СКОТОМОГИЛЬНИК – ОЛЕКСІЙ КАЦАЙ

СКОТОМОГИЛЬНИК

“Предивне чудо з’явилося в Полоцьку в наслання. Вночі стояв тупіт, щось стогнало на вулиці, нишпорили біси, немов люди. Якщо хтось виходив з хати, негайно невидимо був уражений бісами виразкою і від того вмирав. Потім розпочали і вдень з’являтися на конях, а не було їх видно самих, але видно було коней копита… І було знамення в небі – точно коло посеред неба превелике”.

Нестор-літописець, 1092 р.

Коли за душею немає нічого, окрім майбутнього, то, все ж таки, дуже хочеться, щоб це майбутнє було гідне прожитого тобою життя.

Життя Валерія було не те, щоб дуже вже й добре, але й не погане. Чесне, як він сам вважав. Як вважали інші, його якщо й цікавило, то вигляду він не подавав. Втім, йому, як і будь-якій іншій людині хотілося, щоб майбутнє було на декілька порядків краще за минуле.

Саме тому, коли старий друзяка Денис вийшов на нього з пропозицією, щодо покращання матеріального стану в теперішньому часі з прицілом на час завтрашній, Валера вагатися не став. Ну, хіба що зовсім трошки. І те лишень тому, що порушення більш-менш усталеного побуту завжди трохи лякає.

Але, як би там не було, за два тижні після першої розмови з Денисом вони вже сиділи в шашличні, що приліпилася до крутого повороту на Китовраси, і обговорювали подальший план дій. Благенька жовта “копійка” Дениса сумно опустила капот до вибоїни в асфальті, що формою нагадувала рідну Україну. Немов принюхувалася до неї. Вибоїна пахла багатством.

-Гей, приятелю, – гукнув Дьоня шашличнику невизначеного віку, який лінькувато розмахував над мангалом прокопченою до чорноти ганчіркою. – Не підкажеш, де у вас на пару тижнів намет поставити можна? Щоб і на березі Псла, і щоб від села недалеко було.

Шашличник на мить припинив розмірене похитування брудної руки і кинув у бік друзів швидкий, але досить чіпкий погляд чорнющих, аж якихось циганських, очей. Тільки зараз Валера звернув увагу на те, що його загоріла фізіономія мала досить-таки розбійницький вираз. Втім, цей вираз негайно зник за кривуватою посмішкою.

-Туристи, чи що? З Гременця, чи що? – почухав потилицю шашличник. І, не дочекавшись відповіді, зробив пару кроків у напрямку друзів. – Відпочити, говорю, вирішили, чи що? Справа добра. Тільки, навіщо воно в наметі маятися? – Він знов почухав потилицю. – У нас тут хутір неподалік є. Господар його помер недавно. Зараз за хатиною сестра його доглядає. Вона в Китоврасах живе. На іншому кінці села, значить. Від хутора це кілометрів вісім буде. Проте, нічого, навідується старушенция туди раз на тиждень і все – чики-чик.

-Чики-чик, чики-чик, – передражнив шашличника Денис. – До Псла-то від хутора твого чи далеко буде?

-Так метрів із двісті. Там в Псел колись річечка одна впадала. Китовранею кликали. Немає її зараз. Висохла. Екологія, значить. Одна балка й залишилася. По ній зараз і на машині проїхати можна. От біля цієї балки і хутір-то дідів знаходиться. Це за Конячою Могилою відразу.

Почувши про могилу, Валера мимовільно здригнувся, а Дьоня метнув на нього швидкий застережливий погляд.

-Сестру-то господареву як знайти? – спитав в простір.

-А просто, – прокопчена ганчірка піратським прапором замайоріла в руці шашличника, – дуже просто. В Китовраси в’їдете, у будь-кого про бабу Ксану спитаєте. Її всі знають.

-А чого це у вашого села назва така дивна?

-Еге, брате, це назва древня. Від віку. Ніхто й не знає, з чого воно так. А в шістдесятих перейменували було наше село на Нестерчуки. Був у нас такий командир комнезаму…

-Чого командир? – не зрозумів Валера.

-Комітету незаможних. Бідняків, тобто. Комуніст. Його потім ті самі комуністи у тридцятих і розстріляли. А коли опісля війни з культом особистості боротися розпочали, то й згадали про героя нашого. – Слово “герой” шашличник кинув якось презирливо. – Ага. А ще потім, коли в дев’яносто першому незалежність отримали, то й вирішила сільрада стару назву повернути.

-Та ти історик, друже, – кахикнув Лерка, засовавшися на місці від сверблячки щодо продовження їхньої поїздки, і звернувся до Дениса: – Поїхали, чи що?

-Поїхали, – озвався той.

Коли “копійка” акуратно об’їжджала географічну вибоїну на недоглянутій дорозі, Валера відірвав погляд від сильних рук Дениса, що стискали баранку. Відірвав для того щоб мигцем зиркнути в бічне дзеркало. І здригнутися. Оскільки усю поверхню дзеркала займало спотворене, погано виголене, обличчя шашличника з не по-людському вискаленими зубами та такими ж не по-людському чорними очима.. Ц-це що за!..

Валера примружився і труснув головою. Потім подивився на давно знайоме, зосереджене обличчя Дениса і знов обернув, скам’янілу аж до рипу шию, до бічного дзеркала. В ньому далека фігурка шашличника привітно вимахувала їм услід брудною ганчіркою.

-Поки, ніби, все вдало складається, – розсудливо цідив Дьоня. – Якщо питання з житлом швидко влаштується, то, скажу я тобі, Лерка, це є добрий знак. Йох, брателло, пощастить нам, відчуваю – пощастить!..

В дзеркалі заднього виду стоншена пустельна дорога сірою змією заповзала за поворот. Небо вкрилося таким ж сірим, мертвотним серпанком і слизьке світло стікало на безлюдні оточуючі краєвиди. Втім, не зовсім вже й безлюдні.

На похилому схилі балки, в яку перетворилася висохла річечка Китовраня і про яку казав шашличник – у Валери чомусь мороз пробіг по шкірі, коли він згадав про нього – стояло щось, що нагадувало здалеку городнє опудало. В руках опудало тримало довгу вудочку і Валерці здалося, що в густій траві він роздивися яскраво-червоний поплавець. Немов крапелька крові на землю скотилася.

Опудало уповільнено обернуло голову у напрямку проїжджаючої машини і стало видно старезне зморшкувате обличчя з глибоко посадженими – ніби й не було їх – очима.

Валера з Денисом коротко переглянулися, кожний хотів щось сказати, але відносна тиша автомобільного салону порушена чомусь не була. Тим паче, що увага хлопців була відірвана від постаті дивного рибака появою в полі зору невеличкої доглянутої хатини в оточенні декількох тополь. За тополями земля здіймалася досить великим горбом, один схил якого стікав у ту суху балку, в якій дід з вудочкою, розвернувши голову ледь не на сто вісімдесят градусів, уважно спостерігав за “копійкою”. А та чхнула двигуном та й зупинилася.

Дьоня ліг грудьми на кермо і видихнув, дивлячись на горб:

-Коняча Могила. Круто!.. І людей навколо немає – ніхто заважати не буде. Цього аборигена, – кинув він короткий погляд на рибалку, – до розрахунків можна не уводити.

“Абориген” з вивернутою головою був німим та нерухомим, неначе кам’яний ідол. Валера зненацька відчув себе якось незатишно.

-Поїхали, – кинув. – Давай стару знайдемо. Це, напевно, і є будинок її.

-Який будинок? – коротко реготнув Дьоня. – Хата чи Могила?.. Проте, яка удача! Все. На безлюдді. Поряд. З курганом. Ото удача!…

-Удача? – перепитав Лерка. – Слухай, поїхали. Давай з бабцею і з удачею цією якнайшвидше розберемося.

-А, може, оглядимося? – спробував Дьоня прочинити дверці машини.

-Поїхали!..

Безокий рибалка мовчки дивився услід автомобілю, який повільно зрушив з місця. От вже ідолисько!

Бабу Ксану знайшли, дійсно, швидко. Швидко змовилися і про наймання будиночка. “Тільки, щоб п’янок не було, – прошамкала стара – і дівчисьок щоб не водили”. “А, що вони є тут, дівчиська-то?” – засміявся було Дьоня, але осікся, наткнувшись на пильний погляд господині. Було в ньому щось потойбічне. Або цьому величезна потворна бородавка під лівим оком старої цьому, так би мовити, сприяла? Не зрозуміло.

Зрозуміле було одне: розмовляти з господинею більше не було про що. Віддали завдаток – і адью! Але Валера все ж таки спитав:

-Баб Ксана! А що це за тип біля вашої хатини тиняється? Чудний такий. З вудочкою.

-А, – змахнула сухенькою, немов лапка ящірки, рукою старушенція. – Нестір це. Юродивий наш місцевий. Ніхто, вважай, і не знає, скільки вже років він на сухому місці рибу ловить. Ви на нього уваги не звертайте. Тихий він, нікого не чіпає. Ніхто від нього ніколи слова поганого не чув.

-Це точно, – несподівано почулося з-за огорожі. Лерка навіть здригнувся. – Безсловесне воно, дурило наше. Глухоніме й нешкідливе.

Знайомий шашличник знову помахав брудною ганчіркою і продефілював уздовж короткої вулиці. І коли до села встиг дістатися?..

Коротше, хвилин за сорок друзі вже господарювали у своєму новому житлі, розпаковувавши, здобуті з надр “копійки”, речі. Заступи, лопатки, вірьовки, сокирки та мітелки усілякі, необхідні для…

-Розпочнемо, значить, з північного схилу, – говорив Денис, розгорнувши на столі, склеєну з декількох аркушів, ксерокопію старовинної карти, з якою все і розпочалося. – Його ані з дороги не видно, ані з боку села.

-А Нестір?..

-Нехай дивиться. Що з нього візьмеш? Знову ж таки, з того боку – лісок. Особливо, здається, людва бродити там не повинна. Але, про всяк випадок, віття нарубаємо, щоб, значить, вхід до розкопу замаскувати. А там подивимося…

-А чи не багато часу на це твоє маскування витратимо?

-Не на твоє, а на наше… І, взагалі, дивися, щоб ми ще більше часу не витратили. За гратами де-небудь. Відкритого листа на розкопки у нас, як ти розумієш, немає.

Розколупувати курган, в якому, за твердженням Дениса, колишнього вчителя історії однієї з гременецьких шкіл, повинна була знаходитися сила силенна усіляких цінностей та коштовностей, розпочали буквально наступного дня. Перед цим, щоправда, розбивши “відвертий” таборище з багаттям, казаном і рибальським причандаллям на березі Псла. Не в балці ж його розбивати, на зразок божевільного Нестора.

Загалом, вийшло так. День поділили на зміни тривалістю по дві години. Один в цей час розкопував курган, другий – ловив рибу, наглядаючи за околицями. Потім – мінялися. Усього за пару днів увійшли до нормального робочого ритму, не привертаючи нічиєї настирливої уваги. А коли темніло, розпочиналася третя зміна. Зміна “зачистки”, зміна ліхтарів, позіхання і млявих суперечок. Через короткий час постаті хлопців підсохли, а риси облич загострилися. А ще потім…

У той день вже зранку щось пішло не так. Зовсім не так. З неба сіялась якась дрібнесенька мжичка, Дьоня ледь не обварив руку кип’ятком зі впалого чайнику, на намет, що стояв на березі Псла, вночі звідкілясь звалилася величезна гілляка і ледь не порвала його, а коли Валера спробував стягнути її з намету, вона, вислизнувши з рук, незграбно перевернулася та й вгатила хлопця прямісінько у лоба. У того аж іскри з очей посипалися, а на місці удару миттєво зросла величезна й болюча гуля. Навіть холодна річкова вода не сприяла її зменшенню. Крім того, рана кров’янила і той кров аж ніяк не хотів спинятися.

Вилаявшись, Лерка зиркнув на годинника. До усього й Дьоня затримувався вже хвилин на двадцять. А зміну вони за останній час звикли здавати з математичною точністю. Присівши навпочіпки на низенькому бережку, Валера плюснув чергову порцію води на пекучого лоба і вже був вирішив йти до хати за лейкопластиром, а потім завітати до розкопу, коли зненацька голосно зойкнув і поточився просто у вранішньо-свинцеву воду Псла від міцного стусану, отриманого у спину.

Щоби не впасти, йому довелося сунутися у річку прямісінько у своїх забрьоханих кросівках. Відчуваючи, як вони вмить набухають хлюпотливою вологою, Лерка зі злістю обернувся і… І застиг, не звертаючи вже аж ніякої уваги ані на свою незручну позу, ані на промокле взуття, ані на липкий холодний туман, який перед тим, здавалося, нахабно ліз йому просто під одяг. Навіть біль у лобі кудись зник.

Позаду хлопця в позі розлюченої горили – погляд з-під лобу, коліні напівзігнуті, довгі руки відведені трохи назад від напруженого тіла – стояв божевільний Нестір. Незмінної вудочки у нього не спостерігалось.

-Ур-р… р-р-р… гхр-р-ру… – клекотало у нього в горлянці.

-Т-ти… т-ти чого? – затинаючись, вичавив з себе Лерка, пересуваючись трохи вбік, аби спробувати видертись на беріг.

-Гр-рх-и-и… хр-р-хру-у… – по-звірячому видихнув Нестір, ледь вишкірився і висунув з роту, жовті від нікотину, різці. Були вони, до речі, не дивлячись на вік сільського дурня доволі міцні і, як здалося Валерці, якось по нелюдські гострі.

-Якого дідька! – вже не затинаючись, загаласував Лерка, пару разів посковзнувшись, але, врешті решт, видершись на вологу травичку. – Пішов звідси! Пішов, кажу!..

Не дивлячись на відчайдушний галас, здійнятий хлопцем, ані йти, ані втікати кудись, Нестір не збирався. Навпаки, він раптово схопив гіллячину, з якою перед тим вовтузився Валера – звідки лишень сили узялися в цьому недужому тілі! – та й змахнув нею у повітрі, цілячись у хлопця. У просторі тільки засвистіло щось. Чи, може, воно щось засвистіло у старечих грудях?

Як би там ні було, відбулося усе це настільки швидко, що зреагувати Валера на встиг і впав на спину, не відчуваючи ніг, підсічених дровинякою. Щоправда, відразу був схопився, впершись руками у вологий грунт і, користуючись ними, як кінцівками, розпочав відповзати від оскаженілого Нестора, який повільно наступав на нього, кинувши у воду – там лише хлюснуло – свою гілляку.

А Лерка вже вперся спиною у стовбур якоїсь деревини і схарапуджено спостерігав за тим, як на нього насувалося землисте, брудне і давно неголене обличчя з вичяриними очиськами. Раптом Валера спіймав себе на думці про те, що у цій ситуації він вперше бачить очі сільського дурня. І були ті очі гнійно-червоними, немов вискребеними до самого м’яса.

Ось вони кліпнули і тварина всередині Нестора прогарчала:

-Гр-р-р… іх-х-х… Ай-й-н… А-ай… Цв-вай-й… Др-р-рай… – І раптом задріботіла: – Ай-цвай-драй, ай-цвай-драй, ай-цвай-драй!.. – А ще потім Нестір на мить завмер і зненацька з придихом, немов вивертав себе зовні, остаточно видихнув: – Поліца-а-ай…

Чимось це нагадувало приспів відомої колись пісеньки гурту “Чингізхан” і могло б здатися смішним. Але ось чого-чого, а вже смішно Валерці аж ніяк не було. Більше того, він раптом відчув такий моторош, наче зазирнув у розверзлу могилу з щойно ексгумованим трупом. Та й хто не відчув би такого, коли почув, які одвіку німі кам’яні ідолиська – нехай і загубивши свої вудочки! – розпочинають зненацька розмовляти рипучими неживими голосами.

-Поліца-а-ай, – рипів Нестір. – Гр-р-ріх-х-х-р… Не д-дамо, не дамо!… Н-не розкопуйте, не колупайте… Життя не колупайте… Не лізьте туди, не лізьте… Не ваша це справа, не ваша!.. Дожити дайте, дожити-х-г-р-р-х… Гр-р-ріх-х-х-р…

І раптом, випроставшись та виставивши уперед руки з розчепіреними пальцями, він кинувся на вкляклого Валеру. І той, чомусь, навіть не подумав чинити жодного опору, заплющуючи очі і готуючись до неминучого…

Привів його до тями звук глухого удару. Лерка обережно розплющив одне око, протяжливо закінчив, зупинений було, вдих і вже впевненіше розплющив й друге око. Нестір лежав навзнак, головою уперед, мало не вткнувшись нею у кросівки Валери. Над ним напружено завмер Дьоня. А під пахвою в нього…

Обличчя смерті дивилося на вкрай схарапудженого Валеру з пакунку у вигляді благенької Дьониної штормівки, одна пола якої задерлася опісля короткого удару, яким той нагородив Нестора. Перехопивши погляд Лерки, Денис якось зніяковіло посміхнувся, повільно розгорнув імпровізований пакунок і обережно поклав на землю величезний, як здалеку здалося Валерці, людський череп з вишкіреними зубами і бездонними проваллями очниць. Настільки бездонними, що з них повіяло холодом усіх потойбічних світів цього всесвіту разом узятих.

-Чого це він? – якось невпевнено запитав Дьоня, мотнувши головою на впалого Нестора.

-Що це воно? – у свою чергу видихнув Лерка, будучи не в змозі відвести погляду від людського черепу, який у тумані, що знову розпочав згущатися на березі Псла, мав явний вигляд голови інопланетянина з Розуелла. Той вигулькнув з-під землі і тепер уважно роздивлявся вкрай знервованого хлопця.

Інопланетності черепа сприяла й маленька дірка, що акуратно розташувалась прямісінько поміж двох безживних очниць, нагадуючи собою відоме третє око, обсмоктане фантастами та езотериками з усіх можливих та неможливих боків.

-Що це воно? – у другий раз, вже вимогливіше, видихнув Валера, тицяючи пальцем в незрозумілий отвір.

-Куля влучила, – похмуро відповів Дьоня, присаджуючись біля черепу навпочіпки і обережно поклавши на нього свою долоню. – Там ще багато… таких.

-Там? – не зрозумів Валера. – Багато?..

І раптом здригнувся усім тілом, зрозумівши, що мова йшла про розкоп у кургані.

-Що, що там?!? – забелькотів, відвертаючи голову убік і намагаючись не дивитися ані на череп, ані на нерухоме тіло Нестора.

-Все там, – жорстко і ще похмуріше відповів Дьоня, накидаючи штормівку на “голову інопланетянина” та скосу зиркаючи на Лерку. – Черепа, кістяки… Однострії зотлілі… Радянські, здається… Усе кулями потрощено…

-Братська могила?

-Не схоже. Усе безладно лежить, немов просто накидано. Та й знали б у селі про могилу братську…

Лерка раптово гикнув і тицьнув пальцем у Нестора, який так і не подавав аж ніяких ознак життя.

-Він… Він щось знає!.. В нього, розумієш, дар мови прорізався. – Дьоня вражено кліпнув очима. – Не розкопуйте, каже, не лізьте туди… Не ваша, мовляв, справа. І про поліцая щось… Про поліцая?!? – раптом аж скрикнув Валера, запитуючи про щось самого себе.

І Дьоня враз зрозумів – про що. Він скочив на рівні і опісля короткої паузи видихнув:

-Точно! Тепер усе сходиться! Поховання це явно часів другої світової. А якщо завважити про те, що у селі про нього на говорять, то… То цей тип бачив цей розстріл А, може, і сам у ньому участь брав. А ну, ти, вставай! – загорлав Денис, хапаючи Нестора за плече та й рвучко перевертаючи його горілиць.

Перевернув і скам’янів. Осклялі очі дивились на мокре віття дерев, яке вже чомусь не відображалося у них.

-Ч-чорт! – синхронно видихнули хлопці, не відриваючи поглядів від трупу Нестора.

А той, трохи вишкірившись, здавалося посміхався з них, з тих, що так і не дісталися до нього за його життя.

-П-приїхали, – знов розпочавши затинатися, вичавив Валера. – Доводь тепер, що ти – не верблюд, і що старий сам…

Він зненацька осікся і нажахано зиркнув на Дьоню:

-Слухай!.. А це не ти його… Того…

Той якось механічно знизав плечима:

-Та ні… Я ж його трохи… Ледь-ледь у спину… Не повинен…

-Не повинен, – передражнив його Валерка. – Це ти слідству доводити будеш.

-Не буде ніякого слідства, – раптом жорстко, дуже жорстко, зауважив Денис, втупившись прямо в очі Валерці. Неначе дуло пістолету до них приставив. – Не буде, – повторив. – Був Нестір і не стало його. Зник. Може, до іншого села подався, може, до Гременця поїхав, може, ще кудись… Хто його шукати стане? Пару днів погомонять, а потім забудуть…

-Ал… Ал-ле ж… – забелькотів Валера. – А поховати ж як? Про це ж повідомити треба…

-Ти що, з глузду з’їхав? – щосили трусонув Дьоня Лерку за плече. – Дах поїхав? Яке поховання?.. Яке повідомлення?.. Ти уявляєш, що тут потім творитися буде? Яка нам далі працювати?

-Яке там “працювати”! – вишкірився й собі Лерка. – Для чого працювати?!? Ти що, не зрозумів ще, що проколовся – далі нікуди! Курган!.. Давній!.. Золото гетьманське!.. А, може, й скифське!.. Розкопаємо – на усе життя вистачить! Тьху! – сплюнув він собі під ноги, – теж мені – історик: кургану від звичайної могили відрізнити не може!

-То. Є. Курган, – вкарбував Денис слова в імлисте повітря. – І розкопки триватимуть. Ми лише перший шар пройшли. Мало чого зверху накидати можна.

-Мало чого! Зверху! – обурився Валера. – Там же людей порозстрілювали! Ми повинні…

-Ми нічого нікому не повинні, – дуже вагомо перевив його Денис. – Це нам держава повинна-заборгувала. За те повинна, що твоя Марина другу дитину народити не може, бо грошей немає. За те повинна, що я й досі на пам’ятник батькові не стягнувся, бо роботи постійної катма. За те, врешті решт, держава нам заборгувала, що ми її, ріднесеньку, будуємо, немов раби єгипетські – піраміду фараона: з потом, кров’ю, з лайкою і, як нам здається, навіки. Але ж безкоштовно! І не розуміємо, що безкоштовна праця вільних особистостей руйнує усе довкіл значно швидше за час.

Він затупцював на місці і раптом сам жахнувся своїх рухів, які чомусь нагадали йому ритуальний танок дикуна навколо мертвого супротивника.

-Коротше, – жорстко закінчив Дьоня, – продовжуємо працювати. Нічого не трапилося. Ніхто нічого не знає. Старого десь тут, у хащах, поховаємо. І йому шану віддамо, якщо, звісно, він на неї заслуговує, і нам спокійніше буде…

Коли, мовчки й нашвидкуруч, ховали Нестора, то Валеру не залишало відчуття того, що він разом з божевільним дідом ховає якусь вагому частину самого себе. І, на відміну від покійного, частину зовсім не божевільну.

Ранкове ж купання дало свої наслідки і під вечір у Валери піднялась температура. Денис спочатку підозріло зиркав на нього, але потім напоїв старими ліками з аптечки своєї “копійки”. Міцно розтер друга, укутав і наказав не виходити з хати. А сам знову подався до розкопу. “Я той шар швидко пройду, – буркнув. – Це – не для слабконервних. Потім відпочину, а ти мене наздоженеш”. І зник у проймі дверів. Немов у потойбіччя гулькнув.

Працював Дьоня на розкопі сам аж два дні, важко й затято. Валера за цей час вилежався, відпочив і трохи заспокоївся. Смерть старого Нестора здавалася йому вже далекою-далекою і майже нереальною. Втім, чи є, взагалі, смерть реальною подією? Особливо з точки зору життя.

На третій день, зранку, Лерка вирішив, що хворіти досить і що треба розпочинати нове життя. Землекопне життя, яке повинно передувати по-буржуйські заможному. Він вже випив величезний кухоль міцного чаю і розпочав було натягати на себе свою благеньку вітровку, коли у двері постукали. Гучно й владно. Втім, те, що стук був владним. Валера зрозумів потім, коли, не чекаючи на його відповідь, двері рвучко прочинилися і на порозі з’явилася худорлява постать, недбало огорнута незграбною міліцейською формою. Когось ця постать Валерці нагадувала. Як і обличчя з маленькими, глибоко посадженими, очима.

Втім, розібратися з власними асоціаціями Лерка не встиг, бо постать приклала руку до кашкета з ледь надщербленим козирком й прокахикала:

-Дільничний Нестерчук. А ви, якщо не помиляюсь, Валерій?.. Я маю до вас декілька запитань.

Голос у Нестерчука був якийсь простуджений і нав’язливо-важкий, немов доносився з далекого підземелля, в яке розпочав провалюватись Валера, ледь підгинаючи свої, вмить затерплі, ноги.

-Будь ласка, – пискнув він. І спробував заметушитися: – Та ви сідайте, сідайте…

І змахнув не існуючу порохняву з табуретки, на якій тільки-но сидів, сьорбаючи гарячий чай. А заодно труснув головою, пробуючи вигнати з неї згадки про командира комнезама, за якого розповідав шашличник у перший день їхнього приїзду до Китоврасів.

На Леркину метушню уваги не звернули і на доброзичливу пропозицію приставати не стали. Дільничний Нестерчук спокійно пройшовся по кімнаті, пильно роззираючись по боках, немов шукаючи чогось. Коли він проходив повз Валери, то тому здалося, що в приміщенні запахло сирою землею: так пахло від Дьоні, коли він ненадовго кидав свою навіжену працю, аби хоч трохи перепочити в нормальних хатніх умовах. І запах цей постійно нагадував Лерці похмурий ранок на берегу Псла.

-Угу, – кахикнув дільничний, наче побачив те саме, що й очікував. А Лерка чомусь здригнувся. – А де ж друг ваш? Денис, здається?

-Так він… Він… – забелькотів Валера. – На річці він. Рибу ловить.

-Угу, – знову кахикнув Нестерчук. – Рибу. Воно, звісно. Відпочиваєте? – спитав.

-Ні, ні… – відразу заперечливо замотав головою Валера, наче його спробували зловити на чимось негарному, але враз схаменувся: – Тобто, я хотів сказати – так. Відпочиваємо.

-Угу, – в третій раз кахикнув міліціонер. – Ось тільки немає друга вашого на річці. Я тільки-но звідти.

-Так це… Це… А він бігає зранку. Тренується. Йому форму тримати треба.

-Навколо Конячої Могили бігає?

Валера відчув, як у нього всередині усе розпочало холонути. Наче він склянку зрідженого кисню видудлив.

-І там… Буває… Теж.

Дільничний знову пройшовся по кімнаті, скоса зиркаючи на Валеру з-під низького лобу. І де Валерка такий лоб бачив?

-Ви коли в останнє з Нестором зустрічались? – запитав Нестерчук. І побачивши, як розпочинають розширюватися очі Валери, додав: – Це отой старий з прибамбасами, що у балці рибалить.

-Так, так… – наче ота рибина на сухому березі, хапонув Лерка ротом повітря. – Так ми на нього особливої уваги не звертаємо… Стоїть, то й стоїть… Нема, то й нема… Ну, може, з пару днів не видно.

-А друг ваш? Нічого не казав?

-Та нічого. Нема, то й нема.

-Добре. Дозвольте горище оглянути. У сараї та льосі я вже подивився. – І, побачивши, що Валера намагається щось сказати, дільничний поправив свого кашкета і додав: – Нестір інколи полюбляв по закутках ховатися.

-Але ж, господарка…

-З бабою Ксаною я вже усе узгодив.

Валера лише знизав плечима, спостерігаючи за тим, як міліціонер суне у прихожу до драбини, яка вела до ляди на горище. За декілька хвилин з нього почулося глухе шарудіння, а зі стелі на хлопця посипалася вапняна пилюка.

-Слабке горище у баби Ксани, – чулося з далекого далеку, – Ви сюди не лазьте, провалитесь.

-Та ми й не лазимо, – врешті решт, скинув з себе заціпеніння Валерка й кинувся до драбини. – Ми більше на Пслі.

-Ну, то й добре, – озвався Нестерчук, вже спускаючись долі, – на повітрі, воно, здоровіше.

У його вигляді щось невловимо змінилося. Але що, Валера не зрозумів, бо й досі ніяк не міг прийти до тями від несподіваного візиту.

-Здоровіше воно, – повторив дільничний, – вже виходячи з хати і витрушуючи на ходу перемазюкані пилом міліцейські брюки. – В усіх сенсах, – раптом випростався він, рвучко повертаючись до Лерки.

Той аж здригнувся.

-Бо ж інфекції навколо усілякої, – продовжив, – хоч греблю гати. Особливо у землі. Ось, наприклад, Коняча Могила… Не даремно її так звуть. У ній ще перед війною вітчизняною, десь на початку тридцятих, скотомогильник був. Мор тоді в нас трапився. Не доведи Боже, комусь цю заразу розколупати! Ну, гаразд, я пішов. А ви, якщо Нестора побачите, повідомте обов’язково.

І всміхнувся. Однією половиною роту. А потім, не чекаючи Валериної відповіді, якось по-молодому, наче на гарячого коня, стрибнув на сідло свого мотоциклу, що стояв біля ганку. Той гучно огризнувся кулеметною чергою старенького двигуна (“Як це я не почув, коли він під’їхав?!” – подумав Лерка.) і вже за декілька хвилин розпочав зникати за горбом, що відділяв бабчин хутір від Китоврасів. Лише вітер безгучно тріпав ламке, якесь неживе, волосся дільничного. “Стоп! – знову подумав Лерка. – Він же кашкет десь загубив!”

-Гей, гей! – кинувся було за мотоциклістом, але того вже не було видно. Зник за горбом, наче у вирву провалився.

А сам Валерка раптом вкляк. Бо, врешті решт, зрозумів, кого йому нагадував дільничний: більш благовидну подобу Нестора. І очі такі ж, і підборіддя… Та й постать… Але, що він там за Конячу Могилу казав?

-Ч-чорт! – раптом вигукнув Лерка і, навіть не зачинивши хати, майнув до кургану. Лише курява знялася.

-Денисе, Дени-и-исе! Дьоня-я-я! – загукав він його ще здалеку задихаючись від стрімкого бігу.

За пару хвилин з розкопу з’явилася, вимазана глиною, постать Дениса.

-Ти чого репетуєш? – невдоволено кинув він, з-під лобу спостерігаючи за Валерою, що швидко наближався до нього. – Хочеш, щоб у селі почули?

-Яке там у селі! – вискнув Лерка. – Ви… Вилазь звідти! Вилазь! До нас ментура приходила! Нестора шукають.

Денис повільно випростався на весь зріст, стоячи на гребені розкопу.

-Та злазь ти звідти! – аж ногою тупнув Валера. – Не в Несторі справа. Справа в тому, що ми з дурної кеби декого, не скарбницю скіфсько-гетьманську розколупали, а… А скотомогильник! – аж закричав Лерка. – Якщо зараз якась моровиця трапиться, то з нас за усе разом спитають. Коротше, вилазь звідти! Треба кігті з Китоврасів рвати. І чим швидше, тим краще!

Впродовж усього пристрасного монологу Валери, Денис думав за щось своє, неуважно чухаючи неголену щоку пальцями, під нігті яких, здавалося навіки, в’їлася земля Конячої Могили. А коли Лерка затнувся, аби перевести подих, узяв ініціативу до своїх рук.

-Заспокойся! – кинув вагомо і поманив товариша пальцем до себе.

Лерка хотів було мовити щось про неприродний спокій декого з присутніх, але зупинився, наткнувшись на сторожкий – аж якийсь кілкий! – погляд Дениса.

І, немов загіпнотизований ним, поліз на пагорб. А вже на гребені розкопу…

-Дідько його візьми! – видихнув тихо. – А що я тобі казав?..

З боків, з шару землі і брудного вапна, вже пройденого Денисом, виступало безліч якихось кісток та черепів. Ще більше було їх складено на далекому краї розкопу, приготовлених, вочевидь, для виносу з нього.

-Так, – спробував Валера сказати розсудливим тоном, – треба швиденько усе це закидати! Бач, як вапном тут усе засипано було. А потім нам самім потрібно продезінфікуватись та обстеження у Гременці пройти. Моя Маринка допоможе, щоб усе це швиденько зробити та без зайвого галасу.

І Лерка обернувся до Дениса. Та й вкляк, наткнувшись на його погляд. Вже навіть не кілкий, а затято-пронизливий. Наскрізь пронизливий.

-Та ти уважніше придивитись! – ревонув той, хапаючи Валеру за плече і повертаючи його обличчям докупи кісток. – Уважніше!!! Я цей шар сьогодні з ранку пройшов…

І Валерій придивився. А потім, увесь пополотнілий, знов обернувся до друга:

-Та це ж… Це ж… – забелькотів. – Невже ж їх разом?.. Навіщо?!? Разом?!?

-Разом, – неначе похмуре відлуння, озвався Дьоня. – І людей, і корів. Я тут по товщині шару часу прикинув. Вийшло – десь початок тридцятих.

-Так і мент теж саме казав…

-Казав, – знову вичавив з себе луну Дьоня. Немов передражнював друга. – Але, для чого разом?.. Ніякої тут моровиці, Лерко, не було, окрім… Ти історію згадай.

-Окрім… Окрім голодомору.

-Отож… Тобто, здається мені, ніякої інфекції тут немає. Якщо, звісно, не зауважувати на сепсис совісті людської. Це вони, мабуть, сліди тут ховали…

Очниці рогатих довгастих черепів, упереміш з круглими людськими, докірливо дивились на хлопців. Навіщо, мовляв, ви нас потурбували? Здавалося, що це дві, зовсім різні різновиди істот, знайшли у Конячий Могилі свій останній притулок. І були ці два різновиди, хоча б мінімально, але розумні. Більше того, здавалося, що рогаті коров’ячі черепи належать істотам розумнішим. Через розміри, мабуть. А може через те, що хлопцям було достеменно зрозуміло, що тварини на таке нездатні. Мудріші вони, чи що?

-Ну, так… – кахикнув Лерка, через силу відвертаючи очі від розкопаного кладовища. – Ну, мабуть, треба таки повідомити, кого треба. Та й краєзнавців з істориками. Бо тут тобі і згори – розстріляні, і знизу – замордовані.

-Треба… – якось невпевнено обізвався Денис. – Мабуть… А мо’ не треба? Чи треба, але трохи пізніше? Бо ж чи дарма ми тут вже два тижні вовтузимось? Дарма?

Валера промовчав. І це мовчання здалося навіть йому самому якимсь моторошним й потойбічним. Неначе з того боку хтось мовчазно дивися на хлопців, чекаючи від них остаточну відповідь.

-Гаразд, – прогув Денис, – йдемо поки що на Псел. Я поснідаю, та й викупаємось заодно. А, може, розговіємось?… Вип’ємо трохи? А потім і вирішимо усе, як належить.

Але нічого вирішити їм не вдалося.

Коли Дьоня, фуркаючи та випльовуючи воду, видирався з річки на ковзкий беріг, а Валера торопко ставив на багаття закопчений котелок зі свіжо вичищеною рибою, щоб потім майнути до села за горілкою, за деревами почувся стрекіт мотоциклетного двигуна. Ось він рвучко підсилився, немов той двигун гучно вилаявся на когось, а потім якось раптово затих. Неначе йому горлянку заткнули. А з кущарів на поляну вже з’являвся шашличник, знайомий друзям ще з часу першого дня їхнього приїзду до Китоврасів. Прямо на його голий м’язистий торс була накинута закоротка шкіряна жилетка.

-Привіт, хлопці! – зблиснув він своїми аж занадто білими, неначе штучними, зубами. Чи то вони здавалися такими від контрасту з його чорнющими очима?- Ось де ви отаборилися. Добре, добре…

І з бездонних кишень його широких штанів на світ з’явилася пляшка казенки. Лерка з Дьонею обмінялися швидкими поглядами.

-А я оце вирішив, що непогано воно було б з добрими чоловіками посидіти, – вже розташовувався шашличник біля багаття, – про життя погуторити, від мангалу свого відпочити… Біля нього іноді такі типи зустрічаються, – раптом пожалівся він, – що й жити не хочеться.

-Взагалі-то, у нас “сухий закон”, – зненацька, навіть для самого себе зненацька, сказав Валера. – Ми, братухо, заприсяглися підчас відпочинку алкоголю не вживати в жодному вигляді. Правда, Денисе?

-Правда, правда, – застрибав той на одній нозі, витрушуючи воду з вуха. – Ми, шановний, дружинам пообіцяли, що ні-ні!.. А слово наше міцне. Правда, Валеро?

-Правда, правда, – у свою чергу заквакав Валерка, для чогось розпочавши метушитись навколо багаття. – Чоловіче у нас слово.

Шашличник ледь насмішкувато спостерігав за ними. А потім знизав плечима:

-А нам справжніх чоловіків і треба. Бо в них завжди нестача була.

-Нам? – знову швидко перезирнулись друзі, а Денис, що вже був розпочав стрибати на другій нозі, раптом завмер на ній, наче чапля на болоті.

Шашличник обвів їх ще більш насмішкуватим поглядом і, врешті решт, зареготав, відкидаючи назад голову та ляскаючи себе долонями по стегнах:

-Ой, хлопці!.. Ой, чудаки!.. Та ні ви не подумайте нічого поганого! Я ж не сутенер якоїсь там голубої братії. Я сам цю братію ледве переношу. – Він раптом посерйознішав. – А справжні чоловіки, все ж таки, завжди потрібні, бо за усіх часів лише на них світ тримається. Може й заразу нас в країні усе валиться через те, що чоловіків не вистачає? Бійців. З крутими кулаками. Суворих і невблаганних, як… Як… Як, наприклад, давні скіфи.

-Ой, – кинув Денис, вже вивільнивши вуха від річкової води і підходячи до багаття, – куди ж це нас несе!

-А чого несе, чого несе? – раптом загарячкував шашличник. – Ми на цій землі усі скіфи! Бо це наша земля, скіфська, авто… авто… хатонна, – ледь непевно закінчив він, але відразу же розпочав знов гарячкувати: – Нам лишень треба згадати про це, клейноди давні згадати та під сваргою-свастикою в один кулак зібратися і…

-І канати звідси! – плюхнувся Дьоня на траву. – Йшов би ти, чоловіче, давньою скіфською стежиною куди подалі. Бо сказано тобі, що у нас – “сухий закон”. А від писків скінхедівських вже й у місті блювати хочеться.

-Сухий, кажете? – трохи випростався шашличник. – А за спомин душі?

-Ч… чиєї душі? – збентежено вичавив Валера, якому вже давно не подобався спрямування, яке набула їхня розмова.

А Денис невловимим порухом очей обнишпорив кущі, що спускалися в цьому місці майже до самої зеленкуватої води.

-Так дільничного нашого. Нестерчука. Люди кажуть, що він від вас їхав…

Валера як сидів навпочіпки, так і впав на траву цікавих містом. Денис же, навпаки, схопився з неї. Шашличник, не дивлячись на них, почухався під своєю чорною шкіряною жилеткою:

-Там, майже біля хати його, місток через колишнє русло Китоврані перекинутий. Кажуть, Нестерчук з керуванням на справився. Разом з мотоциклом з містка звалився, головою вдарився. Лікар, що тіло до Гременця відвозив, казав, що смерть його миттєво настала.

-Слухай, а ми тут при чому? – вже трохи взявши себе до рук, спитав Денис.

Шашличник знизав плечима:

-А я й не кажу, що “при чому”. Я пропоную просто за спомин душі дільничного випити. Хоча й мент, але ж людина, все ж таки. Знову ж, і вам, здається, трохи розслабитися треба.

-Розслаблятися ми не будемо, – гранично жорстко видихнув Денис. І важким поглядом втупився в обличчя шашличника. Прямо у прірву його непроникно-чорних очей.

Той зрозумів його правильно. Змахнув зі своєї жилетки якусь невидиму порошинку, легко піднявся с трави і засунув пляшку горілки назад до своїх широких штанів.

-А я гадав, що ви більш компанійські, – зітхнув. – Гадав, що до порад можете прислухатись, щодо того, де можна у землі колупатися, а де – ні. Жаль… Ну, як поспілкуватися схочете, особливо з приводу того, що ви у Конячій Могилі витворяєте, то… То приїздіть до мене у шашличну. Чекатиму. Тільки б запізно не було. Втім, я чомусь гадаю, що ви ще сьогодні до мене завітаєте.

І, розвернувшись на місці, він щез у кущах.

Денис з Леркою обмінялися вже не швидкими, а просто блискавичними поглядами, а потім Валерій ламанувся крізь кущарі, загаласувавши на ходу:

-Гей, гей, братухо!.. А ну почекай! Почекай, кажу!..

Але чи то ступінь того галасу був занизький, чи то Лерчиного крику просто не було чутно за стрекотом двигуна, але коли хлопець вискочив до балки, то мотоцикліст був вже доволі далеченько. А Валерій раптом замовчав, наче йому кляпа в рота встромили, та й вкляк, приставивши до очей козирок долоні. Він міг би заприсягтися, що під шашличником гуркотів той самий старенький “Дніпро”, на якому сільський дільничний Нестерчук приїздів нещодавно на садибу покійного брата баби Ксани.

Коротше, сухий закон вони у цей день таки порушили. А потім, коли добряче захмелілий Денис подибав спати до хати, твердо вирішивши вже назавтра розібратися з по-циганськи чорнооким, але в усьому іншому недоробленим нащадком вільних скіфів, якась вража сила витягла таки Валеру до розкопу. Бо, опісля майбутньої розборки із шашличником, вони таки вирішили вже до наступного вечора покинути Китовраси. Але до того часу Лерка, що через хворобу вдосталь так і не наколупався у кургані, хотів остаточно пригасити це бажання.

Першу стрілу він знайшов тоді, коли вже згасив ліхтар, оскільки небо не лише на сході, а й на заході, вже наповнилось сірим – смутним та прозорим – світлом. Стріла стирчала поміж двох вигнутих кісток – ребер людської грудної клітки, куди втрапила ще з понад тисячу років тому. Потім були: увесь з’їдений часом, плаский скіфський меч-акинак, печатка з незрозумілим візерунком, простенька пектораль, що, вочевидь, виконувала роль нагрудного щита ще одного вершника-сколота, а поряд – залишки ще одного акинака – рукоять із вкарбованим в неї дивним зеленкуватим каменем… Самоцвіт, чи що? Боже! Ось ти яке, багатство!..

А майбутнє багатство ледь не розсипалося в руках, до атомів обсмоктане часом, через що здавалося древнішим, аніж усі ті кістки та черепи, що упереміш, як і у верхньому шарі, шарі голодомору, застигли в грузький землі Конячої Могили. Щоправда, рогатих черепів тут не спостерігалося. Черепи були кінськими. Людські ж лишалися людськими. Без рогів.

А Лерка, в якому раптово проснувся азарт шукача скарбів, вже не звертав на них аж ніякої уваги. Його цікавили інші, більш коштовні, знахідки. Бо сеча тут, вочевидь, відбулась знатна і, отже, повинні були – обов’язково повинні! – лежати до часу в українській землі невимовної красоти прикраси та зброя, оздоблена самоцвітами, якою воювали ворога ватажки загиблих скіфів. Ну, де ж ви, де?!?

Валера так захопився, що спочатку навіть не почув хрипкого голосу, що тихо й невпевнено скотився до нього з гребеню воринки розкопу. А потім з півхвилини пробував зметикувати, хто це його зве.

-Лерко, – гукали згори, – Леро! Та чуєш ти чи ні? Кидай там усе!

В голосі Дениса прослизали якісь слізливі нотки, зовсім невластиві йому. Може, саме через це, а не через напад скарбопошукової лихоманки, Валера й не впізнав друга. Він приклав руку до очей, роздивляючись постать, майже невидиму в променях Сонця, яке зависло за нею. Сонце, до речі, стояло вже височенько. А Валерка раніше навіть не помічав цього.

-Зараз, Дьоню, зараз! – зморено, але весело вигукнув він, обережно згортаючи пакунок у вигляді своєї вітровки, на яку складав знайдений антикваріат. – Зараз, Дьоню, зараз я тебе дивувати буду.

І, гучно відсапуючись, поліз до товариша. Той нерухомо, наче скам’яніла скіфська баба, чекав на його наближення.

-Зараз, друже, ми разом дивуватися буде…- заспівав Валера на якийсь, лише йому одному відомий, мотив, але захлинувся останнім словом, наштрикнувшись поглядом на, ледь відвернуте від нього, обличчя Дениса.

Бо було те обличчя вкрай суворе і вкрай розгублене водночас. Від цього протиприродного поєднання ставало трохи моторошно. Тим більше, що очей товариша Лерка побачити не міг: той ретельно ховав їх від нього.

-Що? – якось схарапуджено видихнув Валера, притиснувши вітровку до грудей і зрозумівши, врешті решт, що щось сталося.

-Розумієш, – продовжуючи дивитись у бік недалекого гаю, ворухнув кадиком Дьоня, – я, ото як вранці встав, то відразу подумав, що треба до баби Ксани з’їздити… – він замовк, наче йому було несила продовжувати далі.

-Ну? – підстьобнув його Валера.

-Ага… Поїду, думаю. Все одне треба за житло остаточно розрахуватися, якщо ми до Гременця повертатися надумали…

-Ну!..

-Ну, поїхав я. А там… Там… Коротше, усі Китовраси за одне гудуть…

-Та за що?!?ї

-Та… Нестерка вночі вбили.

-Кого? – не зрозумів Лерка.

-Вітьку. Віктора Івановича. Шашличника отого, що вчора до нас приїздив. Нестерко – прізвище його.

Впала вітровка жалісно дзенькнула своїм вмістом.

-Як?!? – Валерка наче зростом менше став і тепер саме він, а не Дьоня, нагадував присадкувату скіфську бабу.

Бо ж Денис, навпаки, трохи ожив. Наче тягар не підйомний з себе скинув.

-А так, – ще трохи знервовано кинув він, подивившись, врешті решт, на друга, – дуже просто по нашому часу. Він вночі у своїй шашличні працював. А тут якась компанія під’їхала. Ну і… Посварилися вони там, чи що. Спочатку побили його, а потім – ножем.

Раптом його погляд впав на вміст розчахнутої долі вітровки і щелепа в нього трохи відвисла. Тепер вже дві кам’яні баби завмерли над давнім залізяччям.

-Знайшов? – недовірливо спитав Дьоня. І сам собі ствердно відповів: – Знайшов! Знайшов, трясця його матері!!! – якось по-шаманські затупцював він на місці, враз забуваючи про усю моторош останнього часу і присідаючи навпочіпки над знахідками Валери.

-Я ж казав тобі, казав!.. – бурмотів він, тремтливими руками перекладаючи з місця на місце перші речі свого майбутнього заможного життя. – А ти не вірив, не вірив ти!

-Не вірив, – неуважно знизав плечима Лерка, кидаючи розгублені погляди на Дениса, то на залишений ним розкоп, що за останній час став схожим на метеоритну вирву: хлорці поспішали і поступово звужували площу обробленої землі. – Не вірив, – повторив. – Сеча, мабуть, тут була велика. Справжнє бойовисько, розумієш… Як там у поета? Змішались в купу коні, люди…

Він замовчав, думаючи про щось своє. І раптом вибухнув, стиснувши кулаки. Аж кісточки в них побілили.

-Та залиш ти мотлох цей! – вигукнув. – Ти що, не розумієш, що відбувається?! Вшиватися треба терміново звідси! Терміново! Бо вбивство – це тобі не банальне ДТП, як з дільничним. – Про смерть Нестора Валера старанно намагався не згадувати. – Зараз ментура тут усе догори дригом поставить. Разом з нами. Якщо не вшиємось.

-Але ж… Але ж… – белькотів Денис. – Як же тепер кидати все?!? Тільки ж карта пішла!

-Тузи все одне не в тебе! – зло кинув Лерка. – Ти з бабкою розплатився? – спитав.

Денис здійняв на нього трохи очманілі очі:

-Ні. Вона сказала, що сама до нас прийде. Перевірити, чи усе і порядку залишаємо.

-Чорт! Коли прийти обіцяла?

-А під вечір.

-Чорт! – знову вилаявся Лерка. – Біжи до хати. Збирай речі та бабку зустрічай. А я тут поки що закидаю все, наскільки це можливо.

-Слухай! – якось улесливо мовив Денис, соваючись на місці, – а, може, ти бабку зустрінеш? Та й речі збереш. Воно ж легше буде. А ти зморився. А я тут лад наведу.

Валера змірив товариша несмішливим поглядом і хотів було вже відповісти щось ядуче-ядуче, але раптом відчув, що й дійсно зморився. Сильно зморився. Бо ж ще зночі землю рив. І в прямому, і в переносному розумінні.

-Гаразд, – дещо знервовано махнув рукою, – залишайся ти. Але, – строго здійняв він брови, – щоб закопував тут усе, а не навпаки.

-Та я!.. – чиркнув себе по горлянці великим пальцем Дьоня, але Лерка лише іронічно покрутив головою, сподіваючись на те, що з речами та з бабкою він швиденько розбереться, а потім і Дениса на шлях праведний наверне.

З речами він дійсно розібрався доволі швидко, а ось з бабкою… Валера вже вчавлював у багажник “копійки” згорнутий намет, притягнутий ним з берега Псла, коли позаду почулося обережне кахикання. Обережне то воно – обережне, але ж несподіване! Лерка злякано обернувся і ледь не впав, відсахнувшись від землистого зморшкуватого обличчя, що зазирало до багажника через його плече.

-Кхе, кхе, – знову покахикало обличчя, ворушачи величезною чорною бородавкою під лівим оком, – випадково нічого мого не забрали?

Лера подумки сплюнув три рази через плече, і реально – один раз під ноги:

-Тьху ти, бабо Ксано! Як же ви мене перелякали! Хіба ж можна так нечутно ходити?

-Та яке воно – нечутно? Я зараз усіма кістками, як йду, торохкочу, – трохи підняла бабка костур, на який спиралася. – Це як дівчиною була, тоді – нечутно. І легенько так, бо ж тендітна та швидка була. Така, що й землі не торкалася. Хіба ж зараз – нечутно? – знову спитала вона, згибаючись та спираючись на свою герлигу й з-під лобу зиркаючи на Лерку. Очі, до речі, в неї були молоді і чорні-чорнесенькі.

Лерка знизав плечима:

-Вам, воно, звісно, видніше. – І по короткій паузі додав: – А вашого ми нічого не брали, не привчені, – та й кинув для чогось швидкий погляд на намет, під яким були бережно упаковані його сьогоднішні знахідки. – Нам би, – закінчив, – своє увезти.

-Це те своє, яке ви у Конячій Могилі поцупили? – блискавично зиркнула на нього бабка.

І лише зараз Валера зрозумів, що її чорні очі дуже нагадують очі загиблого шашличника. Вкарбовані у зморшкувате, наче печене яблуко, обличчя, вони здавались неприродними до штучності.

-Що… що поцупили? – забелькотів було Лерка, але бабка вже махнула на нього рукою і дрібненькими кроками потупотіла до хати. Хлопець кинувся за нею навздогін. – Нічого ни ме цупляли! – ламаючи слова, кинув віну згорблену спину.

Та баба Ксана не звернула на нього жодної уваги. Спочатку вона пройшлася по усім кімнатам, позазирала до усіх закутків, і лишень потім обернулась до Валерки, який, наче тінь, так і дибав слідом за нею.

-Нічого, кажеш, не поцупили? – кинула насмішкувато і покрученим старечим пальцем штрикнула у поверхню величезного столу, що стояв посередині кімнати. – А це?

Валерка спрямував свій погляд слідом за пальцем і здригнувся. На столешниці, в бляклому світлі, що точився через замаленькі для цього приміщення вікна, похмуро завмерла рукоять зламаного меча-акинака, до якої був вкарбований великий камінь смарагдового вигляду. Але то був не смарагд. Бо ще раніше Лерка таки роздивився, що всередині його було замуроване якесь, бурштинового кольору, залізяччя – коло, покреслене двома діаметрами, що пересікалися під прямим кутом. Точнісінько, як астрологічний знак Землі. І ще Лерка міг заприсягнутися, що хвилину назад нічого на столі не було. Чи таки було?

Вклякши, він дивився на цей антикваріат, який – все ж таки, він був певний цього! – десь із годину тому був особисто ним обгорнутий ганчір’ям і покладений на самісіньке дно багажника Дьониної “копійки”. Як він знову тут опинився?!?

А баба Ксана вже свердлила хлопчину чорнющими очима загиблого шашличника і совала костуром по підлозі, чекаючи від нього чіткої відповіді. Але, що міг відповісти їй Валерій?

-Та… та… – спробував він зібрати до купи свої думки, – та це… А, це. Мабуть, і не наше зовсім. А це, мабуть, ми і не бачили ніколи. А, може, це ваше, бабо Ксано? – несподівано для самого себе, якось вже зовсім по хлопчачому, вигукнув він.

-Моє? – задумливо мовила бабця. – А, може, й моє. Зовсім стара стала. Склероз клятий замучив. А ось коли дівкою була, то усе пам’ятала. А особливо те, що до Конячої Могили без дозволу мого дядька Гаврила – він в нас відьмаком та знахарем був – нікому ходити не можна. А пам’яті моїй усі односельці дивувалися. А ще потім, коли я сама ворожити та знахарювати розпочала, то… Але це зовсім інша історія, – раптом перебила вона саму себе і знову спитала когось, хто невидимо знаходився у кімнаті, окрім них двох: – Моє?..

Зітхнула, не дочекавшись відповіді, і, знявши з голови велику шерстяну хустину, у яку була закутана, не дивлячись на літній день, і залишившись у легенькій білій хустці, що була під нею, розклала першу на столі та й розпочала обережно обгортати нею стародавню, як і вона сама, річ.

-Моє-моє-моє… – чулося від столу її шамкотіння, а Валера, наче зачаклований, не міг не то, що поворушитися, а й видати жодного звуку.

Раптом шамкотіння припинилось, згорблена спина бабки скам’яніла, а сама вона зиркнула через плече на Лерку.

-Ну, чого стоїш? – кинула. – Гроші давай. І щоб до вечора не було вас тут!

А потому знову обернулась до столу.

-Щоб не було вас тут, щоб не було вас тут, – декілька хвилин слухав її слинявий шепіт Валера, а потім тремтячими руками поліз за гаманцем. А ще потім…

Коли він відкрив гаманець, то там щось заворушилося. Підстрибнувши ледь не до стелі, Валерка кинув його на підлогу а потім скам’янів, спостерігаючи за тим, як з нього, немов величезний прямокутний брунатний слимак виповзає десятигривенний папірець. Ось папірець на мить завмер, а потім швидко, немов його протяг за собою потягнув, заковзав по долівці у напрямку баби Ксани. Біля ніг старої він знову завмер, а потім рвучко майнув угору і зник десь у складках її широкої сукні. За цим папірцем таку ж путь проробив і другий. Потім третій, четвертий… Рівно ті п’ятдесят гривень, які вони з Дьонею ще мали віддати бабці.

-Ап… ап… – пробував ковтнути грудку в горлянці Валерій.

І ніяк не міг цього зробити.

А баб Ксана не звертала на нього жодної уваги.

-Нікого щоб не було, нікого щоб не було, – шамкотіла вона біля столу. – Не можна, не можна. От дивні люди, от дивні. То в піраміди єгипетські лізуть, то Тамерлан-хана могилу розкопують, то кургани оріянські давні… А того не розуміють, що не землю вони риють, а час у боки лопатами штрикають. Тобто, самих себе без дозволу та розуміння. Душу – лопатами!.. А душа, вона залізяччя не любить. Для неї інші ахрегати потрібні…

Оті “ахрегати”, врешті решт, і вивели Валеру зі стану прострації.

-Та що тут відбувається! Ви мені ці фокуси припиніть!- спробував було загорлати він, та відразу знов осікся, пронизаний строгим поглядом бабки, що враз обернулась до нього.

Вона притисла однією рукою до грудей саморобний пакунок із залишками скіфської зброї, другою сперлася на клюку та й почимчикувала до виходу з хати.

-Я тобі дам – фокуси! – посварилась вона на хлопця вже на порозі. – Краще забирай друга свого та й уїздіть звідси. Щоб нічого більш поганого не трапилось. Щоб я оце, – трохи здійняла вона пакунок, – куди треба не пред’явила.

Обернулась і зникла за дверима. Немов примара. Валера ще декілька хвилин дивився на зачинені двері, а потім, наче щось згадавши, кинувся до них, по широкій дузі обігнувши гаманець, що так і лежав долі.

Бабка вже зникала за пагорбом.

-Бабо Ксано, бабо Ксано! – щосили гукнув до неї Валерка. – А прізвище як ваше буде?

Не дивлячись на таке дурнувате запитання, стара зупинилась і ледве чутно, через відстань, гукнула у відповідь:

-Так Нестеренки ми. З діду-прадіду Нестеренки…

І раптом зареготала. Якимсь механічним реготом. А потім розвернулась і повільно почалапала далі.

Лерка затупцював на місці. Потім смикнувся було слідом за бабкою, але враз рвучко зупинився, ще трохи потупцював, і, прийнявши якесь рішення, щодуху майнув у бік Конячої Могили. “Копійка” з відкритим багажником нагадувала прапервісного жовтого бегемота, котрий як колись роззявив свою пащу на моріжку бабиної садиби, то так і скам’янів на мільйони років, не встигнувши її закрити.

Коли Валера злетів на гребінь розкопу, Денис вовтузився з чимось на самому його дні, не звертаючи уваги на оточуюче довкілля. Певною мірою, Лерці, відсапуючись, прийшлось два рази гукнути друга перед тим, як той, врешті решт, повернув до нього своє, якесь ошелешене, обличчя. І це відразу насторожило Валеру, який ще й досі не відійшов від спілкування зі старою відьмачкою.

Придивившись уважніше до розкопу, Лерка зрозумів, що Дьоня, замість того, щоб ретельно заметати сліди їхнього археологічного бандитизму, ще більше заглибився у надра Конячої Могили, зменшивши саму площу розкопок майже до межі. Більше того, пройшовши шар із залишками прадавньої скіфської сечі, він дійшов до іншого шару. Який майже повністю був подібний до попереднього, якби не знаходився у породах – Лерка визначив це навмання – вік яких складав десь із п’ятнадцять-двадцять тисяч років.

Але зараз його це не цікавило.

-Тобі, що, – визвірився Валерій, – робити нема чого! Уїздити ж треба!!! Бо про наші подвиги вже, мабуть, усі Китовраси знають! Бабка… Господарка – Господи прости! – приходила, по хаті нишпорила, а я, виявляється, рукоять від акинаку не сховав…

І тут Валерка згадав, що він так і не перевірив наявність цієї знахідки у багажнику “копійки”.

-Чи сховав? – збився він на невпевнений тон.

-Сховав – не сховав, – передражнив його Денис, повертаючись до друга усім корпусом. – Ти краще сюди подивись, що я знайшов, – і він штрикнув пальцем убік.

Але Валерка не міг відірвати погляду від його грудей. На них, на якийсь дешевій мотузці, витягнутої з одежини, теліпався, ледь фосфоресціюючи у легких сутінках, що поступово спускалися на курган, великий смарагдовий камінь із бурштиновим, перекресленим навхрест, колом, вкарбованим у нього. Точнісінько такий же, який був вроблений в рукоять стародавнього меча, знайденого Леркою.

-Це… – у свою чергу штрикнув Валера пальцем у напрямку каменю, не звертаючи уваги на подібний жест Дениса. – Це звідки в тебе?

Той кинув на свої груди, на диво неуважний, погляд.

-Це?! А-а-а… Цікава цяцька. Їх тут багатенько. Вони, здається, на кожному кістяку є… Та ти ось туди, туди подивись! – раптом аж закричав Дьоня, відчайдушно жестикулюючи і явно чогось очікуючи від Лерки.

І той подивився… У напрямку найближчої стінки розкопу… Спочатку йому здалося, що Денис втрапив на поховання, яке наче провалилося крізь час з років голодомору. Ті ж людські кістяки упереміш з кістяками… Корів? Але рогатих черепів не спостерігалося. Кістяки, подібні до коров’ячих або конячих були, але черепи… Усі вони були явно людськими зі скам’янілими моторошними посмішками і… Я деякі з них були ледь видовженими, наче щось усереднене між людськими черепами та кінськими. А посеред їхніх, неприродно величезних очниць чорніли ще якісь незрозумілі отвори. На кульові вони схожі не були, бо мали декілька граней. Рівно стільки, скільки…

По розширених очах Валери Денис зрозумів, що той, нарешті, помітив те, що він хотів, і тому обережно торкнувся плеча друга:

-Ти ось до тих черепів придивись…

На дальній піщаній стіні розкопу, що вже майже повністю занурилася в ультрафіолет сутінок і частина якої обвалилася долі, вже тисячі років поспіль один на одного мертвими знавіснілими поглядами дивилися два черепи – один достеменно людський, а другий – незрозуміло видовжений. Посеред очниць видовженого похмуро виблискував зелений камінь з жовтим перекресленим колом. Камінь був вкарбований прямо у лобову кість. Інший камінь, нерухомо завмер зеленкуватими гранями під людським черепом і було зрозуміло, що майже два десятки тисяч років тому він бовтався на шиї свого господаря, як оце зараз його близнюк бовтається на шиї Дениса.

Валерка рвучко обернувся до друга і тільки зараз зрозумів, що обличчя в того не ошелешене, а… А… А якесь божевільне, чи що.

-Що то є, Дьоню? – тихо спитав, пробуючи не звертати уваги на стан товариша.

-Придивись ще уважніше, – чомусь шепотом попрохав той, – до того черепа, що укорочений кінський нагадує. – Там, під ним частину кістяка видно.

Валера знову повернувся до стіни розкопу й примружив очі. А потім зробив крок навзадки, немов злякавшись чогось. Під довгастим черепом була видна частина грудної клітки, яка плавно переходила… Ні, не у хребет, не у пласкі кістки тазу, а… А в кістяк загиблого коня, що підігнув під себе одну передню ногу із скам’янілим копитом, яким вона закінчувалася.

Лерка перевів погляд лівіше. На череп людини, під яким вгадувалися обриси моторошного у присмерку, але нормального людського кістяка, пронизаного чимось, що тримав рукою… Кінь?.. Кентавр?!?

Злісно сплюнувши собі під ноги, Валерій знову повернувся до Дениса й засичав:

-Ну, чого ти і себе, й мене лякаєш! Чого??? Звичайна гра випадку і…

Тут Валерка затнувся. Бо й дійсно, чого це була гра – випадку чи природи – достеменно було незрозуміло. Тому він лише змахнув рукою і продовжив:

-Поки ти тут сам собі загадки задаєш та камінці з землі виколупуєш… – тут він знову ледь не збився, бо каміння, вкарбоване в черепи й дійсно виглядало загадково. Але зараз було не до таємниць давніх дикунських традицій і тому Валерій з останніх сил спробував взяти себе в руки. – Загалом, бабка до нас приходила… Знаєш, не подобається мені все це. Давай не будемо його закидати. Бог з ним, з розкопом. Я вже бабці і гроші віддав. Кидай все та поїхали звідси!

Погляд Дениса раптом став не просто божевільним, а вкрай божевільним. Очі його налилися кров’ю і чимось відразу нагадали Лерці очі покійного Нестора, коли той кинувся на нього не березі Псла. Валерка аж убік від Дьоні сахнувся. А той вже горлав, здіймаючи вгору і трусячи у повітрі своїми величезними кулаками:

-Поїхали?!? Поїхали, кажеш? Та ми тут таке відрили-відкрили, від чого увесь світ здригнеться у захваті. Тут, братухо, вже не грошима пахне, а відомістю, славою! Чуєш, славою!!!

Зелений камінець на дешевій мотузці стрибав на його грудях, гіпнотично впливаючи на завмерлого Лерку. Ось він ледве зміг відірвати погляд від цього амулету невідомої природи.

-Та стули ти пельку! – вигукнув, немов легені з грудей видер. – Слави йому захотілося! Баба Ксана тобі влаштує славу. Завтра же. Якщо не поїдемо. Вона, здається, знає, що ми Конячу Могилу розколупали і… І один наш камінець в якості, мабуть, речового доказу забрала.

-Як забрала?!

-Мовчки.

-Наш камінець?!? – здавалося, гнійно-червоні очі Дьоні зараз виваляться з орбіт.

-Ну, може, й не наш… – здав назад Лерка. – Може, якийсь інший, я не перевіряв, але…

-Знає? – не слухаючи його, ворочав знавіснілими очами Дьоня. – Про розкоп знає? Треба її попередити, щоб нікому нічого не казала. Хоча б пару діб. І камінець забрати, бо це наш, наш, наш…

Останнє він белькотів, вже видираючись на гребень розкопу і щезаючи за ним. А вкрай розгублений Лерка ніяк, ніяк не міг прийти до тями від поведінки Дениса, зовсім невластивої тому. По боках мовчазно шкірились черепи прадавніх істот. Вгорі вечірнім смерком хмурилося небо. Серце у грудях Валерки колотилося швидко й нерівно.

-Гей, гей! – врешті решт, вийшов він з заціпеніння і щодуху майнув за другом. – Ти куди!? Почекай, Дьоню, почекай! Ця бабка – відьма якась: вона гроші без рук пересуває!!!

Але Денис його не чув. Чи робив вигляд, що не чув. В будь-якому разі, коли Валерка майже підбігав до садиби, жовта “копійка” вже розверталась в напрямку Китоврасів, хижо гарчачи й блимаючи габаритами.

-Стій, стій, щоб тебе! – аж завищав Лерка, кидаючись їй навперейми.

Але машина, не зупиняючись, посунула прямо на нього і лише в останню мить, зрозумівши, що зупинятись вона й не буде, Лерка кинувся убік. Через щось перечепився і впав прямісінько спиною на землю, встигнувши, щоправда, замортизувати це падіння руками, виставивши їх позаду себе.

-Дьоню! – у відчаї вигукнув услід “копійці”. – Дьоню, а ну згадай, яке в тебе прізвище! Згадай!..

Дивно, але якимось чином Денис, врешті решт, почув Лерку. Бо “копійка” раптом рвучко загальмувала, а потом, ревонувши, здала назад, майже впритул до впалого Валери. Дверцята її відчинилися і звідти висунулось бліде, якесь безживно-воскове, обличчя Дениса.

-Моє. Прізвище. Не-сте-рів, – роздільно мовило обличчя і дверцята, грюкнувши, зачинилися.

“Копійка” крутонула колесами прямо на місці – Лерку обсипало грудками землі і жмуттям вирваної з корінням трави, – а потім, миттєво набравши швидкість, загуркотіла в напрямку Китоврасів.

-Ч-чорт! – видихнув Лерка, сидячи на землі, а по тому схопився на рівні і кинувся слідом за машиною. – А діда божевільного Нестором звали! – кричав він. – А міліціонера – Нестерчуком, а шашличника – Нестерком! А в баби Ксани – Нестеренко прізвище, Нестеренко!..

Тут він знову спіткнувся і впав обличчям у гірку траву, яка пахла саме так і вчора, і позавчора, і тисячі років тому, коли магія була лише одним з найпримітивніших знарядь пізнання цього великого таємничого світу. А потім, крекчучи, знявся на ноги і, розмазуючи по щоках липкий бруд, почвалав до розкопу: бо ж замітати сліди їхньої піратської акції все одне було конче потрібно. Бо ж щось казало йому, що ось закидає він воринку, зроблену ними у кургані, і все стане на свої усталені місця. Недолугі, банальні й прагматичні, але такі ж звичні і безпечні місця. Приборкані. Хатні.

А Дьоня в цей час оскаженіло викручував кермо, стрибаючи разом з “копійкою”, яка немов звідкись звичок набралася гарячих мустангів, по бездоріжжю сільських околиць. Та й саме село здавалося якимсь темним, здичавілим, вимерлим, наче покинутим його мешканцями багато років тому. Певною мірою, перед тим, як дістатися подвір’я баби Ксани, Денис не побачив на вулицях жодної людини. Чи й дійсно усі повимирали?

У темно-індигових сутінках, що вже щільно укутали навколишні краєвиди, надаючи їм моторошнуватої таємничості, тьмяне освітлене вікно бабиної хати здавалося прямокутним уламком бурштину, вкарбованого прямісінько в самий цей присмерк, а не в примарну, свіжовибілену, стіну хатини. Денису, що крадькома, мов злодій, підкрався до нього, вікно хрестом своєї рами чомусь нагадало дивний знак, вмурований в смарагдові камінці, знайдені у розкопі. Стараючись не думати про них, хлопець обережно припав обличчям до старого, каламутного від часу, скла.

В кімнаті нікого видно не було. На засланому клітчастою клейонкою столі горіла настільна лампа. Її жовтаве світло мерехтіло, неначе, вона живилась не електрикою, а забрудненим гасом. Або мала поганий контакт з електропроводкою, який ось-ось мав призвести до її цілковитого вимкнення. Але світло затято не згасало, хоча й оте очікування раптового настання непроникної темряви наповнило груди Дениса липким холодним змоторошінням.

Він змістив обличчя до лівого краю віконної рами і до полю його зору втрапили високі металеві бильця старого ліжка. В них майже впирались темно-брунатні босі старечі ноги. З випнутими венами і розплесканими роками та земним тяжінням пальцями. Ноги були нерухомі. Дьоня вже до краю вивернув своє обличчя, але зміг побачити лише окраєць сукні, що вкривала ноги ледь вище кісточок щиколоток.

-Гей, – обережно постукав він до вікна, – бабо Ксано, гей! Відчинить. Це я – Денис. Пожилець ваш.

Але хоча останні слова він вже майже вигукував, а стук розпочав нагадувати тривожне дріботіння дикунського тамтама, ноги бабки навіть не ворухнулися.

-От, стерво стара! – злісно сплюнув Денис. – І кінець світу проспить!

А потім пішов до вхідних дверей, аби грюкнути у них на повному серйозі.

Але… Але двері прочинилися від першого ж його доторку і легко, не дивлячись на грубезні дошки, з яких були сколочені, ковзнули, відкриваючи чорний прохід до хати.

-Гей! – обережно просунув голову досередини Денис. – Бабо Ксано, вставай! Розмова є.

Хата відповіла йому могильною тишею. Дьоня, увесь внутрішньо наїжачившись, ступив на її територію. І перше ж, що йому кинулося в око вже у кімнаті, це ті самі старечі ноги, що, як і раніше, впирались у бильця ліжка, до якого він наближався, але здавалися тепер чомусь неприродно величезними.

По мірі того, як Денис все ближче й ближче підходив до цих ніг, вони разом з ліжком розверталися у просторі і здавалося, що це не хлопець рухається по кімнаті, а сама кімната повільно й безгучно обертається навколо нього.

Баба Ксана лежала на спині, склавши на грудях свої спрацьовані руки, в яких був стиснутий, схожий зараз на розп’яття, уламок рукояті скіфського меча. А на зморшкуватому обличчі старої з величезної бородавкою на лівій щоці, на місці її очей… На місці її очей зяяли дві чорні дірки. Денис здригнувся усім тілом і лише за хвилину зрозумів, що це – не дірки, що це – відкриті очі бабки, в яких, втім, не відображалося жодної жеврини світла. Очі дивилися просто у стелю.

-Бабцю, – ще обережніше, ніж за весь час до того, простяг Дьоня руку до неї, – еге, бабо Ксано, вставайте! – і, врешті решт, торкнувся її.

І враз сахнувся назад, наче зміюку зненацька вхопив. Втім, рука баби Ксани і дійсно нагадувала зміюку. Температурою. Така ж холодна і така ж протиприродна для такої теплокровної та теплолюбної істоти, якою є людина.

Дьоня відчув, як волосся на його голові стає дибки. Затремтіла долоня сама було потягнулася перехреститися, але робити цього Дьоня не став: він усе своє свідоме життя був затятим атеїстом. Тому він просто сплеснув руками і швидко замахав ними перед собою, немов відганяючи набридливого дворового собаку.

-Боже мій, вмерла! – лепетів він. – Померла, бабка, щоб її!..

І раптом лампа, що стояла на столі, сліпуче спалахнула, від чого уся кімната здалася немовбито відображеною на фотонегативі, а потім остаточно згасла, щосили кинувши цей тісний хатній всесвіт у прірву небуття. І в цій темряві зеленою зіркою світився камінь на грудях старої, а крізь нього спливало назовні бурштинове коло, перекреслене таким же за кольором хрестом.

“Цяцьки? – подумав Дьоня. – Їх у розкопі багато?..” І раптом зрозумів, що це – не цяцьки, не дешеві брязкальця, а саме те, що збагатить і його, і Валерку, і родини їхні на багато років уперед. Втім, він знав, відчував і розумів це вже давно, але пробував не звертати на це знання, відчуття і розуміння аж ніякої уваги. Не на часі тоді це було. Не на часі. Бо ж слава! Бо ж відомість!..Та й зараз… Але він не міг, не мав права, залишати вмерлій відьмі навіть порошинки їхнього скарбу!

Виламуючи себе з м’ясом з цупкої крижини жаху, Денис спробував найпершим ділом відірвати погляд від дорогоцінного каменю і перевести його, тобто погляд, трохи вбік, туди, де знаходилося обличчя баби Ксани. І відчув, що ота крижина раптом затремтіла. Дрібно-дрібно. Разом з його напруженим тілом, яке перетворилося на живий перфоратор, що намагався розтрощити усе довкілля та й провалитися разом із ним в інший, потойбічний світ. Більш безпечний і більш затишний. Бо на місці бабиних очей фосфоресціювали дві чорні безодні, неначе два річкових вира у ніч молодика. І хто знав, які потвори ворушилися в їхній глибині.

Видавши якийсь поросячий виск, Денис зненацька кинувся в їхній бік і обома руками ухопився за облуду зеленкуватої скам’янілої зірки, а потім рвучко потяг її на себе. Вона піддалася напрочуд легко. Дьоня навіть поточився, вирвавши рукоять з каменем з холодних закляклих рук. А потім крутонувся на місці і буквально вивалився на двір.

Припав плечем до дверної укосини, пробуючи ухопити ротом якнайбільше повітря та заспокоїти серце, що оскаженіло хилиталося у грудній клітці.

-Тук-тук-тук… – стукотіло у скронях.

-Цок-цок-цок… – наче відлуння, чулося звідкись з-за хати.

-Тук-тук… цок-цок… тук-тук… цок…

Повільний цокіт раптом увірвався і лише зараз Денис зрозумів, що він йому не ввижався, а чувся насправді. Обережно, дуже обережно, до рипу у здерев’янілій шиї, Дьоня повернув голову і скосив очі у куток двору, де у баби Ксани розташувався низенький імпровізований курятник. Над ним, примарно колишучись у темряві світлим одягом, завмерла чиясь постать. Неначе то людина встала на якусь булигу та й визирала тепер з-за даху невисокої будівлі.

-Ви ще тут? Обидва? – спитала постать.

З ледве вловимим акцентом. Чи то просто їй було важко розмовляти? Адже нижня щелепа незнайомця, обрамлена довгими козацькими вусами, була якоюсь аж занадто завеликою для звичайного людського обличчя. Навіть прикритого по самі брови сріблястою, легкою на вигляд, каскою, по боках якої стирчало якесь зовсім дурне пір’я.

-Драсьте, – пискнув Дьоня, теж по-дурному смикаючи головою. – А я… А ми оце…

Людина важко дивилась на Дениса, що ніяк не міг приборкати повне сум’яття думок, почуттів та тіла.

-Ми оце… – продовжував белькотіти Дьоня. – А там…

І він змахнув навзадки правицею, із затиснутим у ній рукояттю меча. Похмуро зблиснув зелений камінець. А у такт йому мигнув і другий, що на мить з’явився у проймі розхристаної сорочки Дениса.

-Цікаво, – раптово, і ледь презирливо, як здалося Дьоні, порушила постать нетривалу паузу, – а якби оце пані Оксана вдало не вирушила б на Нестірдамус, ви вбили б її?..

Денис не зрозумів, від чого у нього пішли лоскоти по шкірі: чи то від самого запитання, чи то від тону, яким воно було поставлене, чи то від невловимого, але якогось моторошного, акценту чужинця. Хлопець лихоманково розпочав шукати слів, аби сформулювати гідну відповідь. Але вона не стала в нагоді.

Постать гойднулась і кинула:

-Йшли б ви звідси. Уїздили. Бо це вже стає небезпечним для вас особисто. Вам же краще буде. Якщо, звісно, вже не пізно.

І, повернувшись у профіль до Дениса, дивно підстрибуючи, посунула вздовж даху курятника за ріг бабчиної хати. А Дьоня до межі роззявив рота та й вкляк, не в змозі вимовити жодного слову. Бо завелика щелепа незнайомця й дійсно виявилася такою завеликою, що значно висувалась уперед, перетворюючи його обличчя на подобу кінської пики. А пір’я, що стирчали по боках сріблястої каски, виявилися насправді величезними вухами, що були простромлені крізь, спеціально для цього зроблені, отвори.

-Цок… цок… цок… – донеслося з-за сарайчика і постать зникла за рогом хати.

-Гик, – глитнув Денис грудку у горлі, а потім, сам вражаючись власній сміливості, наче півень, злетів на дах курятника, і, відчуваючи, як той розпочинає потріскувати під його ногами, зазирнув за хату.

Обережно ступаючи поміж грядками городу, що розташувався на тій ділянці, до околиці села йшов… Їхав… Та ні, таки йшов!.. Хтось четвероногий, з кінським тілом, вкритим сріблястою попоною з безліччю якихось кишень, та з чоловічим торсом, з якого, наче просторий плащ, і спливала ця сама попона.

-Стій, – хрипким шепотом мовив Денис. – Стій! – сказав трохи голосніше. – Сті-і-ій!!! – загорлав, врешті решт, на все горло, розмахуючи, немов хрестом, рукояттю меча і зовсім не боячись побудити сусідів баби Ксани.

А сріблястий кентавр вдалині навіть не здригнувся, продовжуючи свій монотонний крок у бік висохлої Китоврані. Денис же, проваливши таки дах курятника, під яким вже давно галасували обурені кури, зістрибнув на землю й кинувся з двору до своєї “копійки”, що сторожко завмерла у нічній темряві. І лише тут звернув увагу на те, що ані його галас, ані гучне, у напівсела, кудикання курей, ані трохи не збурили це саме село. Наче вимерло воно. Навіть жодний собака не збрехав. Наче почорнілі, немовбито спалені, хати, живоплоти й дерева стали мовчазними декораціями моторошної вистави у стилі “хоррор”.

Втім, аналізувати цю дивовижу Денисові було ніколи. З розбігу стрибнувши за кермо і кинувши, нарешті, рукоять меча на заднє сидіння, він погнав машину по темний і безлюдній сцені, захаращеній закрутистими провулками Китоврасів.

Коли вилетів на околицю, кентавр вже занурювався у балку, де колись божевільний Нестір ловив свою примарну рибу. Гранично вчавивши у долівку авто педаль газу, ледь не випадаючи з салону на купинах і байраках, Денис кинувся навпростець до опівнічного гостя покійної – царство їй небесне?!? – баби Ксани. Той, не обертаючись, дивним чином зрозумів, що відбувається за його спиною, і спокійно, впевнено та потужно розпочав пришвидшувати свій рух, переходячи на розмашистий галоп.

Іноді срібляста істота виразно з’являлась у світлі фар, іноді зникала з нього, але Денисові було вже зрозуміло, що направляється вона до Псла, приблизно до того району річкової бережини, де ще зовсім недавно був розташований їхній з Леркою “маскувальний” табір. “Копійка”, мабуть, все ж таки наздогнала б втікача, але тоді, коли той вже майже досяг лінії берегових дерев і стишив свою ходу, машина переднім колесом втрапила у якусь вирву, водночас б’ючись буфером об пеньок колись поваленої осики.

Автомобіль розвернуло на місці градусів на сорок п’ять, а Дениса шпарко кинуло уперед – по тріснутому лобовому склу розмазало кров з розбитого обличчя, – і вбік: плече, що вибухнуло нападом гострого болю, вибило скло лобових дверцят. Денис, мабуть, на якусь хвилину таки знепритомнів. Бо коли він розплющив очі, то кентавра вже не було видно. Лише у темних прибережних заростях зникало примарне сріблясте світло.

Застогнавши, Дьоня вивалився з перекособоченої машини і, шкутильгаючи та розмазуючи кров по подряпаних щоках, кинувся слідом за зникаючим світлом. Все ж таки авантюрної вдачі був цей гременецький хлопець, Денис Нестерів!

Вже на бігу він помітив, що в нього, окрім обличчя, розбита й рука, кров з якої крапає прямо на чорну траву. Дьоня скреготнув зубами, але бігу не спинив. Трохи стишити його довелося лише у самому лісі, де невидимі віти розпочали болюче хльоскати його по обличчю. Одна, найбільш товста й пружна, навіть схопила його за розхристану сорочку і явно не хотіла пускати далі. Вилаявшись, Денис скинув оту легеньку одежину, яка білим прапором залишилася майоріти на деревині, а сам уперто посунув далі.

Ще одна гілка, вже на самому березі, смикнула мотузку камінця, що й досі бовтався на шиї Дениса, та й розірвала гниле ниття, кинувши амулет на вогкий прибережний пісок. Але хлопець не звернув на це жодної уваги. Бо трохи збоку від нього почувся якийсь шерех, який здався хлопцеві гучнішим за близьке громовисько. Хтось ще видряпувався на пустельний беріг Псла.

Сахнувшись, Дьоня присів серед заростей карликової акації, зовсім не відчуваючи укусів болючих жал шипів, що відразу уп’ялися у його тіло. А людина, яка вийшла на берег, зупинилась біля впалого смарагдового камінця, бережно підняла його і подивилася у бік Дениса. Той знав, що у темені лісу не можна нічогісінько роздивитись, але відчув, що погляд глибоко посаджених очей просвердлює його наскрізь. Якщо, звісно, взагалі можна просвердлити найтвердіше каміння, у яке перетворилось тіло Дениса. Адже на нього дивився… На нього дивився… Дивився…

Покійний Нестір, якого Денис власноруч закопував метрах у двохстах від цього місця, поклав камінець до кишені своїх благеньких штанів і дістав звідти щось, чого вражений Дьоня не зміг відразу визначити. А потім підійшов до кентавра, який у своїй сріблястій попоні завмер біля самої води, пильно вдивляючись в непроникну чорноту іншого берега Псла. Підійшов і мовчки завмер поряд з ним.

Ось кентавр обережно підняв руку і зсунув на потилицю свою каску. Скам’янілий Денис побачив у нього в лобі зеленкуватий смарагд, вкарбований туди. Ось той розпочав потроху світитися, і якось пульсувати: проблиск-проблиск… пауза… проблиск-проблиск… пауза… проблиск… Ось на ньому чітко вирізнилося бурштинове перекреслене коло. Ось воно раптом розпочало проектуватися на темряву протилежного берега річки. Водночас Нестір – чи людина схожа на нього? чи взагалі не людина? – підняла обидві руки і, нарешті, Денис розрізнив у них маленькі палички-маячки, якими користується персонал авіаносців для коригування посадки літаків на палубу корабля. Людина схрестила маячки у піднятих над головою руках, а на протилежному березі, у перехресті спроектованого бурштинова кола, з’явилась якась цятка, що розпочала потроху розгоратися і збільшуватися у розмірах. А ще за хвилину стало зрозуміло, що це – …летюча тарілка. Класичного вигляду. Саме такого, яким її описують навіжені уфологи.

Кентавр не робив жодного поруху. Людина повільно вимахувала маячками. Тарілка, увійшовши точно до бурштинового кола, розпочала перехилятися, перехилятися, і, врешті решт, стала на ребро, ідеально уписавшись у жовту окружність. І стало видно, що вгорі вона теж покреслена діаметрами, які, у свою чергу, теж ідеально наклались на спроектовані кентавром.

Ось привид Нестора в останній раз вітально махнувши маячками, рвучко розвів руки в боки, а потім сховав своє причандалля до кишень штанів. Ось чотири частини, на які було поділене коло летючої тарілки, що стала на ребро, розпочали угинатися досередини, утворюючи отвір, крізь яке на лискучу антрацитову чорноту Псла полилося примарне світло.

Ось воно, це світло, протягнулося на кшталт місячної стежини до самих копит передніх ніг кентавра, ледь змочених річковою водою. Ось Нестір легко, підстрибнувши, осідлав двине створіння та й завмер на його спині, неначе незграбна статуя. А сама істота, врешті решт, ворухнулась, знову на мить завмерла і, обережно ступивши на світлову стежку, повільно пішло по ній до кола тарілки, поступово зникаючи у світлі, що точилося звідти.

-М-мене… – ворухнув Денис розбитими губами. – І я… мен-не… Кам-м… Кам-мінець віддайте…

А потім, коли постать кентавра з наїзником на спині вже майже повністю розчинилася у бурштиновому колі, видряпався з заростів акації і обережно, точнісінько, як дивна істота перед тим, ступив на світлову стежку. А ще потім зробив несміливий крок… Потім – ще один… І ще… Ще…

Дивне це було відчуття: неначе йдеш по повітрю, що пружньо коливається в тебе під ногами. Це було відчуття величезної висоти, від якого завмирає серце і з’являється переконаність у повсякденній необхідності крил за спиною. Це було відчуття величезної зосередженості. Неначе у канатохідця, який не може розпорошувати свою увагу ані на що інше, окрім тремтливої линви, натягнутої поміж двома світами. Світом життя і світом смерті.

І, можливо, саме ця гранична зосередженість, яка не мала права реагувати ні на що інше, окрім балансування на промені, і зіграла з Денисом поганий жарт. Бо він не бачив, як зникає, немов розчиняється в пітьмі, світлове коло, як тьмяніє, набуваючи свого звичайного вигляду, річкова гладінь, як його ноги поступово розпочинають все більше і більше занурюватись у воду. Денис Нестерів був повністю зосереджений на своєму тілі, на невагомості ніг, на опорі середовища, яке чомусь усе грузкішало, грузкішало, грузкішало…

Коли світлове коло з перехрестям діаметрів остаточно згасло, перед тим спалахнувши на мить сліпучою точкою, чорна прапервісна вода Псла безгучно зімкнулась над головою Дениса. А він навіть нічого не відчув, наче розчинився у тій непроникній одвічній темряві, яка остаточно огорнула його. І лише якась ляклива хвилька хлюпнула на низький піщаний беріг і знову злякано відштовхнулась від нього.

Та ще, хіба що, Валера, який в цей час сидів навпочіпки у розкопі на схилі Конячої Могили, наче почув цей плюскіт, лякливо відриваючи погляд від того, що надибав, спустившись ще трохи по напластуванням часу. В принципі, нічого страшного під ногами Лерки не було. Просто пружна, присипана ще не зовсім розгорнутим піском, площина, під якою вгадувалась якась порожнина. Але чомусь ця порожнина навіювала на Валеру таку моторош, якої він не відчував, навіть проходячи крізь шар… Крізь шар проламаних черепів.

Ні, він зовсім не хотів діставатися до нього. Бачив Бог, що добігши до кургану опісля того, як Дьоня майнув до Китоврасів, Валерка відразу, навіть не спускаючись до розкопу, а просто з гребеню воринки, розпочав закидати його, ледь вологим від вечірньої роси, грунтом. Але потім вронив лопату. Випадково. І поліз за нею. Цілеспрямовано. А там вирішив трохи перепочити. І для чогось заглибитись вниз ще на пару штиків. Потім – ще на пару… І ще…

Коротше, десь за метр він надибав перший кістяк з довгастим проламаним черепом і вже зі звичною ограненою діромахою посеред лобу. Потім був ще один подібний кістяк… Потім – ще… І пішло – поїхало… Валерка вже впевнився в правоті Дениса і бачив на власні очі, що цей – чи останній? – шар був напхом напханий кістяками дивних тварин, що нагадували казкових кентаврів. Втім, чи тварин? Бо на декількох були помітні явні залишки чогось, що нагадувало просторий одяг з великою кількістю якихось кишень і чимось, що явно було схоже на сучасні застібки-блискавки. Це було вже зовсім незрозумілим. Адже за традиційними уявленнями навіть людина у ті часи ще не зовсім скинула з себе одежину у вигляді шкур забитих тварин. А ще, вже не незрозумілим, а просто жахливо незрозумілим, здавалося те, що усі кістяки, за нечастими виключеннями, мали проломлені черепи і явно були накидані тут у якомусь божевільному лихоманковому безладі.

Таким чином, дійшовши до таємничої площини, об яку зашкреблась було його лопата, Валерій вже майже впевнився в тому, що за сивої давнини тут відбулась страшна бійня. І трупи… “Кентаврів,” – змусив він бодай подумки сказати себе… І трупи “кентаврів” з проламаних черепів котрих якісь прапервісні лиходії повиламували загадкові камені, були просто кинуті в цій могилі, до дна – ??? – якої він дістався.

Чи, все ж таки, не дістався? Лерка знову поглянув на площину біля своїх ніг. Потім провів по ній долонею і обережно поплескав пружну горизонталь. Під нею була явна порожнеча.

І в цей час щось хлюпнулось у його душі, наче ота слабенька хвилька на березі Псла. Валера схопився на рівні, ледь не перевернувши ліхтар, який стояв біля його ніг, і швидко зиркнув на годинника. Нічого собі!.. Майже час ночі! Оце так захопився!… Де ж Денис?..

І ось тут Лерка відчув, як не слабенька хвилька, а величезне й крижане цунамі тривоги ринуло на нього. І щоб не захлинутися у ньому, Валерій рвонув нагору, з розкопу, до бульбашок величезних бурштинових зірок, що нависли над самим курганом, дивним чином не падаючи на нього.

На гребені воринки було темно, свіжо й безмовно. Якась дивна тиша завмерла навкруги. Цупка й непроникна. Саме така, мабуть, як перед створенням світу. Валерка гранично напряг слух. Але нічого не почув. Зовсім нічого. Ані шереху віття річкових верб, ані шепоту вітру, що влаштував собі кубельце в травах кургану, ані далекої собачої брехні з невидимих Китоврасів.

Потім Валерка напряг зір. Окрім сузір’їв угорі та впалої зірки ліхтаря, забутого на дні розкопу, довкіл нічого видно не було. Втім… Лерка примружився. Десь біля Псла він розрізнив якесь нерухоме, наче мертве, світло. Вірніше, натяк на світло, яким воно здавалося з відстані Конячої Могили.

Напружувати думок Лерка не став. Просто він повільно, а потім пришвидшуючи крок, наче його тягнула до себе якась невідома сила, розпочав спускатися з кургану, аби у його підніжжя перейти вже на уповільнений біг. Втім, цей біг став доволі швидким, коли, наближаючись до джерела світла, Лерка зрозумів, що це – світло однієї нерозбитої фари перекособоченої “копійки”.

-Дьоня? – невпевнено вигукнув Валерка і серце, розворохоблене нервовим бігом по нічній нерівній місцевості, перелякано заколотилося в грудях: “дьоня-дьоня-дьоня…”

-Денисе! – вже розуміючи, що у машині нікого немає, сунувся Валера до відчиненого салону і відразу на руці, якої він обіперся на дверцята, відчув доторк чогось липкого й холодного.

-Денисе? – повторив запитально, підносячи руку до очей.

На ній була кров. У невірному світлі, що долинав від тьмяної фари, кров здавалася чорною, неможливою для реального світу, кров’ю якоїсь потвори, що випірнула з нічної пітьми і, схопивши Дениса Нестеріва, утягла його у якесь моторошне потойбіччя.

-Дени-и-и-се!!! – щосили загорлав Лерка, сахнувшись від машини.

Але цей відчайдушний крик провалився у якусь бездонну прірву, нічого не ворухнувши у ній і від того став мертвим ще до того, як відірвався від живих вуст хлопця. І, жахнувшись того, сам цей хлопець позадкував, спромігшись лише на те, щоб прошепотіти до самого себе:

-Денисе, друже, куди ж ти подівся?..

Раптом його погляд впав на брунатну траву, яку освітлювала фара. На ній була помітна чорна кривава стежина, що тягнулась у темряву в напрямку Псла. “Ліхтарик!” – вибухнуло в мозку Валери. Йому потрібний ліхтарик! Колись він бачив його в бардачку салону.

Вже не звертаючи уваги ані на свій переляк, ані на кров на дверцятах, більше того, розмазуючи її разом з холодним потом по своєму обличчю, Лерка кинувся до “копійки”. Де ж він, де?!? З бардачка вилітали якісь папірці, дріб’язковий непотріб, бланки документів. Навіть права самого Валерки тут знайшлися, але ліхтарика не було. Виклав його Денис, чи що?

Раптом Валерка, тримаючи в руках свої, випадково відкриті, права, скам’янів і відчув, як в нього на голові заворушилося волосся – маківки його голови торкнувся чийсь крижаний погляд. Наче холодне дуло пістолета до неї приставили. Обережно, дуже обережно, на виправляючи зігнуту спину, Валерка ворухнув зсудомленою шиєю, здіймаючи голову. І вкляк. З дзеркальця бокового огляду на нього пильно дивилося чиєсь похмуре, напружене і дуже знайоме обличчя.

І лише за одну нескінченно тривалу хвилину Валера зрозумів, що це – він сам.

-Тьху, ти! – сіпнувшись усім тілом, злісно сплюнув він і зненацька знову скам’янів: обличчя у дзеркалі навіть не ворухнулось.

Фотокартку його туди хтось приклеїв, чи що? Але було в тій фотокартці щось неприродне, щось таке, що до межі лякало хлопця. Очі, чи що? Бо ж вони у Лерці від народження були зеленкуватими, а тут – чорні-чорнющі, неначе у… У… І Лерка, щось зрозумівши, впритул наблизив свої обличчя до тьмяно освітленого світлом салону… Дзеркальця?.. Фотокартки?.. Зображення в ньому – на ній? – разом з відкритими правами на задньому плані, які так і тримав хлопець у руках, не ворушилось. І раптом…

-Ну, чого ти зиркаєш, нікчемо? – вишкірилося обличчя і Валерка враз відчув, як шкіра на його вилицях неначе прилипла до кісток, а волосся на голові набуло властивостей мідного дроту.

-Чого зиркаєш? – продовжувало між тим обличчя. – Кранти дружбану твоєму, повні кранти. І тобі теж саме буде, якщо ти зараз же не вшиєшся звідси. Ну, скільки ви тут будете на історію рефлексувати, скільки?!? Ні собі, ні нам покою не даєте!..

Дивно, але Валерка не злякався. Тому що, він не слухав його, не сприймав. Тому що зіниці його розширилися до межі, а самі очі враз розпочали нагадувати очі моторошного безтілесного зображення. А все через те… Через те… Через те, що, вперше за своє майже тридцятирічне життя, на правах, відображених у чаклунському дзеркалі, Валерка прочитав своє прізвище навпаки, розпочавши з останньої літери.

-А-а-а-а!!! – страшно-страшно, вивертаючи себе навиворіт, у напівгалактики, навислої над нічним Пслом, загорлав Валерій Окрестін, відкидаючи права, забуваючи про ліхтарик та вивалюючись на колючу, якусь неживу, траву Гременеччини.

Одним порухом відстрибнув він від машини на декілька метрів, позадкував, впав, хутко перевернувся і поплазував, схопився на рівні, побіг, знову впав і, обернувшись, знов таки здійнявся на руках, дивлячись на жахливий автомобіль. Той самітно кам’янів брунатною геометричною брилою метрах в двадцяти від нього. Не було чутно жодного звуку, окрім хрипкого нерівного дихання Окрестіна. Усе його тіло трусилося й тіпалося.

-С-с-пок-кійно, – спробував він узяти себе до рук, – спокійно, панове! – І раптом знову загорлав, криком, немов блювотою, пробуючи очистити від жаху свій організм. – Що тут відбувається, матері твоїй ковінька! Що відбувається?! Що за цирк на дроті, шляк би вас!.. Денисе, агов, Денисе! Ти чуєш мене? Тримайся! Тримайся, друже!..Зараз я тебе знайду, знайду тебе я зараз!..

Але для того, щоб знайти Дениса, необхідно було мати світло. А Валерка відчув, що ніякі на світі сили не змусять його зараз підійти до проклятої, вкритою кров’ю, машини, в дзеркалі якої живе обличчя без тіла, в десь салоні має бути загублений ліхтарик. Ліхтарик?!?

Валерій рвучко скочив на рівні. Та в нього ж є, є дуже добрий, потужний ліхтар, якого він залишив у розкопі! Ну, начувайтеся циркачі, ким би ви не були! Окрім ліхтаря у розкопі й лопата є, а в руках людини, що непогана знайома зі східними єдиноборствами, це – дуже небезпечна зброя. Начувайтесь, потвори!

І Лерка, відчуваючи, як його переляк загусає у холодно-крицеву, небезпечну для довкілля, лють, майнув крізь темінь до Конячої Могили. Коли він вбіг на його розритий схил, впала зірка забутого ліхтаря продовжувала тоскно світитися на дні розкопу. Спускатися до нього чомусь аж ніяк не хотілося і якби не тривога за зниклого Дениса… Валерка вилаявся крізь зуби і з усього розбігу жигонув у провалля, зовсім забувши про те, що це може бути небезпечним. І лише тоді, коли під його ногами почувся слабкий тріск, коли земна поверхня враз стала хиткою та ненадійною, коли вона розверзлася, кидаючи заціпеніле людське тіло в чорний липкий переляк, лише тоді Валера згадав про загадкову площину – поверхню зітлілої труни, чи що? – до якої він докопався опівночі.

Разом з ожилим шурхотом піску, переляканим промінням ліхтаря та коротким розгубленим зойком, Лерка провалився у темряву, грузьку й непроникну, наче смола. І лише за декілька хвилин зрозумів, що це він просто міцно заплющив очі.

Не розплющуючи їх, Валерка обережно пошарудів долонями навколо себе: під пальцями відчувалась якась чергова поверхня, вкрита чимось, схожим на засохлу глину. Навіть, здається, з колючими соломинками, які колись втрапили до неї. Гранично задравши голову, Валера обережно розплющив очі: над ним, у дірці, яка утворилося внаслідок його падіння, було видно шматочок зоряного неба. Далекого-далекого. Наче хлопець дивився на нього з дна найглибшого колодязя у світі. І тільки потім, надивившись на це саме небо, Валерка опустив голову й сторожко роздивився по боках.

Невірне світло, так і не погаслого, ліхтаря висвітлювало якісь навскісні площини… Балки… Скрині… Неподалік застигла купа землі, що вивалилася з дірки і поверх якої лежав довгастий череп, що впав згори разом з нею і в якому дивним чином зберігся зеленкуватий камінь, не виламаний звідти прадавніми кіллерами. Валера носом втягнув до легенів повітря. Пахло застарілим пилом і, чомусь, чабрецем. Ч-чорт!.. Та це ж… Це ж… Як він міг сюди втрапити?!? Це божевілля якесь…

Але найвагомішим аргументом, який остаточно впевнив Валерку в тому, що, якимось дивним і незрозумілим чином, він звалився з Конячої Могили прямісінько на горище хати покійного брата баби Ксани була річ, освітлена прямовисним променем ліхтаря і на яку, врешті решт, упав його погляд. Старий міліцейський кашкет з ледь надщербленим козирком. Точнісінько такий самий, який був на дільничному Нестерчуку, коли він приходив до них шукати пропалого Нестора. І якого він забув, коли лазив на горище.

Окрестін обережно узяв кашкет негнучкими пальцями і побачив під ним розшарпану книжку старезного вигляду. “Персонажі слов’янської міфології”, – можна було ледве розрізнити на обкладинці невизначеного кольору. Валерка відклав кашкет і, взявши книжку до рук, навмання відкрив її на першій-ліпшій сторінці. На нього поглянуло похмуре обличчя з довгими козацькими вусами, яке належало істоті, чий м’язистий торс плавно переходив у здиблене кінське тіло.

Майже впритул приклавши книжку до ліхтаря, Валерка прочитав під малюнком: “Китоврас – персонаж давньоруських книжкових легенд. Згадується у XIV столітті в рукописних текстах як чудовисько-кентавр, іноді – з крилами… В деяких варіантах наділений рисами перевертня – днем він править людьми, а вночі обертається на звіра і стає царем звірів”.

З глухим стукотом книжка впала долі. Череп китовраса на купі землі похмуро виблискував бурштиновим перекресленим колом в тьмяному світлі ліхтаря. Небо в дірці здаленіло ще більше. Тіло Лерки теліпало важке тремтіння.

Він, мабуть, у тисячний раз за останню добу, спробував, врешті решт, взяти себе до рук. Прийти до тями. Вдатися до здорового глузду. Бо ж треба вибиратися звідси. Потім з усім цим розберемося. Зараз треба Дьоню знайти. А розберемось потім. Потім… Де тут ляда, на цьому бісовому горищі? Здається, ось у тому кутку. Долівка прогинається. Як там Нестерчук казав? Не лазьте, казав, на горище, бо слабке воно у баби Ксани зовсім. І дійсно – слабке. Де ж та ляда? Ага, ось…

Але, скільки хлопець не смикав грубезну, якусь наче дубову, площину, та навіть не ворухнулась. Дивно. Здається, ніхто до неї знизу завіси не чіпляв. Чи хтось тримає її там? Тут усього очікувати можна! І Валерка бухнувся прямо на черево, припавши оком до шпарини в цій, наче дубовій, ляді.

Спочатку він нічого не побачив. Внизу, в хаті, було темно. Але потім до полю зору Лерки втрапила якась нерухома жеврина. Потім – ще одна… Ще… І ще… Жеврини складалися у малюнок сузір’їв, мерехтіли й вигравали у незнайомому нічому небі. Валерка сахнувся від ляди і, розмазуючи пил горища по щоках, розпочав терти очі, які аж засльозилися від напруги. І треба ж такому привидітись! Але, в будь-якому разі, вибиратися з горища на свіже повітря було конче необхідно. Не до ранку ж тут сидіти! Та й вранці… Коли ж то ще люди завітають до цього хутору!

Валерка обережно, намагаючись випадково не провалити слабку стелю, посунув до отвору, який утворив у даху – ??? – хати, впавши сюди. На мить завмер, збираючись із силами, а потім підстрибнув, намагаючись ухопитися за краї дірки.

Йому це майже вдалося, але раптом він відчув, як грузько, наче океан ртуті, усіма своїми часами та відстанями, ворухнувся Всесвіт і, спочатку знехотя, а потім впевненіше й впевненіше, посунув на нього усією своєю вагою. Грунт Конячої Могили зрушився у розкопі, знайшов отвір на його дні та й посипався крізь нього, потрапляючи, чомусь, не в належне за усією геологією з фізикою місце, а на горище баби Ксани, перетворюючи його на чергову могилу та й живцем ховаючи у ній Валерія Окрестіна.

Віг вже не кричав. Не галасував. Він тихесенько гарчав, хрипів, відпльовувався, намагаючись зробити бодай один ковток живлющого повітря і відчуваючи, як на криваві клапті розпочинає рватися його оскаженіле серце. Шерех піску… Рип балок… Гупання серця… Тріск під ногами… Чи кісток ніг?.. І раптом настала тиша.

Серце у грудях Валерки теж перестало битися якось раптом, немов, врешті решт, випурхнуло на волю з грудної клітки. Він не відчував свого тіла. Чи це тіло не відчувало його?.. Обережний порух вій… Сльоза на брудній щоці… Непевний погляд з напівзаплющених вій… І, зненацька – широко, у напівобличчя, розплющені очі.

У цих очах відобразились мільйони зірок величезної, такої, що на божевільному крені ковзала у глибини Всесвіту, близької галактики. А сам Валерка разом з мікроскопічною темною туманністю піску, що невідь як разом із ним опинилася тут і в нетрях якої вгадувалися обриси кентаврового черепу, повільно обертався навколо власної осі на околицях зоряного острову. Найближча зірка галактики чомусь здавалось розміром із невеличке яблуко. Хоча було до неї не менше декількох парсеків.

Валерка рвучко затамував подих. Але враз зрозумів, що дихати йому не хочеться. Більше того: він не відчуває у цьому потреби. Як не відчуває потреби й у своєму перемазюканому одязі, а не те що у міцному скафандрі, не дивлячись на те, що опинився у відкритому – до самого свого центру відкритому! – космосі. Було тепло, легко й запаморочливо. І, чомусь, спокійно. Може тому, що відпала, врешті решт, потреба “рефлексій на історію”, як висловилося обличчя, чий космос обмежувався краями маленького дзеркальця в Дьониній “копійці”, і прийшло розуміння чого іншого. Може, самої цієї історії?.. Чи того, що будь-яке життя є реакцією – а зовсім не рефлексією! – на смерть.

“Філософ!” – всміхнувся до самого себе Валерка і розкинув руки, наче крила, якими хотів обійняти усю цю дивну галактику, увесь цей всесвіт, разом з усіма їхніми зірками, планетами, зорельотами, у вигляді чи то примітивних земних ракет, чи то наворочених “літаючих тарілок”, диски яких, при погляді згори, можуть здаватися колами, перекресленими своїми діаметрами. А головне, він хотів обійняти увесь цей світ разом з усіма його істотами, людьми, кентаврами, або ще якимись, без різниці, які колись обов’язково зрозуміють одне одного. І, найголовніше, самих себе.

Валерка знову посміхнувся і спробував зайняти у своїй невагомості іншу позу, таку, щоб галактика висіла над його обличчям. Бо думати краще тоді, коли усі світи знаходяться віч-на-віч з тобою і думають пазом з тобою в унісон. Особливо тоді, коли часу для цього унісону та резонансу – хоч завались. Бо летіти йому до найближчої яблуневої зірки, летіти спокійно та не торопко (“Гідно”, – третього разу посміхнувся Валерка) не менше, ніж декілька тисяч років. Тобто, час і дійсно є.

А не віддалік від Лерки, серед хмарки піску, повільно обертався череп кентавра, інколи спалахуючи зеленкуватим смарагдовим світлом. Якось тривожно й метрономно. Немов малесенький маячок. Проблиск-проблиск… Пауза… Проблиск-проблиск… Пауза… Проблиск…

(1 votes, average: 5.00 out of 5)