“Потуга слова полонила світ” Славутич Яр
(Григорій Михайлович Жученко) Народився 1918 року
Н. Волошина,
Доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України
Яра Славутича Бог наділив не лише козацькою красою й відвагою, а й багатогранним талантом. Він – доктор філософії, професор Альбертського університету в Канаді, визначний мовознавець та літературознавець, автор семи підручників з української мови, п’яти книжок з літературознавства, багатьох статей і рецензій, спогадів, а ще його багатство – десять збірок поезій, що склали п’ятитомник автора. Все це – свідчення невтомної праці на ниві українознавства. Учений і поет, він всю свою синівську любов віддає Україні, її народу.
Яр Славутич любить подорожувати. Літаком він облетів довкола світу, скільки він мандрував на автомобілі, потязі! Перелік міст і країн, де він побував, займе кілька сторінок. Європа, Америка, Японія, Мексика…
В Україну приїхав після майже півстолітньої розлуки. Мандрівок по Україні було 12. Відвідав 80 міст і близько 100 сіл. Виступав на численних зібраннях, зборах і мітингах перед Референдумом 1 грудня 1991 року, розповідаючи, як живуть люди на Заході в самостійних державах.
Народився Яр Славутич 11 січня 1918 року в давньому козацькому зимівнику, заснованому ще в XVII столітті. Згодом це вже хутір Жученки, що біля села Благодатного (північна Херсонщина). Його батько був родом з козацької шляхти, а мати – проста селянка. В родині Жученків шанували народні звичаї і традиції. У гості до них часто приїжджав відомий історик, етнограф, дослідник козаччини Дмитро Яворницький, який приятелював з дідом Григорія Олександром. Дід розповідав онукові про козаків, повіз його на Хортицю, де Гриць урочисто склав присягу бути найкращим у світі січовиком, а потім продекламував вірш “Б’ють пороги…”Т. Шевченка.
Перші вірші хлопець написав, коли йому було 11 років. Це “Боковеньки”і “Жуки”. Вони чудом збереглися у рідної тітки Вусті на горищі їхнього будинку у Кривому Розі.
У 1932 році заарештовують батька Михайла, який не виконав “другого плану до двору” і везуть на висилку, а разом із ним 14-річного сина Григорія. По дорозі хлопець втікає через дірку, прорізану у стелі товарного вагона, і повертається додому. Потім у поемі “Моя доба” він згадає ті страшні часи:
Я пам’ятаю, мамо, пам’ятаю: Одного досвіта й до нас прийшли. Ще тільки перші півні заспівали…
Жалобно ржали коні вороні
(Відмалку батьком плекані, як діти),
Коли обох нас, мовби на вогні,
З двора вивозили. Я встиг уздріти:
Ячали мати й сестри…
А навесні 1933 року по всій Україні лютує штучно організований московськими правителями голодомор, помирає улюблений дідусь, піврічна сестричка, бабуся. Хлопець виживає завдяки тому, що пасе корів у радгоспі і п’є потайки надоєне в плескату пляшечку молочко. Він вирішує, якщо зостанеться живим, то розповість всю правду людям.
О неповинні українські діти!
О янголи, вас мерло тисячі!
Це вам сьогодні б жити й молодіти,
Дзвеніти вдень і мріяти вночі,
В садках плекати повновиді квіти,
В майбутнє гордо, впевнено йдучи…
Через п’ять років Григорій Жученко вступає до Запорізького педагогічного інституту, але зразу ж опиняється у в’язниці за читання еміграційних віршів О. Олеся та повістей В. Винниченка. Його врятовує мама, викупивши з в’язниці.
О рідна мамо! Той свободи день
Мені дзвенів – як пісня всіх пісень.
Під час Другої світової війни, коли фашисти захопили Україну, молодий вояк разом з іншими військовими організовує в лісах північної України Чернігівську Січ, яка охороняла місцеве населення від німецьких загарбників, а також рятувала молодь, яку відправляли до Німеччини на роботу. Чернігівська Січ мала стати армією Самостійної Української Держави. Молодого вояка і тут дістало чергове горе: від руки фашистів гине його молода дружина Уляна і одноденна донька. їх спалили гітлерівці, винищуючи українські села.
Глибокий жалю, – невимівна мста!
Моя кровинко, одноденна доне!
Куди втікати, як душа холоне,
Як серце болем запеклись вуста?
Моя дружино! Чиста, як свята,
В тужбі лісів жалоба серця тоне –
За вас я мстив, щоб кодло невгамонне
Суворих кар настигнула мета.
Після війни Яр Славутич опинився за кордоном у таборі для “переміщених осіб”. Важко, дуже важко було покидати рідний край, прощатися з могилами предків, мамою і сестрами, друзями.
Прощай, нескорений живий народе! Тобою дане на моїм чолі Благословення, мов ясні клейноди, Нестиму гордо я по всій землі.
У цей час виходять одна за одною збірки його поезій. Немало віршів було втрачено. Так, скажімо, плановане до друку ще в Україні 1941 року “Слово про Запорізьку Січ” загинуло в київській друкарні під німецькими бомбами ще на початку війни. А тому друга збірка “Гомін віків”(1946) теж записана з пам’яті.
Тут він виконує обіцянку, дану дідові: пише спогади про голодомор в Україні.
Далі поет емігрує до США, де закінчує Пенсильванський університет. Одержавши диплом доктора філософії, викладає українську мову у Каліфорнії, а потім мову і літературу для дітей українських поселенців у Канаді. Яр Славутич бере активну участь у наукових конференціях і міжнародних конгресах, утверджуючи думку про незалежність Української держави, дбаючи про розвиток мови, літератури та культури рідного народу.
Подорожуючи світом, перебуваючи в різних країнах і на різних континентах, Яр Славутич у серці несе слово великого Шевченка, бо “воно німим розковує уста”, “веде до правди всі материки”(“Слово”(у вінок Т Шевченка). Думкою поет лине на Вкраїну. Його душа болить від того, що слово правди на рідній землі заковують у кайдани або просто знищують. Поезії митця присвячені Олексі Гірнику з Калуша, який спалив себе біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України, письменникові і правозахисникові Миколі Руденку, який виконав “козацьких предків кровний заповіт”, пам’яті Василя Стуса і Алли Горської, Андрія Малишка і Володимира Івасюка, Валерія Марченка і генерала Григоренка – народних героїв, які знайшли свою Голгофу у безсмерті.
Яр Славутич до щему в серці любить рідний край, свою Україну, – Батьківщину своїх предків, прарідну землю:
Україно, мій рідний краю,
Вічна туго, предвічна кров!
Чи дійду до твого розмаю?
Чи побачу Славуту знов?…
Україно, єдина в світі,
Гойне зілля, живлюща кров!
Найяснішу, палку, в зеніті,
Я приношу тобі любов.
У травні 1991 року поет відвідав історичне місто Батурин. Після цієї подорожі він присвятив свого вірша “Палацу Батурині” Валерію Шевчукові.
Яра Славутича турбує Чорнобильська трагедія і розстріли інакомислячих у Биківні.
Слова Яра Славутича, як він сам про це пише, “добірні і прості”:
Майнуть роки, минуть епохи,
Та не розмиють край води
Не завжди смертні, вічні трохи
Мої карбовані сліди.
Поет після слів “вічні трохи” поставив знак запитання. Думаємо, що сумніватися не треба у вічності поетичних слів автора, бо вони своєю потугою полонили світ.
P. S. Недавно вчителька української мови і літератури Снітівської школи, що на Хмельниччині, Яцкова Л. М. підготувала літературно-музичну композицію за творчістю Яра Славутича і надрукувала у нашому журналі. Твори брала з книжки “Поезії та теми”, яка вийшла друком у видавництві “Славута” м. Едмонтона у 2004 році. Автор люб’язно передав до України велику посилку з книжками. А ми у відповідь надіслали йому часопис з матеріалом про нього. Радіємо з того, що нам надійшла відповідь письменника, з якої дізналися, що його учні робили ксерокопії літературно-музичної композиції, щоб ознайомити з нею своїх студентів. У майбутньому плануємо підготувати матеріали до книжки про митця.
Подаємо кілька поезій.
ШАБЛІ ТОПОЛЬ
Я так жадав ту землю цілувати,
Яка снагою дощових струмків,
Немовби купіль теплих шапликів,
Колись голубила дитячі п’яти!
Вона стелилася до ніг, як шати
Прямих левад, вигинистих лужків;
Вела крізь хащі диких терників,
Шептала казку, наче рідна мати.
Зирнувши вниз раптово з літака
Біля Борисполя, в гниле болото,
Я вмить пройнявся болем земляка.
Застиг на смерть.
О неземна скорбото,
Зоглянься й жалощі мої візьми!
Не цілував я діл – кропив його слізьми.
Бориспіль, 5 серпня 1990 р.
На Запоріжжі зацвіли
Кущі акацій кучеряві,
Немов устали в збройній лаві
Січовиків яркі вали.
Хай кажуть, битви відгули,
Спочили вої нелукаві,
Відбатувавши в тій батаві
Для нас майбутнє – з ковили!
Та слава Січей надихає,
Козацькі подвиги таїть,
Переметнувшись у безкрає.
Крізь дивні закрути століть,
Розбивши млу в байдужих душах,
Зневагу пише по чинушах.
Никопіль-Капулівка, 1991.
ЗМІЄВІ ВАЛИ
Хто вас насипав? Під могутнім змієм
Прогнався плуг? І розпростерся рів!
Невже наш люд не з тих богатирів,
Кого ми, вбогі, славити не смієм?
Ще не розгадано, яким борвієм,
Навалу Сходу краючи з ярів,
Вогненний вихор гнівно догорів.
А ми тепер нічого вже не вдієм?
Прапредки предків насипали вал
Навколо тла трипільської держави,
Щоб орд погубних зупиняти шквал.
Незнані вальники, сягнувши слави,
Звершили диво. Спом’янімо ж тих
Неголосних полянських вартових.
На Змієвих валах, 25 травня 1991 р.
У ПАЛАЦІ “ЖОВТНЕВИЙ”
Це тут забили кулею Близька,
Який не чув ні пострілу, ні слова.
На мить югнула далеч пурпурова –
І стала скаля вічности близька.
Скінчилась путь Фальківського слизька –
Його зманила слів метка полова.
Агов! Косинки постать маякова
Борцям скріпила вдачу вояка.
І в красний вирій відлетіли душі,
Кому народні долі небайдужі –
Триматись грив чи під копита йти?
Як лунко лине громове подзвіння
По вас, творці! І подвиг правоти
Жадає в жилах помсти воскресіння.
8 вересня 1990 р. Фестиваль “Золотий гомін”.
ІЗ БОРУ В БИКІВНІ
Коли в очниці бурих черепів
Загляне вічність, ідучи в безмежність,
Який почати похоронний спів
Отим, хто впав за горду Незалежність?
Такий терпкий навколо супокій!
Лише верхами лементують сосни.
По стовбурах, у повняві тяжкій,
Тече скорботи смолозбір незносний.
Послухаймо! Із бору в Биківні
Лунає спалах куль і брязкіт криці…
Гучать, як присуд, помстою в мені,
Непогамовні черепів очниці.
Биківня, 1992
* * *
Відлітають у дальній вирій
Журавлині журні ключі.
Довго чути в октаві щирій
Прощавання сумне вночі.
Розливається в темнім небі
Монотонне курли-курли,
Мов співають на давній требі
Похоронні пісні хвали.
Не журіться, журавки! Віти
Піднімає нова пора…
Чи не час і мені летіти
На золочений схил Дніпра?
Там клекоче доба сувора,
Смолоскипів свята борня.
Кличе, кличе мечів напора –
Відлітаю туди щодня!
Зачерпнути сили Славути,
Впасти в битві на береги,
Від яких уже не звернути
На чужинні мандрів круги.
1981
* * *
Зорало душу примхами життя
І, наче боронами, зволочило.
Парує пар займисто, міцнокрило,
Готовий вийти з темного буття.
Засій і жди небесного пиття,
Щоб зерно в серце корінці пустило.
Багатострільно заруниться било –
І колос викинуть рясні звиття.
Що ж вийде з того? Пишна паляниця?
Черствінь закальця? Диво проясниться,
Коли поставлять на столи томи.
І ти, сівачу, поборовши змори,
На суд появишся перед людьми,
Що пишуть присуд, вірний і суворий.
1982
(2 votes, average: 3.00 out of 5)