Найвищі хмари
Сріблясті хмари іноді поетично називають світлом драконівських крил або світлом любові небожителів. Це прекрасна метафора, проте, позначає цілком матеріальне атмосферне явище, що стало широко відомим після польотів радянських космонавтів.
Ось виписка з енциклопедії: “Сріблясті хмари (також відомі як мезосферние хмари) зазвичай спостерігаються в літні місяці в широтах між 50-м і 60-м градусами (північної та південної широти). Це найвищі хмари в атмосфері Землі; утворюються в мезосфері на висоті близько 85 кілометрів і видно тільки тоді, коли освітлені сонцем-за обрію, в той час як більш низькі шари атмосфери знаходяться в земній тіні; вдень вони не видно. При цьому їх оптична щільність настільки нікчемна, що через них найчастіше проглядають зірки”.
А тепер ненадовго спустимося з небес на землю, щоб незабаром здійнятися знову. 27 серпня 1883 в Зондській протоці (Індонезія) вибухнув вулкан Кракатау. Піднялася гігантська хвиля, загинуло більше 36 тисяч чоловік. В атмосферу було викинуто близько 35 мільйонів тонн вулканічного попелу, який піднявся на висоту до 80 кілометрів, і колосальна кількість водяної пари. Після вибуху Кракатау стали помічати оптичні аномалії: світлі зорі, зменшення прозорості атмосфери, поляризаційні аномалії, кільце Бішопа (коричнево-червоний вінець навколо Сонця, небо всередині кільця світле з блакитним відтінком). Аномалії спостерігалися протягом двох років. До кінця цього терміну з’явилися сріблясті хмари, що дало початок гіпотезі їх вулкана походження. Але, як показали подальші спостереження (з 1885 року і до наших днів), виникнення сріблястих хмар після вивержень – вкрай рідкісне явище, більше схоже на збіг, ніж на закономірність. Якщо вони і пов’язані з вулканами, то не настільки, як передбачалося на початку XX століття, коли дана гіпотеза вважалася загальноприйнятою і навіть потрапила в підручники метеорології.
Зараз ми знаємо про природу сріблястих хмар трохи більше. Останні дослідження світяться тонких шарів в мезосфері Землі показали наявність в них найдрібніших кристалічних частинок. Що це за частки і звідки вони там взялися?
Взагалі-прозорість сріблястих хмар просто кришталева. Саме характер розсіювання ними сонячного світла дозволив встановити, що сріблясті хмари являють собою скупчення дуже дрібних частинок (розміром всього 0,1-0,7 мкм). Про природу цих частинок висловлювалися самі різні припущення: називалися крижані кристали, кристали кухонної солі у крижаній “шубі”, дрібні частинки вулканічного пилу. Не забули і про частки метеорного або кометного походження – космічного пилу.
Початок нової, метеорної гіпотезі походження сріблястих хмар дала Тунгуська катастрофа 30 червня 1908. Після неї в багатьох європейських державах, у тому числі в Європейській частині Росії спостерігалися різні оптичні аномалії: світлі зорі і “білі ночі”, які настали там, де їх зазвичай не буває. Серед спостерігали аномалії були вельми досвідчені астрономи і метеорологи: В. Деннінг, Ф. Буш, Е. Есклангон, М. Вольф, Ф. Архенгольд, Д. Свитський. Вони відзначили і поява сріблястих хмар. У 1926 році незалежно один від одного Л. Кулик (перший дослідник місця Тунгуської катастрофи) і метеоролог Л. Апостолів висловили думку про зв’язок між цими двома явищами.
Леонід Олексійович Кулик припустив, що не тільки великі метеорити, а й звичайні метеори, повністю руйнуються на висотах 80-100 кілометрів, залишають в мезосфері продукти своєї сублімації, які, в свою чергу, конденсуються в частинки найтоншої пилу, формує хмари.
У наступні роки метеорну гіпотезу підтримували і розвивали багато астрономи, які прагнули пояснити з її допомогою особливості сріблястих хмар. Але й вона не відповіла на всі питання. Хоча роль метеорних часток як ядер конденсації і росту кристалів льоду, складових сріблясті хмари, досі залишається безперечною. Метеорна гіпотеза частково спирається на результати ракетних експериментів, в ході яких на висотах 80-100 кілометрів були зібрані мікроскопічні тверді частинки з намерзлої на них крижаний “шубою”; при запуску ракет в зону спостерігалися сріблястих хмар кількість таких частинок виявлялося в сотні разів більше, ніж у відсутність хмар.
Крім згаданих “класичних” гіпотез, висувалися й інші, менш традиційні; розглядалася зв’язок сріблястих хмар з сонячною активністю, з полярними сяйвами, з іншими геофізичними явищами. Наприклад, джерелом водяної пари в мезосфері вважалася реакція атмосферного кисню з протонами сонячного вітру (гіпотеза сонячного дощу). Одна з останніх гіпотез пов’язує сріблясті хмари з виникненням озонових дір в стратосфері. Область формування цих хмар вивчається все активніше у зв’язку з космічним і стратосферним транспортом. І можливо, недалеко той час, коли вчені розкриють таємницю походження красивого і рідкісного феномена. А поки вчені розгадують таємниці світобудови, ми, звичайні люди, будемо просто милуватися цим дивом в глибоких сутінках, в той час, коли небо дарує нам неповторне за красою явище. Сріблясті хмари над територією Росії можна спостерігати з травня по серпень, найкраще в липні.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)