Машина для вбивства – Олександр Левченко

Фантастичне оповідання

Враз починають соватися стільці, шурхотіти по підлозі десятки підошов, і гул збуджених чоловічих голосів ущерть заповнює невелике приміщення. Найбільш меткі із прису-тніх кидаються до кремезного чорнявого чоловіка середнього зросту, на устах якого грає приязна посмішка. Він потискає усі простягнуті йому руки з таким виразом, наче для нього це неабияка честь. Крізь частокіл голів я ловлю його короткий погляд і лаконічно киваю у відповідь: все гаразд, зараз виходжу. В ту ж мить відчуваю на собі чіпкий погляд Сергія і посміхаюсь до нього, однак цей вияв дружніх почуттів залишається поза його увагою. Що ж, гріх було б ображатися: у такі хвилини він не має права відволікатись на сторонні речі.

Напевно, багато хто в цьому залі вважає себе неординарною особистістю. Хоча б у тому сенсі, що вирішує не лише особисті чи сімейні справи, а й прагне розв’язувати більш загальні проблеми, що хвилюють суспільство. Однак основні їх претензії на хоча б якесь місце в історії пов’язані сьогодні лише з однією людиною, котру вони запевняють у своїй підтримці: хто – фінансовій, хто – організаційній, хто – просто дружній. А він – світла голо-ва, незламний борець з несправедливістю, остання надія нації – повинен прийти, щоб зміни-ти життя на краще, підняти економіку, науку, культуру, здобути країні місце у товаристві наймогутніших. А щоб усе це стало реальністю, необхідно спочатку виграти тут, в регіоні, на узбіччі широкого політичного шляху.

І він зробить це, він просто зобов’язаний це зробити! А що ж залишається мені? Моє завдання – доставити його в будь-яке місце в будь-який час дня і ночі з максимальною швид-кістю при максимальній безпеці. Це просто необхідно для нього, і я радий, що, всупереч усьому, виконую свої обов’язки майже бездоганно. Хоча головна моя місія полягає тепер у зовсім іншому.

Я повинен його вбити…

Мій потужний сірий BMW вдоволено хурчить, підминаючи під себе нескінченну стрі-чку шляхового полотна. Насолоджуйся, друже, поки є можливість, адже незабаром доведеть-ся звернути з траси на путівець місцевого значення, і тоді ти зрозумієш, де зимують раки, а також твої менш щасливі одноплемінники. А разом з ними й мої.

– Пане Богдане, навіщо Вам здалось це задрипане сільце? – запитую шефа, котрий зо-середжено вдивляється у далечінь.

Він довго мовчить, не зводячи погляду з голубого “Мерседеса”, що поволі виростає перед нашими очима.

– Ти знаєш, просто хочеться зробити людям щось приємне, – він усміхається. – Мож-ливо, це буде моєю єдиною доброю справою для них. Особливо, якщо мене виберуть.

Маневруючи серед розкішних калюж та куп щебеню, які віддавна вже поволі розпов-заються в очікуванні чергового світлого майбутнього, я розмірковую над тим, що він, напев-но, має рацію – в тому, що це буде доброю справою.

Відверто кажучи, раніше я був переконаний, що в селі мало хто прийде на таку зу-стріч. У місті, наприклад, простий люд всі передвиборні заходи має глибоко в носі і, за виня-тком невеличкої політично заангажованої частини, відверто їх ігнорує. На подібні вистави там ходять (чи то б пак їздять) здебільшого ті, кому на цьому щось залежить. І тому я був дуже здивований, коли, вперше побувавши на зустрічі шефа з селянами, виявив ущерть запо-внене приміщення невеличкого клубу. Хоча, що тут дивуватись: позбавлені будь-яких розваг, окрім телевізійних, ці люди прагнуть на власні очі побачити знаменитість, про яку пишуть в газетах, розповідають по радіо та телебаченню. Такий собі безплатний цирк…

Ми в’їжджаємо на майдан перед клубом, і я з подивом зауважую, що ми не єдині гості у цьому призабутому цивілізацією місці. Кілька іномарок та мікроавтобус явно не тутешньої прописки сповнюють душу почуттями, далекими від радісних. Одна з автомашин видається мені трохи знайомою.

– Преса, – підказує Богдан, перехопивши мій погляд, – “особистий друг”, як він сам себе величає.

З важким серцем вибираюсь я з автомобіля. Три наші охоронці на чолі з Сергієм теж занепокоєні: якби ж то знати, взяли б іще підкріплення. Один лише Богдан безтурботно пря-мує до репортера, відомого своїм неприязним ставленням до нашого шефа. І про що він може розмовляти з такою людиною?

До клубу помаленьку стягуються учасники зустрічі, переважно літні люди. Очевидно, молодших такі заходи цікавлять значно менше. Селяни спочатку підозріливо оглядають наш невеличкий автопарк, але зрештою приходять до висновку, що так і має бути. Хто би й мене переконав у цьому?

Нарешті усіх, хто ще залишився надворі, запрошують до просторого і тому напівпо-рожнього кінозалу з передбачливо знятим екраном. На сцену, де розсілась місцева еліта ра-зом із Богданом та Сергієм, мене, звичайно, не запрошують, але як особі, достатньо набли-женій, надають місце у першому ряду. Тут же примощуються обидва охоронці, по різні боки від центрального проходу, а також репортер з диктофоном в руках. Краєчком вуха я чую за спиною жіночі голоси: “Ти дивись, він зовсім, як у телевізорі”, та основна моя увага прикута до групи явно не сільських молодиків під протилежною стіною. Від одного погляду на їх фізіономії серце починає прискорюватись…

І ось зустріч починається. Спочатку один з місцевих керівників виголошує вступне слово, у якому непереконливо показує “яскравий життєвий шлях нашого шановного пана Богдана”. Потім сам високий гість підходить до невеличкої трибуни і починає розповідати про свою передвиборну програму. Це загрожує перетворитись на довгий нудотний монолог, але Богдан знає, що робити. Він від’єднує мікрофон від держака і виходить на сцену поближ-че до слухачів. Я збираюсь трохи подрімати, оскільки чую подібні промови ледь не щодня, однак мало-помалу втягуюсь у запропоновану Богданом гру і сам починаю шукати відповіді на поставлені ним запитання. Однак він не дає на це багато часу, а переходить до більш зага-льних проблем, наслідком яких і є всі наші негаразди. Потім короткий аналіз – і ось вони, довгождані рішення, котрі врятують суспільство! Невже це так просто? Звичайно, адже все геніальне – просте! І коли до влади прийдуть нові люди, молоді, рішучі, не обтяжені тепері-шніми стереотипами, ситуація швидко зміниться на краще!

Чорт візьми! Я збуджено потираю руки і оглядаю зал. Схоже, більшість присутніх розділяє мої почуття, хоча й скептичних облич теж вистачає. Ні, Богдан таки справді моло-дець! Особисто я йому вірю! От тільки чому ж тоді, чому?..

Від цієї думки я враз хмурнію. А погляд біжить далі, аж поки не наштовхується на шеренгу ремигаючих молодиків з цілковито байдужими виразами на обличчях. Зрозуміло, вони тут не для того, щоб вислуховувати політичні промови Богдана, але невже він їх ані-трохи не пройняв? І, взагалі, якого біса вони тут роблять?

Перша дія вистави закінчується. Богдан вдячно приймає оплески і готується відпові-дати на запитання. Їх вже є кілька на столі у головуючого, але, звісна річ, білі клаптики папе-ру ще тільки починають мандрувати залом. Несподівано з другого ряду підводиться молода жінка і по-школярськи підносить руку вгору. У залі западає тиша. Головуючий дивиться на жінку неприязно, але врешті приречено киває. Молодиця починає невиразно: “Пан Богдан…”, однак вигуки ззаду “Голосніше, голосніше!” змушують її підвищити тон:

– Шановний пан Богдан гарно тут говорив про все… і як треба ставитись до людей, щоб по-людськи і з повагою… А я ось недавно… ви ж знаєте, як мені живеться… коли пан Богдан був ще заступником в обласного голови, хотіла попасти до нього на прийом. Цілий місяць ходила, чекала, а він потім узяв і кудись поїхав! Отакий у нього прийом!

Що ж, нам теж відомі такі прийоми! Немало часу присвятила Богданова команда пи-танню, як боротися з подібними звинуваченнями, коли в хід іде суміш правди, напівправди та відвертої брехні, від якої дуже важко відмитися. Богдан вже збирається відповідати, коли несподівано у нього з’являється захисниця – літня жінка у світлому жакеті:

– Та кого ви слухаєте, оцю шльондру! Моя дочка теж була на прийомі у пана Богдана! І він їй допоміг!

– Знаємо ми твою дочку! – озивається інший, чоловічий голос. – Вона кому хоч в зад-ницю без мила пролізе!

Спалахує невеличка сварка, яку головуючий намагається чимшвидше пригасити. Хло-пці з іномарок помітно жвавішають, і в залі лунає перше несміливе “Ганьба!”. Однак невдовзі все стихає.

Богдан бере зі столу кілька записок і, повернувшись до залу, розкриває першу з них. Уважно її читає, потім опускає і знову підносить до очей.

– Читай, читай! – чується насмішкуватий парубочий голос.

– Тут питають, куди я подів зібрані Червоним Хрестом гроші для дітей-інвалідів, – го-ворить у мікрофон Богдан.

У залі знову здіймається гамір. Молодики, не виймаючи з рота жуйок, вже впевненіше гукають “Ганьба!”. Серед президії панує розгубленість. Богдан деякий час стоїть, мовчки хитаючи головою, потім розгортає наступний клаптик паперу. Поки він тримає записку пе-ред собою, галас поволі вщухає.

– Шановні виборці, це якась провокація, – криво посміхаючись, каже Богдан, – автор ось цієї записки звинувачує мене у згвалтуванні…

В одну мить зал перетворюється на справжній базар. Хтось обурюється авторами про-вокаційних записок, хтось – Богданом, котрий начебто приховує від людей свої гріхи, одні переконують сусідів, що все це – брехня, інші заперечують, що диму без вогню не буває. Мо-лодики вже припинили ремигання і тепер дружно скандують: “Ганьба, ганьба!”. Охоронці розгублено переводять погляди з Богдана на Сергія та один на другого.

Зненацька перед очима мигцем проноситься щось невиразне. Кинутий вправною ру-кою невеличкий предмет глухо вдаряється об товсті складки завіси і, впавши на підлогу, ко-титься до краю сцени. Коли він зупиняється, чоловіки інстинктивно відсахуються, а через мить наполохані жінки здіймають пронизливий вереск. За два кроки від Богдана лежить руч-на граната. Розумом я цілком усвідомлюю, що вона ніяк не може вибухнути, – це ж абсолют-ний ідіотизм, однак якась непереборна сила втискає тіло глибоко в крісло і пригинає голову ледь не до колін.

На сцені падає стілець. Проте це свідчить не про чиюсь непритомність, а про дещо за-пізнілу реакцію Сергія. Він збирається кинутись до Богдана, котрий увесь цей час залиша-ється нерухомим, однак той різким жестом зупиняє охоронця. Лемент швидко вщухає, чоло-віки ніяково випростовуються, а Богдан піднімає гранату і кілька секунд уважно її розглядає. Потім підходить до краю сцени і говорить, звертаючись до молодиків з кам’яними обличчя-ми:

– Що, хлопці, це здається вам доволі дотепним жартом? Лякнемо стариганя Богдана, може, поповзає трохи по сцені, розважить публіку? А старигань Богдан, між іншим, бачив гранати не лише на заняттях з бойової підготовки. Сараєво, Горажде, Сребрениця – вам го-ворять про що-небудь ці слова? Навряд, ви ж тоді були ще зовсім пацанами. А там гранати були не бутафорські, повірте мені, вони часом вибухали. І там ніхто не питав, куди я подів гуманітарну допомогу, передану для боснійських дітей. Бо знали, що я заради цієї допомоги ризикую власним життям. Отак-то, хлопці…

На цьому зустріч, по суті, завершується.

Назад повертаємось у стані якогось загального пригнічення. Охорона мовчить, як і завжди, але сьогодні від заднього сидіння просто віє потойбічним холодом. Богдан, всупереч своїм правилам, не відриває погляду від дороги, а я навіть не наважуюся що-небудь сказати.

Сонце поволі хилиться до обрію. Треба поспішати, щоб встигнути додому ще завидна, думаю я і рішуче йду на обгін чергового автомобіля. Та поганець, що сидить за кермом “фор-да-скорпіо”, несподівано виявляє небажання бути обійденим. Так ми й несемося пліч-о-пліч по автостраді, аж поки з-за повороту не вигулькує незграбний КАМАЗ.

Нічого страшного. Я б’ю по гальмах і кидаю машину праворуч. Але це ще не все: си-льний поштовх іззаду ледь не розвертає мого BMW впоперек дороги. Проте роки, віддані автоспорту, не минають безслідно, і найбільший ворог водія у подібних ситуаціях – паніка – даремно облизується на мене. Скільки вже разів я думав про те, що, не трісни тоді у критич-ну мить камера в передньому колесі, катастрофи, що сталась кілька місяців тому, можна було б гарантовано уникнути.

Так само, як і зараз. Вантажівка з ревінням проноситься повз нас на безпечній віддалі, я вирівнюю машину і, не озираючись на кривдника позаду (бо ж сам винуватий), мчу за “фо-рдом” далі. Богдан кидає на мене короткий погляд, на який я не встигаю відповісти, і знову втуплюється у вікно.

Весь вечір цей епізод не виходить у мене з голови. І, вкладаючись спати, я ще раз ре-тельно обмірковую свої дії, намагаючись відповісти на деякі запитання. Передчуття не обма-нюють мене.

Він знову приходить у мій сон, цей невмолимий Голос, що змушує відчути себе мале-ньким провинним хлопчиком під суворим поглядом дорослого.

– Чому ти не використав такої чудової нагоди? – грізно запитує Голос.

– Я не міг, це було дуже небезпечно, – відказую я, щосили намагаючись зіщулитись, зібгатися, зменшитись до мікроскопічних розмірів.

– Говори вголос, говори вголос, – вимагає мій мучитель.

– Небезпечно… для мене… – ворушу я неслухняними губами.

– Ти повинен, повинен його вбити, – недружелюбно нагадує Голос.

– Його… не себе… – знаходжу в собі сміливість виправдатись.

– Ти повинен, повинен, повинен, – монотонно бубонить Голос, і я вже згоден на все, аби тільки він облишив мене.

Я сиджу на твердій лавці, оббитій червоним пластиком, і чекаю виклику, опершись спиною на колючу стіну. Один Бог знає, з якими труднощами мені вдалося розшукати цього лікаря і записатись до нього на прийом. Я чудово розумію, що він нічим не зарадить, але хіба ж можна сидіти, склавши руки, коли все повільно котиться до непоправного? Треба щось робити…

Все почалось після катастрофи. Якось вже так сталося, що найбільше у ній постраж-дала моя голова. Пам’ятаю, спочатку були жахливі болі, запаморочення, однак після двох вдалих, за словами лікарів, операцій я став почувати себе, здавалося, ще краще, аніж до ава-рії. І лише згодом, через кілька тижнів, несподівано відчув немов би присутність у власній голові чужої, сторонньої думки. Спершу вона була якоюсь туманною, невиразною, ледь вло-вимою, і я навіть особливо не хвилювався. Все з’ясувалось тоді, коли однієї ночі до мене вперше завітав Голос: я зрозумів, що повинен убити Богдана.

За що, навіщо? Цього я не знав. Начебто явне безглуздя: як можна бажати смерті лю-дини, котру поважаєш, навіть любиш? Єдине пояснення це психічний розлад. Правда, я дов-го опирався таким думкам, аж поки випадково (а, може, й не зовсім) не прочитав статті про шизофренію. Боже ж ти мій – роздвоєння особистості! Виходить, я – псих?!!

Скільки всього я передумав, перш ніж зважитися прийти до психіатра! Уява малювала жахливі картини довічного ув’язнення в божевільні, лікування психотропними препаратами, життя у товаристві Наполеонів та Юліїв Цезарів! Але що залишалось робити? Як жити після того, коли я вб’ю Богдана? І я таки наважився.

Психіатр виявився добродушним літнім чоловіком з манерами всезнаючого поблаж-ливого дядечка. Я йшов до нього зі щирим наміром розповісти про все, однак, переступивши поріг кабінету, несподівано для себе виявив, що не можу сказати нічого конкретного! Просто не можу, і край! Здогад прийшов уже потім: адже це могло б зашкодити моєму завданню – вбити Богдана! А тоді я кільканадцять хвилин плутано пояснював лікарю, що мене турбує, відповідав на його запитання, суперечачи сам собі, аж поки він не перевів розмову на інше. В результаті я виклав йому свою біографію, особливо зупинившись на катастрофі, якою й об-грунтував свій діагноз. Психіатр слухав уважно, навіть щось занотовував, і, коли я скінчив, став заспокоювати мене, що ніякою шизофренією тут навіть і не пахне. Все це скидається на якийсь комплекс, однак відразу розібратись у ньому важко, тим паче, що я багато речей при-ховую. Отож, він чекатиме мене через тиждень, але з умовою, що я буду більш відвертим.

Вдруге я приходити, звичайно, не став, натомість звернувся до екстрасенса. Про його надприродні здібності писала навіть преса, а що ж до чуток, то вони взагалі представляли цього чоловіка ледь не ангелом-чудотворцем. І коли він оглянув мене, демонструючи свої справді незвичайні властивості, й загадково пробурмотів: “Та-ак, схоже, тут попрацювала чорна магія”, я попри весь свій скептицизм щодо подібних речей відразу йому повірив. Він пообіцяв повністю зняти з мене закляття протягом двох місяців, однак при умові беззапереч-ного дотримання його інструкцій. Серед них виявились такі безглузді і навіть дикі, що жодна нормальна людина навряд чи погодилась би їх виконувати, але хіба ж я був нормальним? Час ішов, мені вже навіть почало здаватися, що у моєму стані з’явились перші невеличкі зміни, коли за тиждень до кінця терміну екстрасенс несподівано зник. Як мені пояснили, терміново виїхав до Тибету вдосконалюватись. Років так на два.

Після такого удару залишалося тільки підкоритись неминучому. Але, схоже, людина має більший запас міцності, аніж це здається на перший погляд.

Нарешті двері кабінету відчиняються, звідти виходить молода жінка, останнім рухом поправляючи на грудях кофтину, а слідом визирає медсестра і запрошує мене всередину. Го-сподар невеличкого приміщення, підтягнутий чоловік років сорока, приязно вітається і вка-зує рукою на стілець. Одного лише погляду на його тонкий ніс, трохи випнуту вперед нижню щелепу і густе каштанове волосся з ледь посрібленими скронями достатньо, щоб остаточно переконатися: ми бачимось не вперше. І хоча це й не має великого значення, я полегшено зітхаю.

– Отже, – говорить лікар, скошуючи погляд на стіл, – Олегу, що Вас турбує?

– Ви знаєте, десь приблизно півроку тому я потрапив у автокатастрофу. Через місяць мене виписали з лікарні, і все було цілком нормально. Але віднедавна я став дуже погано засинати. В голову лізуть всякі думки, і ніяк не можна від них відкараскатись. Раніше зі мною ніколи такого не було, – я безпорадно розводжу руками.

– Так, так, продовжуйте, – заохочує мене лікар.

Після того першого візиту до психіатра я дещо зрозумів, і тепер можу досить вільно розмовляти на задану тему. Я розповідаю своєму співрозмовнику про якісь дивні бажання, про начебто роздвоєння власної особи, про таємничий Голос, тобто загалом вірно описую те, що зі мною відбувається, хоча конкретно йдеться про зовсім інші речі.

– …І той Голос, наприклад, каже, – розповідаю я, – “ти пам’ятаєш, що повинен зайти до нього з пляшкою найкращого коньяку?”. Але ж, з іншого боку, я просто ненавиджу цього покидька, і навіть бачити його – нестерпно для мене!

Лікар слухає мою розповідь, і його обличчя хмурнішає. Він кілька разів хмикає і вре-шті делікатно зупиняє мене.

– Зрозуміло, зрозуміло… Однак, бачите, яка тут справа… Ви звернулись не зовсім за адресою. Адже я всього лише невропатолог, а Вам більше потрібен…

Лікар замовкає, очевидно, розмірковуючи, чи не буде образливо для мене звучати по-рада відвідати психіатра, і це дозволяє мені повернути розмову в потрібне русло.

– Один мій знайомий говорив про Вас як про чудового фахівця. Він сам добре Вас знає, і тому я вирішив…

– Це той ваш знайомий порадив Вам звернутись до мене? – перебиває мене господар кабінету.

– Та ні, що Ви! – жваво відмахуюсь я. – Я ніколи не розмовляв з паном Богданом про ці речі!

– Стривайте, стривайте! – несподівано вирячується на мене лікар. – Чи ж не про на-шого дорогого політика Ви говорите? Точно, Ви – його водій!

Він підхоплюється на ноги, але через хвилю, наче поглянувши на себе збоку, опуска-ється назад.

– Я пригадую, він розповідав мені про Вас, про катастрофу… Ну що ж, я постараюсь Вам допомогти.

Він вихоплює з одного із стосиків, що лежать на столі, папірець і щось довго строчить у ньому. Потім уважно перевіряє написане й нарешті вручає мені.

– Ось тут, вгорі, адреса та прізвище лікаря, хорошого фахівця і прекрасної людини, до якого Вам потрібно звернутися в першу чергу. Передасте йому цю записку, нехай обстежить Вас і напише свої висновки. З ними знову завітаєте до мене, тільки перед цим зателефонуйте. Ось тут мій номер.

Мені залишається тільки подякувати давньому Богдановому приятелю й попроща-тись. Однак перед тим, як вийти з кабінету, я обертаюсь до лікаря і кажу йому з благальними нотками в голосі:

– Я тільки дуже прошу Вас, не розповідайте панові Богдану про мій візит. Такі речі не для того, щоб їх знало начальство. Я буду Вам дуже вдячний…

Я виходжу в коридор, не даючи йому часу на відповідь. А, опинившись надворі, не-квапливо прямую до старої дуплистої липи. Біля дерева стоїть смітник, його добре видно з вікна кабінету, де я тільки що побував. Витягнувши з нагрудної кишені сорочки папірця, я читаю записане на ньому прізвище, і саркастична посмішка кривить мої губи: це той самий лікар, що консультував мене першого разу. Негусто, виходить, у них із психіатрами. Я скла-даю записку вдвоє, повільно рву її на кілька шматків і кидаю до смітника.

Моя автомашина стоїть кількасот метрів далі, і я не поспішаючи крокую тихенькою вулицею передмістя. Яскраво світить тепле вересневе сонце, вітер жене по небу легенькі хмаринки, і серце мимоволі стискається від болю та образи: за що, за які гріхи мене так по-карано? Як легко було на душі, як чудово жилося ще рік тому…

Але що б там не було, служба залишається службою. І за п’ять хвилин третя я заходжу до нашої штаб-квартири. У приймальній самотньо сидить Сергій, жуючи свої улюблені ро-дзинки, а за дверима кабінету шефа чути приглушені дерматином збуджені голоси.

– Привіт, – кажу я і простягаю руку Сергію. – Я не спізнився?

– Здоров, Аліку, – відказує Сергій, міцно, але без надмірностей тиснучи мені долоню. Одному типу, що подавав руку немов для поцілунку, він колись ледь не розтрощив пальців. – Ні, ти не спізнився. Бери ось, пригощайся.

Я відсипаю з пакетика жменю родзинок і сідаю в глибоке м’яке крісло. Взагалі-то Се-ргій – чудовий хлопець, із тих, котрі ніколи не підводять, проте, залишаючись із ним віч-на-віч, я відчуваю певний душевний дискомфорт. Він ніколи не розпочинає сам і не дуже під-тримує зав’язану кимось розмову, але й мовчати важко під його поглядом, у якому ховається легка насмішка. Мене рятує тільки те, що двері кабінету несподівано розчиняються, і звідти висипається невеличкий натовп. Усі шумно прощаються, не звертаючи на нас із Сергієм ува-ги, і за кілька хвилин у приймальні залишаються тільки Богдан та двоє його найближчих со-ратників по партії. Після короткої розмови соратники знову зникають за дверима кабінету, а шеф важко опускається в сусіднє з моїм крісло.

– Запалити маєш? – питає він втомленим голосом.

Я сам палю рідко, але сигарети й запальничка завжди у мене в кишені. Богдан глибоко затягується і повільно випускає дим у напрямку відкритого вікна.

– Бр-р, – зненацька трясе головою він, – гидко ж як, Господи…

Я дивлюсь на нього здивовано-запитально.

– Бачив союзничка? – показує він великим пальцем руки на вихідні двері. – Ось такий у нас складається блок… ідеалістів та медалістів…

– Ви що, серйозно? – кривлюсь я недовірливо. – Та він же трохи шизанутий!

– Знайшов чим дорікати людині, – хмикає Богдан. – Будь це його єдиною вадою, я б зараз тільки задоволено потирав руки.

Я знову дивлюсь на нього мовчки.

– А що робити? – каже він у відповідь на моє німе запитання. – Якби ж то я був сам… Тоді й проблем таких не виникало б. А так… за мною люди, організація… Та й… не тільки це…

Він дещо нервово гасить недопалка і рвучко зводиться на ноги.

– Гаразд! Аліку, ти не хочеш розім’яти ноги? Мені потрібно взяти у “піциків” деякі матеріали. А ти, Сергію, посидь іще трохи, тут має прийти один чоловік…

Матеріали, звісна річ, можна отримати через комп’ютерну мережу або факсом, однак хлопці з інформаційного центру партії сидять зовсім недалеко звідси, і шеф любить пройтись до них пішки. А зробити це такого чудового дня – саме задоволення. На думку Богдана, зви-чайно. У мене дещо інша шкала цінностей, однак автомобілю тут і справді ніде розігнатись.

Ми виходимо зі штаб-квартири і не поспішаючи крокуємо затіненим деревами боком вулиці.

– Ти знаєш, Аліку, – філософським тоном провадить Богдан, – на початку своєї полі-тичної кар’єри я, чесно кажучи, не зовсім вірив тим людям, котрі називали політику брудною справою. Ну як, думалось мені, хіба ж тут не можна діяти відкрито, чесно, без крутійства? Але сьогодні я вже виразно бачу, що то був чистої води ідеалізм. І справа зовсім не в тому, що політики – якісь там мерзенні від природи люди чи поступово стають такими, ні. Вони – такі ж, як і всі решта. Просто політика – специфічна галузь людської діяльності, і вона дик-тує свої закони, свої правила поведінки…

Ми проходимо повз будинки старого кварталу міста, і я мимоволі милуюсь витворами рук стародавніх майстрів. А ще всього лиш півроку тому ці споруди здавались похмурими і незугарними, ба навіть бридкими через свій занедбаний, обшарпаний вигляд. Безперечно, проведені реставраційні роботи дуже змінили обличчя нашої вулиці, хоча перехожим не над-то приємно було довгий час обходити риштування та високі огорожі. Ось і зараз, хоча робо-ти загалом завершені і всі перешкоди з тротуару зняті, прямо перед нами на рівні другого поверху висить ще не забрана реставраторами малярська люлька.

Взагалі-то я страшенно не люблю проходити під висячими предметами, котрі можуть зненацька впасти на голову. Одного разу просто на моїх очах велика крижана бурулька, що зірвалася з даху, ледь не проткнула наскрізь нічого не підозрюючу літню жінку. Тому я від-ступаю на півкроку вбік від Богдана, який продовжує свої просторікування про політику, аби лише не проходити під люлькою. Мого супутника, однак, подібні питання зовсім не хвилю-ють.

І даремно. Не встигаємо ми подолати й половини небезпечної відстані, як згори до мо-їх вух долинає якийсь підозрілий звук. Чує його й Богдан, бо інстинктивно сповільнює крок і починає задирати голову. Можливо, я вчинив би так само, якби ще донедавна не займався спортом, де відчуття і навіть передчуття небезпеки грає не менш важливу роль, аніж технічна майстерність та фізична підготовка. І тому перш, ніж розмірковувати над природою почуто-го, я миттєво нахиляюсь до Богдана, хапаю його за руку вище ліктя і щосили шарпаю до се-бе. В результаті ми обоє летимо додолу, однак ще до того, як торкаємось асфальту, він аж здригається від удару значно масивнішого та твердішого тіла.

Повільно звівшись на одне коліно, я мовчки втуплюю очі у злощасну люльку, яка, вза-галі-то, не дуже й постраждала. Поруч зі мною підіймається з землі Богдан і починає методи-чно обтрушувати штани. Я переводжу погляд на нього і раптом заходжусь у нападі нервового сміху.

– Ти чого? – стурбовано запитує Богдан, припинивши обтрушування.

– У-уявляю собі, – аж душусь я, – що-об Ви подумали, якби то був якийсь ви-ипадковий звук, і ця штука продовжувала б висіти!

– Ти маєш рацію! – регоче він і собі. – Я б, напевно, подумав, що ти з’їхав з глузду!

Він допомагає мені підвестись і тоді каже:

– От не знаю тільки, що б я подумав, якби ти не висмикнув мене з-під тієї штуки… Спасибі…

Решту дня і весь вечір я продовжую обмірковувати те, що сталось. Думки постійно повертаються до нещодавнього інциденту на дорозі, який міг призвести до аварії. Невже за Богданом хтось полює? Та ні, безглуздя! Хіба ж ми в Африці живемо чи в Сицилії? Та й за-соби вибрані надто вже ненадійні і трудомісткі. Збіг обставин, ясна річ.

Не менше цікавить мене й моя власна поведінка. Якщо я повинен убити Богдана, то чому ж рятую йому життя? Певно, все відбувалось надто швидко, щоб я міг прийняти усві-домлене рішення. Таке пояснення цілком вдовольняє мене, але як сприйме його Голос? Я продовжую розмірковувати, п’ючи каву чашку за чашкою, хоча наївно було б сподіватись, що це від нього врятує…

І він приходить, невідворотний і невблаганний, як сама Доля.

– Навіщо ти врятував його? – тоном, котрий не віщує нічого доброго, цікавиться він.

– Я зробив це цілком автоматично, – намагаюся виправдатись.

– Говори вголос, говори вголос!

– Я повинен його вбити… – видушую з себе через силу, – я… не хтось інший…

Людський силует з мішенню на грудях миттєво підводиться і, різко клацнувши, за-вмирає. У мене є рівно дві секунди, щоб підняти руку, прицілитись і натиснути на спуск. Я ж встигаю зробити це навіть двічі. Силует падає, і я переводжу погляд на невеличкий екран, що висить ліворуч на рівні моїх очей: 5 і 0. Проте “молоко” вже у межах мішені. Це не те щоб привід для особливої гордості, однак ще тиждень тому я не міг влучити навіть у фанеру. Так що прогрес очевидний.

– Ну, мо-ло-ток! – чується за спиною. Я повільно обертаюсь назад. Це – із обслуги ти-ру. Сам він, напевно, разів зо п’ять продірявить центр мішені, але розуміє, що таке дається нелегко.

– Ти що, рішив стати охоронцем? – цікавиться хлопець.

– Звідки це ти взяв? – пхикаю я.

– Та, бачу, щось ти зачастив до нас, – відказує він. – Ану покажи, як у тебе йде пер-ший номер.

– Навіщо тобі? – дещо досадливо реагую я на його настирливість.

– Подивлюсь. Може, щось підкажу.

Я знизую плечима і натискаю на кнопку з надписом 1. Піднімається звичайна кругла мішень. Я згинаю руку в лікті, потім випростовую її і неквапливо опускаю пістолет. Раз… два… три… чотири… п’ять…

– Пристойно, – оцінює роботу мій співрозмовник. Я дивлюсь на екран і бачу там 9, 7, 7, 6 та 4. І, головне, все тримається купи.

– Техніку маєш нормальну, – продовжує хлопець, – лишилось виробити твердість ру-ки. Так що тренуйся. Бувай.

Так, мене вже тут помітили. Добре це чи погано? Що за питання, звісно, погано! Хіба ж можна від цього чекати чогось доброго? Десь у глибині душі я, правда, відчуваю, що все не так просто, як здається, однак розбиратись у мотивах власної поведінки не маю ні най-меншого бажання. Та й, все одно, десь же потрібно вправлятись у стрільбі, бо хтозна, в яких умовах доведеться виконувати свій обов’язок.

Що ж, на сьогодні досить. Я розряджаю пістолета і прямую до чергового. І тут же на-штовхуюсь на знайоме обличчя.

– Привіт! – голосно кричить його власник і широко розкидає руки, немов для обіймів. Проте все закінчується лише ляскотливим потисканням рук. Хлопця звати, здається, Вітею, і він доволі часто приходить до Богдана у якихось справах.

– Я тебе в цьому тирі бачу вже не вперше, – радісно каже Вітя. – Що ти тут робиш?

Признатись, таке просте запитання застає мене зненацька. І єдине, що спадає на дум-ку, це скривити дурнувату міну і промовити:

– Вгадай…

– Та що тут вгадувати! – сміється мій знайомий. – Ти тренуєшся, бо хочеш когось за-стрелити!

Від його слів я мимоволі здригаюсь і відчуваю, як по спині пробігає неприємний хо-лодок, а обличчя враз блідніє. Однак тут же намагаюся взяти себе в руки і якомога спокійні-ше відказую:

– Ну ти й придумав! Навіщо ж так складно, людину можна просто задавити машиною!

Він регоче, і ми, махнувши на прощання один одному, розходимось. Чорт візьми, по-думки картаю я себе, невже так важко усвідомити просту річ: коли щось хочеш приховати, то завжди будь готовий відповісти хоча б на звичайні природні запитання.

Не знаю чому, але слова хлопця зачепили мене за живе. Я раз у раз переживаю свій стан після його слів, що я збираюсь когось застрелити. І навіть невеличка прогулянка авто-мобілем по швидкісній трасі за межами міста нездатна відволікти мене від цих малоприєм-них думок. Цілком несподівано з’являється бажання випити чогось міцного, і я вирішую по-вернутись додому. Добре, що на сьогодні жодних доручень від Богдана немає, і я вільний аж до завтра.

Звичний інтер’єр моєї холостяцької квартири деякою мірою повертає мені втрачену душевну рівновагу, однак це недостатній аргумент для того, щоб відмовитись від попере-днього наміру. Я безжально відкорковую ще незайману пляшку коньяку, наливаю повний келишок і залпом випиваю. Коньяк начебто непоганий, на етикетці написано, що витрима-ний він цілих десять років, і далі я вже п’ю його смакуючи, невеличкими ковточками. Отже, що ми маємо? Я повинен убити Богдана. Чому? Не знаю, просто це мій обов’язок. Але я не хочу, не хочу його виконувати! І тому, що, як і кожна нормальна людина, відчуваю внутрі-шній спротив подібному вчинку, і тому, що елементарно боюсь покарання. Але це ще не все. Як я можу бажати смерті Богдану, якщо він просто подобається мені? Чорт забери, і що за безглуздя – поєднати таке в одній людині! Невже ж немає виходу з цієї логічної пастки?

По тілу повільно розходиться тепло, в голові прояснюється, і раптом звідкілясь із гли-бини свідомості, немов гарячий гейзер, виривається відчайдушна пересторога: не думай, не думай про це! В ній відчувається така сила і пристрасть, що я аж сам лякаюсь і після коро-тких вагань дістаю з нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Ніколи не палю в хаті, але за-раз – особливий випадок. Лівою рукою витягую запальничку, однак вона вислизає з тремтя-чих пальців і летить під журнальний столик, що стоїть поряд з диваном, на якому я сплю.

Будь я в тверезому стані, то, напевно, як і кожна нормальна людина, просто відсунув би столика і дістав запальничку. Однак мій розслаблений благородним напоєм розум наказує мені зробити це кращим, як на нього, способом. Я опускаюсь на підлогу і пробую залізти під столика повзком. Проте запальничка аж під диваном, дістати її не так легко, і я для зручності перевертаюсь на спину. З такого положення вже можна посунутись далі й дотягнутись до жаданої речі, але замість того, щоб зробити це, я завмираю, ледь не переставши дихати. Прямо наді мною на світлій нижній поверхні столика чітко виділяється округлий сірий пре-дметик, схожий на невеличкого гудзика. Однак дірочок у ньому немає жодної, натомість із бокової поверхні вистромлюється коротка дротинка. Це – “жучок”.

Я повільно виповзаю з-під столика й сідаю просто на підлозі. Можливо, ця річ і не справила б такого приголомшливого ефекту, якби нещодавно Сергій не показав мені подіб-ного пристрою, котрий помалу перетворюється на дедалі звичніший атрибут сучасної полі-тичної боротьби. Але я? Навіщо підслуховувати мене? Хіба ж тут ведуться якісь важливі розмови? Чи ж я декламую вголос витяги із секретних документів партії? Вголос… І раптом я виразно чую в собі гіпнотизуюче-моторошне: “Говори вголос, говори вголос!”. Чорти візьми! Невже ВОНИ мене?..

Що саме “ВОНИ мене…” і хто, власне, “ВОНИ”, я не можу пояснити навіть собі. І тоді шалений напад люті охоплює мене. Я хапаю столика, перекидаю його догори ногами і без-жально жбурляю на підлогу. Потім рвучко опускаюсь на коліна і простягаю руку, щоб вид-лубати оте гидке створіння й роздушити його ногою. Однак не встигають ще мої пальці тор-кнутись “жучка”, як зненацька в голові, немов червона лампочка, спалахує застережливе: “Не чіпай!!!”. Рука інстинктивно відсмикується назад, і я, нічого не зрозумівши, втуплююсь очи-ма у чортову сіру шашечку. Потім знову, вже обережніше, пробую взяти пальцями мініатюр-ний пристрій, однак тепер вже остаточно переконуюсь, що зробити цього мені не вдасться.

Ще секунда – і хвиля відчаю неминуче затопила б мене, проте саме в цю мить лунає ніжна трель вхідного дзвінка. Я, наче столітній дідуган, важко підводжусь і ватяними ногами простую до дверей. Не маю ні найменшого уявлення, хто б то міг бути, і, відверто кажучи, це мене мало цікавить. Єдине, чого зараз хочеться, – щоб той, хто дзвонить, просто помилився квартирою. У моєму стані приймати гостей – сумнівне задоволення.

Однак це скромне бажання не збувається. За дверима стоїть той, кого мені взагалі хо-тілось би бачити чи не найменше з усіх. Чоловіка звати Віктором Палюком, однак поза очі його кличуть Павуком. Мені невідома його офіційна посада, але всі знають, що він займаєть-ся у нашій партійній організації питаннями безпеки.

– Здрастуй, Аліку! – вітається Павук.

– Добрий день, – відповідаю не вельми гостинно.

– Ти вибач, я тобі весь день телефоную, але ніхто не відповідає, – виправдальним то-ном говорить мій гість. – А тут іду, бачу – твоя машина. Дай, думаю, зайду. Ти мене впус-тиш?

– Звичайно, заходьте, – відказую без особливого ентузіазму. Попри всю свою загаль-мованість, я раптом усвідомлюю, що подібний візит несе в собі мало приємного, і в животі починає огидно посмоктувати. Павук заходить, я зачинаю за ним двері, і ми разом прямуємо до кімнати. Відразу ж за порогом мій гість зупиняється, здивовано поглядаючи на обстанов-ку, а я, не говорячи ні слова, у два стрибки досягаю перекинутого столика, ставлю його на місце і вмощуюся зверху сам.

– Проходьте, Вікторе, – виявляю нарешті запізнілу гостинність, – сідайте он у крісло.

– А ти що, – усміхається він, – будеш сидіти на столику?

– Так, – відказую цілком серйозно, – це моє улюблене місце. Хочете кави?

– Дякую, але спочатку давайте поговоримо про справи. Мене, скажу прямо, почина-ють турбувати деякі речі. Якщо ти не заперечуєш, я хотів би детальніше дізнатись про те, що відбувалось у тому селі.

Я намагаюсь розповісти про події тижневої давності якомога коротше та швидше, але Павук постійно збиває темп своїми каверзними запитаннями. Правда, його більше цікавить те, що сталося після самої зустрічі.

– І що то була за машина?

– Темно-синій “Скорпіон”.

– Вона була в селі?

– Ні, принаймні я цього не зауважив.

– Тобі не здавалося, що він навмисно намагався зіштовхнути тебе з КАМАЗом?

– Тоді мені здалося, що це вийшло випадково.

– А хто тебе штовхнув іззаду?

– Та чорт його знає, начебто якийсь “Жигуль”. Я на нього добре й не подивився.

– Дивно, він тебе так лупнув…

– Але я відчував, що сам винуватий більше.

– А як ти гадаєш, вони могли діяти у змові?

– Не знаю, тоді я так не подумав.

“Улюблене місце” виявляється дуже незручним для сидіння, і я починаю дедалі часті-ше соватись по ньому. Це помічає Павук.

– Аліку, – каже він, – пересядь ти краще на диван.

– Нічого, – відказую я, – посиджу й тут.

– Ну гаразд, давай тоді перейдемо до другого епізоду. Ти зауважив щось підозріле до того, як ви наблизились до тієї люльки?

Що вдієш, я зобов’язаний вдовольнити цікавість Павука. Правда, мої відповіді, схоже, розчаровують його, оскільки нічого підозрілого я не помічав і не схильний був ці два випад-ки вважати замахами на життя Богдана. Нарешті допит закінчується, мій гість, випростав-шись у кріслі, дружньо посміхається і кидає погляд у бік кухні. Проте світська бесіда з ним викликає у мене ще менше захоплення, і я вдаю, що не пам’ятаю своєї пропозиції стосовно кави. Тому після кількох банальних фраз Павук підводиться і починає прощатись.

– До речі, – каже він вже біля дверей, – у тебе є зброя?

– Та ні, – відказую дещо здивовано.

– А що, плануєш завести?

– Звідки Ви це взяли?

– Кажуть, що ти почав ходити в тир на тренування, – усміхається Павук.

– Що за дурниці! – відрізую сердито. – Якого біса я мав би це робити?

Павук на прощання озирає мене своїм трохи насмішкуватим поглядом і виходить, а я повертаюсь до кімнати. На душі так погано, що без зайвих розмірковувань я беру до рук пляшку і тричі наливаю та спорожнюю келишок. Потім, відсунувши журнального столика, дістаю з-під дивана головну винуватицю свого жалюгідного стану і запалюю цигарку. Після кількох затяжок огидне відчуття значно посилюється, і це дуже до речі, оскільки десь у гли-бинах свідомості вже починає зароджуватись недоречне запитання: чому я так дивно пово-дився під час візиту Павука?

Щоб не надумати чогось зайвого, я хапаю пульт дистанційного управління і вмикаю телевізор. На екрані з’являється якийсь кінокритик, що розповідає про новий супербойовик з участю відомого актора. Кілька разів чути банальне словосполучення “машина для вбивств”, схоже, воно страшенно подобається критику. “Машина для вбивств” – несподівано ці слова привертають мою увагу. Чорт забери! Я хапаюсь руками за голову: “машина для вбивства” – адже це якраз про мене!

Будь-яким ілюзіям рано чи пізно приходить кінець. Підсвідомі сподівання на те, що мені вдасться якось уникнути виконання своєї місії, лускають, наче бульбашки на воді, і я відчуваю, як у моїй голові вмикається таймер. Пік-пік – починається зворотній відрахунок часу.

– А, може, ти ще передумаєш? – з надією в голосі звертається до мене Богдан.

– Та ні, пане Богдане, пробачте, але мені справді треба вирішити купу невідкладних проблем, – відказую винувато, – особистих…

Я, зрозуміло, не маю ще жодного плану, навіть більш-менш чітких контурів майбут-ньої операції, одну лише загальну ідею, але й вона мені підказує, що аж ніяк не можна пого-джуватись на таку, з першого погляду спокусливу, пропозицію.

– Ну, якщо особистих, то все, більше чіплятись не буду, – зітхає Богдан. – А ти, Васи-лю, був коли-небудь на полюванні?

Василь розводить руками і заперечливо хитає головою. Це – один із тих водіїв, котрі обслуговують апарат партійної організації, однак віднедавна він перебуває у майже виключ-ному розпорядженні Богдана. Тобто фактично – другий особистий водій нашого шефа. Не скажу, що я надто ревниво до цього ставлюсь, але поява такої посади, хай навіть неофіційної, свідчить або про те, що Богдан росте, і одного водія йому вже мало, або про те, що я почав викликати підозри.

– Не хвилюйтесь, пане Богдане, я ним займусь, – заспокоюю шефа і звертаюсь до Ва-силя: – Ти хоч знаєш, яким боком тримати рушницю?

– Та начебто прикладом до себе, – сміється мій колега.

– От бачите, він не такий уже й дилетант, – повертаюсь я до Богдана. – А якщо Ви да-сте йому ще й незаряджену, то він взагалі не становитиме для Вас жодної небезпеки.

– Якщо ти маєш на увазі мою гідність мисливця, то ти теж був не надто великою не-безпекою для неї, – легко кпинить Богдан. – Але щодо всього іншого, то я в твоїй особі втра-чаю багато…

– Запевняю Вас, що я його трохи підкую в цій галузі. Принаймні теоретично. Василю, як ти дивишся на те, щоб я в суботу ввечері провів з тобою довгу інструктивну бесіду?

– Позитивно, – відказує Василь, – тим більше напередодні: більше шансів, що я нічого не забуду.

– Ну, то я до тебе заїду.

Отож, полювання – в неділю, а зараз – лише початок п’ятниці, і я маю ще досить бага-то часу, щоб детально продумати план операції. Без відриву, звичайно, від основної роботи. Дивним чином я відчужуюсь, дистанціююсь від Богдана, і вже не сприймаю його ні як свого шефа, ні як людину, котру я поважаю і люблю, ні навіть як того, хто мало не півдня сидить біля мене, на сусідньому сидінні. Він перетворюється на якусь абстрактну фігуру, на об’єкт, позбавлений свідомості, відчуттів, емоцій, всіх позитивних та негативних людських рис, і я розмірковую над тим, як цей об’єкт знищити. Вже ввечері, удома, я пробую зафіксувати на папері результати напруженої розумової праці, довго дивлюсь на написане, потім рву його, спалюю на блюдці і остаточно знищую сліди в унітазі. Вночі довго не можу заснути, але зате сплю міцно, без сновидінь та пробуджень, і клятий Голос, на щастя, не турбує мене.

Господи, яка ж це важка робота – планування вбивства! Звісна річ, годі було б упора-тися з нею, якби я не мав якихось попередніх заготовок, але й так надто обмежений час ви-явився одним з найлютіших та найпідступніших ворогів. Скільки разів я обливався холод-ним потом, виявивши у своїх планах невраховану деталь, котра могла б легко провалити операцію або відразу ж викрити мене. Правда, я доволі швидко знаходив відповіді на всі за-питання, що виникали при цьому, і подекуди навіть піддавався ейфорії від усвідомлення вла-сної геніальності, але потім усе починалося спочатку. Будь я нормальною людиною, то від-мовився б від задуманого вже через один страх чогось не врахувати. Але я, на жаль, не є но-рмальною людиною. Більше того, тепер мені зрозуміло, що я – взагалі не людина. Я – маши-на, машина для вбивства. І через це не можу відступити.

Постійна напружена робота думки, звичайно, зовсім не означає, що я весь час сиджу за столом, охопивши голову руками, або лежу на дивані, спрямувавши погляд в одну точку. В суботу вранці я об’їжджаю кілька кінотеатрів і купую в них квитки на завтрашні сеанси. Фільм, котрий зможе слугувати мені за прикриття, перегляну опісля. Потім купую в кіоску пачку “Кемелу”, в машині її розкриваю, висипаю всі цигарки у паперовий пакетик і при пер-шій же нагоді кидаю цей непотріб до смітника. Відтак, дотримуючись необхідних пересто-рог, навідуюсь до одного чоловіка, який, суттєво полегшивши вміст мого гаманця, компенсує мені втрату цигарок трьома іншими. Дві з них я кладу до коробки “Кемелу”, очищеної таким варварським способом, а останню – до тієї, котру завжди ношу з собою. І на завершення те-лефоную одній своїй подрузі і домовляюсь про зустріч на неділю після обіду.

Надворі вже сутеніє, коли я під’їжджаю до будинку, де мешкає Василь. Двері відчиняє його мати, і це прикро вражає мене: я чомусь вважав, що він також живе одинаком. Та роби-ти нічого. Виходить Василь, ми йдемо до його кімнати і починаємо обговорювати завтрашнє полювання. Я ділюся з колегою досвідом спільних з Богданом вилазок на природу, акцентую увагу на деяких важливих деталях, пояснюю, у чому полягатимуть його обов’язки. Потім ми оглядаємо Василеве спорядження, і тут я здійснюю першу частину свого сьогоднішнього плану: непомітно запихаю пачку з двома спецсигаретами в кишеню його куртки. Далі вихо-димо на балкон перекурити, і доля всміхається мені: Василь кладе свій справжній “Кемел” на поручень, і одного показово-незграбного жесту достатньо, щоб пачка разом із запальничкою полетіла вниз. Навіть не доводиться відсилати його на кухню за водою для себе.

– От скотина! – вигукує мій приятель, стежачи за польотом пачки. – А в мене більше немає!

Його слова – наче бальзам на душу.

– Вибач, Василю, я ненавмисно, – мляво виправдовуюсь перед ним, завтра купиш по дорозі.

– До завтра ще вуха спухнуть, – досадливо відмахується Василь.

– Нічого, потерпиш. Тим паче, що Богдан не любить, коли при ньому надто димлять. Ото буде тобі невеличке тренування.

Ми повертаємось до кімнати, і невдовзі я починаю збиратись.

– Ось іще що, – кажу наостанок, – не хочу тобі нав’язувати й цього, але я завжди перед тим, як виїжджати з Богданом, навідувався до хатинки сам. Мало там чого… Можливо, нам потрібно було з’їздити туди сьогодні. Хоча, можеш завтра й сам…

– Добре, я, напевно, так і зроблю, – киває головою Василь.

– Коли виїхати десь о четвертій, то якраз усе встигаєш.

– Зрозуміло, зрозуміло…

– Ну, тоді я пливу, а ти пошвидше лягай. Завтра будеш мати хороший деньок, – тисну Василеві руку.

– Ти як справжній дбайливий татусь, – сміється мій колега.

– Коли не маєш своїх дітей, починаєш піклуватись про чужих, – посміхаюсь і я.

Прагнучи негайно вкласти у ліжко Василя, я не забуваю, що й мені знадобиться трохи поспати, і тому намагаюсь якнайшвидше дістатись домівки. Неабиякими зусиллями волі мені вдається досить швидко заснути, однак доля вже більше не виявляє своєї прихильності: з мороку ночі випливає мій давній мучитель – Голос.

– Ти ще пам’ятаєш про своє завдання? – сердито запитує він.

– Я його вб’ю… завтра… – вичавлюю з себе, не чекаючи запрошення говорити вголос.

– Ти повинен, повинен це зробити, – нагадує сумну істину Голос і, здається, навіть трохи лагіднішає.

Він більше нічого не каже, і я терпляче чекаю його відходу, однак час минає, а мій не-проханий гість все іще тут. Нерви раптом не витримують, я стрибаю за кермо автомобіля і під вищання коліс зриваюся з місця. На шаленій швидкості ми мчимо автострадою, але я все одно відчуваю незриму присутність Голосу. Тоді включаю шосту, а потім сьому і навіть во-сьму передачу, і мій чудовий BMW здіймається у повітря. “Ну що, викусив?!” – регочу я, але у відповідь доноситься ще голосніший регіт. Я поволі обертаюсь, охоплений невимовним жахом, і бачу позаду людський силует з мішенню на грудях. Невідомо звідкіля в руці з’явля-ється пістолет, я ретельно прицілююсь і випускаю п’ять куль у самісіньку десятку. Силует починає розпливатись, і я несподівано впізнаю в ньому Василя. “Що ти тут робиш?!” – кричу у відчаї. “Невже ти ще й досі не зрозумів, що Голос – це я?” – сумно відказує він. Тут починає звучати якась до болю знайома мелодія, і Василь додає: “Поховаєш мене під цю музику…”.

Лише з третього разу до мене доходить, що грає не хто інший, як мій власний будиль-ник. Першою ж думкою, що проноситься в голові, є: “Господи, як же я не хочу цього всього робити!”, однак вона не має жодного впливу на мої подальші дії. Я швидко збираюсь, вос-таннє перевіряю, чи не забув чого-небудь, і тихо вислизаю з квартири. На власному досвіді вже не раз переконувався, що навіть о цій порі тебе може помітити якась безсонна бабуся, і тому з дотриманням усіх відомих мені правил конспірації вибираюсь на пожежну драбину і спускаюсь додолу нею. За півгодини я вже стою біля в’їзду у двір Василевого будинку. Навк-руги – тиша, не чути жодного підозрілого звуку, але серце вже починає калатати. Самотній ліхтар тьмяно освітлює невеликий дитячий майданчик, клумбу, лавки та з десяток автомобі-лів – ледь достатньо, щоб розгледіти те, що мене цікавить.

Я кидаю погляд на годинника: за десять четверта. Тепер до голови почнуть лізти всякі дурні думки. Ось наприклад: чи захоче Василь за моєю порадою з’їздити до будиночка? Як-що ні, то це внесе суттєві труднощі у здійснення мого плану. Що ж я робитиму тоді? Насам-перед, звичайно, зателефоную Василю, але нічого не говоритиму. Це мусить трохи підштов-хнути його, адже навряд чи він знову ляже після дзвінка. Хіба що трубку підніме його мати…

Я не встигаю ще як слід занепокоїтись такою можливістю, коли у вікнах Василевої квартири спалахує світло. Слава ж тобі, Господи! Я полегшено переводжу подих і запасаюсь терпінням. Нарешті світло згасає, через хвилину до мене доносяться невиразні звуки – і у під’їзді з’являється постать Василя. Нігті боляче впиваються в долоні, повітря немов застря-гає у горлі – настає вирішальна хвилина. Василь чомусь топчеться на місці, потім спалахує вогник – і я ледь не скрикую з радощів! Він запалив! І тепер за хвилину-другу, якщо вірити чоловічку з блукаючим поглядом, котрий продав мені це зілля, наркотик має почати діяти. Тільки б він не встиг рушити автомобілем!

Василь кілька разів затягується – я дізнаюсь про це з того, як спалахує жаринка його цигарки – і прямує до автомобіля. Він іде настільки прямо та рівно, що на думку відразу спа-дає страшенно прикре для мене пояснення: він знайшов якісь інші сигарети! Якщо це так, то тепер доведеться спиняти його машину і набиватись у непрохані помічники, що тягне за со-бою багато різних питань та ускладнень. На цей випадок у мене є, щоправда, препарат, який викликає амнезію – втрату пам’яті, але як би не хотілося, щоб дійшло до нього…

Василь падає за два кроки від своєї “Тойоти”. Я притьмом кидаюсь до нього, відчува-ючи замість природного полегшення нове побоювання, що його мати може спостерігати за цією сценою у вікно. Швидко знаходжу ключі, відчиняю дверцята і берусь запихати свого колегу на заднє сидіння. Цілком несподівано для мене це виявляється настільки важкою справою, що я вже готовий у відчаї кинути всю ту затію. Однак врешті-решт Василь опиня-ється у салоні, його мати, всупереч побоюванням, галасу не здіймає, і я, дещо нервово зру-шивши з місця, вибираюсь на вулицю. Вже там, ставши на хвильку, одягаю Василеву куртку та кашкет і взуваю його черевики, які виявляються лише ледь-ледь тісними. Потім рушаю далі, щохвилини здригаючись від думки, що мене може зупинити який-небудь “даішник”, і розслаблююсь лише тоді, коли вогні міста залишаються позаду.

Хвилин за сорок я вже на місці. Нашвидку оглядаю будиночок – тут все гаразд, не-проханих відвідувачів не було – і відчиняю двері невеличкого сарайчика. Дрова, засік з ву-гіллям, стіжок сіна – теж усе на місці. Я готую для Василя м’яке ложе, потім з величезними труднощами перетягую його з машини сюди і вкладаю, не забувши пригостити невеличкою крихкою таблеткою – для міцнішого сну. Трохи замасковую, щоб не відразу кидався у вічі, виходжу надвір і зачиняю двері на замок. Вже витягую носовичка, щоб витерти свої відбит-ки, але потім вирішую, що зараз цього робити не варто: адже й так доведеться знову мінятися з Василем одягом та взуттям. І лише тут мене раптом охоплює щось схоже на докори сумлін-ня: чорт забери, скільки ж неприємностей готую я людині, котра не має жодного стосунку до моїх справ! Але що вдієш, бути машиною для вбивства – не така вже й приємна річ.

Я їду хвилин десять лісом, проминаю кілька кілометрів польової дороги і врешті ви-бираюсь на трасу. За вікном ще темно, але небо на сході вже посіріло, отож треба поспішати. Та частина плану, що значною мірою залежала від випадковостей, повністю виконана, і те-пер якщо не весь успіх справи, то принаймні левова його частина – у моїх власних руках.

Коли я під’їжджаю до ошатного триповерхового будинку, оточеного акуратно підст-риженим живоплотом, надворі вже достатньо видно для того, щоби впізнати знайому люди-ну. На щастя, поки я розмірковую, чи варто посигналити, ризикуючи збудити сусідів, чи то сходити за Богданом самому, ставлячи під удар всю свою конспірацію, чи просто скориста-тись мобільником, передчасно розкриваючи себе перед шефом, як той з’являється власною персоною, тримаючи в руках мисливське причандалля.

– Здоров, Василю! – життєрадісним тоном вітається він. – Дай-но я кину це все на за-днє сидіння.

Лише позбувшись своєї ноші, Богдан уважніше дивиться на мене.

– Ти ба, та це ж не Василь! Здоров, Аліку! А що з Василем?

Він вигукує ці слова досить голосно, і я занепокоєно зиркаю вусібіч. На вулиці начеб-то нікого.

– Добрий день, пане Богдане! Ви вже вибачте, але Василь раптово захворів, так що я буду замість нього.

– Ну що ж, я навіть радий, що ми знову йдемо на діло разом з тобою. Але чому він на-віть не попередив мене?

– Та, розумієте, все сталось цілком несподівано. Він мені самому подзвонив уже вночі, і ми просто вирішили Вас не турбувати.

– Ну гаразд. А чого це ти його машиною?

– Та-а, – махаю рукою, – свою вчора наполовину розібрав. Звідки ж було знати?

– Ну звичайно, – погоджується Богдан. – А що це в тебе за кашкет? І куртка, наче з чужого плеча?

– А-а, – знову відмахуюсь, – невдалі покупки. То що, їдемо?

– Давай.

Поки я вибираюсь на дорогу, Богдан щось мовчки вишукує у глибокій кишені свого хакі.

– Тримай, – нарешті каже він, простягаючи мені металевий прямокутничок, – вчепиш на груди.

– Що це таке? – дивуюсь я. На моїй долоні – значок, схоже, якогось мисливського то-вариства.

– Я вчора розмовляв з одним приятелем, і він сказав, що тепер всі повинні носити значки при, так би мовити, виконанні. Інакше штрафуватимуть, як браконьєрів.

– А хто? – зневажливо пхикаю я. – Чи ми з Вами кого-небудь колись зустрічали?

– Ну-у, – зітхає Богдан, – зустрінеться хто чи ні, але ми, як законослухняні громадяни, повинні це носити.

Я мовчки знизую плечима і пришпилюю значок до куртки.

– Не сміши людей! – регоче Богдан, глипнувши на мене. – Вчепи на сорочку!

До нашого будиночка ми дістаємось без пригод. Богдан відразу береться до справи – оглядає та чистить рушниці, готує патронташ, на мені ж, як і завжди, лежать обов’язки зав-госпа. Я намагаюсь виконувати їх сумлінно, але все сьогодні просто валиться з рук. Зовсім інші питання хвилюють мене зараз: як і коли?

– Гей, Аліку, що це ти, наче з петлі вийнятий? – допитливо дивиться на мене Богдан.

– Та так, недоспав трохи, – посміхаюсь вимучено. – Нічого, минеться…

– Тримай свою пукалку, – простягає шеф мені рушницю, – перевір, чи все гаразд. Я зараз вийду в одній невідкладній справі, і будемо рушати.

Не встигають за ним зачинитися двері, як я весь холодію: а що, коли йому спаде на думку зазирнути в сарайчик? Ключі, правда, у мене, але є там кілька добрячих шпарин. Отже, треба бути готовим в будь-яку хвилину… З цією думкою я швидко заряджаю свою двоствол-ку кулями.

Знову рипають двері, і на порозі з’являється Богдан. Він неквапливо проходить через кімнату, сідає на стілець і зводить на мене замислений погляд. У ньому я читаю щось таке, що змушує відступити на крок назад.

– Ну, – запитує Богдан, – ти вже готовий?

– Так, – глухо відказую я, опускаючи очі.

– Тоді поясни мені нарешті, що це все означає?

– Що Ви маєте на увазі? – намагаюся ще вдати здивування, а тіло вже охоплює огид-ний нервовий дрож.

– Давай не будемо бавитись, – зітхає Богдан, – адже достатньо зазирнути в сарайчик, щоб зрозуміти, що йдеться тут зовсім не про полювання. Чи… про дещо іншого сорту полю-вання?

Я роблю ще один крок назад і знеможено притуляюся спиною до стіни. Далі критися просто безглуздо.

– Пане Богдане, – мій голос звучить ледве чутно, – я повинен Вас убити…

– Але за що, Аліку, поясни мені?

– Та не знаю я, не знаю, не знаю!!! – вся моя довго тамована образа, вся моя лють, вся ненависть до тієї невідомої безжальної сили, що зробила мене маріонеткою, виливається у цей дикий, розпачливий, нелюдський крик. – Воно сидить ось тут, розумієте, ось тут, в голо-ві, і наказує робити те, що хочеться йому, не мені, а йому!!!

Богдан дивиться, широко розплющивши очі.

– Але це ще не все! – продовжую кричати я. – Вони насилають на мене цей проклятий Голос, і він ледь не щоночі нагадує мені, що я повинен Вас убити! Щоб я часом не забув!

– Господи, боже мій, – вражено хитає головою Богдан, – невже це можливе? І відколи це з тобою таке діється?

– Відтоді, як я вийшов з лікарні після катастрофи!

Богдан голосно плескає себе долонями по колінах.

– Та-ак, – тягне він, – здається, я починаю дещо розуміти…

Він поводить себе так, наче мова йде не про його власне життя і смерть, а якоїсь зо-всім сторонньої людини. Це дивує і навіть трохи дратує мене.

– Пане Богдане, повірте, я ніколи не був вашим ворогом. Навіть навпаки, Ви мені зав-жди подобались… Це вони… ВОНИ зробили з мене машину… А машина повинна виконувати накази…

Несподівано Богдан підводить очі, сповнені такого співчуття і навіть ніжності, що ме-не просто обсипає холодом.

– Нічого, мій хлопчику, – каже він, – все буде гаразд…

Скрипнувши зубами, я починаю піднімати зброю. Зненацька на грудях щось голосно пахкає, і я, відсахуючись та скошуючи погляд униз, бачу густий клубок диму, що піднімаєть-ся від мого мисливського значка. В ніс ударяє щось неймовірно різке, і тіло, зрадивши мене, валиться на підлогу, немов чуже. Остання картина, що закарбовується у пам’яті, – це постать Павука з пістолетом в руці на фоні вхідних дверей…

Я повільно розплющую очі і з подивом зауважую, що ця стеля абсолютно мені незна-йома. Звідкілясь збоку ллється тиха приємна музика. Чорт візьми, куди я потрапив? У всьому тілі відчувається якась дивна полегкість, хочеться відкинути ковдру й одним стрибком зірва-тись на ноги, але щось підказує мені, що робити цього не слід. Тому я продовжую лежати нерухомо і тільки обережно скошую очі праворуч. Біля мене сидить Богдан, який саме в цю мить щось дістає зі свого дипломата.

Богдан! Тепла хвиля приязні заливає мої груди. Напевно, зі мною щось трапилось, і Богдан, як завжди, першим про це дізнався. Чесне слово, він – чудовий хлопець, і як неспра-ведливо, що я повинен його… повинен… Що повинен? Я напружено вслухаюсь у свої думки і раптом усвідомлюю, що ЗОВСІМ НЕ ПОВИНЕН ЙОГО ВБИВАТИ! Не повинен!!!

Крик шаленої радості вже готовий вирватися з мого рота, коли раптом з пам’яті вири-нає невеличка кімната лісового будинку, рушниця, заряджена кулями, і похмура постать Па-вука у вхідних дверях. І радість миттю вмирає, поступаючись місцем всепоглинаючому хо-лодному розпачу, а щасливий крик обертається нестримним глухим стогоном.

– О, ти вже очуняв! – повертається до мене Богдан. – Ну й висот сягнула медицина! Ти віриш, мені ось тільки що сказали: зачекайте, він зараз опритомніє!

Дивно, але в його голосі зовсім немає цілком доречної після всього, що трапилось, прохолоди або відчуженості. Не менш дивне й те, що це не викликає у мене жодних докорів сумління чи хоча б ніяковості, а, навпаки, приносить несподіване заспокоєння. Щось таки справді змінилося, поки я був відсутній у житті.

– Ну, чого засумував? – усміхається Богдан. – Не можеш второпати, що з тобою відбу-валось? На ось, поглянь лише на це досягнення ворожої техніки!

Він простягає мені невеличку пластмасову коробку з прозорою кришкою. Я недовір-ливо беру її в руки і бачу всередині тоненьку сріблясту дротинку довжиною в кілька санти-метрів.

– Що це таке? – нерозуміюче запитую Богдана.

– Це те, що сиділо у тебе в голові.

– Як це так – сиділо?

– Та ти ж сам мені казав: воно сидить у мене ось тут, в голові! Ось ми його звідти й ді-стали.

Я якусь хвилю обмірковую почуте і раптом відчуваю, як щаслива посмішка розтягує мені рота.

– Так, значить, я тепер – знову людина?

У відповідь Богдан лише розчулено киває головою. Я пориваюся встати, але щось не-видиме міцно тримає мене у ліжку.

– Не хвилюйся, нічого страшного, – заспокоює Богдан, – просто тобі треба деякий час полежати. Потерпи…

– Але, пане Богдане, – перед моїми очима знову постає сцена у лісовому будинку, – я ж міг Вас тоді вбити!

– То чому ж не вбив? – сміється Богдан. – Заспокойся, Аліку, ситуація була повністю під контролем.

– Значить, Ви все знали?

– Ну, все – не все, але про дещо здогадувались. А після того, як ти о третій ночі став лізти пожежною драбиною, вся наша служба безпеки разом з охороною не зводила з тебе очей. Дехто пропонував затримати тебе ще біля Василевого будинку, але я хотів з’ясувати все до кінця. Правда, непокоїлись ми за Василя страшенно, але я чомусь був переконаний, що ти нічого йому не заподієш.

Я глибоко зітхаю.

– Отже, Ви мене таки запідозрили?

– Ще б пак! Коли мені подзвонив Остап і розповів, як ти побував у нього на прийомі і що вчинив опісля, я ще не схильний був сприймати це як щось загрозливе. Але твоя несподі-вана пристрасть до стрільби, а надто якась дивна поведінка під час зустрічі з Вітею Палю-ком… Ти тільки не сердься, але хлопці змушені були обшукати твою квартиру. І після того, як вони виявили мікропередавач, все стало виглядати набагато серйозніше… До речі, скажи мені чесно, навіщо ти так наривався?

Я знизую плечима.

– Я не бачив іншої можливості якось Вас попередити…

Богданове обличчя набуває нерозуміючого виразу.

– Зачекай, зачекай… Ти хочеш сказати, що діяв так свідомо?

– Ну… свідомо – не те слово. Я боявся про це думати, щоб часом не нашкодити справі. Просто відчував, що так треба…

– Господи ж ти мій, – повільно хитає головою Богдан, – а я, дурний, не міг ніяк зрозу-міти… Аліку, друже мій, виходить, я перед тобою у величезному боргу…

– Та що Ви, пане Богдане, – мені стає навіть трохи ніяково, – я нічого особливого не зробив.

Деякий час ми обоє мовчимо. Музика вже скінчилась, і зараз передають останні нови-ни, проте я не дуже прислухаюсь до них. Мені раптом спадає на думку, що я не запитав про найголовніше.

– Пане Богдане, – порушую тишу несподівано хрипким голосом, – але хто ж це так… мене?..

Богдан продовжує мовчати і тільки ледь помітно киває у бік приймача. Я напружую слух, але майже нічого не чую.

– Будь ласка, зробіть голосніше, – прошу шефа.

– …ної партії. Представниками слідчих органів оприлюднено офіційну версію, у якій ця трагічна подія кваліфікується як нещасний випадок. Однак прес-служба регіональної ор-ганізації партії заявила сьогодні, що деякі факти можуть свідчити про ретельно сплановане вбивство. Втім, слідство триває, отож не будемо робити передчасних висновків.

Я переводжу сповнений остраху погляд на Богдана.

– Це… наші хлопці?..

Замість відповіді Богдан підводиться так важко, немов на плечах у нього стокілогра-мова штанга, і переходить за моє ліжко, де я не можу його бачити.

– Ось що я тобі скажу, Аліку… Пам’ятаєш, ми з тобою говорили про політику? На жаль, вона справді виявляється надто брудною справою. І якщо ти хочеш залишитися чис-тим, то ніколи не влазь у неї…

– Але на полювання я можу з Вами ходити? – запитую після короткої паузи, щосили намагаючись надати голосу безтурботності.

– О, це – зовсім інша справа, – відказує Богдан і знову з’являється поруч. – Але ти не будеш ображатись, якщо я на перший раз дам тобі незаряджену рушницю?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)