ГУБКІВСЬКИЙ ЗАМОК – Григорій Дем’янчук
Григорій Дем’янчук
ГУБКІВСЬКИЙ ЗАМОК
Коли Улас пристав до козацького загону, сотник запитав його:
– Звідки будеш, друже?
– З-над Случа я,-сказав Улас.-Чули про Губків? Там у мене мати…
– Це той Губків, де Семашко сидить?
– А так. Не пішли ми з батьком на панщину третього дня зелених свят, то Семашко звелів прилюдно висікти нас. Двадцять різок… А хворий батько після цього і не встав більше.
– Як не втече, то скоро поручкаєшся чи почоломкаєшся з паном. Рушаємо на Корець, а там і до Губкова рукою подати.
– Та в нього, лиходія, такий замок, що й не при-ступитись.
– Не журись, Уласе. От нащо вже була твердиня у Кременці, а погуляли наші там на горі з Кривоносом і Колодкою,- сотник поплескав козака по плечу.
…З Корця Улас повів козацький загін до свого Губкова. їхали долиною Корчика, а далі впродовж Случ. Затаїлися в лісовій гущавині перед Губковом.
– От капосні,-лається сотник.-Добре місце вибрали для замку. І від татар, і від своїх людей муром заступились.
– Орлиним гніздом прозвали свій барліг,-стискує кулаки Улас.- І справді гніздо, тільки павуче. А вони, павуки, хитрі. Чує моє серце-втече від мене той Семашко… Є в нього підземна нора від замку аж до Княж-гори в Маринині. І ніхто не знає, де там той вихід.
На світанку козаки пішли на приступ замку. Залога не витримала натиску. Улас, як очманілий, сновигав по замкових покоях, заглядав у кожний закапелок-де Семашко? “Втік, проклятущий!”-мало не плакав козак. Потім удвох з сотником спустились у підземелля, довго шукали оту нору, якою можна дійти до Княж-гори. Не знайшли. Люди сказали: Семашко втік у Луцьк зразу, як тільки почув, що козаки виступили з Корця…
…Цей пагорб над Случем з руїнами старовинної фортеці давно бентежив мою уяву. Вперше його побачив із Сокіл-гори: здавалося, що над річкою стоїть велетенський стіг сіна, обсипаний зверху камінням. Це була Замкова гора, на якій виднілися залишки мурів;
Зліва з-поза яскравої зелені садів виглядала білостінна школа та інші будинки Губкова; справа, з лівого берега річки, виповзали нагору густі ліси.
Вдруге довелося зустрітися з Губківським пагорбом на малюнку польського письменника і дослідника Полісся Ю. Крашевського. Автор, очевидно, малював його з натури десь у 30-х чи 40-х роках XIX століття. Тоді залишки замку виглядали краще, та півтора століття з вітрами, дощами і сонцем доконали його остаточно.
Розглядаючи малюнок, я зрозумів і фортифікаційний, і естетично-архітектурний задум місцевих будівничих, які споруджували це кам’яне гніздо для українського феодала Семашка. Високі башти і мури ніби виростали з пагорба, були його продовженням, і замок здіймався угору як його природна вершина.
Втретє бачив Замкову гору з лівого берега ріки, коли шукав у лісі азалію понтійську. Вчетверте-не пошкодував часу, переправився у човні тутешнього рибалки на правий берег річки. Піднімався по крутому скелястому узгір’ї, по ледь помітних стежечках. І ось вони, уламки древніх мурів і башти з бійницями. Торкаюсь руками гранітних брил і червонястої цегли, дбайливо укладених у мури десь близько півтисячоліття тому…
Обдивляюсь навколо. З-поміж руїн видно внизу звивисту стрічку Случа, мальовничі краєвиди “Надслучанської Швейцарії”…
Відносна висота Замкової гори над літнім рівнем ріки, за приблизними підрахунками, понад 32 метри, абсолютна – близько 200 метрів. На ній розташоване давньоруське чотирикутне городище-одна з багатьох древлянських твердинь.
У другій половині XIX століття один з мандрівників, описуючи руїни замку, зазначав, що було ще видно де-не-де навіть розташування кімнат, особливо добре збереглася східна башта з двома ярусами. Уламок її видно і нині.
З історичних джерел відомо, що в 1504 році замок і містечко Губків зруйнували татари. Мабуть, з цією подією пов’язана легенда про урочище Татарський Груд біля Губкова. Розбите татарське військо поверталося в Крим. Один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг звідти вибратися. А поблизу жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця. Вона показала татарам стежку на схід, до містечка. А зрада не прощається. Через якийсь час чарівниця пішла збирати ягоди на болото, сгупила у безодню і втопилась. Болото відтоді називається Бабине гало, а місцина, де забпука-ні татари стояли табором,-Татарським Грудом.
Ця легенда була написана у другій половині XIX ст.
…Спускаюся з гори і біля її підніжжя зустрічаю літнього чоловіка, який пасе тут корову. Почали з ним розмовляти про те що колись діялось на Замковій горі. І він починає: “Відступали лісом татари, заблукали, а там жила, кажуть, жінка-чарівниця… А ще був козак Улас, котрий хотів помститися за батька, вбитого паном Семашком. У того Семашка у підвалах золото лежало, люди шукали його, тому побили стіни кирками і ломами, сам бачив, бо з дідом туди спускався. На подвір’ї замку ви, мабуть, помітили невеличку зарослу яму – там була глибоченна криниця, а від неї, кажуть, вів підземний хід аж до Княж-гори…”
Скільки-то води спливло від того часу, а легенди залишились…
У 1708 році замок зруйнували шведи. Відтоді у ньому ніхто не жив. Населення Губкова, яке залишилося живим після нападу шведів та епідемії чуми, заснувало нове селище – Людвипіль, нинішнє Соснове.
Тепер сюди, в “Надслучанську Швейцарію”, щоліта приїжджає багато туристів, шанувальників природи. Кожному хочеться ще і ще раз зійти на Замкову гору. Бо тут, на вершині пагорба, поміж старих руїн особливо виразно чуєш, як над землею гуде вітер часу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)