ГОЛУБІ ОЛЕНІ – ОЛЕКСІЙ КОЛОМІЄЦЬ
Повість про кохання
На дві частини
ДІЙОВІ ОСОБИ
Оленка
Кравцов
Ковалиха
Скирда
Чорний
Ася
Вічний
Федір Іванович
Молода жінка
Біла Мафія
Дипломат
Адвокат
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Маленька хата. Посередині стіл у формі трикутника, кілька табуреток. Дерев’яна канапа покрита смугастою домотканою ковдрою. На білій стіні дивовижні, невправні і, може, саме тому такі виразні малюнки: серед них впадають в очі голубі олені. Попід стіною горщики, горщата, глечики. Пов’язані в маленькі снопики висушені трави, квіти. На канапі сидить Ковалиха, вишиває червоні квіти по білому полотні, їй уже за сімдесят, обличчя вольове, а глибокі зморшки надають йому аж надмірної суворості. Серед хати стоїть Оленка, барвисте платтячко, непокірні косички, пов’язані стрічкою, в руках велика, чимось схожа на неї лялька. Оленка прислухається, вона – ніби наполоханий птах, що ось-ось має злетіти. Пауза.
Оленка. Чуєш, бабо, затихло. Коли стріляли, мені аж морозно було, а затихло – ще страшніше стало. (Підходить, вглядається у вікно). Далеко щось горить, чуєш, бабо? Мабуть, німці села палять. (Повернулась до баби). Бабо, бабуню, давай тікати! Втечемо. Потім, коли їх виженуть, – повернемось. Чуєш, бабо? Наша хата край села, до нас перших і прийдуть. (Пауза). Тобі добре, ти не одну війну пережила, а в мене це перша, того й боюся. Не хочеш тікати, давай заховаємось у погріб! Наносимо туди їжі, подушки візьмемо, лампу. Чуєш, бабо? Адже прийдуть!
Ковалиха. Може, й не прийдуть.
Оленка. А чого ти фотографії десь подівала? Сала не стало в коморі, теж заховала… Бо знаєш, що прийдуть. (Наче аж сердито). Вдаєш із себе Наполеона – кругом бій іде, а тобі байдуже!
Пауза. Чути скрип хвіртки, голоси.
(Припала до шибки). Ой! Ідуть! Один, два, три. Іще… До нової хати пішли. Бабо! (Відскочила від вікна). Сюди один іде!
Ковалиха ніби не чує, продовжує вишивати. Заходить Скирда. Шинеля накинута на плечі, рука підв’язана, підборіддя теж забинтоване. Очі в нього, як чорні провалля. Пауза.
Скирда (говорить крізь зуби, не розкриваючи рота). Ключі!
Ковалиха, ніби тільки тепер помітила його, підвелся, подала ключ Скирді, той узяв і мовчки вийшов. Баба знову взялася за шитво.
Оленка (з полегшенням). Це наші. Говорить по-нашому, і шпала в петлиці. (Погладила ляльку). А ти, дурненька, злякалАся, хотіла навіть у погріб… Треба бути такою хороброю, як наша баба. (Знову підійшла до вікна). Когось понесли на носилках. А що, коли то вбитий? Бабо, чуєш? (Пауза). А цей знову йде!..
Заходить Скирда.
Скирда. В селі є лікар?
Пауза.
Оленка. Баба Ковалиха лікує. У неї і лікарі лікуються.
Скирда. Де вона?
Оленка (кивнула в бік баби). Он сидить.
Скирда. Комкора поранено! (Підійшов до Ковалихи, взяв у неї шитво, кинув на канапу).
Баба. підвелася, подивилася в очі капітанові, повільно склала полотно, пішла з хати. За нею Скирда.
Оленка. Цей, із шпалою, страшнючий, а баба його не боїться! (Прислухається). Знову хтось іде…
Заходить Кравцов, молодий солдат – гвинтівка через плече, пілотка збита на потилицю, шинеля напіврозстебнута, видно, не чекав тут когось побачити, а тим паче дівчину. Несподіваність зустрічі. Вражений красою Оленки, хлопець зупинився. Зупинився, дивиться, не може відірвати погляду від неї. Мов зачарований… Оленка теж задивилася, не відводить очей. Може, це й було те “з першого погляду”, що лишається навіки. Несподіваність, здивованість… а потім обоє наче аж зніяковіли…
Кравцов (швидко поправив пілотку, застебнув шинелю, підтягнув ремінь). Здрастуй!
Оленка (відступила крок, мов запрошуючи його в хату). Добрий вечір!
Кравцов (підніс руку до пілотки). Кравцов! (Уже з нотками “бувалого солдата”). Ординарець командира! (Зняв гвинтівку, поставив її в кутку, підійшов до столу, розглядає ляльку). Як її звати?
Оленка. Їлонка.
Кравцов (не дивлячись на Оленку). А тебе?
Оленка (вже опанувала себе, в голосі характерна для неї насмішка). Сьогодні мене теж можна називати Їлонкою.
Кравцов. А вчора як називалась?
Оленка. Роксолана.
Кравцов. А завтра?
Оленка. Жанна!
Кравцов (усміхнувся). Д’Арк?
Оленка. Так.
Пауза.
Кравцов. Війна, а вони в ляльки граються. Тиловики!
Оленка. Хто-хто?
Кравцов. Тиловики!
Г о л о с К о в а л и х и. Принеси води!
Оленка. Несу. (Вхопила відро, вибігає, у дверях спинилась, оглянулась на Кравцова).
Кравцов. Ох, і дівчина! (Пауза). І на малюнках такої не бачив! Оце дівчина! (Постояв, ще раз, ніби в уяві, подивився на неї). І в кіно такої не бачив! (Бере ляльку, розглядає).
Вбігає Оленка.
Оленка. Не займай!
Кравцов. Плаття їй сама шила?
Оленка. Іванушка!
Кравцов. Який Іванушка?
Оленка. Іванушка-дурачок, чув про такого? Він у мене служить.
Кравцов. У тебе що, не всі дома?
Оленка. Всі! Ще й зайві прибилися.
Кравцов (усміхнувся). Дивачка, досі з ляльками грається!
Заходить Скирда. Кравцов зніяковів від того, що лялька в руках.
Скирда (до Кравцова). Вічного!
Кравцов. Єсть! (Ставить ляльку на підлогу, вибігає).
Скирда поволі нахиляється, йому це важко, бере ляльку, якусь хвилину дивиться на неї, потім примощує на столі. Видно, затуманилась голова, опустився на табуретку, заплющив очі. Оленка боязко підступила до нього, щось хотіла сказати і не посміла. Вбігає Кравцов.
Кравцов (хотів відрапортувати, але глянув на капітана). Спить…
Оленка. Говорить так дивно і весь такий – зчорнілий…
Кравцов. Знала б ти його! Недавно він сам з кулеметом!.. Німці прямо на нього, а він строчить! Вони – в атаку, а він строчить! Німці так і не пробилися. Знайшли капітана непритомного біля кулемета. Весь закривавлений – і кулемет у крові, наче і він поранений… Капітана кулі – в руки, в груди, щелепу перебито… Він уже днів п’ять не їсть.
Оленка. П’ять днів?
Кравцов. Я бачив, як воду пив. Ліг і (жест) вливає потроху.
Оленка (щось приготувала в кухлі і несміливо підійшла до Скирди). Ось випийте, дядьку, вам легше стане…
Кравцов. Так його не розбудиш, він хтозна-коли й спав.
Оленка. Дядьку, просніться.
Скирда не чує.
Кравцов. Не дядько, а капітан! І будити його треба так! (Виструнчується і на весь голос). Товаришу капітан!
Скирда розплющив очі.
За Вічним послали!
Оленка подає кухоль. Скирда дивиться на дівчину своїм суворим поглядом, наче хоче збагнути, що тут діється.
Оленка. Випийте! Це молоко з медом. Їсти не хотітиметься і сили додасть. А вже після цього так заснете, що хай він кричить, хоч лусне, не проснетесь!
Скирда, що вже взяв кухоль, поставив його на стіл.
Кравцов. Нам спати не можна!
Оленка. То ви так би й сказали. У бабуні навар є, що сон як рукою зніме. (Бере глечика, наливає в молоко якоїсь рідини). Я на собі пробувала, три дні не могла заснути… Це такий напій…
Скирда деякий час стоїть, немов роздумує, а потім бере кухоль і виходить з хати.
Кравцов. Він ад’ютант комкора! Його всі бояться. У нього одна шпала, а бояться – в кого й дві, й три.
Оленка. І ти боїшся?
Кравцов. Ми, штабісти, звикли.
Оленка. Штабісти – це хто?
Кравцов. Командний склад.
Оленка. І ти склад?
Кравцов. Склад!
Оленка. А чого тебе взяли в склад?
Кравцов. Беруть тих… (Жест, хто має в голові).
Оленка. А ти маєш?
Кравцов. Можу поділитися.
Оленка. Скільки класів?
Кравцов. Студент.
Оленка. А років?
Кравцов. Двадцять три!
Оленка. Уже старий.
Кравцов. А тобі?
Оленка. Вісімнадцять.
Кравцов. Пацанка!
Оленка. Цього року в інституті вже була б.
Кравцов (оглядає стіни), В художньому?
Оленка. Подобається?
Кравцов. Трохи подобається, а трохи ні! Все і схоже, і ніби не з цього світу!
Оленка. Все з мого світу!
Кравцов. Дивачка!
Десь застрочили і замовкли кулемети.
Оленка. Знову!..
Кравцов (приховує тривогу). На флангах.
Заходить Скирда. Кравцов виструнчується.
Скирда. Омелу свіжу!
Оленка. Знаю. Це бабуні для ліків треба! Омела росте на в’язі, біля наших воріт.
Скирда повертається до Кравцова.
Кравцов. Єсть дістати омелу! (Виходить),
Скирда (довго, наче вперше побачив, дивиться на Оленку своїм суворим поглядом). Де батько?
Оленка. На фронті.
Скирда. А мати?
Оленка. Ще коли я була маленькою, їй робили операцію і… (Пауза). Може, вам іще молока?
Скирда. Тато пише?
Оленка. Давненько… (Перемагає душевний біль, по паузі). Вам зварити каші молочної? Я вмію.
Скирда. Не треба. (Підійшов до Оленки, поклав руку на плече).
Оленка. Німців не пропустите?
Скирда прийняв руку, відійшов від Оленки, промовчав. Вбігає Кравцов з омелою в руках. Видно, приховує біль.
Кравцов. Єсть омела!
Скирда пильно дивиться на Кравцова. Пауза.
Скирда. Кравцов, зніміть шинелю!
Кравцов. Товаришу капітан!.. (Під суворим поглядом капітана знімає шинелю, кладе на табуретку),
Заходить Ковалиха, мовчки спостерігає.
Скирда. Зніміть гімнастерку!
Кравцов (оглянувся на Оленку). Товаришу!.. (Спіткнувся об погляд Скирди, знімає гімнастерку, тепер видно пов’язку, через яку просочилася кров). Це тільки дряпонуло. Їй-богу, дивіться, я можу зарядку робити. (Робить вправи).
Оленка. Кров!..
Кравцов. Ліз за омелою і пов’язку зрушив.
Ковалиха підійшла, оглянула пов’язку. Торкнулася чола. Скирда подивився на Ковалиху, ніби запитав: “Що робити?”
Ковалиха. Гарно перев’язано. Хто?
Кравцов (швидко одягається). Вічний! Він усе вміє.
Ковалиха. Скільки тобі років, хлопче?
Кравцов (зам’явся, подивився на Оленку, на Скирду). Скільки мені років?..
Ковалиха (зняла з нього пілотку і наче відповіла на його запитання). Дев’ятнадцять.
Кравцов. Завтра двадцятий піде.
Ковалиха (до Оленки). Дай хлопцеві повечеряти. (До Скирди). Начальнику твоєму зараз не можна розмовляти, не треба ні з ким бачитись, нікого не чути, і на поріг щоб ніхто!
Скирда. Єсть!
Ковалиха виходить, за нею Скирда.
Кравцов (йому аж жарко стало). Ну й баба в тебе. Вона що, ворожка?
Оленка (схвильовано). Ти поранений? Тобі боляче?
Кравцов. Дрібниці.
Оленка. Давай я тебе лікуватиму. Баба – комкора, а я – тебе.
Кравцов. Мене лікувати? Я хоч і сьогодні в бій!
Оленка. Лоша.
Кравцов. Що?!
Оленка. Я тебе називатиму лошам.
Кравцов. Легше, громадяночко. А то попрошу звідси.
Оленка. Мене з моєї хати?
Кравцов. Час воєнний – і ця хата мобілізована! Ви що, куркулі? Дві хати маєте.
Оленка. Це-мій палац! А то – хата.
Кравцов (оглядає хату, усміхнувся). Палац! А живете де?
Оленка. День – у палаці, а день – у хаті.
Кравцов. Прийдуть німці і хату і палац спалять.
Оленка. Не відступайте – не прийдуть!
Кравцов. Про Кутузова чула? Отак і ми.
Оленка. Аж до Москви.
Кравцов. Військова таємниця.
Оленка. А ти герой! Поранений і не признався.
Кравцов. У нашій частині всі герої.
Оленка. А як називається ваша частина?
Кравцов (подумав). Енська.
Оленка. Енська? Назва якась дивна. Будемо вечеряти.
Кравцов. Я не голодний.
Оленка. Так і повірю. (Подає на стіл хліб, молоко). Хочеш борщу?
Кравцов. Хто ж вечеря борщ?
Оленка. Сало є. (Подає на стіл). А що ти любиш?
Кравцов. Солдат любить добавку.
Оленка. З’їж це, добавлю. Як тебе звати?
Кравцов. А яке ім’я тобі подобається?
Оленка (подумала). Максим!
Кравцов. Називай Максимом. Я теж хочу мати кілька імен.
Оленка. Сідай вечеряти, Максиме, і я з тобою.
Сідають за стіл.
Кравцов. Стіл якийсь чудернацький.
Оленка. Я погано знала геометрію, і тато мені зробив стіл трикутником. Як наочне приладдя до теореми Піфагора.
Кравцов. Дивний батько!
Оленка. Увесь в мене.
Кравцов. І малювати він навчив?
Оленка. Він у мене і столяр, і маляр.
Кравцов. Я теж столярую. Стіл собі зробив, шафу.
Оленка. Хвастаєш!
Кравцов. Колись поїдемо після війни до мене, побачиш.
Оленка. Оце тільки про те й думаю, як до тебе приїхати. Справді сьогодні твій день народження? Може…
Кравцов. Ні, не збрехав – сьогодні стукне дев’ятнадцять! Піде двадцятий. Летять роки!
Оленка. То будемо справляти день народження. Тільки випивки у мене немає.
Кравцов. У мене є трохи розведеного спирту. Але взнає капітан – уб’є на місці!
Оленка. Ти любиш випити?
Кравцов. Ні.
Оленка. А я раз була п’яна, на випускному…
Кравцов. Що ж ти робила п’яною?
Оленка. Цілувалася з хлопцями… (Пауза, всміхнулася). В записках. Гра така є. А ти пам’ятаєш випускний?
Хата затемнюється. На
Авансцену виходить Скирда, назустріч – Вічний.
Вічний. Рядовий Вічний за вашим наказом прибув!,
Скирда. Поранений?
Вічний. Майже ні, товаришу капітан!
Пауза.
Скирда. Завдання.
Вічний. Слухаю, товаришу капітан!
Скирда. Ручний кулемет, побільше дисків – і на дорогу, де місток. Знаєш?
Вічний. Примітив.
Скирда. Поки не відійдемо, тримайся!
Вічний. Єсть! (Пауза),
Скирда. Можеш не повернутися. (Пауза). Солдатську книжку! (Довга пауза). Діти є?
Вічний. Двоє. (Подає книжку). Хлопчики.
Скирда (не бере). Пошлю іншого.
Вічний. Візьміть!
Скирда. Подумав?
Вічний. Війна!.. Що ж тут думати…
Скирда (бере книжку). Одному важко буде. Візьми з собою Кравцова.
Вічний. Я сам!
Скирда. Кравцов не боягуз!
Вічний. Знаю. Але він молодий, йому ще жити… Піду, товаришу капітан. (Виходить).
Скирда. Війна священна, і солдати святі!
Висвітлюється хата. За столом Оленка, Кравцов. На столі горить свічка.
Оленка. На випускному я танцювала, танцювала! (Дивиться на Кравцова). Давай потанцюємо, Кравцов!
Кравцов. Без музики?
Оленка. Згадаємо ту, що на випускному.
Виходить із-за столу. Кравцов несміливо торкнувся стану Оленки, повільно танцюють, а десь далеко народжуються звуки вальсу. Кравцов нахиляється, мов хоче поцілувати Оленку, дівчина відсторонюється, обоє зупинилися. Мовчать.
Кравцов. Закінчиться війна – зустрінемося. Побачиш, приїду!
Оленка (посміхнулася). Квитка не дістанеш.
Кравцов. А я не поїздом.
Оленка. Літаком?
Кравцов. Я приїду до тебе… (Зупинився, потім глянув на голубих оленів). Ось на них, на голубих оленях! В заметіль таку, що тільки в нас буває, – непроглядну, як білий дим. На голубих оленях! Вони мчатимуть, як ось ці… Вітром мчатимуть!
Оленка. Голубих оленів не буває, я їх придумала.
Кравцов. Раз ти придумала, то вони є! І я їх знайду! Приїду і скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д’Арк, поїхали!..
Оленка. Куди?!
Кравцов. Світ дивитися! Я тобі покажу такі дивовижні краї!
Оленка. А ти їх бачив?
Кравцов. Снилось або уявляв! Може, поїдемо в чужі землі допомагати революцію робити?
Оленка. Не боїшся?
Кравцов. Я… Та от завтра бій, і я піду! Хай уб’ють, не боюся!
Оленка (тихо). А хто до мене приїде?
Кравцов (подумав). Ні. Я виживу! Щоб до тебе повернутися!
Оленка. Виживи, Кравцов!
Пауза. Заходить Ковалиха, пильно подивилАся на них.
Ковалиха (до Оленки). Пора спати. До сусідів іди.
Оленка (підвелАся). Іду…
Кравцов (теж підвівся, до Оленки). Ми завтра переходимо на інші позиції.
Оленка. До побачення… (Виходить).
Ковалиха. “На інші позиції” – командир… Лягай спати!
Кравцов. Я на посту.
Ковалиха. Спи – не вкрадуть. (Виходить. З порога). Свічку загаси, коли лягатимеш, а то ще пожару наробиш.
Кравцов (ходить по кімнаті). Я найду її після війни! Знайду!.. А може, я їй не сподобався? Я ж некрасивий. Бач, лошам мене обізвала. Може, я й схожий на лоша. Стрижений. Нічого! За війну я ще таке волосся відпущу! (Пауза), До сусідів пішла… Де ті сусіди? Де її знайти?
Непомітно для Кравцова заходить Оленка.
Оленка. Я тут…
Кравцов підбігає до неї, хоче обняти – і не сміє, опускає руки.
Оленка. Не хочеться спати.
Помовчали.
Кравцов. Їлонка… А завтра будеш Жанна. Дивна ти… Придумала – кожен день нове ім’я!..
Оленка. А квіти ж мають по кілька назв. Є така квітка. Любка дволиста, а ще вона називається нічниця, нічна фіалка, І ще вона має назву, знаєш яку? (Пауза). Люби-мене-не-покинь…
Обоє зніяковіли, мовчать. Чути вальс.
Затемнення.
На авансцену виходять Ковалиха і Скирда.
Ковалиха. Лікаря немає… Таке у вас військо!
Скирда. З оточення виходимо.
Ковалиха. Довоювалися.
Скирда. Як поранені?
Ковалиха. Чоловік тридцять треба тут лишити.
Скирда. Ранком німці увійдуть.
Ковалиха. Люди розберуть, приховають.
Скирда. Спасибі.
Ковалиха. Розпорядися, щоб зброю і що положено забрали у них.
Скирда. Єсть!
Ковалиха. Спирту дістань. Рани нічим промивати.
Скирда. Немає.
Ковалиха. А ти дістань! Треба!
Скирда. Єсть!
Розходяться в різні боки. В тиші десь здалеку чути поодинокі постріли, короткі черги і звуки вальсу. Переміна світла.
На тапчані сидить Ковалиха, в руках-зім’яте полотно з червоними квітами, обличчя наче закам’яніло, стало ще суворішим. На столі горить свічка. Заходить Скирда. Пауза.
Скирда. Спасибі. І від командира корпусу подяка. (Пауза). Не журіться. Ми ще повернемось!..
Пауза.
Ковалиха. Вам, командирам, матері віддали дітей своїх, дітей довірили… А ви втікаєте, і їх втікачами зробили. Втікачами і… (Пауза). Насміявся ваш солдатик… над онукою. Над Оленкою насміявся.
Скирда (його аж хитнуло від несподіванки). Брехня.
Ковалиха (підняла на Скирду важкий погляд). Я багато прожила… для такої брехні.
Скирда. Хто? (Не то запитав, не то відповів). Кравцов… (Пауза). Де Оленка?
Ковалиха. Не знаю, куди понесла свій сором.
Скирда (хрипло). Трибунал!..
Ковалиха. Її батько в перші дні загинув… Я не сказала, душу її берегла. (ПідвелАся). Вам би трибунал! Щоб матері судили…
Пауза.
Скирда ступив до Ковалихи.
Чого печеш очима, скажений!
Скирда (якимось чужим голосом). Я сам… Без трибуналу… Сам!.. (Виходить).
Пауза.
Ковалиха. Скажений… (Виходить за ним).
Через деякий час в хату вбігає Кравцов, видно, вкрай схвильований. Зупинився. Швидкий погляд, наче щось шукає… Схопив відерце з фарбою, пензель і великими літерами написав на стіні: “Кохаю… Чекай! Кравцов”. Ще раз оглянув, ніби хотів на все життя запам’ятати палац Оленки, – і вибіг.
Сцена темніє.
Десь далеко кулеметна черга. Вибухи. Іде бій. Розпанахав темряву крик Скирди: “Мовча-а-ать!!!” Освітлюється авансцена. На віддалі стоять один проти одного Скирда і Кравцов. Кравцов з гвинтівкою за плечима. Зблідле, аж крейдяне обличчя, згорблений, наче старий… Скирда впився в нього поглядом. Довга, занадто довга для них обох хвилина. Скирда повільно виймає з кобури наган… Кравцов знімає з плеча гвинтівку, обережно, ніби вона зі скла, кладе її на землю, зняв пілотку, затис її в руці і виструнчився. Скирда підняв руку з наганом. Між ними вже стала смерть. Цієї хвилини заходить Вічний. Тримаючи за дуло, тягне ручний кулемет, зупинився… повів поглядом на Скирду, Кравцова, потім зробив два кроки, наче п’яний, і впав між ними…
Затемнення.
Десь покотився бій і затих… Поволі, наче входить світанок, освітлюється хата. Оленка стоїть біля вікна, опустила голову. Ковалиха сидить на канапі, дивиться на неї.
Ковалиха (тихо). Збезчестити себе у вісімнадцять літ…
Оленка. …Вже казала тобі. Я кохаю його! (Пауза. Глянула бабі в очі). Чуєш, бабо, кохаю! (Пауза). І він… (Жест у бік слів, написаних Кравцовим).
Ковалиха. Три слова. Залишилися тільки слова…
КАРТИНА ДРУГА
Хата. За столом лейтенант Чорний. Молодий чубатий красень. На столі, поверх розкиданих паперів, лежить пістолет. По другій бік столу стоїть Оленка, її важко впізнати. Великі чоботи, подертий кожушок, пов’язана вовняною хусткою. Видно, дуже стомлена. Лейтенант спідлоба дуже суворо, на його погляд, дивиться на дівчину. Пауза.
Чорний. Почнемо спочатку?
Оленка. Як хочете.
Чорний. Будеш правду говорити?
Оленка. Буду.
Чорний. Не казки розповідати, а правду!
Оленка. Правду.
Чорний. Від населеного пункту, в якому ти проживала, до фронту – чотириста кілометрів!
Оленка. Не знаю, може, й чотириста.
Чорний. Як ти добиралась?
Оленка. По-всякому.
Пауза.
Чорний (намагається бути витриманим). Ти перейшла фронт?
Оленка. Перейшла.
Чорний. За завданням?
Оленка (помовчала). За завданням.
Чорний. За чиїм?
Оленка. За своїм.
Чорний (різко). Не крути! Хто послав?
Оленка. Сама себе послала.
Чорний (схопився, але потім знову сів. Пауза). Одна перейшла чи з групою?
Оленка. Одна.
Чорний. Який об’єкт тебе цікавить? Тут, на фронті?
Оленка. Енська частина.
Чорний. Ти така наївна, така хитра, чи гадаєш, що я вже такий телепень? Перейшла фронт! Ми язика не можемо взяти, а вона перейшла фронт! Тобі фріци придумали легенду ні к чортовій матері!? (Вдарив кулаком по столу). Завдання, шифр, зв’язки!.. Викладай, коли хочеш жити!
Оленка. Чого ви кричите? (Розв’язала хустку, вона упала на плечі).
Чорний (схопився, бігає по хаті, поглядаючи на Оленку, зупинився). Коли зайшла у ваше село, як ти називаєш, енська частина?
Оленка. Перед вечором.
Чорний. А пішла з села?
Оленка. На світанку.
Чорний. То ти знайома була з тим солдатом десять годин?..
Оленка мовчить, схилила голову.
І так покохала його, що прийшла шукати милого аж на фронт. (Пауза. Посміхнувся). А може, фріци і не дурні… Складаючи легенди, діяли за принципом: чим невірогідніша брехня, тим більше схожа на правду! (Пауза). За яку плату вони тебе купили?
Оленка (подивилася на лейтенанта). Ви таке говорите, ніби божевільні.
Чорний. Ти… (Стримав образливе слово. Бере зі столу папірець). Твій?
Оленка. Так.
Чорний. Тут написано: “Здрастуй, Кравцов!” Що це таке?
Оленка. Хотіла написати йому листа.
Чорний. Чому не дописала?
Оленка. Не знала, що далі писати.
Чорний. Не знаєш, де він, а листа пишеш?
Оленка. Так.
Чорний. Може, він теж шпигун?
Оленка. Шпигун… У вас не всі дома.
Чорний (скипів). Востаннє попереджаю: або кинь брехати, або прощайся з білим світом. Іди подумай!
Оленка виходить.
(Ходить по кімнаті, потім зупинився, розмовляє сам з собою). Лейтенант Чорний, давай поговоримо з тобою наодинці. Уяви: ти не особист, а звичайна собі людина, і тобі розповіли звичайну життєву історію. В селі зупинилась військова частина, яка виходила з оточення. Молода дівчина закохалася в молодого солдата. Закохалася до червоних вогників. Солдат пішов – а вона, ризикуючи життям, розшукує його. Повірив би? Хтозна… (Пауза). Давай тепер підійдемо до цієї справи з другого боку – ставлю себе на її місце… Моя Тамара на фронті, а я лишився в тилу. Потопав би за цотириста кілометрів, щоб перейти фронт, щоб знайти її, знаючи: мене в цій подорожі можуть коцнути. Ну, скажи, лейтенанте, пішов би? Говори, тут немає нікого!.. Ні! Не пішов би… В тилу зв’язався б з партизанами або з підпільниками і воював би з фріцами… А якби не Тамара, а Люся? Теж не пішов би. (Пауза). А може, моє кохання, як кажуть, не з тієї опери?.. Десь глибоко в душі ти віриш цій красивій дівчині. В неї чисті, невинні очі… (Бере зі столу комсомольський квиток). Вона прийшла з комсомольським квитком… (Розглядає квиток). Видно, у восьмому класі вступала в комсомол. На фото ще зовсім дитя. (Пауза). А коли вона справді так кохає? Але ж, товаришу лейтенант, ворог підступний… Хтось мав рацію, коли сказав: краще розстріляти десятьох невинуватих, ніж помилувати одного шпигуна. Відкинь лірику, лейтенанте… (Рішуче відчинив двері). Заходь!
Заходить Оленка, зупиняється посеред хати, втомлена, аж хитається.
Чорний. Може, тобі води?..
Оленка. Я її напилася досить, поки перепливала… (Пауза).
Лейтенант ходить по кімнаті, потім сідає за стіл. Перемагає вагання.
Чорний. Слухай, “закохана”… Тебе треба було б до стінки… але я відпускаю. І котись від фронту подалі! Чого стоїш, світиш очима?!
Оленка (простягає руку). Квиток.
Чорний (подає квиток). Візьми.
Оленка виходить.
Який з мене особист? Подам рапорт, на передову в піхоту піду, там легше. А дівчина гарна… (Пауза). Фронт, а мені дівчата в голові. Кінчиться війна – закохаюсь у сто дівчат, у сто і не менше.
Ліворуч сцени опускається наче аркуш паперу в клітинку… На ньому – проекція листа:
“Здрастуй, Кравцов!.. Я вже теж в армії – стою, регулюю…”
Чутно, поряд пролягає дорога, гуркіт машин, голоси: “Чого приглядаєшся, красуня?”, “Свого пізнаєш!”, “Катюша, привет!”, “Брось в кузов пару улыбок!”, “Маша, привет с Гурзуфа!”.
“…Сотні тисяч пройшли, проїхали повз мене, а тебе не побачила… І ще боюсь зустрітися з тим пришелепкуватим лейтенантом…”
Згасає лист.
Освітлюється фронтова землянка.
За саморобним столом сидить старший лейтенант Чорний. Ася, капітан медичної служби, молода жінка, перев’язує йому руку.
Чорний. Якщо вже саме медичне начальство перев’язує, – заживе. (Пауза. Дивиться на Асю). Очі у тебе, як шахти – і дна не видно.
Ася. У твоєму батальйоні є обморожені?
Чорний. Добре, що на війну посилають і красивих жінок, – воювати легше. (Несподівано для Асі обняв її здоровою рукою і поцілував. Ася, наче між іншим, дала йому ляпаса і продовжує перев’язку. Чорний потирає щоку). Це замість таблеток, щоб температуру збити. Ася Михайлівна, вдар у другу щоку для симетрії.
Ася (кінчила перев’язку). Післязавтра на перев’язку.
Чорний. Тобі б десь у театрі за роялем сидіти – ручки до біса хороші,, а ти на фронт. А тут кулі, як бджоли над гречкою, літають, дзижчать, ще якась ужалить. А поки цього не сталося… (Знову хоче її обняти, Ася знову дає ляпаса).
Ася. Ніби й затишшя на позиціях твого батальйону, а поранених чимало.
Чорний. З лівої ти б’єш слабкіше… Просись у госпіталь тиловий – на передовій своє вже відробила.
Ася (строго). Товаришу старший лейтенант!..
Чорний. Зрозумів – відставить лірику. Обморожень поки що немає. А поранені є, і чимало – для затишшя… Німці снайпера десь примостили. Нічого. Командування обіцяє і мені снайпера дати.
Заходить Оленка в кожусі, валянках, у шапці. Через плече гвинтівка.
Оленка. Товаришу лейтенант, прибула у ваше розпорядження!
Чорний (глянув на Оленку, потім аж нахилився вперед, не вірить своїм очам). Товаришу капітан медичної служби, галюцинації можуть бути від такої рани, як у мене? (Підвівся, підійшов до Оленки). Це ти?!
Оленка. Я.
Чорний. Знову до мене?
Оленка. У ваш батальйон.
Ася. Ви знайомі?
Чорний. Родичі. (До Оленки, строго). Документи!
Оленка подає солдатську книжку.
Як ти потрапила на фронт?
Оленка. Попросилась… взяли.
Чорний. Знайшлись такі, що повірили?
Оленка. Як і ви колись, товаришу лейтенант!
Чорний (поправив). Старший лейтенант! Я тобі й зараз не вірю. Візьму й відкомандирую…
Оленка. Фронт великий, робота знайдеться.
Чорний (розглядає книжку). Регуліровщиком була, тепер снайпер. Училася?
Оленка. Училася.
Чорний. Я тебе ще по всіх статтях перевірю. Підкріплення називається. Не вірю я в патлатих солдатів.
Ася. Старший лейтенант!
Чорний. Не про тебе мова.
Ася (підходить до Оленки). Будемо знайомі. Ася.
Оленка (подає руку). Оленка…
Чорний. Підкріплення! Оленка…
Ася. Будеш жити в цій землянці.
Чорний здивовано глянув на Асю.
Чорний. Це не ваша резиденція, а мій батальйон, і господар тут я. Житимеш у першій роті.
Чути голос. Товаришу старший лейтенант, прибув начальник штабу.
Чорний. Іду!.. (До Оленки). Гаразд, лишайся тут. Котелок, ложка, кухоль, сподіваюсь, є, а кухню носом почуєш. (До Асі). Ходімо, капітане медичної служби, проведу тебе, щоб бджола не вкусила.
Ася (до Оленки). Я до тебе буду заходити. Розташовуйся, відпочивай.
Чорний (виходить з Асею. Ще раз подивився на Оленку). Підкріплення!..
Оленка лишається сама, втомлено опускається на ослінчик. Затемнюється землянка, висвітлюється лист:
“…Здрастуй, Кравцов!.. Вбила першого німця, людину вбила, а мене поздоровляють… Ось яка вона, війна… Морози страшні, а ти, Кравцов, я ж знаю, ходиш розхристаний. Бережись простуди і кулі бережись… Наступаємо, міняємо землянки, а вони схожі, як сестри. Батальйон наш інтернаціональний – зі школи знала, що в нас багато народів, а тут на очі побачила. Всі мови почула. В атаку ідуть на одній: “За Советскую Родину!” Повар-черкес, молодий, красивий, танцює, як бог. Обіцяв у День Перемоги нам десять баранів засмажити…”
Характерними звуками “морзянки” через лист проповзає телеграфна стрічка:
Отдел учета персональних потерь сержантов солдат Советской Армии сообщите имя отчество Кравцова
Зникають лист і телеграма, висвітлюється землянка. Оленка сидить на ослінчику, без кожушка, на грудях орден Вітчизняної війни 2-го ступеня. Заходить Чорний, кожух розстебнутий, шапка на потилиці… зупинився, запалює цигарку.
Чорний. Заходить бойовий командир, треба підхопитись – очима їсти начальство, а вона не помічає. Чому? Тому що я сам розбалував. А чому розбалував? Тому що для мене патлатий – то не солдат… (Підійшов до Оленки, ледь не торкнувся її грудей, вона вдарила його по руці). Чого ти, кішка стозуба, – я хотів ордени роздивитись… Ще молоко на губах, а уже орден… Скільки ти коцнула фріців підраховують, а скільки я – нема нікому діла. Мені положено. Пишеш?
Оленка. Пишу.
Чорний. Шукаєш?
Оленка. Шукаю.
Чорний. Де папір береш? Начштабу привозить?..
Оленка. Начштабу.
Чорний. Ти його теж через свої оптичні (жест) на мушку взяла. Кравцов тебе любить, начштабу тебе любить, і я тебе люблю. Сьогодні навіть снилось, цілував тебе. Розповісти – як?
Оленка. Не треба.
Чорний. Краще покажу. (Обнімає Оленку, ніби хоче поцілувати, Оленка вирвалась). Кинь думати про свого Кравцова. Скажи начштабу, хай не приносить папір – покохай (жест, мовляв) мене, ми з тобою по-сімейному до Берліна…
Оленка вперше звела погляд на Чорного.
Чого націлилась оптичними?
Оленка. Коли будете давати рукам волю або говорити всяке… пристрелю!
Чорний (аж відсахнувся). Ти що! Від тебе всього можна чекати. Пожартував! (Пауза). До Берліна ще далека дорога. Он до млина не дійдемо. Стояв млин, діти на ньому гралися, і хто знав, що у війну він буде висотою сто тридцять сім… Через нього вчора… сорок солдатів не повернулося з атаки. На який хрін ця висотка!.. Десь комусь на карті муляє очі. Але їм видніше. Твій начштабу теж в атаку з солдатами ходив… Безстрашна особа…
Заходить Ася.
(Схопився, напівсерйозно виструнчився, відрапортував). Здравія желаєм, товаришу капітан медичної служби! У довіреному мені батальйоні…
Ася. Сидіть.
Чорний. Єсть сидіти!
Оленка. Чого ви так довго не заходили?
Ася. Роботи багато. (Засміялася).
Чорний. Чого вам смішно, Асю Михайлівно?
Ася. В мене є один санітар, колишній бригадир колгоспу, так він каже, що на фронті теж треба трудодні ввести. Бо є ліниві і роботящі, відважні і так собі… Між іншим, він хоче прийти побачити тебе, Оленко. Каже: “Що воно за дівчина?”
Чорний. Яка слава про тебе йде…
Ася. Тобі теж нічого ображатися… Ордена одержав?..
Чорний (розпахує кожуха). Ось, новенький.
Оленка. А не казали.
Чорний. Я скромний, а мене Ася не любить, Оленка застрелити обіцяє. Німці теж думають, як би мене вбити… От життя!..
Чутно голос. Товаришу старший лейтенант, начштабу приїхав.
Чорний (до Оленки). Це ти його приманила, інші батальйони живуть спокійно, а в мене гості ледь не кожний день. Іду-у! (Виходить).
Пауза.
Оленка. Начштабу справді часто заходить. Зайде, помовчить, помовчить і піде.
Ася. Кажуть, його дружина з якимось тиловиком втекла.
Оленка. Звідки взнали?
Ася. Жінки ж є на фронті. Для держав бувають таємниці, а для жінок – не буває. Вони знають, що й до тебе начштабу заходить.
Оленка. Ще поговір піде…
Ася. Ні, вони знають, що Кравцова шукаєш.
Оленка. А ви одружені?
Ася. Не встигла.
Оленка. А родина у вас велика?
Ася. Велика, дуже велика… Від прабабусі до правнучки… Де вони тепер? Розвіяла війна людей.
Оленка. А у мене тільки бабуся лишилася… Не пускала з дому…
Ася. А ти втекла?
Оленка. Бабуся знала, що я хочу тікати… Але вдавала, що не відає. Тільки татову похоронку на столі поклала.
Пауза.
Ася. Давай після війни зустрінемось… Фронтові друзі – це вже більше, ніж родичі.
Оленка. Обов’язково. І нашого комбата відшукаємо… Не уявляю його в мирний час. Він орденів має багато. Буде якимось начальником.
Ася. З орденами тепер стільки, що для них посад і на всьому світі не вистачить… Кожен повернеться до своєї роботи. Я ось – у лікарню.
Оленка. А я куди? Ніякої професії.
Ася. В інститут поступиш.
Оленка. Все забула (усміхнулася), крім теореми Піфагора.
Ася. Не журись, Оленко… Гірше позаду. Тепер ми не тікаємо, а наступаємо… Розгромимо фріців, життя буде уявляєш яке?
Оленка. Не уявляю.
Ася (усміхнулась). Я теж… Ну, бувай, Оленко, піду. Треба приготуватися до бою. Випаде вільний час – навідайся до мене. (Виходить).
Заходить Федір Іванович, в ньому зразу вгадується кадровий офіцер. При появі майора Оленка підхопилася.
Федір Іванович. Як життя, Оленко?
Оленка. Добре, товаришу майор.
Федір Іванович (підходить до Оленки, дістає з кишені рукавички). Це вам… як снайперу… пригодиться. А це папір…
Оленка (приміряє). Які теплі… Якраз на мою руку… Спасибі, Федоре Івановичу. І за папір спасибі…
Федір Іванович сідає, запалює цигарку. Довга мовчанка.
Федір Іванович. (мабуть, не знаходить слів). Як життя, Оленко?
Оленка (усміхнулась). Ви вже питали. Добре, товаришу майор! (Довга пауза). Федоре Івановичу, пробачте. Може, не треба було цього говорити… Ви… не заходьте так часто до мене. Можуть не так подумати…
Федір Іванович. Розумію!.. (Піднявся, видно, хотів щось сказати, але чи передумав, чи не зміг). До побачення. (Виходить).
Оленка. Мабуть, надаремно я так. І скучати буду за ним, за мовчазними бесідами…
Заходить Чорний.
Чорний. Про що ти говорила з ним, хотів би я знати.
Оленка. Не скажу.
Чорний. Я думав, що, крім наказів, начштабу нічого не вміє говорити. А з тобою, бач, балакун.
Оленка. Балакун.
Чорний. Математик війни… А з тобою говорить про любов?
Оленка. Говорить.
Чорний. Не вірю… (Пройшовся по землянці). Сьогодні у вісімнадцять нуль-нуль знову будемо брати той проклятущий млин – висоту сто тридцять сім… Ну, як доберемось, я власними руками порубаю його на тріски і спалю… (Пауза). Ні, не спалю, хай останеться дітям гратися… А через цю іграшку десятки батьків не повернуться додому…
Затемнення.
Чути віддалений бій. Тиша. Висвітлюється лист.
“…Задивилася на журавлиний ключ і прогледіла німецького офіцера. Він ніколи й не довідається, що журавлі врятували йому життя.
…Дві доби була в своєму “гнізді”. Повар сам, без наказу, вирішив принести мені гарячої страви і не доповз. Убили черкеса…”
Висвітлюється землянка. Оленка чистить гвинтівку. Заходить Вічний.
Вічний. Можна?
Оленка. Заходьте.
Вічний. Прийшов познайомитися, подивитися, що воно за снайпер. Ася Михайлівна дозволила, то й прийшов.
Оленка. Сідайте.
Вічний (з неприхованою цікавістю дивиться на Оленку). Таке дівча, а роботяще на війні! Я б тобі по три трудодні за один день писав. Дав бог очі зіркі, чи як? Прицілишся, і немає фашиста?
Оленка (усміхнулася). Прицілюся, І немає.
Вічний. З першого дня на фронті, а такого дива не бачив. Дівча – і стільки поклало. А чого мало орденів? Я б тебе ними обвішав, як генерала. І звання – старший сержант – мале.
Оленка. А яке б ви мені дали?
Вічний. Капітан, чи що… Я тобі, Оленко, гостинця приніс. (Починає виймати з усіх кишень). Ось духи, пахнуть, як конвалії. Ось шарфик – обв’яжеш шию, не буде холодно. Рукавиці хтось добрячі зв’язав, шкарпетки вовняні, хусточка з квіточкою, котушка з голкою, щось розірветься – зашиєш. Горілка, настояна на калині, – тобі ж на снігу лежати, а воно ковтнеш і тепліше стане…
Оленка (здивовано). Де ви набрали всього?
Вічний. Посилки з тилу присилають, то я й… Давно збирався в гості до тебе прийти. А це олівці, конверти – пиши, кому хочеш. Є кому писати?
Оленка. Нікому.
Вічний. На окупованій? Сама звідки?
Оленка. З Полісся… Є там таке село Піски…
Вічний. Проходив я, коли відступали через Полісся, якесь і село Піски проходив, там ми ночували… Та Пісків чимало на Україні!
Оленка. Може, то наше село й було?
Вічний. Може… Ми в тому селі тільки ніч були… Там нашого комкора якась бабка на ноги поставила…
Оленка (аж стрепенулася, так вразила її надія). Кравцова!.. Кравцова! Знали такого?
Вічний (вражений, пауза). Знаю… Ти… А ти не Їлонка?
Оленка. Він! Це він! А я Їлонка… Тоді була Їлонка.
Вічний (опустився на ослінчик). Оце так… Кажуть, снаряди в повітрі зустрітися можуть, а щоб люди отак…
Оленка. Де він?
Вічний. Слава богу, що ти така, слава богу…
Оленка (схопилася, кинулася до Вічного). Кажіть!..
Вічний. Тобі приніс, а сам попробую. (Відкриває пляшку, наливає собі в кухоль). Отаке буває
Вічний. Кравцов – імені так і не знаю… Був там Кравцов чи ординарцем, чи просто при штабі. Коли відступали – розшарпали нас, розбили, – все перемішалося… Геройський хлопець Кравцов! Якось ад’ютант комкора, капітан Скирда, хоробрий і безстрашний чоловік, сам з кулеметом німців затримував… Ми відступали… А він на тій стороні річечки й залишився… Фашисти б’ють, не підступити, а Кравцов вужем проліз і витяг ад’ютанта, можна сказати, з того світу… Та попросив не казати, що він врятував… Не знаю чому. Може, тому, що ад’ютант не любив, коли хтось хвастав своїм героїзмом. І Кравцова тоді куля зачепила – я його перев’язував. Теж хлопча просило, щоб не знали про його рану-хотів у строю залишитися. А потім… ти знаєш (пауза)… Я не вірю, щоб він щось погане… Якщо й було, то по-доброму…
Оленка. Я кохаю його.
Вічний. Тоді й треба було сказати… А то десь забігла…
Оленка. І сама не знаю, чому втекла тоді. Баби злякалася.
Вічний. Коли вийшли з оточення, Кравцова – в штрафний чи в маршову роту.
Оленка (тихо). Де він тепер?..
Вічний. Якщо зостався живий – десь воює!
Заходить Чорний. Вічний схопився, виструнчився.
Чорний (глянув на стіл). А це що за галантерея? (Повів поглядом на Вічного).
Вічний. Рядовий Вічний!
Чорний. Рядові всі вічні.
Вічний. Так точно, товаришу старший лейтенант, рядові вічні. Вічні, бо їх без ліку.
Чорний. Філософствуєш?
Вічний. Потроху. Дозвольте йти?.. (До Оленки). До побачення, дочко. Ще зайду, а ні, то ти навідайся, поговоримо. (Вийшов).
Чорний. Учора Ася Михайлівна відчубучила. Щоб, мовляв, ближче до поранених, так вона прямо в пекло полізла, ну, її й стукнуло. (Жест). Ось цими руками виніс, на щастя тільки оглушило. Очуняла… Жінки живучі, це їхня перевага. (Подивився на дівчину). Що з тобою?
Оленка. Нічого.
Чорний. Захворіла?
Оленка. Здорова.
Чорний. Краще б ти захворіла. (Помовчав). Проти позицій сусіднього батальйону діє німецький снайпер. Вже комвзводу… І бійців, як куропаток… Снайпера нашого теж пришив. Наказ зі штабу…
Оленка (підвелася). Слухаю!
Чорний. Маскіровочка там не перший клас! Пропадеш, як і той… Ви, жінки, можете придумати якусь хворобу. Вам це легко. А я скажу в штабі… Домовились?
Оленка. Ні! Піду!
Чорний (аж сердито). Тобі жити треба, Кравцова знайти треба!
Оленка (уперто). Піду.
Чорний. І хто придумав жінок на фронті?!
Оленка. Вони самі придумали.
Чорний. (обняв за плечі Оленку. Видно, як тамує тривогу. Пауза). Іди! Вліпи йому. Вліпи йому в самісіньке серце. В самісіньке серце, гаду!
Висвітлюється лист.
“Вічний розповів мені все… Кравцов, прости!.. Не знаю, чи зможу коли-небудь зняти з своѕї душі те горе, що мимоволі заподіяла тобі…
Хто б подумав, що кохання може спричинити горе? Кохання і горе-хіба їм можна стояти поряд?”
Переміна світла, в землянці Чорний і Федір Іванович. Федір Іванович сидить, обхопивши голову. Чорний ходить, не в силі приховати хвилювання.
Федір Іванович. Хто сказав?
Чорний. Комбат-два подзвонив.
Довга пауза. Заходить Вічний, в руках Оленчина гвинтівка, рукавички, шапка… Шапку і рукавички він поклав на стіл, гвинтівку обережно прислонив у кутку… Всі троє мовчать… Федір Іванович підвівся. Напружена пауза.
Вічний. Зняла фріца… І самої не минула куля… Клопоче над нею Ася…
Чорний. Виживе… Вона так ненавидить фашистів і так кохає Кравцова! Виживе!
Заходить Ася. Всі повернулися до неї. Затемнюється землянка, висвітлюється лист:
“…Вижила. Снайпером уже не можу. Вивчилася на радистку. Завтра нашу групу посилають у ворожий тил. Генерал мене окремо викликав, сказав – подумати. Зрозуміла – завдання виключно небезпечне. Що б ти зробив, Кравцов, на моєму місці? Відмовився б? Ні!.. Я теж!.. Я тепер збагнула, чому в той світанок втекла. Не баби злякалася. Щастя мене понесло…”
Лист перетинає телеграфна стрічка:
Штаб партизанских отрядов отсутствием анкетних данных сообщить местонахождение Кравцова не имеет возможности
Фронтова дорога. Чорний, Федір Іванович, Ася, Вічний когось чекають. Кожний в своїх думках. Заходить Оленка з речовим мішком за плечима.
Оленка (радісно). Всі прийшли! Спасибі!
Чути сигнал машини.
Чорний. На віллісі. Як генерал!
Ася. Добре, що приїхала попрощатися.
Чорний. Значить, на той бік?
Ася. Не згуби адреси, після війни зустрінемося.
Оленка. Напам’ять вивчила.
Вічний (дістає якийсь згорток). Візьми.
Оленка. Що це?
Вічний. Потім подивишся – гостинець.
Оленка (цілує Вічного). Спасибі…
Вічний. Прощайся та йди… Чуєш, гуде.
Чорний. Хто ж це тебе засватав у таку командировочку?!
Оленка. Сама… І Федір Іванович… допоміг.
Федір Іванович. Щасливої дороги. (Як перед старшим, віддав честь, повернувся і стройовим кроком вийшов).
Чорний. Математик!
Ася (поцілувала Оленку). Щасти! (Виходить).
Чорний (подав руку). Бувай здорова, закохана.
Чути сигнал машини.
Оленка. Іду.
Вічний (підійшов). Бережись, дочко. Скоро війні кінець… (Поцілував). Іди.
Оленка вибігає, щоб не помітив її сліз.
Поніс вітер пушинку!
Завіса
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Висвітлюється лист:
“…Ти, мабуть, уже демобілізувався, Кравцов, уже дома… Я теж їздила додому…
…В нашій хаті зупинилися на постій два німецьких офіцери. Їм забажалося “руського чаю”, справжнього, з самовара. Бабуся приготувала і чай, і заварку – вона на цьому зналася… Напилися офіцери, поснули та й не прокинулися від бабиної заварки. Оскаженіли фашисти і все село спалили, і людей до одного… Не село, а згарище. Тільки печі біліють, як хрести. Не село, а кладовище…
…Знайшла Асю і живу в неї. У нас все спільне: і хліб, і спогади, і надії… Я тепер нянею в госпіталі… Скільки поранених перебуло, і ніхто не зустрічав Кравцова… Життя у нас, можна сказати, спокійне… Цілий день на роботі, а вечорами п’ємо чай…”
Висвітлюється невеличка затишна кімната. Стіл, стільці, шафа, ліжко, старий шкіряний диванчик, на вікнах білі занавіски. Ася і Оленка п’ють чай, обидві у військовій формі без погонів.
Оленка. На війні почувала себе певніше, а тепер… Наче відстала від поїзда на якійсь забутій станції, без речей, без квитка, без надії наздогнати свій поїзд…
Ася. Кравцова шукаєш?
Оленка. Шукаю.
Ася. Виходить, їдемо.
Оленка (сумно посміхнулась), У тупик.
Ася. Це вже на тебе не схоже, Оленко.
Оленка. Подумаю – рідних нікого – не віриться. Наче страшний сон – нікого! Одна! (Пауза). Невже і в тебе, Асю, нікого? Може, десь хтось залишився? Казала ж – така велика родина…
Ася. Родина велика, дуже велика… Але і Бабин яр великий, дуже великий! Усі там… (Пауза). Ходила туди, не знаю, як сказати, – прощатися чи відвідати їх.(Пауза). Приходять в Бабин яр живі, а там вони здаються теж мертвими… Глянеш – стоять скам’янілі від горя. Наче пам’ятники закатованим. І вночі приходять. І я була. Ніч тоді – наче її хто вилив на землю, і вона загусла чорною смолою – непроглядна. Стою, і на мить здалося, що вони, закатовані, зі мною поряд… А може, я з ними…
Мовчать, пригнічені спогадами. Довга пауза.
Оленка. Після таких спогадів, як після бою, моторошно на душі.
Пауза.
Ася. Ми залишилися живі. Треба жити, будемо жити, Оленко… (Розливає чай в кухоль і чашку без ручки. Посміхнулася). Сервіз! А до війни в нас дома був чайний сервіз з якогось особливого фарфору. Правда, ми його не займали, боялися, щоб не побити. Він стояв у буфеті, як прикраса, як ознака благополуччя.
Оленка. Тепер люди розумніші стали, не будуть набивати свої квартири дорогими меблями, сервізами, люстрами – будуть жити простіше… війна навчила!
Ася. Війна заморозила людей, а відтануть, може, знову… і меблі, і люстри, і сервізи… та й війна забудеться…
Оленка. Ми все про війну. Спробуємо не згадувати її хоч за вечерею… Хто знайде хорошу мирну тему, одержить у премію грудочку цукру. Згода?
Ася. Згода.
Оленка. Щоб війною і не пахло…
Заходить Чорний – шинеля на плечах, при орденах, чуб вибився з-під кашкета. Оленка і Ася дивляться на нього і не вірять своїм очам.
Чорний (обвів поглядом кімнату). Хороша землянка, жити можна!
Ася. Капітан!
Оленка. Товаришу Чорний!..
Обидві схоплюються, цілують його.
Чорний. Оце атака! Вважайте, що ваша взяла! Скільки добивався, щоб ви мене поцілували, можна сказати, із зброєю в руках добивався. А тут – добровільно.
Ася. Сідайте до столу.
Чорний. Дай опам’ятатися. Що ж це виходить? Шукав одну з вас, знайшов обох!
Оленка. Шкодуєте?
Чорний. Не шкодую. (Засміявся). Але знову ж таки проблема.
Оленка. Знову жарти. Боже, яка радість! Нашого полку прибуло. (Підсовує стілець). Сідайте.
Чорний (сідає). Може, ще раз поцілуєте?
Ася. Обійдешся.
Чорний. Скупою залишилася. В госпіталі знову ріжеш-кроїш?
Ася (засміялась). Ріжу-крою!
Чорний (до Оленки). А ти?
Оленка. Няня.
Чорний (імітує голос хворого). Няня, дай утку! (Махнув рукою). Роботьонка!
Оленка. А ви?
Чорний. Вибираю зручну позицію! (Жест). Це вже без мене одержала? За партизанство? Чув.
Оленка. Так де ж ви?
Чорний. Заїхав у село до сестри, потрудився. Хату полагодив, сарай, паркан. У колгоспі роботи – вибирай любу! А дівчат – аж земля біліє від їх хусточок, та всі такі гарні. Жити в селі можна… А це надумав – провідаю однополчан.
Оленка. Як же ви нас знайшли?
Чорний (засміявся). По карті.
Оленка. Сідайте вечеряти. Ви ж з дороги, голодні.
Чорний. Голодний? (Знімає ранець). Ось у цій торбі сало, хліб, цибуля, навіть пшона з кілограм. Це мене дівчата проводжали. Плачуть і сунуть у торбу всяку всячину! Уявляєте? Торба була мокра від дівочих сліз. Наче під дощем побувала.
Ася. Так уже й ридали?..
Чорний. Я в селі, як Онєгін у Петербурзі. Нарозхват! Руки, ноги є, вродливий, ордени… Любили всі. (Пауза). Але я привіз себе вам! Беріть у полон.
Ася. Війна скінчилась, у полон не беруть.
Чорний. Тоді зарахуйте до своєї команди.
Ася. Укомплектована.
Чорний. Побуду в резерві. (До Оленки). Кравцова знайшла? (Пауза). Я теж шукав! Трьох Кравцових зустрів, не ті…
Ася. Мого листа одержав?
Чорний. Так точно!
Ася. Рік мовчав?
Чорний. А що лист? Папір. (Пауза, наче жартома). Ти любиш мене, Асю?
Ася. Допит?
Чорний. А ти, Оленко?
Оленка. Люблю.
Чорний. Краще б змовчала.
Пауза.
Ася. Наше місто сподобалось?
Чорний. Як сліпий солдат, дивиться на світ чорнотою вибитих вікон. (Пауза). Асю, що ти написала в кінці листа до мене?
Ася. Чекаю.
Чорний. Так точно! Написала, що чекаєш. І я приїхав.
Ася. Через рік?
Чорний. Думав! Рік думав…
Ася. Про що?
Пауза.
Чорний (майже сердито). Про життя! Ким я був на фронті?! Командир батальйону! Капітан! Офіцер! На рівних з тобою! А мир зірвав з мене погони і знову кинув у рядові… (Схопився, виструнчився перед Асею). Рядовий Чорний! Ось хто я такий!.. Ось яке воно сволочне життя! Уже два місяці, як я приїхав сюди, і працюю… Головою міськради? Ні! Слюсарем у домоуправлінні, ремонтую крани, водопроводи! (Посміхнувся). Ось так, Асю Михайлівно!.. Слюсар проводжав вас і з роботи, і на роботу. Назирці, щоб не помітили… А сьогодні наче петлею мене здушило – не міг далі і прийшов… Тільки не здумай для годиться заперечувати… (Пауза).
Ася. Не буду.
Чорний. Тим краще… Я завтра поїду звідси.
Ася (пауза). Щасливої дороги. Рядовий!
Оленка. Асю! Ти… Ти подумала?!
Ася (ніби про себе, тихо). А що думати? Я кохала його погони офіцерські, а тепер він рядовий…
Чорний стоїть розгублений, потім ніби ударила його якась думка. Схопив чашку, кухоль, виливає чай, дістає з торби флягу, наливає Асі, Оленці, собі в кришку з-під фляги, чокається з ними. Всі мовчки випили.
Оленка (встала, глянула на Асю, Чорного). Гірко!
Ася підводиться, Чорний обіймає її, цілує.
(Оленка про себе). Вона знайшла!..
Повільно гасне світло.
Висвітлюється лист:
“Чорний одержав, як він висловлюється, бліндаж. Ася перейшла до нього, а я лишилася тут… Навчаюся в художньому технікумі… Художником хочу бути. Шукаю тебе. Де почую чи прочитаю прізвище Кравцов, узнаю адресу і пишу йому. Чи це не ти?!”
Зникають слова листа, і на папері пробігають рядки телеграми:
Отдел учета персональних потерь сержантов и солдат Советской Армии просит сообщить имя и отчество Кравцова и воинскую часть в которой он служил последнее время
Висвітлюється кімната. Оленка стоїть перед маленьким дзеркальцем, що висить на стіні. Розчісується. Заходить молода жінка, бідно, але дбайливо одягнена. Видно, знервована, намагається бути спокійною, але це їй не вдається. Відверто розглядає Оленку.
Оленка. Ви до мене?
Молода жінка. Ось ти яка, Їлонка…
Оленка. Їлонка?
Молода жінка. Молода. Ще молода, а видно, Крим і Рим пройшла і мідні труби… (Вдавано сміється). Тебе ще ніхто не тягав за твої патли?
Оленка. Що таке, хто ви?
Молода жінка. Фронтовичка. Похідно-польова жона – ППЖ. В атаку ходила на чужих чоловіків… Видно, не одному прислужилася!
Оленка. Що ви говорите? Замовкніть!
Молода жінка (вже не стримується – гнів аж тіпає нею). Війна скінчилась, а ти не можеш заспокоїтися! Ти їм тепер не потрібна! (Брутально кинула). Із запльованої криниці води не п’ють! (Пауза). Чого мовчиш? Невинною прикидаєшся? Ось. (Дістає з сумочки лист, кидає на стіл). Тоді, як знайомилась, Їлонкою називалась, а тепер? (Пауза). Чого ти до Кравцова чіпляєшся?.. У нього двоє синів малих. (Дістає фото, кладе на стіл). Бачиш – на руках обох тримає. Куди він піде від них?
Оленка не взяла фото, тільки підійшла, подивилася і відійшла.
Ти що, німа?
Оленка (тихо). Не він. (Пауза). Не він…
Переміна світла. Оленка і молода жінка сидять за столом.
Молода жінка (вже іншим, співчутливим голосом, та й вся вона наче іншою стала, аж погарнішала – може, від того, що зняла хустку, вродливе обличчя – спокійне). Ще раз прошу, пробач мені, дурній. (Пауза). Я з своїм зустрілася за два роки перед війною. А потім він як пішов, то аж у сорок п’ятому повернувся. Що вже я пережила за ці роки?! Думками вдень і вночі біля нього – і вмирала і оживала з ним. Повернувся, одружилися, щастя поселилось у душі – не ходжу по землі, на крилах літаю. І десь взялася думка, ніби ворог підкинув: невже він п’ять років нікого не любив? Я взяла та й запитала його… Він якось байдуже, наче пригадав: сестра одна на фронті подобалася, гарна дівчина була… І перевів розмову на інше. Я вже не допитувалась більше. А та сестра п’явкою в серце впилася. Відчуваю, по голосу його відчуваю, що нічого страшного не було, а п’явку відірвати не можу. Для чого він мені так нерозумно признався? Власне, що признався? Просто подобалася. А тут лист від тебе!.. Я вже з собою нічого не могла вдіяти. Поїду і вб’ю розлучницю! Отака я божевільна, Оленко. (Пауза). Так грішно про тебе думала. Прости.
Оленка. Я не серджуся.
Молода жінка (обняла Оленку). Не втрачай надії – може, він і живий. Може, в полоні… Тепер багато повертається, чекай.
Затемнюється кімната. Висвітлюється лист:
“Закінчила училище. Працюю в театрі художником-декоратором. Відремонтувала свою “землянку”, придбала нові меблі. Хто не прийде – захоплюється, як у мене гарно. Я люблю свою “землянку”, а іноді хочеться підійти і кинути гранату в неї, в мою тюрму… Якби ти знав, Кравцов, як важко бути жінці самотній. Наче й на вулиці чоловіки вгадують, що ти самотня. Кидають на тебе погляди такі… липкі, що хочеться швидше додому, стати під душ, відмити їх…
Пробач, з ким же, як не з тобою, поділитись…”
Кімната Оленки… Не “землянка”, а нова – світла, зі смаком вмебльована. Здається, тут оселився затишок і спокій… Оленка увімкнула приймач, слухає пісню…
Дзвінок. Оленка відчиняє двері, заходить Адвокат. Йому вже сорок. Красивий, випещений, святково одягнений, в руках букет білих і червоних троянд.
Адвокат. Пробачте, що я без запрошення.
Оленка. Справді, несподівано. Що вас привело до мене?
Адвокат (подає троянди). Ось ці троянди. Подумав, ви художник, ви любите квіти…
Оленка. Дякую. В честь чого?
Адвокат. Просто так. Надворі падає сніг – і ці троянди. Така несумісність… (Усміхнувся). І ви, як троянда, серед снігу…
Оленка. Для правди занадто красиво. А втім, я помітила, що ви схильні до велемовності.
Адвокат. Коли я бачу вас, мимоволі народжуються небуденні слова.
Оленка. Ви адвокат, це професійна звичка розцвічувати мову, але тут немає суддів і підсудних. Може, і буденною обійдемось.
Адвокат. Не розумію…
Оленка. Наприклад, я скажу вам: не треба чекати мене біля театру. Не треба шукати випадкової зустрічі зі мною. І нема чого заходити до мене без запрошення, навіть з трояндами. Що ви на це скажете?
Адвокат. Згоден з вашим міркуванням і прямотою. Але… (Пауза, посміхнувся). Справді, професія впливає і на лад мислення. Ви сказали, що тут нема суддів і підсудних… Уявімо, що є…
Оленка. Не збагну.
Адвокат. Ви суддя, а я підсудний і сам себе буду захищати.
Оленка. Ви вчинили злочин?
Адвокат. Ви суддя, і вам вирішувати, чи вчинив я злочин.
Оленка. Суддя, злочинець, адвокат – цікаву гру ви пропонуєте…
Адвокат. Все, що я вам скажу, може здатися банальним. Але повірте, Оленко, в кожному моєму слові правда… Я жив спокійно. Я вважав себе щасливим… А може, це так і було. А потім Першотравневе свято. І раптом у барвистому потоці людей я побачив вас… Побачив – і вулиця ніби обезлюдніла. Залишились тільки ви. Я йшов за вами, мов зачарований, я хотів хоч на мить вловити ваш погляд… (Пауза). Думав – усе минеться. Я хотів зітерти ваш образ в пам’яті – і не міг. Не міг пересилити себе. Я шукав зустрічей… Аби хоч здаля глянути на вас. І ті кілька вечорів, коли мені випало щастя якихось півгодини побути з вами, ставали для мене святом. Коротка дорога від театру до вашого будинку… Ви приходили додому, гасло світло у вашому вікні, а я цю дорогу вимірював ще десятки разів. Я не хлопчисько, щоб не зважувати свої слова (Пауза. Наче вагається, чи сказати). Я кохаю вас, Олено… І життя мені без вас немає… (Пауза). Я боявся про це сказати. Але ще більше боюся вашого вироку, мій суддя! (Схилив голову. Тривала пауза).
Оленка (дивиться у вікно. Не повертаючись). Але ж ви одружений, ви любите свою дружину.
Пауза.
Адвокат. Я думав, що любив її, – а тепер… (Завагався). Може, не треба?
Оленка. Кажіть!
Адвокат. Мені тяжко про це говорити. (Довга пауза). Але тепер я не можу дивитись, я не можу чути її голосу, її подиху… Кожен жест, кожне слово викликає в мені протест, вона стала мені… нестерпною. Це жорстоко з мого боку, але що я вдію. (Підійшов до Оленки). Не женіть мене, Олено.
Оленка (відійшла в сторону). Я вас зрозуміла. І не осуджую вас.
Адвокат. Тепер я найщасливіший у світі. (Цілує Оленці руку).
Оленка. Не будемо критися з нашим коханням.
Адвокат. Моя дорога, мила Оленко!!!
Оленка. Сьогодні ж, зараз підемо до вашої дружини і все скажемо – для чого ховати наші почуття? Скажемо їй все…
Адвокат (не знає, що відповісти, розгублено посміхається). Звичайно… але… як це зробити?
Оленка. Ось так. Я одягаюсь, і ми йдемо до вашої дружини… У нас – справжнє кохання. (Бере з шафи пальто, одягається). Вона нас зрозуміє.
Адвокат (затримуючи Оленку). …Її треба підготувати, в неї особливий (запнувся), не м’який характер.
Оленка (вже одягнена). Ви їй розповісте про своє велике кохання так, як ви говорили мені, і вона повірить вам.
Адвокат. Я?!. Розкажу… (Сів, підшукує слова). Ви жартуєте?
Оленка (здається, на повному серйозі). Коханням не жартують.
Адвокат (вже з нотками роздратованості). Так, але ж ви не дитя, щоб не розуміти складності ситуації… І я не підготовлений до розмови з дружиною…
Оленка. Що ж, я розповім сама… Не турбуйтесь, жінки уміють говорити про великі почуття… Розповім так, що вона – не знаю, як мене, а вас зрозуміє.
Адвокат (підвівся, рішуче). Цього робити тепер не будемо…
Оленка. Ви можете й додому не заходити… Почекайте тут, у мене, поки я повернусь. (Хоче йти).
Адвокат. Між іншим, кохання може бути без руйнування сім’ї… Сім’я і кохання можуть іти паралельно… паралельно. Подумайте над цим.
Оленка. Я так не хочу. Я свого доб’юся! Ви будете тільки моїм!
Адвокат. Я лише подарував квіти…
Оленка. Не відмовляйтесь.
Адвокат. Бувайте здорові…
Оленка. Ні-і… Ні! (Заступає дорогу).
Адвокат. Це вже схоже на шантаж.
Оленка. А кохання?
Адвокат. Ви мене примушуєте…
Оленка (весело сміється, потім майже урочисто). Суд оголошує вирок: я звільняю вас від кохання і забороняю вам на все ваше життя вимовляти це святе слово.
Висвітлюється лист:
“Дев’яте травня. У цей день ми збираємося втрьох і святкуємо по-фронтовому… Чорний, Ася і я. І ти з нами! І стіл завжди накритий на чотирьох…”
Проповзає телеграфна стрічка:
Всесоюзное общество Красного Креста и Красного Полумесяца Управление по розыску советских и иностранных граждан не можем установить место нахождения Кравцова отсутствием полных данных.
Кімната. Стіл без скатертини, на столі чотири котелки, ложки, чотири відломлених шматки хліба, чотири залізних кухлі, солдатська фляга. В пляшці напіврозквітла гілочка… Оленка у військовій формі з погонами лейтенанта, при орденах.
Оленка (дивиться на годинник). Ще п’ять хвилин… (Дзвінок, Оленка здивована). Може, мій годинник відстає… Але ж ми вчора, як перед боєм, звіряли з годинником Чорного. (Відчиняє двері).
Заходить Федір Іванович у формі полковника.
Федір Іванович. Здрастуйте, Оленко!
Оленка (спочатку не впізнала його). Начштабу? Федір Іванович? Невже це ви?
Федір Іванович. Як життя, Оленко?!
Оленка. Точно так у нас завжди починалася розмова. Добре живу!
Пауза.
Федір Іванович. І так кінчалась…
Оленка. Як ви знайшли?
Федір Іванович. В “Пионерской правде” прочитав про зліт піонерів 25-ї школи вашого міста. Там виступала із спогадами учасниця Вітчизняної війни, снайпер 346-го стрілкового…
Оленка. А ви “Пионерскую правду” читаєте?
Федір Іванович. Передплачую.
Оленка. …Для дітей?
Федір Іванович. Для себе. У кожного свої дивацтва. А ви ще в армії?
Оленка. Це на честь Перемоги одягла. Прямо з дороги?
Федір Іванович. Я прилетів учора. Поки взнав вашу адресу, влаштувався в готель…
Оленка. Чому ж учора не прийшли?
Федір Іванович. Вже був вечір, незручно…
Дзвінок, Оленка відчиняє двері, заходять Чорний і Ася при орденах, в погонах.
Чорний (до Оленки). Не по формі зустрічаєте старших, лейтенанте! (Побачив полковника). Здравія желаєм, товаришу полковник! Капітан Чорний!.. (Обірвав). Командир третього батальйону… Товариш начштабу! (Вітається). Аж не віриться!
Федір Іванович. Мов додому приїхав. (Цілує руку Асі). Ася Михайлівна… Наче я вас усіх учора бачив… Всі такі молоді…
Чорний. Молоді… У нас з Асею вже солдат росте!
Федір Іванович. Вітаю! Жаль, що на весіллі не був.
Оленка. В армії лишились?
Федір Іванович (жест). Кадровий!
Чорний. Товаришу полковник, дозвольте. У нас заведено розпорядок – о дванадцятій нуль-нуль за стіл… (Жест). Прошу.
Оленка. Запізнюємось.
Федір Іванович (жест у бік стола). Наче дихнуло фронтом.
Ася. Ідея Оленки. Ми всі роки втрьох – за таким столом.
Федір Іванович (оглядає стіл). А сьогодні, бачу, чекали четвертого.
Незручна пауза, всі мимоволі глянули на Оленку.
Оленка. Вже п’ять на першу, товариші офіцери!
Чорний (розливає з фляги, всі беруть кухлі, підводяться). Наш традиційний тост. За тих, хто дарував нам перемогу…
Випивають. Тихо, схвильовано співають свою полкову пісню. Темніє кімната, і висвітлюється лист:
“Кравцов! Усе почалося з того, що у День Перемоги нас було четверо (крім слова “Кравцов”, усе закреслено). Пишу тобі останнього листа, я втомилась від чекання. (“Втомилась від чекання” закреслено). Ти мене зрозумій, тяжко, нестерпно тяжко бути самотньою. Я в душі тебе ніколи не забуду. (Остання фраза закреслена). Не можу повірити… Так сталося, приїхав фронтовий друг (“друг” закреслено). Товариш… Я про нього тобі писала – Федір Іванович. Він в армії, на Далекому Сході, завтра я виїжджаю з ним… Прости, Кравцов! А хіба я в чому винна? Хіба я винна перед тобою? (Після слів “з ним” все закреслено). Олена”.
Висвітлюється кімната Олени. Двері шафи відчинені, посеред хати стоїть кілька чемоданів, на одному сидить Оленка в плащі, вже ніби готова в дорогу. Пауза. Заходить Федір Іванович. У руках якісь пакунки, квіти, він незвично для нього збуджений, веселий, балакучий.
Федір Іванович. Квіти візьмемо з собою, уявляєш, троянди на Курилах! Попросимо стюардесу якось зберегти, щоб не зів’яли. (Подає квіти Оленці, засміявся). Ти знаєш, жінка, яка продавала квіти, каже мені: “Поздоровляю вас, товаришу полковник”. – “З чим?” – питаю. “Зі щастям” – каже. Виявляється, як горе, так і радість не можна приховати. Іще купив “Пионерскую правду”, вона допомогла мені відшукати тебе. Я тепер передплачу її на п’ятдесят років. (Дивиться на годинник). За десять хвилин будуть Чорний і Ася. Попрощаємось – і в дорогу.
Пауза.
Оленка (тихо, але чутно). Дорогий мій друже! Прости мене, я нікуди не поїду!
Федір Іванович щось хотів запитати, та так і не встиг, а з обличчя ще не зійшла радість.
Федір Іванович. Що ти сказала, Оленко?
Оленка. Я не поїду.
Довга пауза.
Правду сказав Сковорода: “Трава є трава, а скошена трава – сіно”. (Пауза). Хай моє кохання живе. Хай росте…
Поволі гасне світло.
Висвітлюється лист:
“…Збоку, наче в кадрі фільму, вглядаюсь у своє життя і нічого змінити не можу – бо кохаю… Пенелопа, чекаючи Одіссея, ткала вдень і розпускала вночі, а я свої надії виткала безсонними ночами… виткала довге полотно своїх чекань… І руки не піднімаються розпустити це полотно”.
Висвітлюється кімната. На столі горить свічка. Оленка сидить задумлива, дивиться на маленьке полум’я, нечутно заходить Кравцов. Такий, яким ми бачили його в першій картині. Десь далеко, ледь чутно, застрочили і замовкли кулемети.
Оленка (тихо). Де ти тепер, Кравцов?!
Кравцов. Я тут.
Виникають звуки вже знайомого вальсу. Оленка мовчки, наче за внутрішнім покликом, підходить до Кравцова, зупиняється.
Оленка (розмовляє з Кравцовим тихо, наче боїться, щоб її не почули). Давай потанцюємо, Кравцов!
Кравцов. Без музики?
Оленка. Згадаємо ту, що на випускному. Вальс.
Кравцов несміливо торкнувся стану Оленки, повільно танцюють. Кравцов нахиляється, мов хоче поцілувати Оленку, вона відсторонюється, обоє зупинились, мовчать.
Кравцов. Закінчиться війна-зустрінемося. Побачиш, приїду!
Оленка (посміхнулась). Квитка не дістанеш.
Кравцов. А я не поїздом.
Оленка. Літаком?
Кравцов. Я приїду до тебе… (Зупинився, думає, на чому він приїде). На голубих оленях! У заметіль таку, що тільки в нас буває – непроглядну, як білий дим. На голубих оленях! Вони вітром мчатимуть!
Оленка. Голубих оленів не буває, я їх придумала.
Кравцов. Раз ти придумала – то вони є! І я їх знайду! Приїду і скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д’Арк, поїхали!..
Оленка. Куди?!
Кравцов. Світ дивитись! Я тобі покажу такі дивовижні краї!
Оленка. А ти їх бачив?
Кравцов. Снилось або уявляв. А може, поїдемо в чужі землі допомагати революцію робити?
Оленка. Не боїшся?
Кравцов. Я… Та от завтра бій, і я піду! Хай уб’ють, не боюся!
Оленка (тихо). А хто до мене приїде?
Кравцов (подумав). Ні! Я виживу! Щоб до тебе повернутись!
Оленка. Виживи, Кравцов!
Переміна світла.
Кімната. Свічка згасла. Оленка – вся в спогадах. Дзвінок. Один, другий. Оленка відчиняє двері – заходить Вічний, уже помітно постарілий, в руках саморобна валізка…
Вічний (поставив валізку, витер вуса). Здрастуй, Оленко. Вічний я!
Оленка ще трохи постояла, наче пізнавала, потім впала йому на груди, забилась у плачі.
Що з тобою, дочко? Не треба плакати. (І сам непомітно змахнув сльозу). Гість у тебе, а ти в сльози… Заспокойся, дитинко… Ось так.
Оленка (витирає сльози). Це я вперше заплакала на людях. Вперше!
Вічний. Воно так, самому поплакати не гріх, а на людях… Он яка ти гарна, тільки якась наче…
Оленка. Яка?
Вічний. Дуже не схожа на славетного снайпера 346-го стрілкового… Таке плету, старий… Твоя хата?
Оленка. Моя.
Вічний. Гарно та чисто – добре живеш! (Глянув на картину). Малюєш? (Підійшов до мольберта). Землянка – це та, в яку я тоді заходив до тебе, – он і кухоль, і котелок, і гвинтівка з оптичним твоя…
Оленка. Яка я рада, що ви приїхали, а то пишете тільки поздоровлення з Днем Перемоги!
Вічний. Я пишу нескладно, та й що писати – живу собі. А ти чого ж не пишеш?
Оленка. Що писати-теж живу собі… (Пауза). Одна…
Вічний. Я так і думав, що одна… (Розкриває чемодан). А це гостинця привіз. (Виймає білу полотняну вишивану сорочку). Це тобі – моя баба. У нас хлопці, дівчат немає, то стара каже: “Оленка в театрі, то, може, їй згодиться”.
Оленка (розгортає сорочку, захоплено). Яка вишивка!
Вічний. Моя вміє вишивати.
Оленка. І моя бабуня вміла.
Вічний. Знадобиться або в театрі, або колись – дочка…
Оленка згорнула сорочку.
Це від мене подарунок. (Подає хустку білу в квітах). Колись у цигана виміняв, так і називається – циганська… Думав, жінка носитиме, а вона поклала до скрині. То жаліла, то за роботою – так і не запиналася.
Оленка (накинула хустку на плечі). Спасибі, спасибі вам.
Вічний. А це сало, воно добріше, чим куповане. Це варення калинове, вишневе, малинове, це мед, а це трохи масла – домашнього. А це (виймає дошку, вистругану, з ручкою) я зробив, на кухні пригодиться. Щось покришить, щоб не порізати столу. А ось і калинова. (Виймає з кишені пляшку). В кишені віз, щоб не побити, на семи травах настояна.
Оленка (вкрай схвильована). Спасибі, батьку… Чим і віддячу…
Вічний. Батьком назвала – уже й віддячила… Гарна ти, Оленко, молода і гарна.
Оленка (посміхнулась). Не така вже й молода, не така вже й гарна. Роки…
Вічний. Роки йдуть, а що їм робити… Вони йдуть, а ми живемо.
Оленка. Вас наче бог послав. Прийде Ася, Чорний – от буде їм сюрприз.
Вічний. Як вони?
Оленка. Чорний – кандидат педагогічних наук!.. Уявляєте, наш комбат Чорний… кандидат педагогічних наук. Ася – головний хірург, майстер вищого класу!
Вічний. Практика на війні в неї була, не дай боже!
Оленка. То, може, їх зараз покликати?
Вічний. Покличеш їх, Оленко, пізніше… А поки що розмова до тебе є…
Оленка (трохи стривожено). Розмова?
Вічний. По чарці давай вип’ємо.
Оленка. Може, потім.
Вічний. Розмова така, що треба перед нею.
Оленка дістає чарки і ставить на стіл якусь закуску.
Вічний (наливає чарки). За все добре, Оленко! (Випивають). Воно й на нерви діє добре. (Пауза). Скажу тепер, чого я приїхав. (Пауза, думаѕ, з чого почати). Отож сини в мене. Два їх: один секретарем райкому комсомолу, там же, у нас в районі, а другий збирався на дипломата, а вивчився на інженера. Працює в Сибіру. Гарні діти. Можна закурити?
Оленка. Куріть, і я теж, – щось наче хвилююсь…
(Закурює).
Вічний. Гарні діти… Цей, що в комсомолі, женився, а той ще не зустрів своєї. Та я не про це… В нашій сім’ї тебе знають, Оленко, і фотографія твоя висить на стіні… Знають і життя твоє… (пауза) незвичайне… Так оце недавно син з Сибіру прислав газету, в ній описується про одного директора заводу… І фотографія. Директор той на прізвище Крав-цов, Микола Іванович. (Дістає з валізки газету в теці). Це я, щоб не зім’ялась. (Подає газету). Ось…
Оленка тремтячими руками взяла газету, впилась в неї очима, потім якось безсило відкинулась на спинку стільця.
По-моєму, це він… Я написав сину, хай розвідає усе, як воно там і що, і напише тобі… З нього дипломат путящий – говорити з людьми вміє. (Помітив стан Оленки). Радість я приніс чи горе-і сам не знаю!..
Висвітлюється лист. П’ять рядків закреслено так, що їх не можна прочитати, крім двох перших слів:
“Здрастуй, Кравцов”.
КАРТИНА ДРУГА
Простора кімната, з кімнати двоє дверей: одні прямо на глядача, другі – праворуч. У кріслі сидить Кравцов, читає газету. Моложавий, але посивілий. Обличчя втомлене, бліде… На канапі сидить Біла Мафія-молода, вродлива жінка, гортає журнал.
Пауза.
Біла Мафія. Освітлення нікчемне. А чому ти не працюєш у своєму кабінеті? (Пауза). І мені зайти не дозволяєш. А твоєму грізному приятелю дозволено?..
Кравцов. Нікому.
Біла Мафія. Там секрети?
Кравцов. Секрети.
Біла Мафія. Як у тебе не затишно. Меблі старі… час поміняти.
Кравцов. Звик.
Біла Мафія. Дивні звички – звик не обідати, і сьогодні не обідав?
Кравцов. Щось їв.
Біла Мафія. Зроблю хоч вечерю путящу. Сподіваюсь, не поспішаєш нікуди?..
Кравцов. Вечір вільний!
Біла Мафія (відклала журнал). Я – в гастроном, а ти постарайся, коли прийде твій грізний приятель, не затримувати його, будь ласка. (Підійшла до Кравцова, поклала руки на плечі, схилилась до нього). Стомився? Поїдемо влітку на південь… (Пауза). Поцілуй мене…
Кравцов цілує.
Директор – до останньої клітини, навіть поцілунок директорський.
В дверях зіткнулась зі Скирдою, вони постояли, з неприязню оглянули одне одного.
Біла Мафія вийшла. Скирда ще глянув їй услід. За ці роки він, здається, не змінився, хіба що зсутулився.
Скирда. Куди це Біла Мафія понеслась?
Кравцов. Чому ти прозиваєш її Білою Мафією?
Скирда (підійшов, відчинив буфет, налив чарку, випив, закусив цукеркою і сів на канапу). А ти чув про мафію?
Кравцов. Дещо.
Скирда. Так ото вона і є Мафія. А чому біла?.. (Жест). Мабуть, просила, аби мене скоріше спровадив. Я довго не затримаюсь.
Кравцов (підійшов до буфета, теж випив чарку, подивився на Скирду). Новий костюм?
Скирда. Ти ж дав мені премію, я й купив.
Кравцов. Хороший костюм.
Скирда. А скажи, ти б дав мені премію, якби, припустимо, не знав з фронту, а так, за роботу?
Кравцов. Хтозна, може б, і ні…
Скирда. Виходить, ти не об’єктивний.
Кравцов. Те, що я тебе знаю з фронту, дає мені можливість бути об’єктивним.
Скирда. Фронт! (Пауза). На фронті я був (жест), а ким ти? А тепер – ти директор заводу, а я в прохідній. Охоронник.
220
Кравцов. Бери іншу роботу.
Скирда. Мені й там непогано… А тобі міністр жалує премію?
Кравцов. Дає.
Скирда. А я б подумав.
Кравцов. Чому?
Скирда. Черствий ти, Кравцов, людей тримаєш (жест) на заводі! Ремствують на тебе!
Кравцов. А ти на фронті як тримав солдатів?
Скирда. Там ішов бій з ворогом.
Кравцов. І тут іде бій, ми мусимо наступати.
Скирда. То фронт, а це…
Кравцов. Економічний фронт. І дисципліна потрібна. Буду вимагати!
Скирда. Звичайно. Але все ж треба попустити.
Кравцов. І це ти мені радиш?
Скирда. Як друг!
Заходить Біла Мафія з покупками в руках.
Біла Мафія. Здрастуйте, Скирда.
Скирда (до Білої Мафії). Треба говорити – товаришу Скирда!
Біла Мафія (до Кравцова). Чай забув включити? (До Скирди). Ми не на зборах. (Виходить на кухню).
Скирда (вслід). Я з тобою буду завжди наче на зборах.
Кравцов. Ти ввічливий.
Скирда. Відвертий.
Входить Біла Мафія з чайником. Дзвінок.
Кравцов. Хто б це?
Біла Мафія (знизала плечима). Зараз побачимо. (Виходить).
Заходить Мафія, за нею Дипломат – хлопець років двадцяти п’яти. Зупинився, погляд на Мафію, на Скирду, на Кравцова.
Дипломат. Добрий вечір. (До Кравцова). Ви Микола Іванович Кравцов?
Кравцов. Я.
Дипломат. Так і думав.
Кравцов. З ким маю честь?
Дипломат. З людиною.
Кравцов. Так і думав. Хочете зі мною поговорити?
Дипломат. Вивчити, що ви являєте собою.
Кравцов (посміхнувся). Почати з біографії?
Біла Мафія (не витримує). Молодий чоловіче, хто ви такий і що вам треба?
Дипломат (тільки подивився на неї і знову до Кравцова). В загальних рисах мені ваша біографія відома. Частково з нарису в газеті.
Кравцов. Між іншим, коли вас запитує жінка, ввічливість вимагає відповісти.
Дипломат (до Мафії), Припустимо, я хочу працювати на заводі, але перше треба знати, що за директор.
Кравцов. Фах?
Дипломат. Інженер.
Кравцов.3 цього і почав би. Завтра о дев’ятій в заводоуправлінні, товаришу інженер.
Дипломат. В готелі місць немає, то я вирішив до вас додому… може, ще сьогодні виїду. Мій поїзд іде через три години.
Кравцов. Оригінал чи вдаєте?
Дипломат. Оригінал.
Кравцов. Тоді вивчайте.
Дипломат. Можна оглянути ваші апартаменти?
Кравцов. Прошу.
Дипломат виходить у другу кімнату.
Біла Мафія. Підозрілий тип… Жени його в три шиї!
Кравцов. Він все-таки оригінал.
Скирда. Або псих.
Дипломат (повертається). Могли б взяти кращу, все-таки директор такого заводу.
Кравцов. У вас іще багато запитань до мене?
Дипломат. Кілька. На фронті були?
Кравцов. Був.
Дипломат. У полоні?
Кравцов. Ні.
Дипломат. У партизанах?
Кравцов. Був.
Пауза.
Дипломат. У вас пам’ять хороша?
Кравцов. Не скаржусь.
Дипломат. Що вам найбільше запам’яталося з війни?
Кравцов (сухо). Молоді солдати, які не розпитували, де який командир, а йшли в бій і навіть на смерть, якщо вимагали того обставини…
Пауза.
Дипломат. Біднувата пам’ять у вас, товаришу Кравцов!.. Останнє запитання. Як ваше сімейне життя (глянув на Білу Мафію), щасливе?
Скирда (підвівся). Молодий інженер! Поспішайте на поїзд!..
Дипломат (пильно подивився на Скирду). Були поранені в щелепу?
Скирда (в голосі погроза). Був поранений, але умію і ранити.
Дипломат. Капітан Скирда?..
Скирда від несподіванки аж виструнчився, по-іншому глянув на Дипломата, перевів погляд на Кравцова.
Тепер я піду. Знайте, у вас був не інженер, а дипломат… Прощавайте. (Вийшов).
Троє переглянулися між собою. Німа сцена.
Завіса
Висвітлюється і зникає телеграма:
Був дома у Кравцова переконаний він адреса вулиця Лазо 18 квартира 56 Володя Вічний
Висвітлюється сцена. Чути приглушений відгомін міста. Здаля видно двоє освітлених вікон. Оленка в літньому плащі, з валізкою в руках проходить авансценою з краю в край: мабуть, уже давно вимірює цю доріжку. Погляд час від часу лине до освітлених вікон. Зупинилася, поставила валізку.
Оленка. Я часто оглядаюсь у своє минуле, а зараз воно стоїть переді мною і до болю яскраво, наче у барвах Рокуелла Кента. Стоїть і не зникає (Пауза). …Здається, то було не життя, а нескінченні муки. (Пауза, ледь посміхнулась). Учені підрахували, що жінка в середньому живе на кілька років довше за чоловіка, – а не знайшлося вченого, який би підрахував, наскільки більше в її душі загоєних і незагоєних ран, наскільки більше каменюк і вибоїн на її дорозі. (Пауза). А іноді моє життя видається щасливим і світлим, бо я кохала. Кохання гріло мою душу, воно билося в мені другим серцем… (Пауза). Сотні разів я втрачала надію зустріти Кравцова… І сотні разів малювала в своїй уяві цю зустріч. Незатьмарену, незахмарену, жадану… Наче і він чекав на мене, наче і його кохання лишилось таким же незгасним. Он його вікна… Він там… І тепер, коли я так близько від нього, – тепер, як злодії, почали підкрадатися інші думки: він не міг знайти Їлонку. Їлонки ніколи не було… А села – не стало… Та чи шукав він? Чи вистачило сили жити самотньо, як я, стільки років?!
(Пауза). Ходжу біля будинку, заходять і виходять звідти жінки, а я думаю, одна з них – дружина Кравцова. (Пауза). Він не забув, напевно, пам’ятає ту наївну дівчину з дитячими косичками… Тут пам’ятає, а побачить мене (гірко посміхнулась), перемальовану роками і не… (Пауза). Або не захоче впізнати.
Сценою проходить Біла Мафія. Подивилася на Оленку, ще раз оглянулась, вийшла.
Вродлива жінка! І вона може бути дружиною Кравцова… (Пауза). Не впізнає, або не захоче впізнати, або вже… загасив вогник. Як же тоді жити? Вперше відчула себе такою безпорадною. (Пауза. Рішуче). Не піду… Називали колись хороброю, безстрашною, а тепер боюсь… Не піду!
Переміна світла. Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому місці, у кріслі. Біла Мафія на канапі гортає ілюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кімнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Біла Мафія краєм ока стежить за ним. З сусідньої квартири доносяться занудні звуки гам. Скирда підійшов до відчиненого вікна, уважно слухає.
Скирда. Шостакович росте.
Біла Мафія (до Кравцова). Коли береш відпустку?
Кравцов (не відриваючись від газет). Запросив дозволу.
Скирда. План не пустить і командарм…
Кравцов подивився в його бік: що, мовляв, за командарм?
На твоєму заводі людей як у корпусі, виходить – ти комкор, а над тобою – командарм!..
Пауза. Кравцов тільки посміхнувся.
А мені після фронту всі роки здаються відпусткою.
Дзвінок. Скирда і Біла Мафія перезирнулися, кому йти відчиняти. Кравцов підвівся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стіл.
Кравцов (посміхнувся). Відпочив!..
Скирда підійшов, узяв телеграму, прочитав.
Скирда. В Москву викликають? Це перед наступом, Кравцов.
Біла Мафія. Можна, і я з тобою? На роботі’мене відпустять.
Скирда (про себе). Ад’ютант.
Знову дзвінок. Скирда виходить. Біла Мафія поправляє зачіску. Заходить Скирда, за ним Оленка, в плащі, з валізкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Білу Мафію, на Скирду, і спинилася поглядом на Кравцові. Скирда вдивляється в Оленку. Біла Мафія в якомусь недоброму передчутті підвелася з канапи. Кравцов поволі опустив газету, дивиться на Оленку. Їхні погляди зустрілися… Валізка випала з рук Оленки. Кравцов, не відриваючи від неї погляду, підвівся. Стоять одне проти одного. Пауза. Кравцов ступив крок до Оленки, хотів щось сказати, але йому наче перехопило подих. Рвучко відвернувся від Оленки, підійшов до завжди замкнених дверей, повернув ключ, рвонув двері!
Перед нами на білій стіні голубі олені, під ними саморобний стіл-трикутник. Оленка глянула, хитнулась… Голубі олені, мабуть, через її сльози, то затьмарюються, то яскраво висвітлюються і більшають! Більшають… Заповнюють весь простір сцени. Народжуються звуки вальсу.
Завіса
(1 votes, average: 5.00 out of 5)