ЛІРИКА РИЛЬСЬКОГО
Книжки лірики: “Синя далечінь” (1922), “Крізь бурю й сніг” (1925), “Під осінніми зорями” (друга редакція 1926), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929) – це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми “Чумаки” (1924), “Сіно” (1927), “Кінь” (1927). Поема “Марина”, що хронологічно потрапила на фатальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована соціологічним диктатизмом. А написана в час війни “Мандрівка в молодість” хоч і має в собі ознаки “відлиги”, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років.
Перше, що вражає в ліриці Рильського,- це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західньоевропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917-1929 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до “строф залізних” вісниківців, як ось у вірші “Неопалима купина”, де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду – до літературних і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства…
Муза Рильського позначена надзвичайною відзивчивістю, а його поетичне мислення – великою здібністю до асоціяцій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільше індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з’являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ. Ще мавши тільки 16 років, Рильський писав:
Плюскочуться білі качки
В басейні під тінню каштана,
На крилах блищать крапельки,
А в краплі – життя океана.
Хіба я не крапля мала,
Що світ необмежний одбила,-
Лиш грунту свого не знайшла,
Лиш крила родимі згубила!
Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти клясичної естетики і етики Бодлер, подекуди Ніцше. Бароково всеохопний Шекспір, а далі Шотляндія із романів Вальтера Скотта, соняшний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи океанів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи, мандрівки в кріслі.
У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціялізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Европу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського “Синя далечінь” розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту 1 з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. “Синя далечінь” з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.
Поетична асиміляція Західної Европи означала європеїзацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західніх поетів і оригінальними віршами в західніх поетичних формах. Рильський у цьому ділі вивершував подвиг Куліша.
Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і любови – і тому рідко помилявся.
Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття телюричного здвигу української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм – поеми.
Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу – акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув – під впливом і Франка, і символістів – до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія дігнала західноєвропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи – від гексаметра і ямба до верлібру – все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялізму, за “великою землею” культури.
У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси “неоклясичного” стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кляризм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередности з філігранністю, афористичність. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні – необарокові.
Зеров пише про ці риси поета: “…то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкєвіча (“Човен”), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує і розбарочить строгу архітектурність його монументальних мас (“Мандрівники”)”.
1971 р.
1 Окцидент – Захід (Західна Європа).
Лавріненко Юрій. Лірика Рильського//Українське слово. – К., 1994.- Кн. 2.- С 96-99.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)