КАЙДАШЕВА СІМ’Я – ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: ВСЕОБІЙМАЮЧЕ ОКО УКРАЇНИ – ШЛЯХАМИ РЕАЛІСТИЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ
Напевно, немає такої людини, яка б не знала історії Кайдашів. І не тому, що це хрестоматійний твір, котрий вивчали наші бабусі й дідусі, тата й мами, а тому, що І. Нечуй-Левицький змалював живі людські характери, які самі створюють смішні й сумні ситуації і потрапляють у них. У цьому – секрет популярності повісті на довгі роки.
Ідейно-тематичні домінанти
Повість “Кайдашева сім’я” була опублікована в 1879 р. Це хроніка життя типової української селянської родини після скасування кріпацтва. Проте письменник помічає певні зміни в її існуванні. Так, у родині поступово втрачається авторитет батька, а всіма верховодить матір. Сини, одружившись, не хочуть жити під одним дахом із батьками, а прагнуть відділитися, бути самостійними господарями. Такі процеси засвідчують розпад патріархальної української сім’ї. Нагадаємо, що патріархат – це панування чоловіка і в сім’ї, і в суспільних справах.
Отож І. Нечуй-Левицький порушує цю проблему з однією метою – зрозуміти, що саме руйнує родину. Письменник переконаний: без поваги і взаєморозуміння сім’я не може існувати. Коли ж втрачаються ці духовні основи, то зникає порозуміння між найближчими людьми: батьками й дітьми, чоловіком і дружиною. Вони забувають про почуття власної гідності, як це трапилося з Кайдашами, і стають на шлях “хатньої” війни. Які ж причини сутичок у цій родині? Вона досить заможна – має чималу хату, землю, господарство, а непорозуміння виникають через убогість духовних запитів – якась дрібниця (яйця, полотно, курка, свиня, груша) спричиняла колотнечу, засліплювала очі й навіть штовхала на жахливі вчинки, які ніколи не схвалювалися в народі. Адже в українців завжди панував культ батьків, шанобливого ставлення до них.
Автор бачить причину “хатньої” війни й у недосконалості людини, її жадібності, заздрості, егоїзмі, небажанні потерпіти, поміркувати, як можна мирно вирішити ті непорозуміння, які виникають у родині. Якщо заможні Кайдаші не можуть домовитися між собою, то бідні Балаші понад усе цінують теплоту й щирість стосунків. їхня багатодітна родина ледве зводила кінці з кінцями, але Мелашка “як рожа цвіла”, а в свекрухи стала “як квітка в’яла”. Письменник стверджує думку про те, що для духовного здоров’я людини дуже важливий мікроклімат у родині. А коли сім’я втрачає духовні орієнтири, закорінені в традиціях, звичаях, моралі народу, то вона вироджується.
В оформленні статті використані ілюстрації Анатолія Базилевича.
І. Нечуй-Левицький не боїться говорити про негативні риси української вдачі. Це п’янство (воно згубило старого Кайдаша), байдужість до громадських проблем, навіть якщо втручання в них украй необхідне, бо самі селяни несуть збитки через “каторжну гору”. “І як ті люди їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семигори стоять”, – дивується Кайдани Проте ніхто з односельців, як і Кайдаш та його сини, першими розкопувати горб не беруться. “Хіба я здурів, щоб гори розкопував… як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів”, – каже Карпо батькові.
А історія з Берковим шинком продемонструвала схиляння українців перед тими, хто має гроші, владу. Спочатку селяни, послухавши Карпа, намагаються протистояти Бернові, а потім, підкуплені ним, відступають від своїх намірів.
Автор розмірковує над тим, звідки взялися ці негативні риси народу – працьовитого, щирого, вільнолюбного. Відповідь у письменника однозначна: це неволя породила дріб’язковість, покору, збайдужіння, намагання вивищитися завдяки збиткуванням над слабшими. Кріпацтво зсередини зруйнувало людину, розхитало її моральні чесноти. Так, споконвіку вважається, що працелюбність – найпримітніша риса українського народу. Проте письменник спостеріг, що неволя змінила ставлення українського селянина і до праці, і до власної долі. Яскравий приклад цього – родина Балашів, які сприймають злидні як щось неминуче, невідворотне. Хата в них мала й стара, “розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок”, “маленькі віконця були ніби сліпі”, “через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба”. Стара лежанка з каміння теж зруйнувалася, стеля ввігнулася. Недаремно Маруся Кайдашиха подумала: “Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка?..”. Саме кріпосна неволя змінила психологію українських селян, убила їхній дух, а від цього – лише крок до виродження нації.
Проте письменник вірить у рідний народ, у красу його душі, яка може вистояти й протистояти неволі. Найпереконливіший доказ цього – комізм ситуацій та епізодів повісті. За допомогою сміху І. Нечуй-Левицький стверджує думку про незнищенність духу народу, бо якщо людина не боїться сміятися над своїми вадами, то вона здатна відродитися до іншого, кращого, життя.
Справді, сміх викликають ситуації, коли Мелашка підмітала сміття на чужу половину сіней, коли “ув’язнено” підсвинка, що забіг у чужий город, коли тривала битва Мотрі й Кайдашихи за мотовило, за скаліченого півня, який поклював огірки. Письменник використовує різні засоби комічного – гумор, сатиру, іронію. В їх основі – саме життя, невідповідність між тією великою енергією, яку витрачають у суперечках і конфліктах персонажі повісті, та нікчемністю мети, за котру вони воюють.
Пригадайте!
Що ви знаєте про гумор і сатиру, гумористичні й сатиричні засоби? Зверніться до вже вивчених творів – Т. Шевченка, Л. Глібова, І. Карпенка-Карого.
Сатирично, гостро-викривально І. Нечуй-Левицький пише про бійку Карпа з батьком, про те, як Мотря виколює око Кайдашисі. Це ситуації, які засуджує письменник, бо вони засвідчують втрату людиною людського. Так само гостро засуджує автор і суспільні явища, зокрема, “набожність” духовенства в Києві, забобонність селян, які вірять у силу нашіптувань, ворожіння.
Проте переважає в повісті теплий задушевний гумор, завдяки якому І. Нечуй-Левицький висловлює своє позитивне ставлення до селянства, віру в його кращу долю. Так, автор гумористично, з м’якою усмішкою змалював епізоди, у яких Кайдашиха перевертається на возі, коли їде на оглядини до Бієвець, або б’ється лобом об низькі двері Балашевої хати. У них образ Кайдашихи, яка так пишається своєю службою в панів, знижується: “пані економша” стає звичайною селянкою, з неї злітають пиха, самолюбство, і це викликає сміх. Для створення гумористичного ефекту І. Нечуй-Левицький використовує й художню деталь. Так, коли Маруся Кайдаш їхала до Балашів, то “виставила навмисне напоказ громаді жовті нові сап’янці”, адже хотіла продемонструвати всім, яка вона “панія”. Односельці по-доброму насміхаються, бо давно знають її пихату поведінку, бажання привернути до себе увагу в будь-який спосіб. А от старший хлопчик Балашів виявив дитячу безпосередність, сказавши: “Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки”. Порівняння гордовитої Кайдашихи з домашньою птицею теж створює комічний ефект.
З гумором письменник змалював сцени замовляння бабою Палажкою старого Кайдаша від п’яних марень, падіння Карпа з воза тоді, коли він задивився на Мотрю, пошук Омельком Кайдашем дверей.
Через іронічно-гумористичний діалог Карпа й Лавріна відбувається перше знайомство з ними.
– Якби на мене, то я б сватав Палажку, – сказав Лаврін. – В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!
– Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.
– То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
– І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.
Цей діалог дуже промовистий. Адже він характеризує хлопців як веселих, дотепних юнаків, які так жартівливо, мов у народній пісні, обговорюють животрепетну для них тему одруження, вибору коханої дівчини. Водночас цей діалог є контрастом до того, якими вони стали після весілля – похмурими, сварливими, озлобленими.
І. Нечуй-Левицький своє ставлення до зображеного втілив в іронічних інтонаціях оповіді про сім’ю Кайдашів. Іронія завжди викликає сміх, бо це насмішка, яка замаскована зовнішньою благопристойністю, тобто має подвійне дно. Переконайтесь у цьому, прочитавши уривки з повісті “Кайдашева сім’я”: “Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість, ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна, як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові і дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян було не жарти”. Або: ” Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову “.
Автор для створення комічного ефекту також використовує розбіжність між дійсністю й уявою. Так, Кайдашиха запевняє сватів, що в неї сини – найкращі, бо працьовиті, слухняні, шанобливі: “А що вже за моїх синів, то, їй-богу, гріх буде не хвалити їх. В мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старість прикриють мене орлиними крилами. Хвалити Бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мій Карно, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай”. І далі вона продовжує так: “Мого Лавріна… хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають”.
Письменник нейтрально коментує сказане Кайдашихою, і цей коментар викликає сміх: “Карпо зовсім не слухав не тільки її, але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем”. Що вже говорити про вчинки одружених синів, їхню “покірність”! Справді, “на всі Семигори немає таких хлопців!”.
Цей же прийом розбіжності використовує І. Нечуй-Левицький для відтворення внутрішнього стану закоханого Лавріна, якого почуття щастя ніби підняло в небо, у захмарні висоти. Ось який діалог відбувається між Кайдашихою та молодшим сином:
– Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? – питала мати в Лавріна.
– Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, і в цілому селі кращої нема, – говорив Лаврін.
– Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? – питала мати.
– Та там такі робочі люди, що в нас в Семигорах і нема таких, – хвалив Лаврін, бо йому й справді Балаші здавались лучними од усіх людей на світі.
Насправді ж сім’я Балашів виявилася дуже бідною. Проте для закоханого Лавріна це не було важливим, бо він марив Мелашкою.
І. Нечуй-Левицький створив майстерні комічні діалоги, сповнені іскрометним гумором, мовним багатством. За зовнішнім комізмом простежується їхній істинний драматичний зміст – зміління людської душі, адже непримиренними ворогами стають найрідніші люди.
Гумор у повісті засвідчує авторське ставлення до зображеного: письменник вірить у красу народної душі, у перемогу її позитивних начал.
Сюжет і композиція
У центрі повісті – конкретний селянський світ, світ український. Його просторові координати – село Семигори, яке й сьогодні є на географічній карті України, недалеко від рідного для письменника містечка Стеблева. Часові координати – післяреформений період.
Центральний конфлікт, який рухає сюжет, – суперечки між батьками й дітьми, суперечки безглузді, нікчемні. У них порушено логіку самого життя через невідповідність між причиною сварки та її наслідками, між енергією, витраченою на сімейні баталії, і досягнутим результатом.
Свідомість старшого покоління Кайдашів деформована кріпацтвом, а молодші представники цієї родини морально деградують, бо не можуть протистояти буденності, тиску життєвих обставин, прозаїчності й безпросвітності сільського життя, не можуть подолати свій егоїзм, не можуть жити за християнськими заповідями.
Отож побутовий конфлікт так майстерно розбудовується письменником, що твір набуває гостросюжетності. Досягається це нанизуванням однотипних ситуацій, які нагадують разок намиста. День у день, рік у рік відбуваються сварки в сім’ї Кайдаша. Відтак сюжет повісті нескладний. Він розпочинається з експозиції. В ній традиційно йдеться про час (літо, закінчуються жнива) і місце дії (хата, у якій живе родина Омелька Кайдаша, сільського стельмаха), відбувається знайомство з головними героями. Водночас письменник інтригує читача: кожен із синів висловлюється про свою мрію-наречену, а старий Омелько говорить про непотопельність того, хто постить у п’ятницю.
Зав’язка – це одруження Карпа з Мотрею, це початок сварок, які посилюються після появи ще однієї сім’ї – Лавріна й Мелашки. Розвиток дії – змалювання “домашньої” війни. Не миряться молоді зі старими – сини з батьками, невістки зі свекрухою, невістки між собою.
Сім’ї повністю, навіть із дітьми, втягуються у ворожнечу.
Кульмінацію у творі визначити складно. Найвищих точок у подіях, змальованих у повісті, кілька. Власне, кожна бійка має свою зав’язку, кульмінацію та розв’язку. Так, наприклад, лайки й сутички Мотрі з Кайдашихою завершуються спочатку тим, що Карпо відділяється від батьків, а пізніше, коли пристрасті не втихають, Мотря виколює Кайдашисі око.
Розв’язка в різних варіантах твору має дві версії.
Перший варіант закінчення (1879): “…груша все розростається і вшир, і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашенками та їх жінками…”. Другий варіант використовується у прижиттєвих і сучасних виданнях повісті: “Груша всохла, і дві сім’ї помирились”.
Композиція повісті – послідовне витримане чергування епізодів домашніх сварок і тимчасових перемир’їв з окремими відхиленнями від цієї основної лінії: оглядини в Довбишів і Балашів, перебування Мелашки в проскурниці в Києві, протистояння з Берком.
Образи
Іван Нечуй-Левицький створив цілу галерею колоритних образів. Кожний із них позначений лише йому притаманною рисою. Так, старий Кайдаш – богобоязливий і схильний до чарки, Кайдашиха – улеслива й чванлива, Карно – мовчазний, Лаврін – веселий, Мотря – “бриклива”, Мелашка – тиха. Водночас вони – реалістичні типові образи, які об’єднують такі риси, як працьовитість, завзятість, бажання добра своїй родині. Проте їхня енергія спрямована не на позитивну мету, а дріб’язкову – будь-якою ціною перемогти в “хатній” війні, котра руйнує сім’ї, утягує в них і дорослих, і дітей.
В образі старого Кайдаша риси українського народного характеру проступають найвиразніше. Він надзвичайно працьовитий: майже в усіх епізодах, у яких задіяний Омелько, чоловік зображений за роботою. Для нього правилом є щоденна праця, часто виснажлива. Надзвичайно промовисто про Кайдаша свідчить портрет: “Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною”.
Проте через пияцтво він утратив авторитет у родині: ні дружина, ні сини, ні невістки не зважають на нього. Можливо, відіграло роль і те, що Кайдаш жив, ніби не помічаючи сімейних проблем. Коли ж чоловік утручався в родинну колотнечу, то виходив із неї переможеним. Старий Омелько міг спромогтися лише на докір, як після бійки з Карпом, або ж на німий протест – грюкнувши дверима, вийти з хати. Хоча глибоко в душі він переживає сімейні негаразди, моральний розлад у родині. Так, після бійки з Карпом його мучить не так фізичний біль, як душевна тривога: “Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість – все злилось докупи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карно вбив його на смерть”. А коли все господарство перейшло до Лавріна (“загнали діти батька на піч”), Омелько іронічно говорить, усвідомлюючи безвихідь, у яку потрапив: “Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця”. З гіркотою І. Нечуй-Левицький констатує, що в українській родині, у якій завжди шанувався батько (і батьки), його роль зведена нанівець.
Постер кінофільму “Кайдашева сім’я” (у ролі Кайдаша – Богдан Ступка)
Проте Кайдаш по-своєму шукає вихід із життєвого глухого кута й знаходить його в церкві, – з одного боку, а з іншого, – у тому, що релігія вважає за гріх, – у п’янстві. Його набожність виявляється в систематичному відвідуванні церкви, дотриманні релігійних ритуалів та обрядів, їх доброму знанні. Кайдаш любить молитися. Саме в щирій молитві його душа розквітає, наповнюється чимось світлим, тим, чого не вистачає йому в дійсності. А в реальному житті прихистком для цього безвольного чоловіка став шинок. Туди його штовхають і безпросвітні будні, й постійні сварки.
У горілчані марення Омелька приходить херсонський чумак як згадка про інше життя, щасливіше, наповнене змістом.
Це його забута юність, коли він із батьком чумакував неозорими степами. Проте найчастіше в п’яних фантазіях чоловіка обступають то чорти, що “клацають до нього зубами, як вовки”, то якась коза із червоними очима, з вогнем у роті. “Один чорт показував йому на сокиру під лавою і шепотів: “Візьми сокиру та зарубайся!” Другий показував на налигач під полом і шепотів: “Піди в клуню та повісся!” Третій підказував: “Піди до ставка та втопись!””.
Ці горілчані марення затьмарюють розум, і врешті-решт Кайдаша знаходять мертвим біля греблі. Отож Омельку не допоміг і піст у “святу п’ятницю”, у яку він так вірив, бо хто дотримується цього, “той ніколи не потопатиме в воді”.
Цей образ у повісті – найтрагічніший, адже Омелько – добра, спокійна, працьовита людина, яка заслуговує на щасливе життя в колі родини. Проте він не здатний вплинути на обставини, не помічає їх або пристосовується до них, як може. Тому гине так безславно.
Образові Кайдаша контрастує образ його вольової, агресивної дружини, яка і є ініціатором усіх сімейних чвар. Жінка ще замолоду зазнала, що таке доля панської наймички, тому всю свою енергію спрямувала на те, щоб вирватись із замкненого кола рабства. Допомагає їй у цьому вроджена працьовитість,
Завзятість, бажання стати незалежною. Маруся Кайдашиха здобуває статус відомої в багатьох селах куховарки, яку кличуть за потреби пани й попи. Завдяки цьому в неї розвивається висока самооцінка, вона й поведінкою, і мовою прагне відрізнятися від селян, а це неприродно. Відтак Кайдашиха забуває про справжні моральні цінності, ті, які споконвіку шанувала українська жінка, берегиня роду, а керується фальшивими, запозиченими з невластивого їй панського середовища. Звідси – її нестримне бажання верховодити, збиткуватися над слабшими, вивищуватися, бодай зовні, над іншими, лукавити. “До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів… До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот”. Отож Маруся, залежно від обставин, демонструвала, як вона думала, “панські” манери – улесливість, чванство, пиху. Або ж злість, агресивність, брутальність, коли вона про ці манери забувала. Крім того, поведінка жінки залежить від конкретних обставин. Для неї надзвичайно важливий соціальний стан людини. Тому в багатих Довбишів вона улеслива, манірна, а в бідних Балашів – пихата й бундючна.
Панський вплив на Кайдашиху виявляється і в тому, що вона у своїй хаті хоче відчути себе “панією”, тому так зверхньо ставиться до невісток, примушує їх до роботи, а сама її уникає. Збиткування і над Мотрею, і над Мелашкою – це спосіб ствердити себе, виявити своє “панство”, тобто владу над іншими. Проте таке ставлення до невісток породило спротив – спочатку Мотрі, а потім і Meлашки. Кожна з невісток діє так, як підказує характер. Мотря прямо чинить опір свекрусі, а Мелашка тікає до Києва на прощу.
Кайдашиха підкреслює своє панство й мовою, зокрема, її улюблена фраза – “проте вас”. З того “проте” сміялися по всьому селі й дражнили через те слово Кайдашиху “пані економшею”.
Проте Маруся Кайдашиха змальована не лише негативно. Письменник відзначає, що “вона любила чепуритись і держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове”. Її акуратність поєднувалася з умінням вести господарство. Жінка, як і кожна бабуся, до нестями любила внуків. Коли Мотря народила первістка і відгонила від нього свекруху, Кайдашиха вночі потай вставала, щоб його заколисати й попестити. Взагалі вона любила дітей, тому передавала гостинці Мелашчиним меншим братикам і сестричкам. Коли зникла Мелашка, ця стара жінка картала себе за глузування над спокійною невісткою. Але плакала й картала мовчки. Проте рішучий вчинок тихої Мелашки збентежив її серце. Після повернення свекруха обдарувала невістку новою спідницею, хусткою, очіпком, жінки помирилися, однак “хатня” війна не припинилась: Кайдашиха з Лавріном і Мелашкою “воювали” проти Карпа й Мотрі.
Брати Кайдашенки змальовані І. Нечуєм-Левицьким за принципом контрасту. Якщо Карпо похмурий, небагатослівний, вольовий, рішучий, то Лаврін веселий, ніжний, лагідний, жартівливий. Старший брат мріє про те, щоб його наречена “мала серце з перцем”, а молодший хоче бачити свою дружину “гарною, як квіточка, червоною, як калина в лузі, а тихою, як тихе літо”. Портретна характеристика братів підкреслює і розкриває їхній внутрішній світ. Так, у Лавріна “…молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою силою”. Карпо ж “…був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем.
Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті”. Серйозність і горда вдача Карпа підкреслюється і такою деталлю: “Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалося навіть тоді, як губи осміхались”. Невипадково односельці саме Карпа обирають за десяцького, мотивуючи це так: “Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака”. Справді, старший Кайдашенко уболіває за односельців, справи сільської громади. Саме він пропонує план боротьби з шинкарем.
Карпо зображений І. Нечуєм-Левицьким як суперечливий характер. Так, він сильно переживає після бійки з батьком: “Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собі; він ніби здерев’янів од тієї страшної події, котру недавно вчинив”. Проте з часом “нітрішки не жалкував, неначе він побив якого-небудь парубка в шинку”. Карпо може погнатися за матір’ю з дрючком і зупинить його лише ставок, у який ускочила Кайдашиха. “Не так шкода мені матері, як шкода чобіт”, – гукнув він на березі. Автор психологічно вмотивовує цей характер. Перший раз піднявши руку на батька, хлопець зазнає мук сумління, а пізніше просто звикає до безглуздих сутичок. Цим пояснюється і його п’яне переслідування матері.
Водночас він здатний на глибокі почуття, коли йдеться про кохану дівчину. Так, при згадці про Мотрю Карпо “задумався, сперся на заступ й не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем”.
Лаврін парубком не бере участі в сімейних чварах, а своє ставлення до них виявляє в жартах: взяв і зліпив коника з глевкого хліба, спеченого Мотрею, “поставив його на столі, ще й хвоста задер йому вгору”. Так само жартівливо він реагує на кинуту Мотрею під ноги свекрусі миску з борщем. Якщо Карпо вибрав дружину проворну, “робочу”, то Лаврін палко покохав ніжну й лагідну Мелашку. Про свої щирі почуття він говорить словами пісні: “Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне”. Проте поступово “хатня війна” затягує у свій коловорот і його. Після одруження він уже не слухає батька, поступово перебирає все господарство на себе.
Старша невістка Кайдашів Мотря справді виявилась “із перцем”. “Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, по закачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима”. Такий її портрет підкреслює не лише красу дівчини, а й сильний характер, підказує читачеві, що Мотря може постояти за себе і свою гідність. Справді, після одруження старшого сина Кайдашиха зразу ж змінила солодкуватий тон на жорстокий: “вона стояла над душею Мотрі, наче осавула на панщині…”. Маруся ставиться до невістки як до наймички, часто несправедливо ображає її, висміює. Мотря спочатку терпить ці знущання, а потім усвідомлює, що їм не буде кінця-краю, що треба захищати себе від облудливої й нещирої свекрухи. Для цього вона застосовує не кращий засіб, але для неї ефективний – передражнювання Кайдашихи, її інтонації та слів. Це викликає сміх: “Ох, ох, ох! – застогнала Мотря достоту таким жалібним голосом, як стогнала Кайдашиха, – так у мене болять крижі, що я і з постелі не встану”.
Мотря зросла в заможній сім’ї, тому її поведінка, як і вся постава, – горда, незалежна. Жінка ця енергійна, в її руках усе горить. У “хатній” війні вона ні на йоту не поступається перед свекрухою. Мотря не боїться Кайдашихи, знає, що їй відповісти на погрози: “В коцюби два кінці: один по мені, другий по вас”. Самостійна, горда, “бриклива” Мотря показала свій характер. І не лише у сварках, зумисних діях проти Кайдашихи, а й у фізичній розправі – саме вона виколола око свекрусі.
Навіть коли сім’я Карпа відділилася від батьків, зажила самостійно, про що і мріялось, сварки Мотрі, свекрухи й молодшої невістки не припиняються. То вона обкидає грязюкою Мелашчину хату, то лементує, бо Лаврінове порося вскочило до неї в город, то вимагає, щоб Карпо прив’язав матір серед сільського вигону до стовпа. Мотря, здається, втратила кращі риси своєї натури, спрямувавши їх на безглузді родинні сутички.
За контрастом образ Мелашки оповитий лагідністю, пісенністю. Таким же лірично-пісенним є і її портрет: “Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк”.
З першої хвилини знайомства Мелашка всім серцем покохала Лавріна. їхні почуття щирі, відверті, ніжні. Вона зразу ж розповіла хлопцеві про себе, показала, де живе. “В молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком “. Саме любов тримала молоду невістку у свекрушиній хаті.
Та згодом терпінню молодиці прийшов край. Вона вирушає до Києва, але ні краса храмів, церковних співів і відправ, ні спокійне життя в доброї проскурниці не можуть вгамувати її тугу за Лавріном, тому вона повертається додому. І тоді свекруха здобуває спільницю в боротьбі з Мотрею. Мелашка змінює свою поведінку, свою мову, втягується в домашні “баталії”, у яких, як і Мотря, втрачає внутрішню красу. Мелашка б’є рогачем Мотрині миски та горщики, називає її “старою собакою”, “злодійкою”, кидається, “як вовчиця”, “трохи не здерла з неї очіпок”. У душу спокійної та замріяної дівчини вселяється сварливість, яків усіх Кайдашів.
Жанр
За жанром “Кайдашева сім’я” – соціально-побутова повість. У ній реалістично зображено життя конкретної сім’ї, великою мірою визначене як суспільними обставинами, так і духовною порожнечею героїв. У комічних ситуаціях розкриваються їхній побут, звички, характери. Повість І. Нечуя-Левицького наповнена етнографічними елементами (описами чи згадками про хліборобський цикл праці, про українські обряди, звичаї). У ній панує стихія народної мови. Поряд із гумором у творі простежується ліризм – у зображенні мальовничої природи, сільської праці, портретних характеристиках персонажів. Зародження кохання між Лавріном і Мелашкою, сам образ Мелашки змальовано, як у народній пісні. Водночас радісне сприйняття щедрот і краси довкілля є контрастом до безглуздих сварок у родині.
На думку І. Франка, вона “з погляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства”.
“Кайдашева сім’я” на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Прочитайте уривки з твору І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”: Старий Омелько був дуже богомільний… Того дня припадала п’ятниця перед Паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у п’ятницю, той не буде в воді потопати;
– В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, – сказав Карпо.
З’ясуйте, яка деталь згадується в них. Яка її роль у сюжеті твору? До чого вона готує читача?
2. Прочитайте рядки з твору І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”: Другого дня, в суботу, на святого Паликопи…; Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрі старостів; Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою. Проаналізуйте, для якого різновиду повісті характерне таке зображення часу. Що воно розкриває?
3. Прочитайте рядки з твору І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”:
– …В мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старість прикриють мене орлиними крилами. Хвалити Бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мій Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий він був і маленьким…
Поміркуйте, як ці слова характеризують Кайдашиху. Якими насправді виявилися Карпо й Лаврін? Чи стали вони захистком для старих батьків?
4. Прочитайте уривок із твору І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”:
Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цілувала, пестила. Мотря не давала їй дитини й одганяла од колиски. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком. Укажіть, як ці слова характеризують стосунки свекрухи й невістки. Чи можна визначити, хто з них має рацію, а хто – ні?
5. Прочитайте твердження двох сучасних літературознавців.
Михайло Наєнко: “На диво, Лаврін з Мелашкою й далі не розлучались із коханням; позиційну боротьбу за нього, проте, їм довелося вести в протистоянні двох таборів: з одного боку – Карпо з Мотрею, а з іншого – Лаврін з Мелашкою і… Кайдашиха”.
Галина Могильницька: “…після повернення Мелашки із Києва якось саме собою щезло Мелашчине й Лаврінове поетичне кохання”.
Яка думка вам ближча? Відповідь обгрунтуйте та запишіть у зошит.
6. Поміркуйте, чому І. Нечуй-Левицький на сторінках “Кайдашевої сім’ї” називає хатні сварки “кумедією”. Чи виявляється таким чином його ставлення до зображеного?
7. Поясніть, чому І. Нечую-Левицькому у творі “Кайдашева сім’я” край, де мешкають герої, нагадує “якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безплідними могилами похована українська воля”.
8. Доведіть прикладами з тексту “Кайдашевої сім’ї” І. Нечуя-Левиць – кого нікчемність причин “хатньої війни”-колотнечі.
9. Поясніть, чому у творі І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” кілька кульмінацій.
10. Прочитайте уривок із твору І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”:
Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок.
Укажіть, який це різновид опису. Випишіть у зошит художні засоби, використані в ньому, і поясніть їх роль.
11. Прочитайте уривок із твору І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”:
Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно й понуро.
Випишіть у зошит художні засоби, використані в ньому, і поясніть їх роль.
12. Доберіть аргументи-приклади для розкриття трагікомізму образів-персонажів повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.
13. Прочитайте й поясніть слова М. Рильського про твір І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”: “Жодна література світу, скільки мені відомо, не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще селянство…”.
14. Чи можна погодитися з твердженням І. Нечуя-Левицького, що “сміх зі слізьми” є однією з рис української літератури? Доведіть цю думку, спираючись на повість “Кайдашева сім’я”.
15. Змоделюйте ситуацію: якби Кайдаші мали освіту, чи змінилося б їхнє життя на краще?
16. Серед літературознавців існує дві думки щодо персонажів “Кайдашевої сім’ї”: одні стверджують, що характери в повісті статичні, а інші вважають, що вони психологічно вмотивовані, розвиваються. Як вважаєте ви?
17. Прокоментуйте твердження І. Франка про мову творів І. Нечуя-Левицького: “Се вже не та поетична, декуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, – се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом”.
ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ
Літературознавці порівнюють творчість І. Нечуя-Левицького з романами французьких письменників-реалістів О. Бальзака, Е. Золя. Здійсніть порівняльний аналіз одного з творів О. Бальзака, який вивчали на уроках зарубіжної літератури, та І. Нечуя-Левицького, зверніть увагу на їх тематику й проблематику.
Література в колі мистецтв
1. Перегляньте кінофільм режисера Володимира Городька “Кайдашева сім’я” (1993). Зверніть увагу на Богдана Ступку в ролі Омелька Кайдаша. Своїми враженнями поділіться з однокласниками.
2. Нещодавно в київському видавництві “Основи” побачило світ концептуально нове видання “Кайдашевої сім’ї”. Особливість видання – оформлення сучасними колажними ілюстраціями від художниці Лєри Схемки. Сама художниця так коментує концепцію книги:
– Протягом більш як ста років, які минули від часу написання твору, людство встигло удосконалити усе на світі, але при цьому не зробило ні кроку назустріч взаєморозумінню та подоланню своїх вад. Наголошуючи на цьому, ми розповідаємо візуальною мовою історію 1878-го року, яка близька людині з 2015-го. Ілюстрації до книги – це не зображення того, як виглядали Мотря чи Кайдашиха, це зображення напружених і зовсім не ідеальних стосунків, які диктував характер графіки.
Знайдіть і перегляньте це видання. Чи погоджуєтесь ви з подібним підходом до класичного твору? Аргументуйте свою позицію.
ПОДИСКУТУЙТЕ З ОДНОКЛАСНИКАМИ
Організуйте диспут, за основу взявши думку одного з героїв роману І. Нечуя-Левицького “Над Чорним морем”: “Але тепер світ не такий, щоб дуже церемонитись з моральністю. і Моральність животіє тільки в книжках. Ідеали – нісенітниця й клопіт в практичному житті”.
1. Схарактеризуйте образи повісті “Кайдашева сім’я”. Як через них утілюються головні ідейно-естетичні домінанти твору?
2. Розгляньте кілька варіантів афіш до вистави “Кайдашева сім’я” – від народного шоу до трагікомедії. Створіть власні проекти афіш до вистави за знаменитим твором І. Нечуя-Левицького (за бажанням).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)