Образ Наполеона у творчості Байрона
Байрон був пристрасним свідком тих грандіозних загальноєвропейських катаклізмів, викликаних наполеонівськими походами і загарбницькими війнами. У 1814-1816 роках, вже після цих подій, поет створює “наполеонівський цикл” з п’яти віршів. У ньому відгуки про особистість і вчинки великого французького полководця далеко не однозначні. Так, у вірші “Прощання Наполеона” образ імператора сповнений трагічної величі, для поета це справжній романтичний герой, всі помисли якого спрямовані на благо батьківщини. Однак, прощаючись з батьківщиною перед вигнанням на далекий острів Святої Єлени, Наполеон у своєму монолозі визнає не тільки “блискучі”, а й “чорні” сторінки, вписані ним в історію.
До анналів твої моя доблесть вписала
Чимало блискучих і похмурих сторінок…
(Переклад В. Луговского).
Переможений Наполеон сповнений рішучості повернути Франції свободу, загублену після реставрації монархії Бурбон:
… Але якщо свободи
Ти знову почуєш знайомий заклик…
Мене покличеш ти для гордого мщенья,
Всіх недругів наших кошторис я в боротьбі…
Цей вірш написаний, як кажуть, “по гарячих слідах” подій: через місяць після зречення Наполеона від престолу в результаті поразки в битві при Ватерлоо.
Проте вже в “Оді французам” оцінка вчинків Наполеона змінюється: народжений свободою, він, ставши новоявленим імператором, втрачає свою велич:
Хто з тиранів цих міг
Поневолити наш вільний стан,
Поки французів не мають заманив
У сильця свій власний тиран.
Поки, марнославством Томім,
Герой не став царем простим?
Тоді він упав – так все впадуть,
Хто мережі для людей плетуть.
Закінчується ода гімном волі, під прапорами якої виступлять її нові спадкоємці:
Знайде спадкоємців свобода..
Її прихильники згуртуються,
І нехай тирани не загрожує:
Пройшла пора порожніх погроз –
Все ближче дні кривавих сліз!
(Переклад В. Луговського).
Цю подвійну оцінку особистості і вчинків великого полководця після Байрона з дивною точністю висловив А. С. Пушкін в поетичному афоризмі, зверненому Наполеону: “Великої свободи спадкоємець і вбивця”.
Публікація віршів наполеонівського циклу спровокувала гострі нападу англійської критики і преси, які звинувачували поетові в “не патріотично”, в поетичному радикалізмі. Почалася справжня травля художника, обумовлена насамперед його творчістю, проте з мерзенними інсинуаціями і наклепами, які кривдили його особу і приватне життя.
На початку січня 1815 Байрон одружився з міс Аннабеллою Мільбенк, племінницею однієї зі своїх світських знайомих. Поетові здавалося, що у своїй обраниці він знайшов той ідеал, до якого давно прагнув у відносинах з жінками. Але вже перші місяці спільного життя спочатку в маєтку Мільбенк, а потім у Лондоні показали: те, що він сприймав в майбутній дружині як милу провінційність, непричетність до вищого світу, високі й чисті пориви душі, обернулося своєю протилежністю – ординарністю, святенництва, а головне – повним нерозумінням внутрішнього світу свого чоловіка.
Скептицизм Байрона, його відмова від загальноприйнятих моралі та етикету світського суспільства приводили Аннабеллу в жах.
В її очах чоловік був майже душевнохворим, небезпечним для оточуючих – і це в період розквіту його поетичного таланту. У той же час Аннабелла майстерно грала роль відданої дружини. Тому Байрон був дуже здивований, коли після від’їзду дружини з новонародженою дочкою Адою в гості до своїх батьків він отримав від її батька лист з повідомленням про те, що Анабелла вимагає розлучення. Спроби поета з’ясувати з дружиною відношення ні до чого не привели. З притаманною їй святенницьким благочестям вона заявила, що розрив з Байроном є її “християнської обов’язком” (проте це не перешкодило їй сповістити свого адвоката про всіх, на її думку, “гріхах” чоловіка). Щоб не втягуватися в принизливий судовий процес, Байрон погодився на розлучення по “дружньої згодою”, важко переживаючи майбутнє своєї дочки, яку, він був упевнений, виховають не тільки далеко від нього, але і в ненависті до нього.
При всьому байдужості до думки оточення, поета гнітила і боляче поранила та наклеп, якій супроводжувала критика його останні твори (зокрема, поему “Парізіна” і “Наполеонівський цикл”). Його ганьбили і як людину, і як громадянина. Критики свідомо налаштовували проти нього широкі кола читачів, вибудовуючи пряму залежність між “розбещеністю” і “жорстокістю” поета, через яких нібито його “безневинна дружина” покинула будинок, “рятуючи себе й дитини” від “напрямку думок” художника. Читачам доводили, що великий національний поет ніколи не був щирим англійцем, що він далекий від патріотизму, національних підстав і чеснот. Тим не менш, Байрона було нелегко зламати: у ці, напевно, найважчі для нього місяці він писав Томасу Муру: “Я воюю з усім світом і своєю дружиною, або, скоріше,” весь світ і моя дружина “воюють зі мною, але вони не зламали мене, незважаючи на все, що роблять “.
Байрон приймає тверде рішення залишити Англію, щоб наодинці з собою розібратися у всьому, що сталося. Він хотів проїхати через Францію на південь і влаштуватися в Італії. Але, вже перебуваючи в Дуврі, отримав заборону на перебування у Франції.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)