то є той самий хмир, який завівся з нами на мосту. Жалко, що він досі не втрапив до мене: я б йому!..

– Жалко в бджілки! А що ж, Кристино, як би й той самий; чого ж він хмир?

– Е! чого ж він хмир! Ах ти, чайник старий! чуєш! чого ж він хмир! Куди ж ти заховав зенки свої, коли ми КПП проїздили; йому хоч би тут же, перед його сизим носом та залитою горлянкою дружину згвалтували б, йому і лиха не було б.

– Мені – лиха, а ти ще й рада була б!.. Все одне я не бачу в цьому аж нічого поганого; боєць хоч куди! Ну, хіба що разочок тобі макіяж по мармизі розмазав.

– Що-о-о?!? Та ти, я бачу, сміливим став! Мені? перечити? Та коли це з тобою було таке? Мабуть, вже встиг очі залити, не продавши ані чого…

Тут Черевик наш раптом помітив, що й дійсно чогось він не за статутом розбалакався, і, нахиливши голову, він прикрив її обома руками з потилиці, згідно усіх інструкцій щодо поведінки під час вибухів, припустивши без сумнівів, що розлючений домашній фельдмаршал його перетвориться зараз на ядерну бомбу. “Туди до біса! Ось тобі й заручини! – думав він, намагаючись вислизнути з вибухонебезпечного епіцентру. – Прийдеться гарному хлопцеві відмовити ні з того, ні з цього. Боже ж ти мій, та що ж це за навала така на нас грішних! І так міжнародний тероризм спокою не дає, а ти ще й жінок на озброєння поставив!”

V.

“Не поспішайте засуджувати Стена Говері.

Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців.

Тоді ще ніхто не вмів і дзеркала фотонних прискорювачів відстрілювати,

І негайно анігілювати при підльоті до планет Світів Руйнування”.

Веле Штилвелд “Епоха Ранніх Блукальців”

Неуважно дивився юнак в камуфляжному однострії, сидячи біля свого БТРу, на те як глухо розтікається з ярмарку зморений народ. І сонце зморено викочувалось з цього світу, відпрацювавши оговорені трудовою угодою і ранок, і південь; лише услід йому, примруживши почервонілі очі-вікна, дивився недовірливий день-господар. Вже, наче якісь вечірні півні-мутанти, пробували голос перші дискотеки і дикунські списи лазерів готувались до своїх канібальських танців. Скло вікон всотувало й всотувало повільне проміння заходу сонця; опішнянські глечики здавалися величезними брунатними черепами, недбало, мов картопля, зваленими в неоковирні купи; в пластикових стаканчиках випивох плюскотіла зріджена спека дня, що минав. Гомін навкруги примітно ставав слабкішим, бо зморені язики приватних підприємців, реалізаторів і навіть поважних бізнесменів, повільніше перемелювали зерна знервованих слів. Деінде чадили мангали і жертовний дух шашликів здіймався до прокопчених небес, розтікаючись для початку притихлими провулками.

– Чого засумував, Жорко! – вигукнув високий засмаглий чечен, ляснувши по плечу нашого парубка. – Що ж, віддавай БТРа за двісті!

– Тоді б усе БТР та БТР. Вашому гірському племені аби зиск з війни мати. Обвести навколо пальця лохів невірних з нейтральної, до речі, країни.

– Тьху, шайтан! та тебе не на жарт розвезло. Чи не з того облому, що сам собі чувиху навісив?

– Ні, це не по-нашому; я сказав, як зав’язав, бо ж мотузка, блін, козацька таки; що раз вчудив, тому так навіки бути. Хоч подружній каблук для себе, хоч воля для усієї країні. Зуб даю. А от у мурла Черевика немає совісті й на рубль російський: сказав, та й навзадки… Ну, може його й не треба ганьбити, він пеньок трухлявий та й по тому. Все це заморочки старої лахудри, яку ми з корешами сьогодні на мосту конкретно дістали! Ех, блін, був би я президентом чи головою Верховної Ради, то найперше проштовхнув би такий закон, щоб ті бевзі, які дозволяють на собі бабам їздити, до самої пенсії отримували б мінімальну зарплатню. Яка нижча… нижча за прожитковий мінімум…

– А спустиш БТР за двісті, якщо ми змусимо Черевика віддати нам Раїсу? Бо ж і дійсно мінімальний якийсь чолов’яга, я з ним теж сьогодні справу мав.

З подивом подивився на нього Жора. В смаглявих рисах чечена було щось зловісно в’їдливе, низьке й водночас високо-жертовне: людина, що поглянула на нього, мала зізнатись сама собі, що в цій душі киплять, мов лава, великі чесноти, нагорода за які колись була одна – чесна куля, а зараз – ганебне для горця ув’язнення, що обов’язково чекало на нього за українським кордоном. Вперто стиснутий поміж горбатим носом і декілька днів неголеним підборіддям рот, назавжди покраяний ледь презирливою посмішкою, уважні, наповнені якимсь чорним полум’ям, очі з жевринами похмурих поглядів, що іноді зблискували там, розжарені непроникними таємничими помислами, все це, здається, потребувало такого ж самого особливо-суворого одягу, який, втім, і був натягнутий на нього. Ця вугільного кольору сорочка, яка начебто очікувала наближення шахтарського відбійного молотка; коротко пострижене, але щільне й жорстке, наче дротовіння, негнучке волосся; важкі армійські черевики, вкриті нетутешнім порохом невідомих доріг, – усе це, здавалось, зрослось з ним, створюючи потойбічну відносно цього змореного світу істоту.

– Не за двісті, а за сто вісімдесят віддам, якщо не кинеш тільки! – відповідав парубок, не відводячи від нього кримінально-розшукових очей.

– За сто сімдесят п’ять? заметане! Дивись же, не забувай: за сто сімдесят п’ять! ось тобі й десять штук в задаток!

– Ну, а як кинеш?

– Кину – задаток твій!

– Заметане! Ну, тримай краба!

– Тримай!

VI.

“- Ну, не соромся! – тихесенько посміхнулась жінка. –

Я належу тобі – хоч би якої форми ти набув…

Тим більше, що тікати мені звідси нема куди,

А якщо з’явиться ворог – то ця лінія тихо і мирно зникне…

Разом з усім її наповненням”.

Радій Радутний “Три життя про запас”

– Сюди, Володимире Вольфовичу! Ось тут бровка, не зачепиться і не лякайтесь нічого: лантух мій на всю ніч з кумом до гаражів пішов, оте авто підрихтувати, що ви нам позаминулого року сплавили, та щоб, вибачайте, ваша братва не поцупила чогось.

Так вибухонебезпечна співмешканка Черевика ласкаво підбадьорювала російського полковника, що ніяково прикипів до огорожі у цілковитій темряві, яка зненацька настала опісля вимкнення, заради економії, вуличного освітлення. Втім, це було й на краще, бо стара знайома його так наступально атакувала московську делегацію, що навіть не залишила йому часу, аби скинути військову форму та перевдягнутись у цивільне. Поправивши свій картуз, що здавався рази в три-чотири більшим за казенну голову, полковник невпевнено кахикнув і зробив впевнений крок, але таки перечепився і всією великодержавною вагою своєю обрушився на українську землю.

– От лихо! Чи ви не зашиблись, чи не вдарились ви, борони Боже, яким незручним місцем? – лепетала стурбована Кристина.

– Йо-пс-с-с! нічого, нічого розлюб’язна Кристино Опанасівно! – хворобливо й шепотливо вичавив полковник, здіймаючись на ноги, – за виключенням потрапляння на мінне поле клятого коров’ячого війська, цього рогатого племені, яке однозначно мінує, за висловом мого генерала, своїми смердючими боєприпасами будь-які найзахищеніші тилові зони.

– Йдемо зараз же до хати, де ви і помиєтесь; там нікого немає. А я вже думала, Володимире Вольфовичу, що до вас наше СБУ чи ваше ФСБ пристало. Нема та й нема. Як у вас справи? Я чула, що пану полковнику чимало чого вдалося останнім часом перехопити!

– Однозначно дріб’язок усілякий, Кристино Опанасівно; генерал мій усього перехопив за останню кампанію як штук двадцять установок, пару-трійку сотень одиниць особистої зброї, ну, може, вагончик боєкомплектів, в більшої частини яких вже вийшов термін придатності. Але якщо чого, якщо де й дійсно варто перехоплювати, так це однозначно у вас, Кристино Опанасівно! – продовжував полковник, хижо й велелюбне зиркаючи на її форми та й присовуючись до них поближче і водночас подалі від своїх вичищених штанів, що висихали десь у передпокої.

– А ось вам і засоби перехоплення, Володимире Вольфовичу! – проказала вона, ставлячи на стіл запотілу пляшку “Гетьмана” і з придихом поправляючи коротесенький топик, запозичений нею з нагоди такого випадку з гардеробу пасербиці, – огірки, холодець, кров’яночка, варенички з індичиною.

– Можу побитися об заклад зі своїм генералом, що це все не куплене, а зроблене руками, вишуканішими, ніж у вашої співочої тезки Кристини, яка Орбакайте! однозначно! – мовив полковник, беручись за кров’яночку і присуваючи іншою рукою вареники. – Одначе, Кристино Опанасівно, моє прострелене в декількох місцях серце прагне від вас чогось смачнішого, ніж усі вареники України, разом узяті.

– От вже й не знаю, чого вам такого смачного хочеться, Володимире Вольфовичу! – відповідала густо нафарбована красуня, приймаючи вигляд зовсім не нафарбованої школярки.

– Як ви можете вирахувати, жагучого й однозначно позастатутного кохання вашого, незрівнянна Кристино Опанасівно! – театральним шепотом видихнув полковник, тримаючи в одній руці чарку з горілкою, а іншою обіймаючи неприкриту закоротким топиком талію її.

– Ну, що ви таке вигадуєте, Володимире Вольфовичу! – мовила Кристина, сором’язливо, мов зірка “мильної опери”, потупляючи очі свої і з задоволенням натикаючись ними на червоно-клітчаті труси бравого військового. – Ой! чого доброго! ви, мабуть, як я вже бачу, зараз і цілуватися розпочнете.

– За це я вам зараз скажу хоча б і за себе, – продовжував полковник, – коли я перебував, наприклад сказати, на оперативному просторі першої чеченської, то, як зараз однозначно згадую…

Тут почувся на дворі гавкіт і грюкіт хвіртки. Кристина швидесенько вистрибнула у передпокій і повернулася зблідла, тримаючи в руках зірвані з мотузки штани полковника.

– Ну, Володимире Вольфовичу! втрапили ми з вами в халепу; народу суне не зміряне і мені почувся кумів голос…

Вареник, мов снаряд в дулі гармати, застиг в горлянці полковника… Очі його вибалушились, наче до нього сам російський верховний головнокомандуючий або Хижак якийсь з американського фільму зробив несподіваний візит.

– Та лізьте ж сюди! – кричала перелякана Кристя, вказуючи на розчахнуті дверцята, розташованих під самою стелею полиць нової меблевої стінки, ще не вповні загромадженої господарським крамом.

Небезпека надала спритності нашому героїчному представнику не менш героїчних сил оборони дуже героїчної братньої держави. Оговтавшись трохи, він скочив на стіл і поліз звідти на тонке ДСП; а Кристя, кинувши йому услід штани та картуз, побігла без пам’яті до хвіртки, бо грюкіт звідти доносився все з більшою й більшою силою та нетерпінням.

Частина 2

VII.

“Лінгвісти розшифрували застереження та попередження

Про небезпеку, але встановити

Про що конкретно йдеться, не виходило”.

Сусанна Червоненко “Синдром “Кассандра””

На ярмарку трапився дивний випадок: усе наповнилось чутками, що десь поміж товарів та експонатів з’явився “хижацький спис”. Кореянці, що продавала гарячі білаші, привидівся начальник податкової адміністрації у вигляді Хижака, що безупинно никав поміж експонатами кременчуцьких заводів, начебто якогось хабара шукав. Це швидко рознеслося по усіх закутках притихлих було кемпінгів; усі вважали за злочин не вірити і не розпочинати готовити отих самих хабарів, не дивлячись на те, що кореянка, пересувна кухня якої знаходилась поряд з яткою, в якій продавалися відеокасети з фільмами про Predator’а, передивилась їх силу силенну, ставши аж чимось схожою на троцькістську партизанку Анну з південноамериканських джунглів, яка разом з великим в усіх сенсах Арні борюкалася з інопланетним монстром. До цього додалися все більш підсилюванні звістки про диво, яке бачив начальник обласного управління культури на руйновищі радянської лабораторії, отже до ночі всі тісніше тулилися одне до одного; спокій зруйнувався і вже страх, а не гульбище, заважав всякому сплющити очі свої; а ті, що були зовсім не з хороброго десятку й не мали з ким заночувати, потяглися до виважених хат з розпусних дискотек, гаражів та навіть кемпінгів. До числа останніх належав і Черевик з кумом та донькою, які разом з гостями, що напросилися до них у хату, здійняли нервовий гуркіт, що так перелякав нашу Кристю. Кума вже трохи розібрало. Це можна було бачити хоча б з того, що він два рази пройшовся повз усієї огорожі, поки знайшов знайому хвіртку. Гості теж були в добрячому гуморі й без церемоній увійшли до хати поперед господаря. Дружина нашого Черевика сиділа, мов на голках, коли взялися вони нишпорити по усіх закутках усіх кімнат. “Що, кума! – загаласував кум, нарешті відшукавши рідну оселю, – тебе все ще тіпають лихоманка з мігренню?” – “Так, нездоровиться”, – відповідала Кристина, занепокоєно зиркаючи на антресолі, що ледь помітно тремтіли, порипуючи, під самою стелею. – “А ну, жінко, дістань нам з холодильнику пляшку! – наказав кум дружині, що прибігла разом з ними, – ми усандалимо її з добрими людьми, бо клята влада, з бабами та голлівудами усілякими разом, так налякала нас, що й сказати соромно. Адже ми, браття, їй-бо по дріб’язку прибігли сюди! – продовжував він, хукнувши опісля випитої чарки. – Я тут же ставлю новий видак, якщо бабам з сільради не придумалось посміятись над нами. Та хоч би й Хижак: що Хижак? Це ж не голова райдержадміністрації. Плюйте йому на голову! Це ж не головний санлікар! Не пожежник! Хоч би оцю хвилину придумалось йому стати ось тут, наприклад, переді мною: нехай я стану судовим виконавцем, як би не сунув йому дулю під ніс!” – “З чого ж ти раптом зблід увесь?” – закричав один з гостей, накачаний, немов стероїдами і який завжди хотів показати себе справжнім Шварценегером. “Я… Камерон з вами! наснилось!” Гості заусміхались. Задоволена посмішка з’явилась на обличчі балакучого культуриста. “Куди йому тепер бліднути! – підхопив інший, – щоки в нього розквітли, наче мак; тепер він не Цибуля, а буряк – а що плечі розправив та витягнувся на увесь свій довжелезний зріст, то став схожим і на закривавлений хижацький спис, який так перелякав народ”. Пляшка крутнулась навколо столу і зробила гостей ще веселішими. Тут Черевик наш, якого давно мучив-катував отой “хижацький спис” і не давав ані хвилини спокою бентежному його духові, приступив до кума:

– А скажіть, будь ласка, куме! ось прошу та не допрошусь аж ніяк історії про цей клятий спис.

– Е, куме! воно б не годилось оповідати проти ночі; та хіба що для того, аби вгодити тобі й добрим людям (при цьому звернувся він до гостей), яким, я помічаю, стільки ж, як і тобі, хочеться взнати про цю чудасію. Ну, гаразд. Слухайте ж! – Тут він почухав впалі волохаті груди, поклав обидві руки на стіл і розпочав:

– Одного разу, ще за радянських часів, вирішили в наших краях збудувати секретну військову лабораторію.

– Та як же, куме! – обірвав Черевик, – як же могло статися, що лабораторію секретну у нас збудували, а не десь у Сибіру чи інших безлюдних місцях?

– Що ж робити, куме? чорнобильську атомну теж не десь у Сибіру збудували. А в нас розпочали проводити якісь біологічні експерименти, бо ж завдання було партією та урядом поставлене створити ідеального солдата, аби Америку кляту, з якою ми тоді воювали холодно, загін отих солдат на сніданок собі міг би завоювати. Ага. Створили вони бойових монстрів-хижаків, які лише й могли того робити в цьому світі, як добрих людей полювати. Випробування проводили. І не в Сибіру десь, а на ворожій території. Думаєте, як америкоси фільм про Хижака зняли? Самі вигадали? А дзуськи! Думаєте, це якісь інопланетяни до них прибилися? Щас-с-с-с… Наш це боєць. Радянський. В секретній лабораторії виведений і найкращою зброєю та інструкціями оснащений. Але щось там не так пішло. Перебудова, знову ж. Гласність та прискорення. Прискорено всі розробки секретні й знищили. Але… Але, кажуть, одному екземпляру секретному втекти таки вдалося. А що одному, то дуже цей екземпляр засумував. За братками своїми, за війною холодною, за справами гарячими. А тут якось нашого українського перваку вдалося небозі поласувати. Сподобалось. Коротше, запив Хижак. З уламків обладнання в руїнах лабораторії самогонний апарат зібрав. А коли за тверезість боротися розпочали і з міліцією той апарат вилучили, по кабаках подався!..

Тут знову реаліст і прагматик Черевик перервав нашого оповідача:

– Бозна що ти верзеш, куме! Як можна, щоб хтось Хижака пустив до кабака? Ти на його мармизу поглянь! В нього, слава Богу, і жувала павуччі, і волосся растманське.

– Ось те й то штука, що растманське. Хто його впізнає, що воно таке – растман, хіпі, панк або гопник замаскований. Все одне – вільний неформал. Окрім того, він же, як пам’ятаєте, і невидимим ставати міг. Було в нього таке секретне радянське обладнання: здається, і немає нас, а ми – по усьому світу. Але спустив він своє обладнання: і браслет самознищення, і бластер, і диск-пилу летючу, і підсилювач для м’язів. Подивився на це директор ресторанчику місцевого, який усі ті речі брав за борги, прикинув, що вже більше нічого в Хижака не лишається, тобто і не Хижак він вже зовсім, та й перестав йому наливати. Довелося Хижакові останнє, що в нього залишилось, закласти – реактивний самокерований спис-ракету з декількома боєголовками. Здав він оте диво технічне директорові тому й каже: “Дивись, пане-товаришу, я з грошима прийду за усім своїм озброєнням рівно за рік: бережи його!” – і зник, наче у воду. Директор же переглянув усю ту придибенцію уважніше, особливо останню бойову одиницю: характеристики такі, що куди там “Южмашу” дніпропетровському з усіма його “Зенітами”! а американським стінгерам з томагавками й поготів! І ось тоді здалося директорові нудно очікувати визначеного терміну. Почухав він собі потилицю та й зідрав з якогось заїжджого прапора, що майном конверсованим армійським приторговував, ледь не п’ятьсот лимонів. Карбованців. А про термін директор і взагалі думати забув. Аж якось вже ввечері приходить до ресторанчику якийсь байкер: “Ну, бариго, віддавай зброю мою!” Директор спочатку було й не впізнав його, а потім як роздивився, так і вдав, що й в очі ніколи його не бачив: “Яку таку зброю? немає в мене ніякої зброї! я й знати не знаю твоєї зброї!” Той, зирк, – та й пішов; тільки ближче до ночі, коли директор зачинив свою забігайлівку та розпочав підраховувати виручку й прикидати, як йому заникати її побільше та від податкової адміністрації спекатись, віддавши державі поменше – чує шурхіт… зирк – в усіх вікнах повиставлялися голови чиновників районного управління торгівлі. Відтяті голови… Які ще хрипіли, наче сказати щось намагалися…

Тут і насправді почувся якийсь неясний звук, схожий на віддалений хрип людини, що вже майже задихнулася в тісній домовині: всі зблідлі… Піт заряснів на обличчя оповідача.

– Що? – перелякано вичавив Черевик.

– Нічого!.. – відповідав кум, трусячись усім своїм худезним тілом.

– Га? – відгукнувся один з гостей.

– Ти мовив…

– Ні!

– Хто ж це захрипів?

– Бозна, чого ми перехарапудились! Нікого ж немає!

Усі боязко розпочали роззиратися навкруги й нишпорити по закутках. Кристя була ані жива, ані мертва.

“Ех, ви, баби! баби! – мовила вона гучно, – хіба ж вам бізнес робити та грошима ворочати? Вам би – манікюр на нігті та й посадити секретутками! Один хто-небудь, може й того… Того самого, прости Господи.. Ну, теє… Чи, може, просто під ким-небудь стілець зарипів, а всі й застрибали, немов навіжені!”

Це призвело до сорому наших відчайдухів і змусило їх збадьоритись; кум хильнув ще чарку і розпочав оповідати далі:

– Директор вкляк; одначе ж голови відтяті, усі скривавлені, з вибалушеними очима, повлізали у вікна и вмить оживили його, накинувшись та розпочавши шматувати зубами торгово-підприємницьке тіло. Директор – на коліні, зізнався в усьому… Тільки зброї вже не можна було швидко повернути. Прапорщика обібрав по дорозі якийсь рекет і перепродав збою місцевому пахану; той знову привіз її на Сорочинський ярмарок, але з того часу все в нього пішло не в масть. Пахан дивився, дивися і, врешті решт, допер: мабуть, виною всьому дивне озброєння. Недарма, користуючись ним, він відчував, що воно наче ним самим керувати розпочинає, а в роті зубам тісно стає, начебто вони на жувала перетворюються. Не думаючи, не гадаючи тривалий час, здав він на металобрухт – не плавиться радянська зброя! Е, та це хижацький подарунок! Пахан примудрився й підсунув її до мерса одного авторитета, який їхав на стрілку. Авторитет і обрадувався: ось тільки в Диканьці на стрілці йому ледь личаки не сплели! Схопив озброєння та й з психу розкидав його біля Сорочинців; зирк – лізе одна бойова одиниця до іншої, складаючись в цілісний боєкомплект. Перехрестившись, знову схопив зброю та й знову розкидав її, але тепер ледь не по усій Полтавській області, а сам кігті обірвав. Тільки з того часу кожний рік і як раз під час Сорочинського ярмарку, Хижак бродить по Диканщині, гиркає й збирає своє озброєння. Зараз, кажуть, йому лише ракети-списа не вистачає. Люди з тих пір відхрещуються від місця, де була секретна лабораторія, і ось вже років з п’ятнадцять не було на ньому ярмарку. Та нелегка смикнула губернатора нового, щоб… – Друга половина фрази завмерла на вустах оповідача.

Вікно гучно грюкнуло; стекла, задзеленчавши, вилетіли геть, і відтята голова кавказької національності виставилась, поводячи закривавленими білками очей, немов питаючи: “А що це ви тут робите, добродії?”

VIII.

“У нас, а точніше у нашого командора було три варіанти:

1. стрибнути через гіпер і загинути;

2. прийняти бій і загинути;

3. здатися в полон”.

Валерій Верховський “Усі королівства Всесвіту”

Жах скував усіх, хто знаходився в хаті. Кум з роззявленим ротом перетворився на камінь; очі його вирячились, неначебто хотіли вистрілити в моторошне видиво; розкарячені пальці залишились нерухомими в грузькому прокуреному повітрі. Відчайдух-культурист, в непереможному змоторошинні, підскочив під стелю, поточився, невдало приземлившись, і всією своєю стероїдною вагою в’їхав у меблеву стінку; вона гойднулась, дверцята антресолей розчахнулись і бравий російський полковник з гуркотінням та тріском полетів на долівку. “Ай! ай! аяй!” – несамовито загаласував один, повалившись під стіл в жаху і бовтаючи там руками й ногами. “Рятуйте!” – горлав інший, залізаючи під палас. Кум, виведений зі свого скам’яніння вторинним переляком, судомно поплазував поміж ноги своєї дружини. Відчайдух-культурист вистрибнув на кухню й поліз у духовку газової плити, дивним чином умістившись там, та ще й щільно захлопнувши за собою засмальцьовані дверцята. А Черевик, наче облитий киплячою смолою, схопив за невигубною військовою звичкою величезний картуз з перевернутим від удару двоголовим орлом, який випав з антресолей і втрапив йому під ноги, та й кинувся з хати на вулицю. Слідом за ним майнули якісь труси у велику червону клітку і згубилися в нічній темряві. Одначе раптом ця темрява здригнулась дивним та миттєвим райдужним відлиском і труси підкинуло високо вгору. “А-а-а-а-а!!!” – на усі Сорочинці рознісся страшний-страшний, якийсь нелюдський, вигук. І замовк. Все це відбулось так швидко, що Кристина, яка вибігла слідом, лише відчула, як щось холодне майнуло повз її обличчя і як миттєво зледеніло від цього її серце. Черевик же, наче навіжений, мчався по темним вуличкам, не відчуваючи землі під собою; лише страшна змореність змусила його трохи зменшити швидкість пересування. Серце його калатало, немов поршень в старенькому двигуні його джипу, піт лився градом. В знемозі готовий вже був він впасти на землю, як зненацька почулося йому, що позаду щось гарчить і гониться за ним… Дух у нього зайшовся… “Хижак! Хижак!” – кричав він без пам’яті, в три рази збільшуючи оберти і за хвилину без тями повалився на землю. “Хижак! хижак!” – кричало услід за ним, і він розчув лише, як щось з шумовим ефектом і довільно ефектно ринулось на нього. Тут тяма від нього відлетіла остаточно, і він, неначе моторошний мешканець затісної домовини, залишився німий і нерухомий посеред дороги.

IX.

“Жах. Інформаційні потоки замкнено,

Обминувши при цьому цілеформуючі області…

Контур скидання емоцій взагалі замкнено на себе…

Добре, розберусь потому…”

Ігор Сілівра “Департамент Громадського Спокою”

– Слухай, Юнусе, – казав, заворушившись вночі, один з невеличкого натовпу афганських біженців, які простували від російського кордону до транзитного Києва через Сорочинці і заночували зараз просто на вулиці, – хтось біля нас згадав хижака якогось.

– А мені до цього які справи? – пробурчав, потягнувшись, афган, що лежав біля нього, – хоча б усіх своїх шайтанських, або російських чи американських родичів згадав.

– Але ж так зарепетував, наче душать його!

– Та чи мало чого не збреше людина спросоння!

– Воля Аллаха, але подивитись таки треба; а вруби-но вогнику!

Другий афганець, знову забурчавши подумки, здійнявся на рівні, два рази освітив себе іскрами запальнички, немов блискавками, запаливши скручену в трубку пожовклу газету “Демократична Україна” ціною в одну девальвовану гривню, і, помахуючи нею, немов смолоскипом, почвалав, освітлюючи дорогу.

– Стій! Тут щось лежить; світи-но сюди!

Тут прибило до них ще декількох чоловіків.

– Що лежить, Юнусе?

– Та таке, наче дві людини: одна нагорі, друга знизу; яка з них шайтан чи хижак, вже й не розрізню!

– А хто нагорі?

– Так… Так… Ханум… Жінка.

– Ні, не так! Бо це і є хижак!

Загальний регіт розбурхав майже усю вулицю.

– Українська жінка залізла на чоловіка; ну, мабуть, українці знають, як воно правильно їздити! – казав один з оточуючого натовпу.

– Дивиться, шураві, – казав інший, підіймаючи військовий картуз з перевернутим орлом, який від того нагадував велетенську рогату жабу, – та чи це українці? Втім і на росіян, здається не схожі. І на янкі. Що це воно за вояки такі нові з’явилися?.. Що це за жаб’яче військо на нашу голову?

Гам та регіт, що рознісся, здається, аж до самої білокам’яної, змусили отямитись наших мертвяків, Павла Солопійовича та його дружину, які, по вінця переповнені недавнім переляком, тривалий час з жахом дивились зупиненими очима на неголені обличчя афганців; облиті кіптявим світлом, що невірно тріпотів в українському мороці, вони здавались збудженими шахтарями, що вже рік не отримували зарплатню і тепер, невлад підстрибуючи, марширували на пихату столицю, загубивши з буйних голів свої каски в пітьмі підземного світу, який зненацька з рипом та тріском вивернувся назовні усіма своїми київськими пагорбами.

Х.

“- Ви що! – гримнув директор на секретарку,

Піднявши якийсь дивний, ошелешено-сердитий погляд від паперів,

Які та щойно принесла на підпис. –

Зовсім з глузду з’їхали, чи лише дурнуваті?! Що за недоречні жарти!

Що це таке?! – ляснув він долонею об якийсь документ”.

Ніна Чешко “Природжений хист”

Ранкова свіжість віяла над Сорочинцами, які приходили до тями опісля навіженої ночі. На прилеглих автошляхах клуби диму з вихлопних труб ще не вкрадених автомобілів потягнулися назустріч сонцю, що знов спливало над сірим асфальтом. Ярмарок загомонів. Магнітофони та радіоприймачі повмикались, реалізатори загукали, міліціонери захекали; торохкотіння скла, кераміки, біжутерії та ревище гучномовців понеслися по усіх околицях – і страшні чутки по “хижацький спис”, які так перелякали окремі людські одиниці в таємничі часи смеркання, зникли вже на досвітку. Зіваючи та потягуючись, дрімав Черевик у кума, під критим гандуліном дахом, поміж розкиданих сорочок, суконь та штанів, неподалік від неприбраного столу з недопитою пляшкою горілки на ньому, і, здається не мав аж ніякого бажання розлучатися зі своїми мареннями, аж раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок його ліні – благословенний диван в кутовій квартирі на сьомому поверсі або забігайлівка білявої огрядної сусідки, що знаходилась в декількох кроках від під’їзду рідної дев’ятиповерховки на вулиці Героїчних Жовтенят-Інтернаціоналістів. “Вставай, ворушись!” – брязкотіла на вухо ніжна дружина, наче негр з пістрявої телереклами “Нескафе”, що вліз до ліжку поміж білим і опупілим з несподіванки подружжям, брязкотіла та й смикала щосили чоловіка за руку. Черевик замість відповіді, надув щоки і в свою чергу розпочав бовтати руками, вподібнюючись до оскаженілого барабанщика.

– Божевільний! – загаласувала вона, відхиляючись від замаху ручиська його, яким він ледь-ледь не зачепив її за обличчя.

Черевик схопився, протер трохи очі і роззирнувся навкруги:

– Дідько мене візьми, якщо мені, голубо, не уявилась твоя пика барабаном, на якому мене заставили вибивати дріб на першотравневому параді, влаштованому отими мертвими головами, про які оповідав кум. А навкруги – Хрещатик, а навпроти – трибуна, а в голів риси мармиз що ні на є комуністичні та профспілкові… А за мною… А за мною шеренги людей сунуть! і всі чомусь без голів.

– Досить, досить тобі нісенітницю верзти! Топай, виводи джип з гаражу та скоріше продавай його. Бо ж сміх, їй-бо: приїхали на ярмарок і хоч би який бовт бовту якомусь продали…

– Та як же, подруго, – підхопив знічено Павло Солопійович, – адже з нас тепер реготати стануть.

– Топай! топай! з тебе й без того увесь час регочуть. Розпочинаючи з акушерок в пологовому будинку.

– Але, чи бачиш, я ще й не вмивався і не голився, – продовжував Черевик, зіваючи і почухуючи тіло понижче спини, пробуючи між тим виграти хоча б пару хвилин для своєї ліні.

– Ось недоречно завітала до тебе думка вдатися до особистої гігієни! Теж мені лікар Здоровенький. Коли це за тобою водилося? От рушник, обітри свій протигаз… От жуйка, перегар зажуй…

Тут схопила вона з підвіконня щось в сріблястій обгортці – і з жахом відкинула від себе, лише долі дзенькнуло: це була лискуча боєголовка переносної реактивної установки-списа!

– Топ-пай, роби свою справу, – повторила вона, зібравшись з духом для свого чоловіка, бачачи, що в того страх скував ноги, а зуби зацокотіли один об одного, наче кістки вигорнутого з землі скелета.

– Буде комерція тепер! – бурчав він сам собі, підходячи до гаражу й вигвинчуючи шток величезного замка. – Недарма, коли я збирався на цей клятий ярмарок, на душі було так важко, начебто на неї натягнули старий костюм хімічного захисту і змусили вигопцьовувати в ньому на молодіжній дискотеці. І важко, і піт тече, і не випити, ні до дівчини притулитись! Та ще як згадав, що тринадцятого числа прийняли рішення до Сорочинців їхати. Ну от і пішло все шкереберть!.. Але який вже невгомонний Хижак отой клятий: таскав би боєкомплект свій без списа ракетного, легше ж буде; так ні, треба ж йому неначе політруку отому радянському або татарину-начскладу не давати добрим людям спокою. Будь я, наприклад, Хижак, – чого борони Боже, – став би я ночами таскатись за клятими бойовими одиницями?

Тут філософські розмірковування нашого Черевика було перервано гортанним і різким, немов клекіт орла, голосом. Перед ним стояв високий чечен.

– Щось на ярмарку продавати будете, пане дядьку?

Майбутній продавець помовчав, подивився на нього з ніг до голови і сказав зі спокійним виглядом, розчиняючи, хоча й не повертаючись до них, ворота гаражу та не випускаючи знятого замка зі своїх рук:

– Та оце й думаю продавати!

– Замок? – спитав чечен, зиркаючи на розташоване в його руках охоронне причандалля.

– Так, замок, якщо лише джип справжнього американського виробництва схожий на замок.

– Одначе ж, шановний, ковбої твої ріднесенькі, мабуть, у косооких самураїв мініатюризації техніки навчились! Але, як же в цю техніку тепер влізе твоє європейське сідало!

– Сідало?

Тут Черевик підняв було руку, аби з розвороту поляскати свою іноземну техніку по прохолодному капоту, і вже повернувся було він обличчям до гаражу, але, так само на півоберті, розкарячивши трохи закороткі ноги, й вкляк на місці. Зиркнув – в злісній напівтемряві гаражу було порожньо і лише десь посередині того – о жах! волосся його здибилось Великим кавказьким хребтом! – з ремонтної ями визирала верхня частина переносної ракетної установки, реактивного хижацького спису!.. Плюнув, дрібно-дрібно захрестився, матюкнувшись замість молитви, і, бовтаючи руками, немов крилами бутафорського вітряка, побіг він від неочікуваного подарунку і, швидше за олімпійського спринтера, накачаного допінгом по самі вінця, зник в ярмарковому натовпі.

XІ.

“За час пересування я неодноразово передивилася свої погляди.

Та в єдиному була впевнена твердо:

Ані в чому і жодного разу я не зрадила себе”.

Ірина Діденко “Цвіт білої лілеї”

– Тримай! тримай його! – галасувало декілька хлопців, вдягнутих в камуфляжні однострії, на самому затісному кінці центрального ярмаркового проходу, і Черевик відчув, що схоплений раптово міцними руками.

– Є наручники, є? В наручники його, в наручники! це той самий баклан, що вкрав у братана тачку.

– Охрініли, чи що, Господь з вами! за що ви мене пов’язали?

– Ха! він ще й понтується! А для чого ти вкрав джипа в приїжджого братка Черевика?

– Та у вас дах поїхав, чи що, хлопці! Де ж це бачено, щоб людина сама в себе крала що-небудь?

– Старе гонево! Ти подивись на першого-ліпшого босса першого-ліпшого заводу, спеціально збанкрутілого під продаж! гниле гонево! вже відоме! Для чого ж ти біг, теліпаючи усіма костурами, наче якийсь Хижак за тобою навздогін гнався?

– Та хочеш – не хочеш, а зателіпаєш, коли хижацька зброя…

– Е, чувак! іншим баланду травити будеш; ой, буде тобі ще не лише від ментури, а й від ярмаркового оргкомітету за те, щоб не лякав усілякою голлівудщиною чесних інвесторів.

– Тримай! тримай його! – почувся зовсім поряд крик на цьому ж кінці ярмарку, неначебто відлуння, з похмілля пригальмоване, нарешті дісталося й сюди, – ось він, ось втікач клятий! – і очам нашого Черевика представ кум в самому, що не є, жалісному стані, брудний, із закрученими назад руками, волочений майже по землі декількома парубками в темно-синій міліцейській формі.

– Ну, йо-п-р-с-т, і дива ж в нас завелися! – казав один з них, – послухали б ви, що бакланить оцей кашалот, якому треба лише на фейс поглянути, аби відразу побачити справжнього кидальника, коли ми стали запитувати в нього, чого це він біг, наче воша від дихлофосу. Поліз, каже, до кишені за цигарками і, замість пачки кременчуцького “Мальборо”, витягнув наконечник-боєголовку хижацького спису, на якому відразу розпочав миготіти таймер відліку часу, а він, мовляв, давай ноги робити!

– Еге, ге, гей! та вони з одного кубла обидва ці птаха! В’яжіть їх обох разом! Тут, здається, переховуванням зброї справа пахне, а, може, й терором. Мабуть, доведеться СБУ викликати.

ХІІ.

“Просив же, благав, мало чоботи не вилизував старому:

“Посватайте за мене Олену, інакше не житиму!”

А той чухав потилицю, чухав і таки посватав”.

Федір Чешко “Іржава доля”

– Може, куме, ти й насправді щось таке поцупив за звичкою? – спитав Черевик, лежачи, прикутий до кума наручниками, в тіні зеленавого БТРа.

– І ти туди ж, куме! Та щоб мені стали протезами усі кінцівки мої разом з усіма випнутими частинами тіла, коли я щось крав, виключаючи хіба що півпляшки портвейну в батька на день Жовтневої революції, та й те, коли мені було років з чотирнадцять від народження.

– За що ж, куме, на нас мара така? Тобі ще нічого; тебе звинувачують певною мірою за те, що ти в іншого вкрав; за що ж мені, валуху, такий поклеп заморочений: начебто сам в себе джип угнав. Але… Але ж, куме… А як почнуть нишпорити, а як чушки знайдуть!.. Йо-о-о… Видно нам, куме, таки прийдеться сухарі сушити!

– Йо-о-о-о… Оце так вляпалися ми з товаром твоїм, оце так облом нам, навіки лоханутим!

Тут обидва куми розпочали гучно зойкати та схлипувати й негучно лаяти один одного за кляту спробу мати особистий зиск на продажі народного майна. Ще й з підривом оборонної здатності держави.

– Що це з тобою, Павле Солопійовичу? – сказав в цей час Жора, що якраз підійшов до БТРу. – Хто це пов’язав тебе?

– А! Голопупенко, Голопупенко! – зарепетував, на радощах висолопивши язика, Солопійович. – Ось, куме, це той самий боєць, про якого я тобі казав. Ех, валет бубновий! ось, хоч вбий мене на цьому поганому місці, якщо не видудлив він при мені ледь не кухоль горілки розміром з твій тупуватий чайник, і хоч би разочок скривився.

– Що ж ти, куме, киданув такого славного вояку?

– От, як бачиш, – продовжував Черевик, обертаючись до Жори, – покарала мене доля, видно за те, що завинив перед тобою. Вибачай, корефане! Їй-бо, радий би зробити щось для тебе… Але, що накажеш робити? В моїй старій якщо не диявол, то Хижак – точно сидить!

– Та я зі стервами хижими не знаюся, Солопійовичу, зла не пам’ятаю, тому, якщо бажаєш, звільню тебе! – Тут він мигнув своїм хлопцям і вони, хоча й перед тим ретельно сторожували його, кинулись знімати з нього наручники. – За те й ти роби, як треба: заручини! – та й щоб погуділи так, щоби цілісінький рік по тому, аж до самого весілля, ноги смикало від танцюльок.

– Заметано! все заметано! – вигукнув Солопійович, ляснувши вивільненими долонями. – Треба ж! І так мені оце зробилось весело та й по кайфу, нібито мою стару до російської армії забрали, прямісінько до контингенту обмеженої спецоперації по боротьбі з чеченським тероризмом. Та що тут шмарки розвозити: кльово це чи не кльово це – сьогодні ж заручини, та й кінці в воду.

– Дивися же, Солопійовичу: за годину я буду в тебе; а тепер швиденько канай додому: там очікують на тебе покупці твоїх чушок…

– Як! – зніяковів Черевик, – тобі й про чушки відомо?

– Так ти ж на Сорочинському ярмарку, чоловіче, справжньому, українському, – знизав хлопець плечима. – Так ось: чекають на тебе покупці і на чушки, і на джипа твого.

– Як! невже ж і джип відшукався?

– Та відшукався!

Черевик від радощів знерухомів, дивлячись віддано услід панові Георгію, що вже посунув від нього.

– Що, Жорко, погано ми зробили свою справу? – сказав високий чечен, підскочивши до захеканого від швидкої ходи, парубка. – БТР тепер мій?

– Твій! твій! – кинув хлопець, не зупиняючись. – Тільки ось за ціну… Що це за причандалля ти без мого дозволу на мою територію завіз?

– Я? – вибалушив чорно-вугільні очі чечен, – завіз? без твого дозволу?

– Гаразд! гаразд! я сьогодні добрий, користуйся. Але в останній раз тобі митниця добро дає. Бо ділитися треба. А БТР твій! твій, друже. Бабки там, де завжди, залишиш.

ХІІІ.

“Бог очікував завершення дійства он за тим трилітом,

Поперечний та лівий менгіри котрого тепер впали на землю”.

Тимур Литовченко “Останній із струльдбругів”

Спершись на руку гарнесеньким підборіддя своїм, задумалась Рая, одна, сидячи в хаті. Багато мрій літало навколо русявої голови. Від того, що невдовзі життя в Україні стане нагадувати життя в європейських країнах, до того, що жити по-європейські вона стане разом з красенем-чоловіком, точнісінько таким само, як… І легенька посмішка блукала по її полуничних губах і якесь радісне почуття здіймало темні її брови, але іноді хмарка якоїсь тривожної задумливості знову опускала їх на карі очі: бо не так щось було навколо, зовсім не так. “Ну, а як не збудеться усе те, про що казав він? – шепотіла вона, виявляючи якісь свої сумніви. – Як, наприклад, бандити до влади прийдуть, а ми й не зрозуміємо відразу, що вони – бандити? Адже можна чорний колір піратський якимсь іншим замаскувати, червоним або сонячним, скажімо, помаранчевим чи небесно-синім. Або, як не складеться із заручинами, якщо… Ні, ні; цього не буде! Буде Україна, я буду, і Жора обов’язково буде… Мачуха чи влада наша роблять все, що їм заманеться; хіба і я не зможу робити того, що заманеться мені? Затятості і в мене вистачить. Але, яка ж в нас країна гарна!.. Який же він гарний! як дивно сяють його чорні очі! як любо каже він: “Райок, сонечко!”, як пристала йому його військова камуфляжна форма! ех, хоч разочок би побачити його в парадному мундирі!.. нехай, обов’язково побачу, як будемо зустрічатись опісля заручин. Не подумаю без радощів, – продовжувала вона, виймаючи з зі свого рюкзачку сувенірне люстерко з різьбленою дерев’яною облудою, куплене нею на ярмарку, і вдивляючись в нього з потаємним задоволенням, – як я колись, десь, в багатому вбранні, приїхавши з Канар, зустрінусь з нею і нізащо не привітаюсь, хоч вона й лусни! Ні, мачухо, досить тобі сидіти на шиї пасербиці та ще й ніжками бовтати! Скоріше “Гринджоли” заспівають разом з Монсеррат Кабальє або російський президент відкличе, врешті решт, з Києва свого знахабнілого посла, ніж я розпочну вітатись з тобою! Стоп! я й позабула… дай приміряти бурштинове намисто, хоча й мачухине, як воно мені пасувати буде!” Тут встала вона, тримаючи в руках люстерко і, нахилившись до нього головою та й крутячи шиєю з боку в бік, тріпотливо пішла по хаті, побоюючись перечепитись через незнайомі речі і бачачи перед собою стелю з краєчком антресолей, з яких впав нещодавно пан полковник, і верхню частину меблевої стінки, знову заставлену непобитим під час цього орлиного польоту підробленим кришталем. “Що це я й насправді, немов пацанка, – закричала вона, сміючись, – боюсь по своїй землі ногою ступити”. І розпочала притопувати ногами, вихилятися тулубом та сідницями, усе, чим далі, сміливіше та вільніше; врешті решт ліва рука її здійнялася вгору й розпочала відштовхувати від себе пружне повітря, і вона розпочала вибивати реп, стукочучи підборами, тримаючи перед собою люстро і виводячи свою улюблену, ще з часів нетривалого перебування у Молодіжному Парламенті, пісню:

“Фальсифікаціям – ні! Махінаціям – ні!

Понятіям – ні! Ні брехні!

Віримо – Так! Можемо – Так!

Знаю переможемо – Так! Так!

Разом нас багато – нас не подолати!

Jest nas wielu, nas nie pokonacie!

Alle wir in allem, sind wir nicht zufallen!

Si estamos juntos, somos invencibles!

V ednote ja nase sila!

Le people uni serait jamais vaicu!

Вместе мы едины, мы не победимы!

Разом нас багато – нас не подолати!..”

Черевик зазирнув в цей час у двері і, побачивши як донька його витанцьовує перед люстерком, зупинився. Тривалий час дивився він, сміючись відірваному капризу дівчини, що, заспівавшись, не помічала, здається, аж нічого; але коли почув знайомі звуки пісні – усі жилки в ньому зарухались-заворушились; гордовито розставивши пальці віялом, виступив він уперед, рвучко захилитав головою і розпочав гучно тупцювати, немов салага на плацу, забувши про всі свої справи. Гучний регіт кума змусив їх обох здригнутися.

– Ось гарно, батько з дочкою на самоті затіяли тут заручини! Та йдіть швидше, жених прийшов!

При останніх словах очі в Раї засяяли яскравіше жовтогарячого бурштину, що оповивав дівочу шию, а безтурботний батько її згадав, для чого він прийшов.

– Ну, донько! йдемо швидше! Кристя на радощах, що я джипа продав, побігла, – казав він, трохи перелякано озираючись по боках, – побігла купувати собі суконь та капелюшок усіляких, тож потрібно до її приходу все й скінчити!

Не встигла Рая переступити поріг хати, як відчула себе на руках парубка в камуфляжному однострії, що з купою народу очікував її на вулиці.

– Ну, це… Блін, я ж не знаю, що казати… Тобто… Значить… Боже, благослови! – забурмотів Черевик, з’єднуючи їм руки. – Хай вони, оте, вони живуть, мов птахи, що гнізда в’ють.

Тут почувся гамір в народі.

– Я скоріше лусну, ніж допущу до цього! – кричала співмешканка Павла Солопійовича, яку, втім, з реготом відштовхувала різнобарвна юрма.

– Не бісись, не бісись, жінко! – казав холоднокровно й ледь презирливо капітан Черевик, побачивши, що якийсь молдаван на пару з афганцем, оволоділи її вибухонебезпечними руками, – що зроблено, те й зроблено; я змінювати рішення не полюбляю, сама знаєш!

– Ні, ні, це рішення в тебе не пройде без мого кворуму! – галасувала Кристя, але, наче депутати – спікера, ніхто не слухав її; декілька пар обступили нову пару і склали навколо неї непроникну стінку, яка заколихалась в такт танкам, що відразу й розпочались по усіх усюдах Сорочинців.

Дивне відчуття оволоділо б випадковим глядачем при вигляді того, як при одному лише оберті маленької магнітофонної ручки, при одному лише виплеску регочучого голосу заслуженою залізничної працівниці пані В. Сердючки, в якої розум принциповим чином не завантажений хоча б тим, аби визначитись, врешті решт, з напрямком руху свого потягу, все навколо зненацька повернулося за якоюсь дивною волею до своєї єдності й прийшло до такої ж дивної згоди. Люди, заклопотані своїми нагальними справами, люди, що спроможні були останнім часом лише на презирливу гримасу недовіри, розквітали раптом посмішками, тягнулися один до одного руками, пересмикували плечима, перетупцювали ногами! “Все будет хорошо…все будет хорошо… я это зна-а-а-ю…” Все неслось. Все танцювало. Все буде гаразд, бо “все будет хорошо”. Бездумна, безтурботна карнавальна єдність захмелілих на хвилину голів. Сердючки всіх країн, єднайтеся! Але ще більш дивне, ще більш нерозгадане почуття пробудилося б у нашого глядача при погляді на задоволене обличчя суворого чечена, який, прислухаючись до далеких мелодій і навіть підспівуючи їм, зупинив – тепер вже свого – БТРа в невеличкому гайку як раз за руїнами радянської секретної лабораторії. Задоволене поляскав він шорсткою долонею по зеленій обшивці бойового всюдиходу, який згодиться – ох, як згодиться! – його братам в далеких потаємних польових таборах. “Але, де ж полковник? – думав чечен, – пора б йому вже й бути. За своїми ж грошима має прийти. Як і домовлялися, найновітніші переносні ракетні установки, російські “перуни” засекречені, на Придністров’я посунули. За смішну, як кажуть, ціну. Ще й тут непогано попрацювали, – посміхнувся він. – Зараз поділимося чесно і до наступної нагоди – кожен своєю військовою стежкою піде. Аж до нових спільних спецоперацій. Звісно що фінансових, не військових. Але, де ж таки Володимир Вольфович?”

Раптом впав його погляд на щось червоне, щось таке, що зовсім не пасувало своїм агресивним кольором притлумленим фарбам притихлого гаю, який оточив залізобетонний кістяк лабораторії, схожий чимось своєю дикістю на англійський Стоунхедж. Нагнувся. Порвані чоловічі труси у велику червону клітку лежали на вологій траві. Щось капнуло на них, розпливаючись на клітках чімсь темним і липким. Чечен сторожко підняв голову і заціпенів. Людське тіло з обідраною шкірою ледь погойдувалось майже на самій верхівці молодого дубка. Відваливши щелепу позадкував було чечен до надійного українського БТРу, але щось невидиме зашурхотіло торішнім листям та й неначе раптовий вихор налетіло на нього. І останнє, що побачив у своєму житті син далеких синіх гір була потворна пика з величезними павучими жувалами, які миттєво зімкнулися навколо його дужої шиї. “А-а-а-а!!!” – ще встиг він вивернути самого себе страшним нелюдським криком. А потім замовк.

А вдалині чувся грюкіт, регіт, пісні, в дебільних децибелах яких заплутався, задихнувся передсмертний клич вже неживої людини. Лише Жора на хвилинку зупинився і якось дивно повів шиєю, немов відчула вона гостре лезо холодного ножа. Та Рая, блиснувши помаранчевим намистом, завмерла на мить, прислухалась до чогось, а потім махнула рукою, безжурно засміялась і весело побігла далі, туди, де ярмарковий гул нагадував гомін, невидимого за обрієм, розбурханого моря. І скоро в гайку знов стало порожньо й глухо.

Чи не так тривога, ця вимоглива й стурбована гостя, відлітає від нас, так і не пробившись до чогось світлого крізь шкаралущу наших сердець, крізь нечасті, важкі й хворобливі веселощі наші? Бо чує, відчуває в них невимовну тугу й мертвотну пустелю, але ніяк не може змусити нас відчути теж саме. Чи не так щоранку розбігаємося ми поодинці назустріч буденним небезпекам щоденної самоти і безжалісними хижаками никаємо по усіх усюдах в пошуках, недбало загублених колись, дійсних принад цього життя? І не можемо їх відшукати. І важко, і тужливо стає серцю, і нічим допомогти йому.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)