Home ⇒ 👍Навчання ⇒ ЛОСЬ – ЄВГЕН ГУЦАЛО (1937-1995) – РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ

ЛОСЬ – ЄВГЕН ГУЦАЛО (1937-1995) – РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ

Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя.

Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.

Лось був старий самець, уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із лежбища, а потім і побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь острахом, і хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки пари. Лось поминув ялинник, потім байрак, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до галяви, на якій любив найчастіше бувати.

Поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружилася край осичняка, трохи на згірку. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до половини. Тепер поляна пустельна, як і все навколо; лось застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе, – якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так стояв, а навкруги, розвидняючись, світліло, виразніше малювались осики, повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ставала спокійна й осмислена, в ній уже не чулось того страху, що донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появився золотавий сплеск, який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць. Ще трохи постоявши, побачив біло-рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба, – і гойднув розлогими рогами, – так, наче вітав його.

Проте, коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати.

Чи далеко ще весна?

Валерій Ізумрудов. Березень

Але переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався довкола.

Вітер, які перше, дув із залужжя, він був просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка ледь протоптана – по ній почали ходити не так давно, – і лось принюхувався, чи не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Але потім тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь – ямки од заячих ніг.

Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки однокінь, ось вихопились на маківку – та й спливли по той бік…

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягнута тремткими скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи торкнутися губами до осклілого блакитного шумовиння, ніздрі затремтіли в передчутті холодної води, – і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Не раз конвульсивно здригнувся тілом, вкладаючи всю силу і весь відчай у той рух, але провалився ще глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. На мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову тріснула під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але вдалося однією ногою, – друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров’янилась, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою.

Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до нього – саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї… Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти під лід. Лось, розуміючи це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.

Поміркуй над прочитаним

1. У яку пору року відбувається подія в оповіданні? Назви два слова з тексту, які підтверджують твою думку.

2. Прочитай опис лося. Яке враження він справив на тебе?

3. Чому оповідання починається з епізоду про тривогу лося? Це випадково чи автор надає відчуттю тривоги якесь особливе значення?

4. Назви слова, які передають тривогу лося. Яка одна художня деталь повторюється кілька разів, підсилюючи передчуття біди?

5. Перечитай уважно третій абзац. Зверни увагу на використані кольори та відтінки. Який настрій створюють вони на початку твору?

6. Що ти дізнався про стосунки лося з людьми? Наведи два приклади допомоги людини тварині. Який найнапруженіший епізод цієї частини оповідання? Перекажи його докладно.

8. Що ти відчував/відчувала, читаючи цю частину оповідання?

9. Що могло відбуватися в оповіданні далі? Передбач події. Прочитай продовження твору та перевір точність своїх припущень.

Збагачуй своє мовлення

1. Добери до виділеного в першому прикладі слова синоніми з наступних речень. Які ще синоніми до цього слова ти знаєш? Перевір відповідь за Словничком синонімів.

Лось… неквапно попрямував до галяви (Є. Гуцало).

Вася… поволі повертає голову до слухачів (В. Винниченко).

Тихо плинула Воронеж-ріка (О. Довженко).

Сила прибувала мляво (Іван Багряний).

Помалу їдь, а дальше заїдеш (Прислів’я).

Він спроквола знімає рушницю, ставить до стіни (М. Олійник).

2. Принишкнути – синоніми: замовкати, затихати, стишуватися, нишкнути, німіти, спинятися, перериватися.

Будь уважним до слова

Нащулити вуха – уважно прислухатися до чогось.

Чигати – таємно вистежуючи, чекати появи когось, чогось; пильнувати, чатувати.

Сторожкіше – уважніше, пильніше.

Слово маківка має такі лексичні значення:

– верхня, найвища частина чого-небудь, верхівка, вершечок;

– опуклий дах, купол, баня;

– верхня частина голови людини від лоба до потилиці, тім’я.

Яке лексичне значення має слово маківка в реченні На далекий горб пнуться санки однокінь, ось вихопились на маківку – та й спливли по той бік… (Є. Гуцало)?

Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Не зразу й зауважили ополонку, бо була майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.

– Собака купається, – сказав менший брат. Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу ж подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатись?

– Де? А-а… – Пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги. – То лось…

Ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на місці і обмірковували, як лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат.

Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти. Усе нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменів із них увсібіч. Спершу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу подеколи пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозко або ж знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер поводився смирно, вже не кидався, а тільки чекав.

Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:

– Ти теж хочеш провалитись?!

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига – зрадлива, не зважить і на те, що вони рятівники.

Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався і, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою – ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались.

Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зітхнув на повні груди, пирхнув – та й подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувато ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблистому серпанку, й дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав до лісу. Гніда конячина з непорозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, – проте лось не вставав. Лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що може потонути. На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті поприлипав сніг, а здуховина, не розгарячіла од бігу, провалилась і навіть не парувала. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик.

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, ся поряд із дітьми. Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага, – мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.

– Га? – обізвався дядько. – Ну як?..

Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.

Діти нічого не сказали – вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.

– У-ух, – видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.

– Це з заповідника, – нарешті обізвався молодший підберезник.

– Заповідник далеко звідси, – відповів дядько. – Сюди з заповідника лосі не бігають.

– Це з заповідника, – знову повторив менший. Дядько почав гніватись:

– А вам яке діло?

– Ми його з води вирятували, – сказав старший брат і ненависним поглядом уп’явся в підпалкувате обличчя.

– О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.

– Ми його врятували, – знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.

– Ану замовчіть мені, – ще дужче розгнівався дядько, – бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.

– І роги вам віддам, – крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.

– Роги віддам! – ще гукнув дядько.

Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий, – а потім і побіг навздогінці.

– Роги віддам! – кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.

Шпичак давно вистежував того лося, – він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти – вперті й невідступні… Тепер треба думати проте, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні, – в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці – далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити – ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля.

Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.

Поміркуй над прочитаним

1. Подія в оповіданні відбувається взимку. Який саме період зображено – початок, середину чи закінчення зими? Підтвердь відповідь рядками з твору.

2. Чому лось не дуже злякався появи хлопчиків?

3. Прочитай уривок з тексту: Усе нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменів із них увсібіч.

Опиши стан лося в той момент. Що відчуваєш ти, читаючи ці рядки?

4. Накресли в зошиті таблицю. Випиши з тексту деталі портрета хлопчиків та Шпичака.

Портрет хлопчиків

Портрет Шпичака

5. Як портретні характеристики допомагають тобі краще зрозуміти характери персонажів і їхні вчинки?

6. Чому загинув лось? Перекажи докладно цей епізод із твору.

7. Як поводилися хлопчики з дядьком після загибелі лося? Про що свідчить така їхня поведінка? А як би ти чинив на їхньому місці?

8. Сформулюй головну думку оповідання.

9. Доведи, що “Лось” Є. Гуцала – оповідання.

10. Чи сподобалося тобі оповідання? Що тебе в ньому вразило?

11. Сформулюй тему твору.

Збагачуй свое мовлення

Його очі засвітилися тямою (Є. Гуцало).

Найбільше ж за розум вони поважають старого (О. Гончар). Заспокойтесь: я при здоровому глузді і твердій пам’яті (А Головко).

Ну, скажи, чи єсть оце у тебе толк – лити холодну воду за шию? (С. Васильченко).

2. Сталий вираз уп’ястися поглядом означає пильно, не відриваючись, дивитися на когось. А ще кажуть скидати/скинути оком (очима, поглядом, зором).

Запам’ятай: числівники два, три, чотири вимагають після себе іменника в називному відмінку множини. Наприклад, Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились.

Будь уважним до слова

Хмиз – сухі гілки, сучки дерев або кущів.

Гніда конячина – темно-коричнева, масть коня.

Стригла вухами – ворушила вухами.

Борсатися – робити різкі, судорожні рухи всім тілом.

Підпалок – корж із кислого тіста, спечений на сковороді, перепічка.

Домашнє завдання

1. Склади план оповідання.

2. Перекажи оповідання двічі: спочатку стисло, потім докладно.

3. Які важливі питання досліджує автор в оповіданні “Лось”? 1 2

Ти – творча особистість

1. Уяви себе письменником. Напиши продовження цього оповідання від імені хлопчиків.