Український образ світу в творчості Богдана-Ігоря Антонича

Н. Логвіненко,

Науковий співробітник Інституту педагогіки АПН України

Київ

Викладання літератури сьогодні, як і завжди, ставить три основні проблеми: для чого вчити(тобто маємо чітко окреслювати мету вивчення літератури), чого навчати(зміст уроку літератури вимагає також особливого відбору), і як вивчати(від вибору методів, прийомів і видів навчальної діяльності залежить і досягнення мети вивчення літератури).

Цьому триєдиному завданню підпорядковуємо пошукову роботу старшокласників під час вивчення творчості Богдана-Ігоря Антонича, яка несе “український образ світу”, виходить до своїх європейських та індоєвропейських пракоренів, є вагомою частиною не лише європейської літератури, а й європейської “історії духу”. Прожив Б.-І. Антонич неповних 28 років, але залишив свої праці і в поезії, і в драматургії, і в музиці, і в образотворчому мистецтві, і в перекладах – був поліглотом. Світ захоплень талановитого юнака був багатогранним і складним водночас. Його поетичні твори з великим захопленням читала молодь, він був співцем, “що носив монети зір, як хлоп’я гудзики в кишенях, і купував за них ночами хвилини натхнення… що в білих рукавичках, з квітами на чорному костюмі відійшов, не закінчивши своїх поем, іншим щасливцям залишивши світ – і кучері, і квіт папороті, що надів перстень смерті й відійшов, щоб довести незнищенність матерії…” (Степан Тудор). Йому, на жаль, судилася драматична доля. І не тільки тому, що помер у розквіті яскравої обдарованості. Трагізм долі виявився й у повному замовчуванні цього поета, яке тривало більше, ніж він прожив.

Ім’я і творчість Богдана-Ігоря Антонича були приречені до забуття, як і імена та творчість тих багатьох репресованих і померлих його співвітчизників по той бік маленької річки Збруч, що ділила Україну на Радянську й Західну. Б.-І. Антонич жив у древньому місті Львові, який, як і всі західноукраїнські землі, після Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії опинився на території Польщі.

Таким може бути вступне слово вчителя перед тим, як словесник запропонує одинадцятикласникам самостійно опрацювати життєвий і творчий шлях ще одного велета нашої української літератури, для чого спрямуємо їхню роботу в русло пошуково-дослідної діяльності, що передбачає опрацювання науково-критичної літератури, спогадів сучасників, щоденникових записів самого поета і дає широкі можливості осягнути глибину і багатогранність Антоничевої особистості, яка вивела його, нп світові культурні обшири. Наголосимо, що творчість цього митця формувалася під впливом романтизму, бароко, в його поезії відчутний відгомін французьких символістів, є сліди сюрреалістів, деякі твори бентежать своєю традиційністю. Цим обумовлюємо дослідницькі завдання учнів, що передбачають визначення шляхів розвитку СВІТОРОЇ поезії, зіставлення літературних стилів, виділення поезії як художнього жанру. Виконуючи пошукові завдання, старшокласники прийдуть до безпосереднього знайомства з поезією Б.-І. Антонича, яка обов’язково має звучати на уроках і як вияв його світогляду, і як зразок широкої філософської проблематики та загальнолюдського звучання творчості поета, її народнопоетичних джерел, різнорідності поетичних форм, що поставило Б.-І. Антонича в ряд визначних світових поетів.

Результати пошуково-дослідної роботи учні демонструють безпосередньо на уроках під час виголошення доповідей, повідомлень, аналізу поетичних збірок, окремих творів, роздумів про поезію, що найбільше сподобалась.

І звичайно, першими візьмуть слово ті, хто розповість, яким був життєвий шлях цього поетично обдарованого юнака, музики-скрипаля, художника, драматурга, поліглота, перекладача:

“Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року в селі Новиця на Лемківщині, в краї, де проживали лемки – етнічна група українського народу, яка не тільки тривалий час зберігала певні відмінності культури, мови, але й до сьогодні вірна прадавнім традиціям, що лежать в основі морального кодексу – “звичаєвого права” горян. Розкішні краєвиди рідної землі зачаровують з дитинства так, що бажання злитися з цілим світом залишається назавжди, таємнича природа лісів, полонин, урвищ, стрімких гірських рісок манить, полонить своєю красою, добротою, величчю, про що Антонич буде писати й писати:

Навчився лісової мови

Із книги лисів та сарнят!

Виходить місяць до діброви

Писати елегії на пнях.

Струмки полощуть срібло тиші,

В росі купається трава.

Хай найпростіші з всіх слова

У книзі лісу ніч напише] (“Ліс”) Батько поета був священиком греко-католицької церкви, перед народженням сина змінив своє прізвище Кіт на Антонич. Рідне село Антоничів під час Першої світової війни опинилося у колі воєнний дій, і батько, турбуючись про родину і єдиного коханого, на жаль, від народження хворобливого сина, змушений був виїхати за кордон, до столиці Австро-Угорщини. Потім було повернення на батьківщину, деякий час Антоничі живуть на Львівщині. Початкову освіту хлопчина здобуває вдома, готуючись складати іспити до гімназії. З 1920 року він навчається у польській гімназії міста Санок. Його перші поетичні спроби писані польською мовою, оскільки майже весь час перебуває в польському оточенні. І тільки українська інтелігенція, що складає велику частину студентів Львівського університету, в який він вступив у 1928 році, заохочує його писати українською мовою, допомагає молодому поетові вивчити її; а вивчити нюанси української мови, “вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України”, Антонич буде протягом усього свого життя. Пишучи про вивчення рідної мови у школі, науки мови взагалі, яку мав пройти поет, що ще на першому курсі університету розмовляв на лемківському діалекті, Д. Павличко зазначає: “Антоничеві похапливість і ненасить щодо вивчення рідної мови зумовлена була розгубленістю, яку відчував кожний галичанин, намагаючись писати українською літературною мовою, і свідомістю потреби писати для загальноукраїнського читача, яка приходила тільки до деяких західноукраїнських письменників. Антоничева мова не схожа на ту мову, якою писали тоді його земляки. Велика заслуга Антонича й полягає в тому, що, крім непохитних мистецьких вартощів, його поезія несе самою мовою своєю ідею єдності лемків з усім українським народом”(9, с 12).

Цей етап у житті Богдана Антонича був вирішальним у становленні його творчої особистості. Освіті й самоосвіті студент Львівського університету Б.-І. Антонич приділяє надзвичайно велику увагу: він член гуртка україністів, товариства “Прихильників освіти”, займається музикою – не лише грає на скрипці, але й пробує писати музику. “Одну його річ грала ціла гімназія”, – згадує наречена поета Ольга Олійник. Антонич мріє стати композитором; захоплюється малярством, що матиме великий вплив на його живописання словом; грає у драматичному гуртку, виготовляє сценічні декорації; вивчає ряд мов – знає майже всі слов’янські, добре володіє грецькою і латинською, німецькою й англійською. Про все це в архівах бібліотеки АНУ ім. Василя Стефаника зберігається більше сорока документів.

Філологічний факультет Львівського університету Б.-І. Антонич закінчує у 1933 році, отримує диплом магістра, живе і працює у Львові, пристрасно включившись у літературне та громадське життя столиці Західної України. Дуже коротке життя Богдана Антонича наповнене було наполегливою працею та кипучою творчістю. У першу чергу поет працює над своєю літературною мовою, над поетичним словом, над формою вірша. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходить час на працю в інших жанрах та на публіцистику; він виступає з доповідями про українську літературу та про літературу різних народів світу; перекладає, пише рецензії та статті, сатиричні фейлетони та пародії. Редагує журнал “Дажбог” та “Карби”. Пробує свої сили у прозі й драматургії. Пише лібрето до опери “Довбуш”. На сторінках преси, під псевдонімом Зоїл, сперечається про політичні та громадянські справи”.

– Чи ж можна за такими короткими даними осягнути глибину і багатогранність поетової особистості, що вивела його на світові культурні обшири? – поставимо перед усіма учнями запитання. І перед тим, як дамо слово тим, хто намагався це зробити, проведемо невеличку бесіду:

– Чи хотілось вам, учні, бути коли-небудь квіткою в лузі, деревом у саду, рибою в чистій воді чи пташкою в синьому небі?

– Коли приходили до вас такі бажання? І чи приходили?

– Які думки чи події їх викликали? Або з чим це було пов’язано?

– Чи асоціювались ваші знайомі, рідні люди з оточуючими предметами живої природи, її явищами? Чому? Коли?

Вислухаємо тих учнів, які захочуть поділитися своїми спогадами, роздумами. А далі продекламуємо один з віршів (або уривки) Б.-І. Антонича:

“Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі черва і листя

Матерії законам піддані незмінним,

Як небо понад нами синє і сріблясте!

Я розумію вас, звірята і рослини,

Я чую, як шумлять комети і зростають трави.

АНТОНИЧ теж звіря сумне і кучеряве”.

“Сестра АНТОНИЧА – лисиця”.

“Я – закоханий в життя поганин”.

“АНТОНИЧ був хрущем і жив колись на вишнях”.

“Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля”.

“Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені”. “Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя”.

Поцікавимось;

– Які картини, образи, виникли у вашій уяві?

– Над чим вони спонукали вас замислитись?

Вислухавши старшокласників, прокоментуємо, що такі авторські характеристики й портрети щораз зустрічаємо в Антоничевій поезії. Чи випадково? Відповідь одержимо, познайомившись з його світоглядом, що дасть ключ і до розуміння його поезій.

Отже, Антонич – “закоханий у життя поганин”. Таке визнання ми знаходимо у віршах поета.

– Кого ж називають “поганином”, і чому поет з такою гордістю і радістю освідчується у цьому?

Давайте вислухаємо ваших однокласників: “Як відомо, Антонич народився на Лемківщині, у прадавньому краю язичеських вірувань, де земля, небо, ліси зберігають “казкові” звичаї і традиції, а люди, пам’ятаючи їх, живуть за законами добра, краси й справедливості, у гармонії й єдності з природою. Про що сам поет писав: “Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина органічно зв’язана з загальним біологічним ростом”. Тому у житті його найбільше приваблювали взаємини людини й природи. “А до світогляду митця ставився досить скептично, – зауважує Павлина Дунай у своїй розповіді “Поетичний космос Богдана-Ігоря Антонича”. Для нього “далеко важливіші: творча індивідуальність, світовідчування, світосприйняття…”, бо, за словами поета, “світогляд належить до царини розуму, це вартість інтелектуальна, це завжди якась система думок, “поглядів”, якась більш або менш оформлена система розуміння дійсності. У той час, як велика творчість родилась завжди у великих емоціях” (2, с.1).

А ще в житті й побуті лемків органічно з’єдналися поганські традиції з християнськими обрядами. І для Б.-І. Антонича таке соціальне оточення було природним. “Він всотував його так само невимушено, як дихав гірським повітрям”. Зростаючи серед буйства природи, захоплюючись розкішшю довколишнього світу, він і себе зараховує до всього живого й “біопоетичного”, урівнює в правах:

Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.

Тому й природу сприймає олюднено й персоніфіковано, свідченням чого стане його поезія.

Окрім цього, його єство всотувало духовну велич рідного народу, що творилася (формувалася) природним поєднанням “поганських капищ і храмом Божим”. Таким чином, рідна земля і природа, багатий духовний світ горян виплекали людину, особистість, поета, “над неабияким інтелектом якого панували чуття. Причому настільки загострені, що могли передавитися фізично. У поезії це виявилося у формі екстатичного (виражаючи екстаз – найвищий ступінь захоплення) самовираження.

А ще він володів здатністю через міфи, які добре знав завдяки елітарній освіті, проникати в прадавні часові пласти, відчувати їх й духовно жити серед них. Час у нього набуває рис вічності, і своє особисте життя він сприймає як ілюстрацію до еволюції всього живого”(2,с.2). Щоб ви могли переконатись у цьому, ми прочитаємо одну з поезій Б.-І. Антонича. Вона називається “Зелена елегія”(із першої збірки “Привітання життя”).

Вірш звучить у виконанні учнів, які добре володіють технікою й виразністю читання.

А перед читанням поезії запропонуємо доповідачам на консультації ознайомити своїх однокласників з поглядами Богдана Антонича щодо сприйняття поетичних творів, які він висловив у статті “Як зрозуміти поезію”: “… в літературному чи мистецькому творі всього не зрозуміємо. Проте можемо цей твір відчути, віддатись його сугестиві (впливу), сприйняти й оцінити його загальну вартість”. Його думки перегукуються з думками відомого нам класика Івана Франка, творчість якого Б.-І. Антонич добре знав, любив, цінував, вважаючи Каменяра своїм навчителем. У статті “Із секретів поетичної творчості” Іван Якович писав: “… в артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими засобами артист зумів досягти те враження”( 11 ,с.80). Деякі дослідники вважають, що цей вислів І. Франка важливий для розуміння творчості поета Б.-І. Антонича. Поміркуйте:

– Якими настроями і думками пройнята поезія Б.-І. Антонича?

– Чи зворушилися ви почуттями поета, ліричного героя? Які з них співзвучні вашим відчуттям? Прагнемо такими запитаннями перед слуханням поезії налаштувати учнів на емоційне її сприйняття.

Після читання поезії “Зелена елегія”, що подає прекрасну картину спогадів про роки навчання Антонича у гімназії, та бесіди за запитаннями, які були визначені перед цим, продовжимо знайомити старшокласників з творами талановитого українського поета. Читаємо і колективно обговорюємо вірші “Автобіографія” і “Привітання життя”.

Зазначені твори також увійшли до першої збірки поета, яка побачила світ у 1931 році і мала назву “Привітання життя”, як і вірш, що перед цим звучав у класі. Дамо учням можливість поміркувати: про що говорить назва книжки, з чим асоціюється, про що може писати юнак (адже поетові лише 22 роки).

Вислухавши припущення-роздуми старшокласників, надамо слово одній з творчих груп, яка брала участь у підготовці та проведенні уроку, для загальної характеристики першої збірки творів Богдана-Ігоря Антонича, що своєю появою привернула до себе увагу творчої інтелігенції Львова, засвідчила про молодого талановитого поета, котрий шукає себе, “блукаючи в чарівному і примхливому лісі світової поезії”, яка дала йому можливість познайомитися з усіма формами поетичного матеріалу. Збірка містить багато художньо майстерного і несподіваного, хоча, за визнанням критиків, це “найслабша поетова збірка”. Збірка – шукання поетичних форм, ритмомелодики, наслідування західноєвропейських поетів, наполеглива робота молодого поета над словом. Богдан Рубчак так її характеризує (оцінює): “Привітання життя” – дуже нерівна збірка. Помітні в ній впливи романтизму (особливо морського, позиченого з англійської романтичної поезії, та її епігона (послідовник якогось наукового, політичного, художнього направлення, позбавлений творчої оригінальності, що механічно повторює віджилі ідеї та методи своїх попередників) Джона Мейсфілда); є впливи польських поетів Казімежа Вежинського (цикл про спорт) та, мабуть, ще сильніші – Юліана Тувіма; є барокові образи-кончетті (сонет “Підсвідомість”); є барокова гра з сонетною формою, є спроби модифікованого верлібру (вірш, що будується на інтонаційно-синтаксичній будові, не пов’язаний ні постійною рифмою, ні певною метрикою); є відгомони французьких символістів, особливо Верлена; є сліди сюрреалістів; є впливи Тичини (наприклад, у вірші “Збирання картопель”, як це слушно відзначив професор Невреллі); і разом із тим усім є вірші, що аж бентежать своєю традиційністю. У збірці ще не цілком освоєна силабо-тонічна система – час від часу ріжуть вухо не свідомі, бо нічим не зумовлені, спондеїчні стопи і стопи пірихія, а одночасно зустрічаємо дуже механічну, “вичислену” силабо-тоніку, не пристосовану до звукової пружності і гнучкості української мови”(11, с.690).

Але поетичні шукання молодого поета не були марними: вони допомогли відкрити таке “родовище, що згодом стало його основним джерелом”. Це джерело – творчість рідного народу, нерозривний зв’язок художника з рідною землею, її культурою. І сам Антонич не раз признавався, що “неодмінно підходив до традиції рідної землі, до традиції мистецької душі рідної своєї Лемківщини, традиції Шевченка, Франка, Тичини. Фольклорні образи й символи оживали в його поезії по-новому, утверджуючи безсмертя душі народу”(5, с.7).

Розповіді творчих груп старшокласників про збірки поезії Богдана-Ігоря Антонича будуть більш змістовними й повними, ніж ми подаємо, оскільки, ставлячи перед учнями завдання, словесник порекомендує познайомитися з працями дослідників творчості талановитого поета, що надзвичайно грунтовно проаналізували їх. Це роботи Д. Павличка “Незгасаючий перстень життя” у книзі Б.-І. Антонича “Велика гармонія” (К.:Весел-ка,1993), Миколи Ільницького “Незнищенність поезії” у книзі “Б.-І. Антонич. Поезії”(К. : Рад. письменник, 1989); а статтю Богдана Рубчака про Б.-І. Антонича, що вміщена у хрестоматії “Українське слово” (К.: Рось, 1994), рекомендуємо прочитати і законспектувати всьому класові до проведення уроку, щоб під час розмови про творчість відомого всьому світові українського поета старшокласники були не пасивними слухачами, а активними її учасниками і могли поділитися з однолітками своїми роздумами і враженнями, що справило на них художнє слово Майстра.

Консультуючи творчі групи під час підготовки їх до уроку, порадимо учням уникати незрозумілих слів або давати їм пояснення, щоб нагадати всім їх значення, а можливо, декому їх розкрити. Тоді розповідь буде легше сприйматися. Наприклад, у цитаті Б. Рубчака є такі слова-поняття, що, можливо, не всі учні знають їх значення, а дехто просто міг забути. Тому доцільно під час читання просто пояснити, що романтизм – це художній метод і напрям у літературі та мистецтві кінця XVIII – першої половини XIX ст.; виявляючи незгоду з існуючою тоді дійсністю, романтики протиставляти їй не зовсім ясні й для них самих абстрактні ідеали. Улюбленими героями стали люди з сильними характерами та пристрастями, сповнені високих прагнень, але часто трагічно самотні й піднесені над дійсністю. Для романтичних творів властиві напружені сюжети, різко контрастні ситуації й образи, яскраві описи й характеристики, підкреслена умовність і фантастика, посилена асоціативність і метафоричність зображень, використання гротеску й символів.

Бароко – один із художніх напрямків кінця XVI – другої половини XVIII ст., що відзначався пишною декоративністю й особливою урочистістю, примхливою мальовничістю і багатою метафоричністю, високою емоційністю й посиленим інтересом до зображення контрастних явищ.

Символізм – літературно-мистецький напрям кінця XIX – початку XX ст., заснований на ідеалістичній філософії, що головним художнім засобом творчості обрав символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя і таємничих індивідуальних уявлень митців. Поезію та музику символісти вважали вищою формою осягнення таємниць світу, а символи – найдосконалішим втіленням ідеї. На думку символістів, завдання мистецтва – виявлення й відтворення нетлінної краси, через яку має розкриватися ідея добра. При цьому великого значення надавалося внутрішньому звучанню й ритмові слів, мелодійності мови й грі асоціацій.

Сюрреалізм – антиреалістичний, модерністський напрям у мистецтві та літературі 20-30-х років XX ст. на буржуазному Заході, що проголосив джерелом творчості не реальну дійсність, а підсвідомі інстинкти, хворобливі марення, галюцинації та сновидіння. Завдання художньої творчості зводилося до того, щоб вражати ситого обивателя різними дивацтвами, скандалами й навіть безглуздям. “Маніфест сюрреалізму” в 1924 році написав французький письменник А. Бретон.

Силабо-тонічна система – система віршування, у якій віршований ритм створюється і повторенням певної кількості складів у рядку, і відповідним розміщенням наголошених складів, чергуванням їх із ненаголошеними.

Пірихій – стопа з двох ненаголошених складів.

Спондей – стопа з двох наголошених складів, допоміжні двоскладові стопи, що іноді заміняють ямби та хореї.

Як бачимо, всі слова-поняття стосуються літературознавчої термінології, з якою в тій чи іншій мірі старшокласники мають бути знайомі, і щоб нагадування-повторення не зайняло багато часу на уроці, можна повторити їх удома і виготовити, якщо немає в кабінеті, листівки-картки, щоб учні могли поновити в пам’яті.

Завершимо роботу над питанням про першу збірку поезій Б.-І. Антонича невеликою бесідою:

– На який період життя припадають перші спроби пера Б.-І. Антонича?

– Як громадськість сприйняла появу збірки

“Привітання життя”?

– Чому критики назвали її учнівською?

– Назвіть характерні особливості першої збірки: будова, теми, мотиви, образи.

– Що дало підстави Д. Павличкові стверджувати, що “повна суперечливих мотивів перша книжка Антонича є образом душі, що б’ється в саку сумнівів, сплетеному з думок про покликання поета, про несправедливість світу, в якому живе поет, про прагнення і неможливість утечі в інший, створений уявою, світ краси й гармонії”?

– Чому другу збірку “Велика гармонія” поет не опублікував?

– Як ви розумієте слова поета з вірша “Confiter” (“Визнаю”):

Лиш на власнім безумстві опертий, я бажав увесь шлях перейти тільки сам. Без хитання в наближенні смерті навіть небо відштовхував, п’яний життям.

А сьогодні я спілий, мов літом, покінчив молодечі штукарства та герці, погодився із Богом і світом і знайшов досконалу гармонію в серці.

Після виходу збірки “Привітання життя” Б.-І. Антонич пережив, як свідчать біографи, період філософських сумнівів і душевних болінь. Про це йдеться і в зазначеному уривку. Поетові здавалося, що він перебував у незгоді з Богом та з його порядками на землі. Хоча змалечку Б.-І. Антонич ріс у релігійному оточенні, і серед близьких йому людей проблеми сумнівів у вірі не існувало. “З одного боку, йому видавалося, що він пішов задалеко в своїх поганських захопленнях красою й спокусливою потужністю життя, погрішив проти християнства… З іншого боку, він розумів або принаймні відчував, що його набожна лірика, римовані молитви, творені й записувані ним до майбутньої книжки “Велика гармонія”, – це переважно переспіви й наслідування”! 10,с 16). Отже, християнський цикл не був надрукований. Молодий поет прагнув не повторюватись, не переспівувати чужого, бажав “перейти у свій же, але новіший поетичний світ”. Завдяки болісним шуканням шляхів самовираження та вирішення для себе світоглядних питань, “спираючись на літературну ерудицію, вглиблюючись у філософські погляди титанів світового письменства, поет після душевних мук і вагань прийняв пантеїстичну “віру”. В поезії “Щастя” він писав:

Я є рушниця, радістю набита,

Якою вистрілю на честь життя.

Не тільки на “честь життя”, але й на його поглиблене розуміння, на його захоплене подивування пішла навіки захмелена сонцем і любов’ю радість душі Антонича, радість воістину великої душі”, – цими чудовими словами Дмитра Павличка вчитель доповнить відповіді учнів на два останні питання бесіди, оскільки ознайомитися з аналізом ненадрукованої збірки “Велика гармонія” та ставленням поета до Бога і релігії старшокласники могли під час самостійного опрацювання критичної літератури, біографії Богдана Антонича, статті Богдана Рубчака, про яку йшлося раніше.

До наступного уроку учні мають ознайомитися з поезією збірки Три перстені” і підготувати для виразного читання той вірш, що справив на них найбільше враження.

Другий урок розпочнемо вступним словом учителя:

“У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш сонцем, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстка, вперше переходять у здивування – в таке почуття, яке за браком точнішого слова назвати можна щастям. Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві. До таких днів ми повертаємося спогадами. І нема на світі зеленішої левади, як та, через яку біліла твоя перша стежка до школи, і деревини кращої немає, як та, в якій ти вперше впізнав живе єство, і сонця ласкавішого немає, як те, яке хотів ти підняти, немов блискучий таріль, із голубого дна калабані, ” – отак розмірковує над поезією “Трьох перстенів” дослідник творчості Богдана Антонича, відомий український поет Дмитро Павличко. – “У сфері таких почуттів живе митець самобутнього, оригінального світобачення, в основі якого лежать уявлення про гармонійну єдність людини і природи, погляд на людину як на невід’ємну частину навколишнього світу.

Витоки самобутнього обдарування – на далекій Лемківщині, в краї з прадавньою історією та культурою”.

Завдання творчої групи старшокласників, що готувала розповідь про збірку “Три перстені”, було таким: звернути особливу увагу на джерела творчості талановитого поета, який самовизначився на початку 30-х років.

Доповідачі запропонували всім послухати, що з цього приводу говорять дослідники творчості Бог-дана-Ігоря Антонича:

“Одного ми певні – виразні та благодійні сліди залишила на Антоничевій творчості українська народна поезія, що сам Антонич кількакратно підкреслював у своїх статтях” (Богдан Рубчак).

“Антонич неодмінно підходив до традиції рідної землі, до традиції мистецької душі рідної своєї Лемківщини, традиції Шевченка, Франка, Тичини. Фольклорні образи і символи оживали в його поезії по-новому, утверджуючи безсмертя душі народу” (Микола Ільницький).

“… кожний справжній митець корениться в рідному, в національному грунті, кожний дихає повітрям рідних гір і долин. Це чудово розумів автор “Трьох перстенів”, заявляючи: “Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію” /цитуємо за рукописом/. Тяга до язичницького міфологічного оживлення природи в слов’ян була так сформульована молодим поетом: “Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальні праінстинкти природи”(12,с.70).

Як бачимо, авторське кредо висловлене тут доволі чітко і зрозуміло.

“Де міг поет знайти ту оживлену природу в рідній словесній стихії, яка штовхала його на нові символи, персоніфікації? Що було джерелом тих багатих і щедрих асоціацій, які постають перед нами у зачарованому світі поетової уяви? Передусім лемківська природа, нужденні умови життя селянина, мистецька душа рідного народу. Все це і визначило коло тем збірки Антонича “Три перстені” (4,с 12).

А Микола Жулинський назвав Б.-І. Антонича творцем фольклорних метаморфоз та поетичних міфів, оскільки найбільше його приваблювали взаємини людини й природи. Поет “жадібно всотував усі барви, тони і звуки довколишнього світу”. Ідея неподільної, гармонійної єдності людини і природи, людини і космосу стала провідною у його житті і творчості, бо прагнув пізнати і відтворити рух “незнищенної матерії у безконечній змінності її форм і виявів”(3, с 390).

Сам Антонич неодноразово наголошував у своїх статтях, що на його творчості виразні та благодійні сліди залишила українська народна поезія. Поет глибоко черпав в образності народної поезії та побуту свого народу, глибоко вкорінився в природу рідної батьківщини. У цьому джерела натхнення, “таємниця і сила притягання поетового слова, що знайшло вже такий широкий відгомін у світі”.

І ще: “Досконала філологічна підготовка, непересічний ступінь ерудиції позначились також на осмисленому підборі слів з скарбниць народно мовного багатства, на загально зрозумілому їх трактуванні” (Тихін Лещук).

Розвиткові чутливої художньої натури поета сприяли казки старої неньки, її колискові. Це вона прищепила любов хлопчикові до віршів; пісні простих селянських дівчат, що звучали повсякчас, глибоко западали в душу вразливого підлітка, розбурхували його уяву, творили незвичайний світ краси й добра, в якому він жив маленькою часточкою великого всесвіту.

Фольклор, народна пісня і казка значною мірою допомогли Б.-І. Антоничу знайти вірний шлях у поезію, в якій він зайняв почесне місце. А ще незвичайна титанічна працьовитість допомогла стільки зробити за неповний десяток літ творчої праці!

На наступному етапі уроку з’ясуємо питання:

– Чому збірка “Три перстені” принесла авторові ширше визнання, ніж “Привітання життя”?

Відповіді можуть дати учасники творчої групи або учні, які вдома самостійно опрацьовували статтю Богдана Рубчака в “Українському слові”.

Якщо збірка “Привітання життя” підсумувала час учнівства молодого поета, коли йшла наполеглива робота над словом, освоювалися різні жанри й форми поезії, то збірка “Три перстені” стала виявом неабиякого обдаровання поета, який знайшов себе: щирий голос закоханого у весь світ ліричного героя – Антонича лине звідусіль, кличе за собою у найпотаємніші спогади дитинства, що живе красою рідної землі, її дивосвітом. Коло тем нової збірки передусім визначала природа Лемківщини, “нужденні умови життя селянина, мистецька душа рідного народу”. Адже саме в творах фольклору знаходимо оживлену природу – і це допомагає Б.-І. Антоничу творити нові символи, персоніфікації.

Народна словесна стихія є джерелом тих багатих і щедрих асоціацій, які постають зі сторінок зачарованого світу поетової уяви. Тому провідними мотивами збірки й стали: мотив єдності людини і природи і поетичне мистецтво та його таємниці, а провідними жанрами – ліричні мініатюри, елегії, широкорядні балади.

Можемо нагадати учням, що елегія (їх найбільше у збірці) – це ліричний вірш, у якому виражені настрої журби, смутку, роздуми, меланхолії, що породжені соціальною несправедливістю, сімейним чи особистим горем.

Як творець “фольклорних метаморфоз” Антонич своєрідно використовує, переосмислюючи, художні образи народнопоетичної творчості. Щоб полегшити сприймання Антоничевої поезії, колективно повторимо, які характерні особливості творів фольклору.

Переконливість картин досягається широтою узагальнень: конкретні, дуже достовірні художні деталі дають можливість уявити широку картину; уживання народнопоетичних символів і образів фантастики: лише в народних епосах та легендах митець має таку силу, що може керувати явищами природи – перетворення людини в камінь чи дерево і навпаки. Через конкретний образ-символ розкривається психологія селянина. Порівняння, метафори, персоніфікації, джерела яких у загадках.

Б.-І. Антонич признавався, що для нього “горять, як ватра, забобони віків минулих”, але, використовуючи образи народної символіки, він робив їх будівельним матеріалом своїх незвичайних метафор або засобом власної мистецької концепції. Микола Ільницький стверджує: “Ми ні в якому разі не можемо шукати в поета лише повторення давніх мотивів. Елементи стародавньої символіки поєднувалися, перепліталися з сучасними поетові соціальними прикметами: “відвічно лемківською нуждою”, “брудними обніжками вівтарів”, де селяни просили Бога дати їм можливість роздобути на хліб-сіль та на сивуху, та, зрештою, й своїми безпосередніми хлоп’ячими споминами”.

Але з’ясовуючи джерела образності в Антоничевій поезії, допомагаємо старшокласникам пройнятись настроєм творів, побачити природність поетичних метафор, звернути увагу, що всі явища природи “оживлені і живуть в душі поета як особи живі і мислячі”, зрозуміти основний смисл твору, відчути самобутність майстра, глибину його життєвої філософії.

Удома учні мали познайомитися з віршами збірки “Три перстені” і підготувати до виразного читання один з тих, що справив на них найбільше враження. Переходимо до читання та колективного обговорення кращих творів збірки, з’ясовуючи використання народнопоетичних джерел для розуміння змісту твору та його образів.

Збірка “Три перстені” відкривається поезією “Автопортрет”. Послухаємо її у виконанні учнів, дамо кілька хвилин на осмислення та роздуми: яким настроєм пройнятий вірш, яким ви уявляєте поета?

Важко не відчути захоплення ліричного героя світом краси, що його оточує, не перейнятися радістю, що дає сонце, весна, бажання злитися, розчинитися у просторі.

Радістю сприйняття оточуючого світу, кожної в ньому дрібнички пройнятий наступний вірш, назва якого стала назвою всієї збірки.

Отже, слухаємо вірш “Три перстені”.

– Що у ньому привернуло вашу увагу? – запитаємо тих учнів, які підготували його до виразного читання.

– Якими образами автор малює інтер’єр селянської хати? Який зміст криється в цих символах?

– Про що говорять персоніфікації?

– Які слова говорять про захоплення ліричного героя красою оточуючого світу?

Доповнити відповіді учнів можемо тлумаченнями М. Ільницького про вірш “Три перстені”, в якому автор розкрив “глибоко мистецьку душу народу, показавши, що почуття естетичного властиве йому органічно, що кожен куток селянського житла, кожна найбуденніша й найужиткованіша річ помимо свого безпосереднього практичного призначення є твором мистецтва. Творчі вогні, які спали в скрипці на стіні чи не кожної другої лемківської хати, той “співний корінь” та яворові краплі, те немудре “чародійське” начиння з п’янливим зіллям, воском і насінням – все створює не враження манливої екзотичності, що характеризує предковічні уявлення й пережитки, які давно відкинула з насміхом цивілізація. Ні. Чари діють, як діяли з давніх-давен….

… Антонич веде мову про селянську хату, і з неї випливає ідея мистецтва. Співний корінь Антоничевої хати має таку чаклунську силу, що навіть здивований ранок спирається на селянський пліт, аби глянути на чудодійство сходу сонця” (4, с 14-15).

Народнопісенні символи та образи фантастики постали туту високомистецьких образах, тим самим створивши неповторний чар “Трьох перстенів”. Переконатися у цьому допоможуть такі твори: “Елегія про співучі двері”, “Село”.

Пропонуємо учням самостійно прочитати твір “Елегія про співучі двері”. Потім проведемо бесіду за його змістом:

– Чому деякі критики називають “Елегію про співучі двері” віршем-спомином? Доведіть свою думку.

– Яким настроєм пройняті спомини дитячих літ поета?

– Про що свідчать картини природи в “Елегії…”?

– Відтворіть словесним малюванням картину села, яке, мов лата, пришите до лісів “на схилі гір”.

– У чому виявився реалістичний підхід поета до життя?

– Як ставиться поет до простих людей?

– У чому автобіографічність поезії?

– Як ви розумієте слова:

“… та Той, що легкість дав сарні,

А бджолам квіти золоті

І кігті сталені для рися,

Слова співучі дав мені

І гострі зуби, щоб в житті

Я твердо й просто боронився”?

– Що возвеличує поет в “Елегії…”?

– У чому роль художнього обрамлення? художньої деталі? персоніфікації? порівнянь та метафор? Як народнопоетичні джерела допомагають з’ясувати зміст основних образів вірша?

Під час бесіди буде з’ясовано, що важко, з нерозумінням, сприймалося учнями, які рядки інтонаційно не виважені; учитель доповнить, розтлумачить необхідне. Після бесіди читаємо “Елегію про співучі двері” вголос, щоб поновити перєісне її сприймання і познайомимо учнів з думкою Дмитра Павличка, який вважає, що “Елегія про співучі двері” – твір, який “ховає в собі ключ до тлумачення збірки і, можливо, навіть усієї творчості Антонича. Тут погляд поета намагається охопити одразу минуле і сучасне свого краю, своєї бездольної Лемківщини. Звідси б’є промінь неусвідомленої шевченківської пристрасті, що наповнює інші твори Антонича своїм блиском, як наповнює пломінь ватри очі людей, що гріються навколо неї(10, с.19).

На наступному етапі роботи розглянемо поезію “Село”, що тематично й образно перегукується з попереднім твором. Вірш читає учень, який удома готувався до виразного декламування.

За обсягом твір невеликий, але місткий, як народна пісня. Картина, намальована поетом окремими мазками, відбиває характер психології українського селянина. Яким чином досягає цього Б.-І. Антонич?

Проаналізуємо разом:

– Як поет описує основне заняття горян? (“Конопляне небо”, “кужіль” говорять виразно про ткацтво; “лісу

Гребінь” – про деревообробну промисловість. Отже, як зазначає М. Ільницький, і символи книги Антонича – веретено, а згодом сокира – природні для поета – сина лемківського краю”).

А щоб зрозуміти психологію людей, змальованих у творі, треба звернутися до історії.

З’ясуємо, як учні зрозуміли фразу “корови моляться до сонця”, і доповнимо, що у свідомості наших предків-язичників поняття “моління корови” сприймалося як мо-литва-жертва. З часом цей обряд перейшов до християнства і в деяких селах зберігається й досі. Його можна побачити у Святвечір. Ось як його описує вчений О. Потебня: “… за обідом, перед тим, як подавати обрядову кашу, на стіл кладуть сіно, на нього ставлять кашу, в яку “встреляють” дві билини: одна – пастух, друга – теля. Запалюють перед іконою свічку і моляться, щоб “корови брикали”.

Глибину змісту поезії допомагає зрозуміти й образ тополі. “Предки наші бачили в дереві не лише плід пізнання, через дерево людина наче спілкувалася з сонцем, воно переносило на небо земні форми життя”. Тому й у Б.-І. Антонича “Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом”, який поніс би у височінь всі земні турботи й прагнення людини, щоб знову прийти на землю теплим весняним днем.

Язичницьке світовідчуття природи допомагає зрозуміти й порівняння дня з молоком – так відчуває день селянин, таким ми, читачі, його бачимо, така сила зорового образу, створеного поетом, який своєрідно, з філософським осмисленням, вживає образи, серед яких належне місце посідає образ сонця. У збірці “Три перстені” він зустрічається найчастіше.

– Чому?

Учням неважко пригадати, що сонце – “прабог всіх релігій”, у поезії – символ життя на землі. І у Б.-І. Антонича сонця скрізь і в усьому, і в переосмисленому значенні.

Запропонуємо старшокласникам провести невеличке дослідження: віднайти і виписати в зошити рядки Антоничевої поезії, де зустрічається образ сонця, і поміркувати ( роздуми вислухаємо), яке ідейне навантаження він несе.

Наприклад: “Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком”; “сонце ходить у крисані”, “дівчата заплітають у волосся сонця гребінь”, “квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні”, “в сонці міст рудий хребет ліниво гріє”, і весна підносить його угору, “мов горючого птаха”, і “ранок везе його, наче золотий сніп”, і селяни запрягають його до своєї теліги – сонце проймає все єство людини; а сам поет продав своє життя сонцеві “за сто червінців божевілля” і носить його у “кишені”, ходить з ним на плечах: не уявляє без нього ні життя, ні творчості.

Розвиваючи народнопоетичні традиції у збірці ‘Три перстені”, автор прагнув показати свого героя частинкою тієї природи, що він любить і відчуває кожною клітинкою, як відчували її наші предки, і разом з тим прагне відтворити любов своїх сучасників до всього живого на землі.

І цим поезія Богдана-Ігоря Антонича актуальна в наші дні, коли в соціології, філософії, соціальній психології все наполегливіше утверджується ідея взаємодії природи і суспільства, говориться про енергію розуму и моральності, яка повинна стати охоронною грамотою оточуючого нас довкілля. Тому сьогодні і поезія, що втілила єдність природи і людини, що утверджує розумне, духовне в природі і природне в людині, є громадянською. Б.-І. Антонича ж звинувачували в протилежному. А чи можна вважати поезію Антонича не громадянською, коли в ній так багато передбачень тих проблем та конфліктів, які оголились перед людством, перед кожною окремою особистістю на початку двадцять першого століття?

Оскільки серед найбільш уживаних Антоничем народнопоетичних образів не тільки сонце, а й пісня, вітер, дерева, зелень, крилатість та інші, перед проведенням дослідження можемо поділити клас на творчі групи, кожна з яких проаналізує один з вищеназваних образів. У колі досліджень старшокласників будуть і Антоничеві персоніфікації, що не раз нагадують загадки, приказки, символічні образи колядок, щедрівок і обрядових пісень.

Вислухавши учнівські повідомлення, учитель наголосить, що світ ‘Трьох перстенів” Антонича “розмаїтий і щедрий”, крім радості, торкає майже всі струни людських почуттів, серед яких є місце і зневірі, і сумніву. Доречним у цьому плані буде й питання:

– Яким постає перед нами ліричний герой “Трьох перстенів”? Яким ви уявляєте собі автора цієї збірки?

Свої думки і враження старшокласники можуть викласти у невеличких творах-роздумах як на уроці, так і вдома, залежно від розподілу часу.

Перевірити, наскільки учні осмислили джерела Антоничевої творчості, її тісний зв’язок з народнопоетичною зможемо, аналізуючи поезію “Книги Лева” та “Зеленої євангелії” в яких поет зумів наповнити ідею животворчих соків природи символікою українського фольклору і класики, характерними зразками чого стали твори “Яворова повість” та “Вишні”. Запропонуємо старшокласникам зробити їх самостійний аналіз до наступного уроку, використавши набуті знання.

Завершуючи роботу над збіркою “Три перстені”, підсумуємо, що в ній найбільше виражена пейзажна стихія, своєрідне трактування якої розкриває головну прикмету мистецько-філософського світогляду поета, яку Богдан Рубчак характеризує так: “У “Трьох перстенях” природа наче “фіксована” спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юності поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого сприймання, “оказковують” природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки”(11, с.691).

У збірці “Три перстені”, крім цього, яскраво виражений ще один мотив: завдання поета, його творчості, що не має бути вільною від життєвих бур. Прочитаємо та колективно обговоримо поезії “Кличу” та “Поетова весна”:

– Тож які завдання ставить перед собою поет? Свої роздуми підтвердіть рядками віршів.

До наступного уроку учні виконують домашнє завдання:

– написати твір-мініатюру “Яким я уявляю Антонича – автора “Трьох перстенів”;

– підготуватись до аналізу поезій “Яворова повість” та “Вишні”;

– переглянути конспект статті Б. Рубчака “Богдан-Ігор Антонич” про збірки “Книга Лева” та “Зелена євангелія”;

– читати поезії вищеназваних збірок.

(2 votes, average: 3.50 out of 5)