ГЕРОДОТОВЕ МОРЕ – Григорій Дем’янчук

В автобусі до Маневичів пасажирів, як завжди, багато. Цього разу всі вони з тривогою позирають на придорожні луги і поля, ущерть залиті водою. Як малесенькі острівці, сумно стоять стіжки сіна; люди добираються до тваринницької ферми на човнах; шосейна дорога-єдина сухопутна стрічка серед буйного водопілля…

Прислухаюсь до розмови:

– За моєї пам’яті таким Полісся ще не було. Ціле море.

– А що ви думаєте, море. Колись голубіло, воно від Ровно і Луцька аж до Мінської височини. Не дуже глибоке було, а таке, як-от Каспійське. Кораблі плавали… Потім обміліло, висохло. Залишились озера й болота.

І невтямки співбесідникам, що до цієї думки про море має відношення… Геродот.

“Земля їх поросла густими лісами, і в найбільшому з них є величезне озеро, оточене трясовинами і очеретами, а в цьому озері ловлять видр, бобрів та інших звірів… Там водяться дикі білі коні”… Ці слова, що належать “батькові історії” – Геродоту, є першою писемною згадкою про Поліський край. А “білі коні”-то лосі, яких тут здавна водилося багато.

Думку про існування північніше Скіфії заболоченої місцевості з великим озером чи навіть морем пізніше повторили всі стародавні географи. Цікаво, що через триста років після Геродота відомий учений Птолемей накреслив першу карту Полісся, на якій зазначив його центр – місто Леін (дехто вважає, що то був теперішній Пінськ). На ній чітко видно, що велика західна притока Борисфена (мабуть, Прип’ять) витікає з величезного озера Амадока (чи не Світязь?).

Полісся вражало уяву європейців своєю таємничістю і загадковістю. З’являлися повідомлення і навіть книги, в яких мова йшла про “дива” і “страховиська” на Поліссі. Німецький мандрівник Х століття Дітмар, перебуваючи в околицях Турова на Прип’яті, згадує про “море, повне злих духів”: тутешній “апостол” виганяв їх, кидаючи в глибину камінь, намазаний “святими оліями”, і вливаючи свячену воду. Про літаючих ящерів та драконів, які начебто не іимерли на Поліссі, писалося ще на початку XVIII століття.

Минали віки, а про Полісся в Європі знали все так же мало На карті Гастальдо (1548 рік) велике озеро зображено на заході Полісся. З нього беруть початок Прип’ять і Німан. Через ріки Горинь і Случ воно сполучалося з іниим великим озером на півдні. Ще одне водоймище зазначено на північний захід від нинішнього Мозиря. На цій карті уже бачимо і ряд населених пунктів, зокрема Луцьк, Камінь-Каширський, Вижву, Степань, Дубровицю, Володимир-Волинський, Пінськ, Овруч.

Пізніших мандрівників дивувала безліч озер і непрохідних боліт. І сама собою напрошувалась думка, що ті озера й болота – залишки колишнього моря. Чи не перший про це заговорив польський геолог Станіслав Сташіц, який наприкінці 1805 року на засіданні Варшавського товариства друзів наук так згадав про Полісся:

“Ціла та країна – нова земля, що недавно вийшла з-під води…”

Доказом цього він вважав те, що нібито “в озерах води більш-менш солоні, рослини і риби близькі до морських”.

С. Сташіц, мабуть, перший написав, що на Поліссі знаходили улімки великих кораблів. Це заперечив журналіст Казимир Контрим, який приїхав сюди у 1829 році. “Стверджують, що в дуже посушливі роки на болотах часто знаходили рештки кораблів і якорі,- писав він у

Своєму дорожньому нарисі.- Один з тих уламків – передню частину корабля, особливо згадувану віддавна,- нібито знайдено поміж Кожан-городком і Давид-Городком років сто тому; він зберігався в одному з магнат ських будинків і славився оздобною різьбою”. Журналісі ніде не міг знайти подібних речей і запевнив читачів, що все це вигадки. А тим часом легенда про море і кораблі у пущах, яку і він почув на Поліссі, все ширилась. Білоруський етнограф А. Сержпутовський наприкінці XIX століття записав таку розповідь поліського селянина: “Бачите, які у нас нетрі, які багна: цілий тиждень іди і до краю не дійдеш. А колись була тут чиста вода, блищала на сонечку, як скло”. Пізніше у болоті біля Речиці знайшли невелике судно, завантажене воском,- і це ще раз підтверджувало присутність у легенді правди.

Одначе речицьке судно могло опинитись у болоті і без моря. Російський геоботанік, дослідник природи Полісся Г. І. Танфільєв розповідав: невеликий пароплав, що курсував від Пінська до Любешова, на початку серпня 1894 року вільно пропливав по затоплених болотах, і його капітан не знав навіть, де русло ріки. Так під час великих поводей плавали і раніше; зрозуміло, що кораблі могли опинитися в цупких обіймах боліт.

На кораблі, говорили колись, прибув на Полісся і знаменитий римський поет Овідій Назон, вигнаний Цезарем з Риму. Він нібито похований на околиці села Плотниці біля Давид-Городка, люди називають його могилу “Курган Овідія”. Ця легенда, мабуть, виникла у середовищі місцевих магнатів, яким праглося будь-що “збагатити” минуле краю, і не має історичних підстав. Проте “перебування” Овідія на Поліссі цікавило багатьох. Польський поет Владислав Сирокомля у вірші “Овідій на Поліссі” так змалював життя римлянина в пущі:

…Змучений та хворий

Вже Назон збирає в пущі різні мухомори.

Цезарів придворний і в’юнів хапає,

І стрілу сарматську в качку випускає.

Але це йому скоро надокучило, і в листі до приятелів він пише:

О, просіть, хай Цезар увільнить від кари:

Загризуть мене тут комарині хмари.

Звісно, Владислав Сирокомля всерйоз не сприймав вигадку про перебування Овідія на Поліссі і використав її як “вибрик доброго гумору” для того, щоб висловити свої почуття політичного засланця: царські власті загнали його сюди за участь у повстанні 1861 року, заборонивши будь-куди виїжджати. Тоді поет-повстанець і згадав Овідія…

Море, розповідає легенда, тут стояло довго, до часів Київської Русі. Проте було мілке. Плив якось по ньому київський богатир Розіпхнигора, і попала його барка на мілину. Ніяк не міг він зрушити її з місця. Кличе тоді свого друга Випийводу: “Осуши цю калюжу…” Той скривився: “Вода погана, не можу”. Попросив Загативоду: “Проклади мені дорогу до берега, загати цю калюжу”. Той теж не взявся за роботу: “Не вистачить землі, щоб загатити”.

Розлютився Розіпхнигора, залишив барку на мілині і поплив до берега. Ступив на землю, а це було біля Мозиря, та й почав розсувати, розкидати тамтешні гори! А все для того, щоб спустити воду з моря у Дніпро. І пішла вода в ріку, тільки болота й озера залишились. Вони не висихають, бо, кажуть, глибоко під землею сполучаються з Чорним морем, як-от болото Гричин, що на північ від Прип’яті, між Цною і Ланню.

Так на основі фантастичних перекручень фактів народжувалася легенда про Пінське, або, як ще його називали, Геродотове море. Визначний учений, професор з Вільно Е. Ейхвальд вперше спробував науково узагальнити набуті знання про походження Полісся, але потрапив у полон легенди. У 1838 році він заявив, що на місці Полісся ще й в історичний час існувало море, добре відоме Геродоту. Меотийське озеро, описуване Геродотом,- це, мовляв, не Азовське море, а Пінське. Його сліди-озера Погост, Нобель, Люб’язь, Вигоновське, Князь (нині Червоне) та інші.

Після цього легенда перетворилась у наукову гіпотезу, яку прийняли за істину. Навіть В. В. Докучаєв писав: “Ми нічого не маємо проти припущення Ейхваль-да, що в Поліссі ще в історичні часи існувало величезне озеро, згодом воно могло обміліти, розділитись на окремі озера і відкриті болота”. Але він застерігав, що це припущення не має достатнього наукового обгрунтування.

Догадку Ейхвальда і вимисли його послідовників піддав критиці П. А. Тутковський. Подальші геологічні дослідження, проведені сучасними методами, підтвердили його правоту: море, зв ічайно, тут було, але не в історичний час. Учені зійшлись на тому, що нинішнє ландшафтне обличчя Полісся створили льодовик і його води.

Де ж корінь легенди про море, яка захопила в полон багатьох учених? Ще в середині XIX століття письменник Ю. Крашевський писав: “Болота, що оточують Пінськ, безліч рік і річок, які пересікають край, і весняні їх розливи, що затоплюють величезні простори, були, очевидно, причиною існування і нині переказу, що колись Чорне море доходило до самого Пінська”.

Буйні весняні розливи – прикметна риса Полісся, про них згадується у Галицько-волинському літописі та багатьох пізніших писемних документах.

У 1238 році галицько-волинські князі припинили похід на ятвягів. Причиною стало те, що “ріки дуже розлилися”. У 1259 році влітку татари не змогли оволодіти Луцьком, бо “вода в Стиру була велика”. У 1840-184) роках Прип’ять “запила простір завширшки 20-ЗО верст по лугах, полях і лісах”. Унікальним гідрологічним явищем назвав український учений Г. І. Швець весняну повінь 1845 року. Тоді в Луцьку “прибулою водою в ріках Стиру і Глушиці було залито 99 різних будівель, зруйновано цілком 3 будинки і 4 млини”. “Бешкетували” ріки в 1875, 1886, 1891, 1913, 1932, 1974, 1979 роках…

Чому ж усе-таки утворюється це “море”? Поліщуки у давнину вірили, що винувата в цьому велетенська риба Малімон, яка тримає на своїй спині землю. Коли у риби заболить те місце, в яке упирається земля, то вона пересуває землю на інше місце. Тоді суша піднімається над водою чи опускається у воду – так чергуються посушливі і “розливні” роки. При цьому бувають і землетруси.

А ось як по-науковому пояснив причини повеней Й. І. Жилінський, який в 1873-1898 роках очолював Західну експедицікз по осушенню боліт: “Головні південні притоки Прип’яті Стохід, Стир і Горинь течуть ніби по радіусах до центра і впадають біля Пінська на дуже незначній одна від одної відстані; в цю ж частину Прип’яті впадають і головні її північні притоки: Ясельда, Бобрик, Лань і Північний Случ. Ріки ці, що мають у верхів’ях своїх швидку течію, вступивши в поліську рівнину, течуть у низьких берегах повільно, і при зустрічі з найменшою перешкодою… вода виступає з берегів і розливається по прибережній низині. Така перешкода передусім виникає від різночасного скресання Прип’яті і її правих приток. Коли починається танення снігів у південних частинах Волинської губернії… праві притоки Прип’яті несуть масу води, яка, зустрівши в ній лід, ламає його, виступає з берегів, заливає широкий суцільний простір між Пінськом і Туровом”.

Отже, “море” виникає завдяки рівнинності Полісся, особливо його центральної частини, слабкому ухилу рік Ч нижній течії і значному – у верхній і, нарешті, застою води в Прип’яті, яка не встигає “здати” її в Дніпро.

А Геродот? Він міг зустріти в Причорномор’ї купця, який бував на Поліссі під час великої повені. Той купець і сказав йому: “Там велике море”. Після чого Геродот записав це слово у свою “Історію…” Справді, всі “зовнішні” дані Полісся ніби підтверджують легенду-припущення про існування тут моря. Спостерігаючи небувалі повені восени 1974 року, весною 1979 року, багато хто повертався до думки: “Що б там не говорили вчені, а воно все-таки було. Бо ж гляньте – стільки води!”. Тоді газети писали: “Летимо вертольотом. Незвичайний вигляд згори мають північні райони Ровенщини. Розлившись від рясних багатоденних дощів, великі і малі ріки затопили значну частину посівних площ і луків. Водне дзеркало утворилося довкола багатьох населених пунктів”; “Четверта частина Волинської області виявилась під водою. Майже до самого горизонту розлилося “нетипове” осіннє море з невеликими острівцями – не-затопленими висотками…”; “На столі розгорнута карта Брестської області, на ній кружечками, квадратами, трикутниками відмічені населені пункти, відрізані паводком. Обстановка складна, стихія розбушувалась у багатьох районах, грізним валом накочується на Брест”.

Бурхливим хвилям “поліського моря” люди протиставили свою мужність і організованість.

…Наш автобус зупиняється біля мосту через річку Стир. Вода мало не заливає його. Пасажири ідуть через дерев’яний настил пішки. На дорозі – самоскиди, бульдозери. Треба врятувати міст! Водії занепокоєно дивляться на мірчу лінійку на льодорізі: рівень води вищий звичайного на два з половиною метри…

“Право води”- говорили колись поліщуки, дивлячись, як стихія прориває греблі, зносить мости, заливає поля.

Вода на Поліссі зберегла і донині “право” затоплювати поля, руйнувати мости. Але люди завжди готові перемогти стихію.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ

Поліська загадка: “Чистеє, хорошеє, цілий рік цвіте, а насіння нема”.

Так говорять про джерело – живець, чуркало, дзюр… Вода в ньому наче жива – клекоче і ряхтить на сонці у вічному переверті піщинок; узимку над ним, не-замерзаючим, клубочиться пара і здається, що то стоїть гіллясте квітуче дерево. Тому джерело й цвіте. І скільки не каламутили б його воду, вона стає ясною, прозорою, бо нездоланне в джерела прагнення бути кришталево-чистим.

…Крізь прозору стіну літ завжди бачу її – малесеньку мою річку. Вибігає вона з темнястої вільшини за Гурщиною, хоче ритулитися-приласкатися до Сонної гори, але потім розлучається з нею і спішить-переливається поміж зеленими стрічками городів і квітчастим лугом до своєї старшої сестриці – Вілії. Знав у ній кожну ковбаню, кожен корч з його таємничими підводними печерками; знав, де лежать камінці і черепки, під якими ховалася риба; знав, де звішуються над водою чорно-сиві ожини і червоніють кущі порічок… Від неї залишився якийсь звук, він живе у мені з дитинства, і тільки тепер я зрозумів: це була пісня річки. Торкаючись коріння свої” улюблениць-верб, вона співала про радість текти по давньовічному руслу під ясним сонцем, бути джерельно-чистою.

Тоді, коли ми, дітлахи, шукали гнізда над річкою, а потім чатували, щоб ніхто їх не порозкидав, і майже щодня дивились, як ростуть наші пташенята, мені не давали спокою дві загадки.

Питаю діда Митихора:

– Як називається наша річка?

Той здивовано поглядає на мене: “Річка та й усе”. Я ж знову його за рукав: “Не може бути. Все називається”. Дід задумується:

– І мій дід казав-річка. А тобі треба назви… Якщо хочеш, то хай буде Ожинка, бо вона вся в ожині.

Ожинка! Ця назва мені сподобалась, у розмовах про річку я тільки й говорив: “Ожинка”; думав, що уже все село знає: у нас річка Ожинка. Але минув рік, знову питаю діда Митихора: “Як називається наша річка?”. А він мені: “Річка та й усе”.

Мучила і друга загадка: як починається річка?

Дід Митихор розповів про вільшину, з якої витікає річка: там болото, а в ньому рясні джерела. Тисячу, а то й більше років тому цих джерел і річки не було. Посеред густого лісу у видолинку поселились люди і назвали своє сільце Гурщиною, бо його наче стиснули невеликі горби.

Біля підніжжя одного горба гуляли якось дівчата: плели вінки, співали. Одна дівчина мало не наступила ногою на дивну квітку-її цвіт був то таким білим, що білішого вже в світі нема, то навдивовижу рожевим. “Не рви, хай цвіте”,- просили її. А вона нагнулася, зірвала., І вмить сама десь поділася, а на тому місці почалася річка, вода потекла рудою.

Питаю діда Митихора, що значить “текти рудою”. А він не знає:

– Мій дід казав так, і я кажу, як він.

– А чи не ходили ви, діду, туди, де починається річка?

– Не ходив, бо завсіди робота. Був на Амурі, в Америці був, а туди не ходив. А це там, за Гурщинським ставом.

Пішли ми з Вітьком туди, за Гурщинський став,- три з чимось кілометри. Джерела у болоті, їх і не видно. Намірився дістатись до них, але зразу ж провалився по пояс і ледь вибрався на берег. Навкруг болота, над ставом, як сторожа, стояли вільхи. Так і повернулися ми додому. Хоч не бачили джерел, але нахвалялися: “Були там, де починається річка”.

Пролетіли літа, поїхав юний мандрівник далеко від своєї Ожикки, а коли згадував її, то все-таки жалкував, що справжня назва загубилась.

Пізніше дізнався: професор Ейхвальд ще на початку XIX століття досліджував каменярню у сусідній Кам’янці, проїжджав через Карпилівку; бували тут академіки Туг-ковський, Ласкарєв… Але ніхто з них не запримітив моєї Ожинки. Тільки недавно, читаючи нарис відомого мандрівника і дослідника Волині Г. Оссовського, натрапив я на такий запис: “За Гурщиною, як іти до Козина, починається річка Рудка”. Гурщина… То таки наша Гурщина, бо за нею Козин!

Приїхав у село і питаю Вітька, свого давнього товариша по мандрівці:

– Як там наша Рудка?

– Яка Рудка?

– Річка.

– Була вона для тебе Ожинкою. І для мене. А тепер якась Рудка…

– Вона насправді Рудка,- і я показав виписку з давньої книжки.

– А пам’ятаєш, дід Митихор казав нам: річка потекла “рудою”?

– Пам’ятаю. Це дуже давнє слово, означає “потоком”. Тому маленькі річки часто називаються Рудками.

День був недільний, ще й сонячний – пішли, кажу, до Ожинки-Рудки.

– А що ти там не бачив?- заперечив Вітько.

– Як-що?-дивуюсь я.-Чорно-сиві ожини, червоні порічки, високий берег, пташині гнізда, а там, на Дубках, річка співає між вербовим і вільховим корінням…

– Гаразд,- раптом погодився він. Прийшли на луг Дубки, де під городами текла річка. Глянув я – і сліду нема від неї. Тільки місцями, де

Були ковбані, залишились невеликі ями. І верб нема, і вільх нема, і ожини нема.

– Де річка?- кричу до Вітька.

– А он там,- показав він за Дубки.- Хтось надумав, щоб вона більше помагала людям, ніж раніше. Викопали для неї канаву. Заглибилась вона аж під торф – і тече собі, а луг без води залишився.

Пішли ми далі, до “прямої” річки. Дивлюсь, як моя Ожинка-Рудка бореться за свою долю, протестує проти канавного способу життя: злегка повертає то вліво, то вправо, підмиває береги, вимиває ковбані, вздовж неї уже зеленіють кущики. Жаль мені її, як близької, рідної людини. Через скільки-то десятиліть стануть біля неї верби, густо заплетуться ожини і злетиться в гущавину птаство?.. Аж тільки тоді вона знову стане річкою.

Поверталися додому засмучені.

– Де ти був тоді, коли губили річку?- пристаю до Вітька.

– А ти?

Мені нема що сказати.

Згодом Вітько питає:

– А ота квітка, пам’ятаєш, з якої річка почалася?..

– То легенда про крин – дику польову лілію. Вслухаймося у слова: крин – криниця…

ОКОНСЬКЕ “ВІКНО”

Коли їхав до Оконського джерела, то самовпевнено гадав, що знаю про нього майже все. І зібрав оте “майже все” докупи, розташував собі у хронологічному порядку. Уперше писемно згадав джерело поет і природознавець Г. Жончинський, називаючи його “безодня Окпісепяіз”: “Біля руської церкви в Оконську,- писав він 1721 року в своїй книзі “Історія природи”,-є мале, кругле озерце, воно незмірно глибоке і через те назване безоднею; з нього випливає річечка, що обертає млинове колесо, далі вона розливається на болоті і крутить ще багато інших млинів”.

У першій половині XIX століття тут побував письменник Ю. Крашевський, який так описав джерело:

“Місцина цілком поліська: ліс, пісок і болото. Неподалік поштового гостинця, в невеликому оцямруванні,- незглибиме вікно, з якого за кілька кроків далі витікає вода і приводить у рух млин. Вода влітку холодна, взимку тепла… Те вікно посеред болота, дно піщане, глибину виміряти не можна… Вода з водоростями, при світлі дивно-чудово міниться, як опал або сині груди голуба,- з голубуватого в зеленавий колір папуги…”

А ось таким його побачив ще один мандрівник у 1867 році: “За п’ять верст від Маневичів біля села Оконськ б’ють підземні джерела висотою в півтора сажня” (понад п’ять метрів!).

Джерелом дивувались, досліджували його відомі вчені Е. Ейхвальд, П. Тутковський, геолог В. Хорошевсь-кий та багато інших природознавців, які прагнули розгадати таємницю заболоченості Полісся. В. Хорошевський, наприклад, стверджував, що “Око – явище одиничне і виняткове для даної місцевості”. Та помилився: у межиріччі Стоходу і Стиру на краях обширних підвищень, що між Маневичами, Софіянівкою і Северинів-кою, таке джерело не одне. І в інших місцях вони є. Ось випадок, що стався біля Рожища, недалеко від села Рудки. Тут на низині, що називалась Вжево, копали колодязь. Уже дійшли до крейди і почули, ніби б’ють у порожню бочку. Крейдяна брила розламалась, і в невеликий отвір ринула вода з такою силою, що викинула копачів нагору і почала заливати городи, поля. Люди не спали всю ніч, носили в яму цеглу, землю, а вода викидала все назад. Нарешті отвір загатили мішками з піском, на тому місці насипали курган, щоб, бува, джерело не пробилося знову…

Була така біда і з Оконським джерелом. Воно не раз затоплювало поля й луги, а коли його “закривали”, то виходило в інших місцях. Потім утихомирилося. Коли в 1929 році тут пробурили чотири свердловини, то” фонтан викидав угору камені вагою до 30 кілограмів.

Згадував я це в Оконську, дивлячись на озерце, посеред якого чітко виднілися два клекотливі круги: то вибиваються аж на спокійне плесо джерельні фонтани. Був ясний день, і сонячне проміння проймало усю глибину водойми. Вода аж іскрилась зеленкуватою, смарагдовою барвою.

Уподовж річечки Оконки голубіло п’ять ставків. Підійшов ближче, глянув і зачудувався срібним полиском у воді: то гралася-купалася жвава райдужна форель, завезена сюди в 1964 році.

Ходив поміж вербами берегом маленької Оконки і хотілося почути з живих уст щось давнє-давнє, ще про ті часи, коли озеро і радувало, і лякало тутешніх жителів. У селі розповідали, що на болоті меліоратори не раз знаходили сліди колишніх жител. Може, ці житла затопило Оконське? Адже траплялося, що джерела вибивалися на городах і навіть в одного селянина в хаті.

Колись в Оконське пустили щупака, поміченого залізним кільцем, і через кілька літ його спіймали в Білому озері за Стиром. Підземне сполучення має Оконське нібито і з озером Івановим. А його походження теж незвичайне. Царські солдати, насипаючи оборонний вал, викопали глибоку яму. Коли вже закінчували роботу, солдат Іван з радості так гупнув ломом у крейду, що звідти раптом пішла вода потоком, залила всю яму і низину. І стало тут озеро Іванове.

А ще почув я два перекази, які хочу переповісти докладніше.

Один дядько намірився у тихому закутку Оконського шкури мочити.

– До річки неси,- сказав йому сусід, старий Онисько.- А то споганиш джерело.

– До річки далеко, а тут під боком,- не послухався його впертий дядько і попростував з важкою ношею до озерця. Але не дійшов: зачепився за якусь ломаку на стежці, впав і звихнув ногу.

– Було близько, стало далеко,- погладжував свої пишні вуса Онисько.- Щоб знав: наше озеро не терпить бруду й наруги…

Коли направили дядькові ногу і він почав ходити, то признався Ониськові:

– Правду казали: близько-слизько, далеко – легко…

І поніс шкури до річки.

Боялися люди джерела, щоб не затопило їх, але й берегли його, бо, казали, без нього висохли б поля, вигоріла б трава на лугах.

Та хто відає, якими стежками-дорогами бродить лихо? І знову легенда. Паслися біля озера корови. Пастушок погнав їх сюди до водопою, і вони на мілкому прибережжі скаламутили воду. Як на те з недалекого лісу набігли вовки. Схарапудилась худоба, кинулась на середину озера і потопилась.

Ходив берегом заплаканий пастушок і не знав, що робити, боявся повертатися в село без стада. Не дочекавшись корів, пішли люди ввечері на пасовисько і знайшли там пастушка. Він і розказав про лихо. Зажурилися всі, а хтось розпачливо вигукнув:

– Бодай воно пропало, це озеро!

– Не кляніть його,-сказав старий Онисько.-Хіба ж то причина в ньому? Одна біда другу веде… Худоба споганила джерело. Бачили ж, як воно завирувало-розгнівалось?

А вранці на місці озера була глибока порожня яма…

Ціле літо жили селяни без джерела. Аж одного разу біжить пастушок вулицею і радісно гукає:

– Джерело знайшлось! Воно б’є в другому місці – за шляхом!

Прийшли люди туди, а там уже й озерце хвилями грає. Було воно чисте й прозоре, як вікно. Відтоді село і джерело Оконськими стали називати.

В Оконському ще й тепер є велика розлога яма, де буцімто давним-давно було “мандрівне” озеро. А коли вже знаємо, як виникло озеро біля села Рудки, як з’явилося Іванове, то не видається надто загадковим і “переселення” Оконського. Карстові води, а під Оконським крейдяним горбом якраз вони і зібралися в “море”, завжди дивують людей всілякими несподіванками.

ПЛАВАЮЧИЙ ОСТРІВ

Вода в озері – прозора-прозора, на глибині до метра видніється кожен камінчик. Скупатися в такій воді – ніби в росі освіжитися. Ми плавали вздовж берега, дивувалися чистим дном.

– Не запливайте далеко,- просив тутешній лісник, який привів нас до цього озера.

Посередині плеса височів острів. Ми раз у раз поглядали на нього. Чимось він вабив – здавалося, там можна побачити щось таємниче, незнане.

– ПопливлиІ – гукнув товариш.

Я обернувся до берега. Лісник, бачу, занепокоївся.

– Куди ви?- долітав його стривожений голос. Заспокоюю його бадьорим помахом руки і – за товаришем.

Дно озера біля острова було трохи замуленим. Ми вибралися на берег. Сосни, берези, непролазні кущі, квітчасті галявини, невеличкі затоки – все буденне і звичайне. Але острів, а особливо невеликий і затишний, завжди викликає дивне почуття: здається, знайшов місце, де вічний спокій, мир і благодать, куди ніщо погане не зможе і підступити…

А там далеко ходив лісник і махав нам рукою:

“Повертайтесь!”. Коли ми припливли назад, то побачили, що він розізлився не на жарт.

– Ну, судорога схопить, потопитесь, а я – винуватий?-буркотів, насупившись. А коли заспокоївся, сказав:

– Щоб знали: цей острів заклятий. Я не встиг вам розказати. Може, і не попливли б.

– Острів як острів,- каже мій товариш.- Ніяких страховиськ там нема.

– То тепер він такий. А раніше плавав по озері, як корабель.

– Плаваючий острів?- перепитую.- Не може бути. Чув, що раніше на Поліссі траплялися так звані плаваючі острови. От у Перебродах на ставку такий острів запримітив колись польський дослідник Станіслав Кульчинський. У Золотому на галі, що одного року стало озером, те>х плавав острів із соснами і кущами – старожили на власні очі бачили, як вітер гонив його по всьому озері. І нічого дивного і таємничого в цьому не було: прибувала вода, частина торфовища з кущами і невеликими деревами відривалася і плавала собі за вітром.

– Не може бути, щоб він плавав,- повторюю.- Плавали торфові острови, а цей піщаний.

– Чого не бачив, того не бачив,- усміхнувся лісник.- А що чув – розкажу.

Острів плавав, та до берега не приставав, наче боявся його. І селяни боялися острова-людська нога там не ступала. А всі знали, що на ньому росте русалчин квіт. Мовляв, як зірвати його і принести до хати, то вона стане теремом і все в ньому буде: 1 їсти, і пити…

Знайшлися б охочі мати таке щастя, якби не сталася одного разу дивна пригода. Був у селі Іван, якому, казали, сам чорт не брат. От він і поплив на човні до острова. Пливе-пливе, а наблизитись до нього не може, він ніби тікає від нього. Доганяв його Іван, доганяв, поки човен не перевернувся. Так і пропав чоловік.

З того часу ніхто не насмілювався плисти до острова.

Аж ось у селі виросло два хлопці-завзятці. Один жив у курній хаті і не мав нічого, тільки силу та відвагу. А другий був багач на все село, і теж силою й відвагою не обділений.

Якогось дня гуляли хлопці і дівчата на березі озера. І каже багацький син до бідняцького:

– Давай нарвемо русалчиного квіту. Ти будеш плисти до острова з тої сторони, а я – з цієї. Таки потрапимо на нього.

– А нащо мені та золота квітка?-відмовляється бідний.- Не хочу чийогось багатства, не хочу чужого терема…

– Боїшся,-засміявся багацький син.

– Боїться, боїться!-під’юджували дівчата. Не стерпів глуму бідняцький син. Попливли вони до острова з двох сторін. А острів стоїть як стояв – ні з місця.

Хлопці вибрались на берег. Густо голубіли в траві незабудки, а золотої квітки не було.

– А може, отам?- бідняцький син показав на темні вільхові зарості, де з-посеред зелені несподівано запалахкотіли якісь жовті зірочки.

Багацький син рвонувся у зарості.

– Стій!- ухопив його за рукав бідняк.- Не спіши.

– Хочеш першим узяти русалчин квіт? Не вийде!- закричав той.

– Дивись, там вікно, втопишся у болоті! Нічого не бачив багач, крім жовтих зірочок, і кинувся на квітчасту галявину. Вона увігнулась – і щезнув хлопець, як і не було його. Десь поділись і жовті зірочки. Острів захитався, як човен.

Бідняцький син не злякався, ще довго гукав до свого напарника, але той не обізвався. Вернувся на берег до хлопців і дівчат, оповів, що сталося. “Ще терема, бачте, багачу захотілося. А не будь таким зажерливим”,-гомоніло село.

Відтоді острів як став посеред озера, то й досі стоїть – вже не плаває. А озеро люди назвали Острівським.

– Давай ще раз запливемо туди,-каже мій товариш.- Може, і справді там є вікно? Хотілось би глянути…

– Терема забажалось!- зареготав лісник.- Пливіть, тільки дивіться мені – обережно…

СКОЧИЩЕ

Наш катер тягнув баржу, завантажену базальтом з Іванової Долини. За селом Нетреба на лівому березі Горині виднівся горб, подібний до кручі. Він нагадав мені про одну мандрівку польського письменника Ю. Крашевського, який пройшов і проїхав багатьма стежками й дорогами Полісся.

Почалася вона біля Тутович, де письменник найняв візника.

– Будемо їхати вподовж Горині, – попередив селянина. І запитав:- А що, козаче, любиш сидіти над річкою? Балакучий? Чи, може, слово з тебе треба витягувати гаком?

Візник підкрутив вуса:

– Гаком, пане, не злякаєте наших… Письменник поплескав його по плечу:

– Бачу, з тобою не буде нудно. їхали повільно. Селянина дивував подорожній: зупинявся біля кожного озерця, найменшої річечки, оглядав кам’яні яйця-валуни. До всього придивлявся, особливо до курганів-могил, яких біля Цепцевич, як того маку.

– Тут Горинь переходили запорозькі козаки,- сказав селянин і онімів: що ж буде, хіба можна нагадувати про той переможний бій з шляхтичами польському панові? Але польський пан не розгнівався.

Недалеко від Бережниці він зійшов з брички. – Бачиш, козаче, які чудові луги? Он – старі-престарі дерева, на узгір’ї-руїни палацу. Гарно тут. Тільки оці хатки, злидарські хатки… Хіба ж то людям у них жити?

Рвучко сів у бричку і довго мовчав. Пожвавішав, коли під’їхали до річки і зупинились на пагорбку.

Заговорив:

– Славна місцина! Для малювання, для думання… Стиснена берегами, внизу плинула Горинь. Над нею простягнулися гілки-руки мідяних сосон, сіростовбурних дубів. Білів молодий березняк. Між деревами широкими зеленими копичками розкущилася ліщина,

Письменник взявся до малювання. Селянин, котрий ніколи такого дива не бачив, аж рот розкрив:

– Та ви ж, пане, чарівник… “Чарівник” розпитував:

– А як називається це урочище?

– Споконвіку кажуть: пішов косити на Скочище.

– Скочище? Дивна назва.

– Не дуже й дивна,- заперечив візник.- 3 діда-прадіда розповідають про нього…

І письменник відклав олівець. Почав слухати.

– Страшне колись тут скоїлось,- говорив селянин.- Була в Тутовичах одна дівчина, дуже гарна, в неї закохалися два парубки. І ходили слідом за нею, і давали дарунки, і засилали сватів. А вона не могла покохати жодного з них. Батько й мати казали їй: виходь заміж, бо в хаті тяжке життя. І як ішла дівчина з празника, то коло місця, де річка між берегами плине ширше, сказала парубкам напівжартома, напівсерйозно:

Хто ріку перескоче – за того піду. Вони стрибнули – І обидва потопились. “Дві душі загубила – хай і я згину!”- мовила дівчина і скочила у Горинь. Відтоді і стало “Скочище”.

Коли письменник викінчив малюнок, то сказав ніби сам до себе:

– А дехто з панів думає, начебто поліщуки похмурі, замкнуті, не мають своєї поезії…

І звелів їхати далі.

Згодом із цією легендою читачі зустрілися у його книзі “Спогади з Волині, Полісся і Литви”. Ровенський поет середини минулого століття Михайло Яцковський, який виступав у журналі “Основа” під псевдонімом “Михалко з-над Случа”, написав баладу “Скочище”…

– А от і не все так було біля того Скочища,- сказав молодий капітан катера.- Я сам родом з-над Горині і чув у Тутовичах про цю дівчину та двох нещасливих парубків. Дівчина зажадала: хай один біжить до Дубровиці, а другий до Степані; хто раніше повернеться, за того й піде. А вони повернулися одночасно. Тоді вона попросила, щоб їй принесли квітку калини з того берега Горині; хто раніше принесе, то вже за того й піде. Хлопці стрибнули з кручі, перепливли річку, зірвали по гілці квітучої калини, але не допливли до берега, щезли у хвилях річки. От тоді з розпачу і скочила дівчина з кручі у воду…

“ЗАКОХАНІ” ДЕРЕВА

Ой хвалилася берізка поміж дубами,

Що в неї гілля аж до кореня.

– Хто ж тобі, березо, це гілля кохав?

– Кохали мені вітри буйнії, дощі дрібнії…

З народної лісні.

На околиці Кузьмівки виросли наче з одного кореня дуб і береза. Дві міцні гілки дуба, як руки, обіймають березу. Йому, кажуть, сто п’ятдесят літ, їй – сімдесят.

Одне це ми й знали, зупинившись у Кузьмівці. “На околиці”- адреса не дуже точна, блукати нам не хотілось, і ми попросили жінку, котра поралась на дворі, показати дорогу до “дуба й берези”. Чомусь не ві-рилось, що всі у селі знають про них. Але жінка зразу ж усміхнулась (мабуть, подумала: є ж у світі диваки, за тридев’ять земель приїхали до отих дерев) і приязно сказала:

– Повертайте назад, їдьте і їдьте, а там буде табличка з написом: “Землі колгоспу ім. М. Кузнецова”. Беріть праворуч і лісовою дорогою (нею доярок возять у літній табір) доїдете в урочище Лядо. Там і побачите ті дерева…

Інженер Віктор Васильович Ясинський, котрий недавно кілька вихідних підряд полював з фотоапаратом на цвіт зозулиних черевичків, хоче увічнити на плівці лісове диво – цікаву пам’ятку природи. А я сподіваюсь почути про неї “щось таке”- з уст старожилів…

Їдемо лісом. Десь тут біля Яринівського шляху в “хатинці на курячих ніжках” на болоті Бісів Кут жила колись чарівниця Олеся та її бабуся Мануйлиха з відомої повісті “Олеся” російського письменника О. І. Ку-пріна. Згадалося, як герой повісті заблудив у лісі, вперше зустрів тут Олесю і попросив її: “Покажи дорогу на Яринівський шлях, а то з вашого болота довіку не виберешся”.

Ми у лісі не заблудили і невдовзі виїхали на широкий-широкий луг.

На ньому де-не-де стояли високі дуби, а вдалині бовванів густий ліс. Де ж вони, оті дивні дерева? Йдемо вздовж канави, роздивляємося навкруги. Ще не так давно тут, напевне, була діброва: видно багато товстенних пнів… Поміж ними спокійно прогулюються лелеки, повагом переставляючи свої довгі червоні ноги.

– Он вони,- вигукує Віктор Васильович.- Під лісом! .

І ось ми біля “закоханих” дерев. Вони уявлялися нам дивовижними, високими і з пишними кронами. А тут… звичайні дуб і береза, ще й гілки у дуба внизу сухі, що дуже не сподобалось Віктору Васильовичу (псуватимуть фотографію!). Були б звичайні, якби не переплелися їхні корені, а кора дубова і березова не зрослася в одну, і дуб угорі своїми гілками не обіймав березу…

Ми обдивлялися прикорінь, ходили навколо дерев і шукали місце, звідки найкраще видно “залицяння” дуба. Біля “закоханих” ще два дуби: один усихає, другий сухий.

Неподалік пас худобу старий пастух. Він підійшов до нас і мовчки дивився, як Віктор Васильович пританцьовує з фотоапаратом навколо дерев.

Питаю пастуха, чому повсихали сусіди-дуби.

– Від ревнощів,- каже він.- Хотіли і вони до берези підступитись, та не змогли, тільки коріння поламали…

І додає:

– Грім дуже полюбляє Лядо, залізна руда тут є, блискавка побила уже декілька дубів, не минула й цих.

– А хто ж то отак посік березу знизу?

– Звісно, хто,- любителі березового соку…

– Берези ж край лісу – неторкані…

– Та, кажуть, сік з цієї не який-небудь… Колись і кору з прикореня брали…

Сік особливий… Чому? Брали кору… Навіщо?

І почули ми таку оповідь.

Покохалися у Кузьмівці юнак і дівчина. Багатий батько дівчини не хотів віддати дочку за бідняка. Але ніяка сила не могла уже розлучити цю пару. Дівчина покинула батькову хату, і закохані бродили, взявшись за руки, лісами та болотами навколо села, не відаючи, як далі жити.

Голод гнав їх назад у село. Та одна тільки згадка про розлуку спиняла. Неподалік росли берези, і їх біла врочистість нагадала дівчині весільну сукню. Вона не могла стримати сліз і заплакала. “Краще б я стала отакою березою, ніж бути окремо від тебе”,- схилилася на плече судженого, а той її обняв, заспокоюючи. І так вони стояли довго-довго.

А коли люди угледіли, що неподалік села ростуть немов з одного кореня дуб і береза, то й сказали:

“Це та нещаслива пара”. Бо відтоді юнака і дівчину ніхто вже не бачив.

А дуб з березою росли й росли, обнявшись гіллям. З моху і кори забобонні дівчата готували “дання” для хлопців, щоб їх любили…

І от ми знову в Кузьмівці.

– То, може, і Олеся таким “данням” причарувала приїжджого юнака?- спитав я правнука Мануйлихи (а така насправді була в селі) Миколу Юхимовича Ковалика, якому нині вісімдесят років. Тут варто пояснити, що Олесю О. І Кулрін “списав” із Соломії, матері Ковалика.

– Яке там дання,- усміхається Микола Юхимович.-Моя мати була дуже гарна, обходилася без чар-зілля.

Коли їхали додому, я все думав: кузьмівські дуб з березою-то зелений пам’ятник коханню…

БОРТНИЙ ДУБ

На піщаному “острові” біля озера Тухового стоять великі крислаті дуби. На стовбурах висять потемнілі од часу колоди-дуплянки. В одній поселився мандрівний рій. Гуде дуб, як жива істота: бджоли несуть сюди свій солодкий вантаж і, здається, в густій зелені біля своєї домівки ведуть повсякчасну мову про медові луки і запашні лісові галявини.

– Бортний дуб,- виявив свою обізнаність у бджільництві місцевий рибалка.

Ми залишили безнаглядними поплавки на тихому плесі озера (все одно не клює), прийшли сюди, до дубів, задерли голови і спостерігаємо за посадкою бджіл біля “льотка”- маленького отвору в дуплянці. Був серед нас і пасічник. Не такий уже й великий спеціаліст у цьому ділі, але мав у своєму садочку біля хати кілька вуликів, уже збирав з високої груші рої, міг упізнати серед бджіл матку…

Він казав, що його прадід бортникував, такі колоди-дуплянки лежать у нього під клунею, їх навіть музей міг би придбати. А от цього дуба назвати бортним аж ніяк не можна. Бо що таке борть? Це дупло для бджіл не в колоді, а в живому дереві. Тепер рідко можна знайти борть у лісі, диких бджіл стає усе менше й менше. А в давні часи не знали пасік, і той, хто мав багато бортних дерев, вважався заможним. Він тримав бортників – людей, які охороняли бортні дерева, збирали мед. Це була досить небезпечна робота. Щоб вилізти на високі: дерево до борті і взяти з неї мед, користувалися “лезівом” – пристосуванням з міцних ликових чи конопляніих шнурів і дубової чи липово? дощечки, на якій сиділи.

Бортьиків було багато. Про це свідчить, зокрема, те, що вони мали статути, в яких визначались їх обов’язки і правила роботи. Ось що писалося в одному з них:

“Бортники, які ідуть у ліс, не мають права брати з собою псів, рогатин, жодної зброї, а можуть мати тільки сокири, лезіво і те, чим борть робити”.

Від нашого пасічника, котрому, як і нам, не повезло на риболовлі, почули ми переказ про бортного дуба, що й зараз стоїть у лісі біля Томашгорода. Належав він панові Гладкому, і бортник Данило завжди брав з нього багато меду. Одного літа помітив Данило, що до борті навідується хтось чужий і забирає мед. Не раз ховався він у ліщину і підстерігав злодія. І коли той заліз на дерево, примостився біля борті, Данило вийшов з гущавини і закричав: “Злазь, Мартине, то не твій дуб”. А Мартин, бортник пана Тишинея, не злазив. Довго вони сперечалися, надійшли люди, покликали возного. “На дубі є клеймо моїх предків”,- доказував Данило. А Мартин, зістрибнувши при людях на землю, не відступав: “Дуб мій, на ньому е моє клеймо. Якщо не знайду, віддам Данилові корову, а знайду – хай Данило приведе корову в мій хлів”. На тому і зійшлися. Возний доручив шукати клеймо сторонньому чоловікові. Той узяв приставку, пильно обдивився дерево і не знайшов Мвртинового клейма, а тільки Данилове. Мусив Мартин відмовитись од бортного дуба і привести корову на Данилове подвір’я.

Але зовсім забути про бортний дуб Мартин не міг Приходив до нього, постукував по стовбурі, прикладав вухо до кори і слухав, як гудуть у дуплі бджоли

“А батько ж казав, що це мій дуб, невже він помилився?”- роздуму – Мартин. І врешті намислив: “Чи не забагато для Данила мос? корови та ще й бортного дуба?” Розіклав на галявині вогнище, набрав жару, виліз ма дерево, вкину його в дупло разом із сухою травою.. Бджоли загинули, дупло вигоріло. Так і стоїть воно відтоді порожне, під час рясних дощів заливається водою.

Мм повернулися до озера, переставили вудки.

– Скільки ж того меду можна було зібрати з бортних дерев?-питаю пасічника.-Хіба що на язик попробуати?

– Даремно ви так думаєте,- каже він.- Поліщуки здавна мали великі запаси меду, торгували ним з європейськммм країнами. Там особливо цінувався віск. його “камені” (близько 15 кілограмів) штемпелювалися спеціальною позначкою чи міською печаткою. Власник “каменів” ставив і свою печатку. При відправці за кордон митника уважно перевіряли якість воску. Бо були такі “воскодави”, що додавали у віск смолу, пісок, муку з жолудів чи навіть каміння і залізяки – для ваги.

Після цієї розмови з пасічником навчив себе придивлятись у лісі до старих дерев: чи не знайду, бува, борті?

АЗАЛІЯ У СНОВИДОВИЧАХ

Пам’ятається, як у студентські роки довелося кілька днів жити в селі Сновидовичах. Ми з Петром поїхали саме сюди тільки тому, що нас причарувала назва села.

Сновидовичі… І вже уявляється село тихе і задумливе, з березовими гаями на околиці, з чудесним вітром, що гойдає мальовничі сади під мелодію колискової пісні…

Гадалося: якщо вже місцеві жителі так гарно’ найменували своє поселення, то і різні урочища, гаї, струмки, “кутки” теж названі там не гірше. Наша мандрівка мала топонімічну мету, і привабливішого місця для збирання назв годі було й шукати. Отже, які сни бачить воно, це село Сновидовичі?

Жили ми у бабусі Мокрини. Вона розповіла нам і про Веселий Луг, і про Ігорів Брід, і про Тризну… Але почути назви урочищ – це ще не все, хотілося побачити їх на власні очі… Молода сільська вчителька Наталія Іванівна водила нас польовими, луговими і лісовими стежками. І западали вони нам у пам’ять разом з веселими гаями, солов’їним посвистом, річкою Ствигою. І хоч наші записники були вщерть заповнені, ми все-гаки відчували нестачу чогось “сновидовицького”, чогось такого, що навіювала сама назва села…

На третій день зібралися від’їжджати і востаннє пішли на Веселий Луг. Пішли самі, бо в Наталії Іванівни були уроки. Тоді і трапилася з нами надзвичайна пригода. Запитаєте, чи може трапитись щось надзвичайне раннім сонячним ранком, коли жайворон-чубарейко виплітає в небі усім відому пісню, бусол-клекотень заклопотаний полюванням на жаб, а зозуля-кукуличка у недалекому лісі веде облік чиїхось щасливих років? Може.

Ми хотіли вгледіти у небі того чубарейка, але він залетів надто високо. Петро дивувався, що така маленька пташка має стільки назв: жайворон, кочубей, сівери-ця, чубарик, чубарка… Я ж придивлявся до берегів Ствиги… Так підійшли до лісу. Глянули – і затамували подих. Ще позавчора ліс був як ліс – зелений. А сьогодні…

Ліс палахкотів яскраво-жовтим полум’ям. То була вогненна повінь! Вона розіллялася під зеленим шатром верховіть і здавалося, що поміж деревами і кущами застигли хвилі сонячного проміння. Такого дива ми ще не бачили. То цвіли у лісі невідомі нам кущі. Цвіли густо, щедро, буйно. Пахли дуже міцно і приємно. Ось джміль сів на квітку біля вінчика – мабуть, шукає мед. Он жовтокрилий метелик кружляє над кущем, а “приземлиться” на квітку – і сам стає її пелюсточкою…

Петро нарвав цілий оберемок квітів, і коли ми повернулися в село, подарував Наталії Іванівні.

– Драпоштан?-засміялась вона.-У нас букетів з нього не роблять.

Ми не могли повірити, що незрівнянно чудова квітка має таку непоетичну назву. Та ще й у СновидовичахІ

Наталія Іванівна підкинула нам іще кілька найменувань куща, аж ніяк не кращих: багно, турецький багун, чортове зілля… А бабуся Мокрина сказала: листя багна відганяє з льоху гризунів, його боїться міль; витреш ним вимиту посудину – не скисне молоко… Отакий букеті

– Я перейменую цю квітку,-сказав Петро.-Придумаю назву, в якій буде вся її краса, незвичайність, запах, уся та вогненна повінь, сила сонячного квітування…

– А навіщо?- перебила Наталія Іванівна.- Уже придумали, і давно. Альпійська троянда, кавказька троянда… Поетичної А насправді вона називається азалією понтійською.

– Азалія,-повторив Петро.-Справді, у цих звуках чується щось від тої повені…

Наталія Іванівна розповіла нам легенду. То було в давні часи. На поліську землю напали татари. З ними була дочка одного хана. Вона дуже сумувала за своєю батьківщиною. А батько не відпускав її туди. Щоб угамувати тугу, вона посіяла на пасовиськах і в лісах Полісся насіння улюблених квітів. І незабаром з’явилися в лісах, на узліссях дивовижні кущі. Весною вони віддавали людям усе тепло, взяте листям від сонця протягом літа: цвіли сонячно, як у далекій південній країні. Та не принесла азалія щастя дочці хана: з-за тих кущів незабаром посипались вогненні стріли, і хан, і його дочка впали мертвими…

Після мандрівки у Сновидовичі Петро став ботаніком: перегортав десятки журналів, книг, вибирав, як бджола, усе, що цвіло і пахло азалією…

Через півроку він написав лист Наталії Іванівні у Сновидовичі. Чимала частина цього листа являла собою “дисертацію” про азалію. Петро повідомляв, що на Українському Поліссі є більше 1500 видів рослин, але азалія для нього найцікавіша серед них. У прадавні часи вона росла у багатьох місцях, але насунув льодовик, і вона загинула. Збереглася там, де не прокотилась льодовикова лавина. Дехто з учених говорить, що батьківщина азалії – Кавказ, і тому є загадкою те, як вона звідти “переселилась” на Полісся. Петро сумнівається, чи доцільно задумуватись над цим: можна ствердити, що батьківщиною азалії є якраз Полісся. Адже і тут в незапам’ятні часи були гори… До речі, азалія означає “кам’яний кущ”. Тепер ця рослина, яку сучасні ботаніки називають рододендроном жовтим, зустрічається у вогких і мокрих дубово-соснових лісах у східній частині Західного Полісся на Ровенщині і Житомирщині.

Петро згадав і Ксенофонта, який описав пригоду грецького загону на Кавказі. Голодні воїни наїлись меду – і мало не повмирали. То був мед з азалії. Один сучасний учений надумав перевірити, чи справді цей мед отруйний. Він поставив пасіку біля заростей азалії. Мед з неї, як він переконався, не отруйний. Виявилось, що голодні воїни, беручи мед з вуликів-колод, душили бджіл, ті випускали отруту, вона мішалася з медом. Тому тисячі греків-завойовників мало не повмирали.

А ще Петро наводив висловлювання багатьох мандрівників про красу азалії: “Усе в ній надзвичайне, вражаюче, загадкове, таємниче”, “надзвичайна її чудова краса, вражає її блискучий, яскравий квіт, оригінальне географічне поширення”, “густі масиви старого древлянського лісу суціль засипані блискучими, як вогонь, немов палаючими, яскравими навіть уночі, надзвичайно гарними і великими жовтогарячими запашними квітами”.

Відповіді на своє послання Петро не одержав. Весною наступного року він знову поїхав у Сновидовичі спостерігати квітування азалії. Правда, над ним кепкували: “Поїхав до Азалії Іванівни”. Та він тільки усміхався.

Приїхав у гуртожиток чомусь надто швидко. Привіз букет азалії, яка пахла на весь наш поверх. І повідомлення, що Азалія Іванівна вийшла заміж…

МЕЧІ З ХАРАЛУГА

Яр-Туре Всеволоде! Стоїши на борони,

Прищеши на вої стрілями, гремлеши о шоломи

Мечі харалужними.

“Слово о полку Ігоревім”

В Острозькому музеї показали мені старий меч – з XII століття.

– Харалужний,- сказав екскурсовод.- Діти купались у Горині біля Колесників і витягнули з піску. Може, він з нашого Харалуга?

У селі Дорогобуж при розкопках знайшли рештки домниці-примітивно? давньоруської металургійної печі. Може, такі домниці були і в Харвлузі?

Село Харалуг-мечі харалужні… І справді, чи не тут батьківщина цієї давньоруської зброї? Скільки ж то доводилось чути таких припущень, і врешті я відчув, що мандрівки в Харалуг відкладати далі не можна.

Здавалось, якби глянув на краєвиди Харалуга, на його квітучі долини і пагорби, вслухався у давні назви урочищ, почув відгомін переказів,- то міг би вловити якісь ще невідомі прикмети далекої старовини, хоч краєчком ока зазирнути за непроникну стіну таємниці:

Харалуг – мечі харалужні…

Знав: село це дуже старовинне, мало й іншу назву – Сорокапанівка (тут, мовляв, жило аж сорок панів). Про нього говорили: “Село не село, посад не посад, :і город не город, а всього потрошку”. Неподалік – село Залізниця, назва якого пішла від того, що тут виплавляли залізо. Є такі письмові свідчення середини XIX століття: “У Ровенському повіті на землях села Підлуж-ного добувається близько 1300 возів залізної руди для заводу в селі Любаша. Добувають руду в Друховій, в околицях Межиріч – Липках, Андрусієві, Харалузі…”

Сюди, в Харалуг, часто приїздив у гості до своєї тітки Володимир Короленко, коли вчився у Ровенській гімназії, і пізніше присвятив селу розділ “Історії мого сучасника”. Проте про мечі харалужні тут не згадано.

І ось він, Харалуг. Іду вулицями, обходжу околиці – село як село, нічого особливого. У сільраді порадили поговорити з Чумаком: “Він, Василь Савович, усе знає, навіть Короленка колись бачив…”

Гадав, зустрінуся із старезним дідом. А Чумак, хоч йому і восьмий десяток, ще “дядько”. Бачив Короленка, коли був малим: той пригостив його цукерками…

Надумав не починати розмови з мечів харалужних: чи не заговорить про них Василь Савович сам?

– Не дивіться, що село наше таке собі, звичайне. Колись тут був город. В урочищах Кут і Лиски плавили залізну руду. Тому й досі там багато жужелю-шлаку.

Пішли до Кута. Навіть найстарші люди пам’ятають, що тут завжди було поле. А коли орали, то плуги часто натрапляли на рештки якихось кам’яних фундаментів. Брат Чумака привіз кілька каменів до хати і скинув у дворі: пригодяться…

Потім вийшли на М’ясну гору.

– А це що за ями?- питаю.

– Штольні були,- каже Василь Савович.- Тут нібито багато людей засипало.

Бачили ми залишки колишніх штолень а урочищі Гай, на Річечині, біля сусіднього села Залізниці. Окремі з них відносяться до XVI століття, коли на Волині було близько сорока рудень.

Аж ось між невеликими пагорбами – долина. Таких біля села немало. Але ця має свою назву-Погиблиця. Василь Савович розповідає, що раніше це було болото, його недавно осушили. І теж знаходили багато жужелю:

Тут, кажуть, працювала ливарня. А напали татари-і загинула велика сила людей. Тому й Погиблиця…

Усе сподіваюсь, що старий ось-ось згадає і про мечі харалужні. Та він говорить про гідрогеологів, які зацікавились його прадавньою криницею, чистили Її, брали воду на аналіз.

Врешті питаю, чи нема в селі переказу про те, що з харалузької криці виготовлялася зброя – мечі, списи, бойові ціпи.

– Такого не чув, але це могло бути,- каже Василь Савович.

Мабуть, уже і в часи Короленка переказів про харалужні мечі тут не існувало. Інакше він згадав би про них. У Харалузі живуть лише перекази про рудні, що сягають XVI століття. Розворушена уява малює картину:

Палає вогонь давньоруських домниць, у кузнях куються мечі, і йдуть з ними у. бій хоробрі русичі. “…Многи страни Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела й Половці сулиці своя поврегоща, а глави своя поклониша под тиїи мечи харалужниї”- так славить цю зброю “Слово о полку Ігоревім”.

Харалузька загадка залишається загадкою. Але от іще один ключик до її розгадки. Вчені, які вивчали ха-ралузьку руду в геохімічній лабораторії Львівського університету, віднайшли в ній домішки марганцю, титану, кобальту і нікелю. А це значить: місцева криця була цілком підходяща для виготовлення харалужного меча.

НАСТИНА КРИНИЦЯ

Біля Гордіївки на краю поля є криничка. Над нею нависає зеленими пасмами трава, ніби ховає від лихого ока. Люди, йдучи з роботи, завертають до неї, а ще навідуються джмелі і бджоли. Вона маленька, але давня. Про її “народження” розповідається в місцевій легенді…

Там, де на Житомирщині Случ омиває скелястий півострів Горбовицю, височів оборонний замок волинського князя. Коли він загинув у бою з ворогами, все взяла у свої руки юна князівна Настя. Правила вона мудро, люди жили мирно.

Та от однієї весни надійшла чутка: в надслучанську сторону йде військо. І то не воїни, а людорізи, убий-душі: нишпорять по всіх закутках, грабують добро, не щадять ні малого, ні старого. А веде їх половецький хан Боняк-жорстокий, як звір, і з виду огидний.

Залога замку приготувалася до оборони. Насунули чужинці, обступили Горбовицю і з оглушливими криками полізли на твердиню. Багато днів тривало крива’ ве боїще.

На нещастя, лютий войовник назирив на валу красуню князівну. І передав їй через свого посланця:

“З твого рідного краю буде пустиня – і так уже рови та ями повні людських кісток. Від замку не відступлю – і всі ви з голоду помрете. А поберемось – буде мир”.

І сказала Настя: “Ні!” Тоді знову запалало небо над Случем, і не могли заглушити людського стогону та зойків навіть замкові стіни. Ще раз підійшов Боняк:

– Нема в тебе війська, щоб захиститися. Спалю все дотла. Поберемося – буде мир і тиша.

Молодий воєвода Іван умовляв князівну:

– Не слухай чужинця-обмане. Я піду в села, зберу нове військо і врятуємо свій край.

Однієї ночі він непомітно вислизнув із брами і щез у темряві. Минали дні, а про нього й чутки не було.

І ще раз Боняк приступив до замку і передав: “З голоду помреш! Поберемось – буде мир”.

Проплакала Настя ніч, а на ранок вирішила: “Хай пропаду одна, ніж тисячі людей”. Прийняла сватів, справили весілля, поселився Боняк у замку.

Якось увечері стала Настя на валу, дивиться за Случ – а там на півнеба заграва.

– Це твої людорізи наші села палять?- з плачем приступила до Боняка.

– Ні, то ліси горять,-а живі очі бреше той.

Через тиждень бачить Настя, як дорогою недалеко від замку чужинці женуть кудись її людей – і кидаються на них, як собаки.

– Що це?- вбігає до Боняка.- Таке твоє слово? Зареготав Боняк, аж стіни затряслися:

– Ха-ха-ха! Слово! Я тут господар, і що хочу, те роблю!

Заплакала Настя: він не тільки криворотий, але й криводушний. І? замок, що був притулком у часи лихоліття, став розбійницьким гніздом. Що подумають про неї люди? Чи хоч дізнаються, як обманув її підлий Боняк? Не могла далі терпіти такої наруги:

– Я тут хазяйка! Забирайся геть!

Той блимнув очима так, наче шаблею полоснув А вночі покликав до себе своїх слуг і наказав: “Одвезіть її в наш край. Там запитайте, що їй до вподоби: стріла, спис чи петля? Зійде сонце – і щоб я її тут не бачив Хазяйка!..”

Довідалися вірні Настині друзі про це і допомогли князівні вночі таємно вибратися за браму. Добігла вона до Гордіївки, а там її наздогнала Боняковв погоня. Схопили втікачку, прив’язали до дерева.

– Тут і хазяйнуй,- вишкірив зуби Боняк. Ніхто не порятував Настю. Плакала вона дні і ночі, сльозами зросила землю.

Дорогою йшло військо, вів його Іван. “Там на узліссі мертва дівчина… До дерева прив’язана”,-донесли йому воїни.

– Настя, наша Настя!-ледь чутно мовив Іван, побачивши дівчину.

Біля дерева була криничка, било джерельце.

– То з її чистих сліз,- Іван нахилився до кринички, зачерпнув у долоні води, випив…

Воїни, які уже ледь ішли, обмили рани водою з Настиної криниці – і стали здоровими.

Боняк утік з Горбовиці, і ніхто його тут після того не бачив. А джерело дарувало людям живлющу воду.

ГУБКІВСЬКИЙ ЗАМОК

Коли Улас пристав до козацького загону, сотник запитав його:

– Звідки будеш, друже?

– З-над Случа я,-сказав Улас.-Чули про Губків? Там у мене мати…

– Це той Губків, де Семашко сидить?

– А так. Не пішли ми з батьком на панщину третього дня зелених свят, то Семашко звелів прилюдно висікти нас. Двадцять різок… А хворий батько після цього і не встав більше.

– Як не втече, то скоро поручкаєшся чи почоломкаєшся з паном. Рушаємо на Корець, а там і до Губкова рукою подати.

– Та в нього, лиходія, такий замок, що й не при-ступитись.

– Не журись, Уласе. От нащо вже була твердиня у Кременці, а погуляли наші там на горі з Кривоносом і Колодкою,- сотник поплескав козака по плечу.

…З Корця Улас повів козацький загін до свого Губкова. їхали долиною Корчика, а далі впродовж Случ. Затаїлися в лісовій гущавині перед Губковом.

– От капосні,-лається сотник.-Добре місце вибрали для замку. І від татар, і від своїх людей муром заступились.

– Орлиним гніздом прозвали свій барліг,-стискує кулаки Улас.- І справді гніздо, тільки павуче. А вони, павуки, хитрі. Чує моє серце-втече від мене той Семашко… Є в нього підземна нора від замку аж до Княж-гори в Маринині. І ніхто не знає, де там той вихід.

На світанку козаки пішли на приступ замку. Залога не витримала натиску. Улас, як очманілий, сновигав по замкових покоях, заглядав у кожний закапелок-де Семашко? “Втік, проклятущий!”-мало не плакав козак. Потім удвох з сотником спустились у підземелля, довго шукали оту нору, якою можна дійти до Княж-гори. Не знайшли. Люди сказали: Семашко втік у Луцьк зразу, як тільки почув, що козаки виступили з Корця…

…Цей пагорб над Случем з руїнами старовинної фортеці давно бентежив мою уяву. Вперше його побачив із Сокіл-гори: здавалося, що над річкою стоїть велетенський стіг сіна, обсипаний зверху камінням. Це була Замкова гора, на якій виднілися залишки мурів;

Зліва з-поза яскравої зелені садів виглядала білостінна школа та інші будинки Губкова; справа, з лівого берега річки, виповзали нагору густі ліси.

Вдруге довелося зустрітися з Губківським пагорбом на малюнку польського письменника і дослідника Полісся Ю. Крашевського. Автор, очевидно, малював його з натури десь у 30-х чи 40-х роках XIX століття. Тоді залишки замку виглядали краще, та півтора століття з вітрами, дощами і сонцем доконали його остаточно.

Розглядаючи малюнок, я зрозумів і фортифікаційний, і естетично-архітектурний задум місцевих будівничих, які споруджували це кам’яне гніздо для українського феодала Семашка. Високі башти і мури ніби виростали з пагорба, були його продовженням, і замок здіймався угору як його природна вершина.

Втретє бачив Замкову гору з лівого берега ріки, коли шукав у лісі азалію понтійську. Вчетверте-не пошкодував часу, переправився у човні тутешнього рибалки на правий берег річки. Піднімався по крутому скелястому узгір’ї, по ледь помітних стежечках. І ось вони, уламки древніх мурів і башти з бійницями. Торкаюсь руками гранітних брил і червонястої цегли, дбайливо укладених у мури десь близько півтисячоліття тому…

Обдивляюсь навколо. З-поміж руїн видно внизу звивисту стрічку Случа, мальовничі краєвиди “Надслучанської Швейцарії”…

Відносна висота Замкової гори над літнім рівнем ріки, за приблизними підрахунками, понад 32 метри, абсолютна – близько 200 метрів. На ній розташоване давньоруське чотирикутне городище-одна з багатьох древлянських твердинь.

У другій половині XIX століття один з мандрівників, описуючи руїни замку, зазначав, що було ще видно де-не-де навіть розташування кімнат, особливо добре збереглася східна башта з двома ярусами. Уламок її видно і нині.

З історичних джерел відомо, що в 1504 році замок і містечко Губків зруйнували татари. Мабуть, з цією подією пов’язана легенда про урочище Татарський Груд біля Губкова. Розбите татарське військо поверталося в Крим. Один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг звідти вибратися. А поблизу жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця. Вона показала татарам стежку на схід, до містечка. А зрада не прощається. Через якийсь час чарівниця пішла збирати ягоди на болото, сгупила у безодню і втопилась. Болото відтоді називається Бабине гало, а місцина, де забпука-ні татари стояли табором,-Татарським Грудом.

Ця легенда була написана у другій половині XIX ст.

…Спускаюся з гори і біля її підніжжя зустрічаю літнього чоловіка, який пасе тут корову. Почали з ним розмовляти про те що колись діялось на Замковій горі. І він починає: “Відступали лісом татари, заблукали, а там жила, кажуть, жінка-чарівниця… А ще був козак Улас, котрий хотів помститися за батька, вбитого паном Семашком. У того Семашка у підвалах золото лежало, люди шукали його, тому побили стіни кирками і ломами, сам бачив, бо з дідом туди спускався. На подвір’ї замку ви, мабуть, помітили невеличку зарослу яму – там була глибоченна криниця, а від неї, кажуть, вів підземний хід аж до Княж-гори…”

Скільки-то води спливло від того часу, а легенди залишились…

У 1708 році замок зруйнували шведи. Відтоді у ньому ніхто не жив. Населення Губкова, яке залишилося живим після нападу шведів та епідемії чуми, заснувало нове селище – Людвипіль, нинішнє Соснове.

Тепер сюди, в “Надслучанську Швейцарію”, щоліта приїжджає багато туристів, шанувальників природи. Кожному хочеться ще і ще раз зійти на Замкову гору. Бо тут, на вершині пагорба, поміж старих руїн особливо виразно чуєш, як над землею гуде вітер часу.

ЗОРІ В ОЗЕРІ

Село Нобель – на піщаному клині, що розтинає озеро Нобель майже навпіл. Вістря клину – зелений пагорб з чубком молодих дерев.

Сидимо на пагорбі. По озерній гладіні розбіглися і завмерли, як прив’язані, рибальські човни. Тиша. Тільки хвилі шепочуть з очеретяним берегом.

– Тут у дванадцятому столітті був замок,- каже Павло Максимович Савич. Чоловікові вже під шістдесят, але він моложавий і міцний. Прийшов сюди, на берег озера, просто від роботи із своєю нерозлучною сумкою ветеринарного санітара. Спочатку я здивувався, що саме його, ветеринара, дали мені як провожатого в далеку та близьку історію села, у світ місцевих переказів. Невже, думав я, немає в селі учителя-історика7 Директор школи Микола Семенович Шкльода, помітивши мою розгубленість, підбадьорив:

– Допоможу, коли буде треба, але послухайте спершу Савича…

І дуже швидко я відчув, що він, Савич, саме той, хто мені потрібний.

– Називався замок Небельським,- продовжує Савич. – І город був Небель. Не знати, відколи став Нобелем.

– Так що можемо встановити свою Нобелівську премію,-жартує Шкльода.-За правильне освоєння боліт, наприклад…

Дев’яностолітній Ходневич, який прийшов на берег озера, не усміхається, бо не знає, що таке Нобелівська премія. Він, мабуть, думає про свою Переволоку, що в заплаві Прип’яті. Прибуває вода, і чи не стане хутір знову островом?

Переволока… Небельський замок… І вчувається мені: над озером, над Прип’яттю дзвенять мечі. І бачиться: зі стін замку падають у воду вороги-напасники… Придивляюся до густої трави на місці, де стояв замок. Що там під нею, у глибині землі? Рештки давньоруської фортеці з навічно загуслим дзвоном мечів, гомоном битви?

Мовчить земля.

А Савич говорить…

Шкльода говорить…

Ходневич говорить…

ЯК “КОПАЛИ” ПРИП’ЯТЬ

Плив один приїжджий чоловік човном по Прип’яті, бачить – на березі село.

– Як називається?- питає.

– Комори.

Пливе далі годину, другу. Бачить – село.

– Як називається?

– Комори.

Схопився чоловік за голову: що за дивина? Потім догадався. Тут річка так петляє і стільки має заток і рукавів, що він заблудився.

Чому ж Прип’ять така вертлява, кривуляста? У Нобелі віддавна побутує легенда-анекдот…

Коли бог створив землю, то почав обдивлятися її. “Добре”,-сказав, але глянув на Полісся і спохмурнів:

Там виднілися пущі, болота, піски – і жодної путящої річки. Тоді викликав бригаду помічників (ангелів, чи як їх там?) і наказав:

– Спускайтесь на Полісся і викопайте ріку. Припніть болота до ріки – може, хоч трохи буде сухіше.

Не хотілося небесним “трудягам” на Полісся. Але що поробиш, спустилися в Нобель. Тоді тут не було ні озера, ні річки. Люди жили з лісу – бортникували, полювали. Ну, звісно, почастували вони копачів мед-горілкою. Повеселіли копачі, заспівали, та як почали танцювати! Так гупали чоботиськами об землю, що дірки пробили в ній, і вода пішла, і озеро стало. “Добре!”- сказали копачі і знову взялися за мед-горілку.

А потім згадали, що треба ріку копати. “Припнемо болота до річки, буде Прип’ять”,- сказали і пішли за село. А вже звісно, як п’яні ходять: туди-сюди. Так і копали: туди-сюди. Тому й приїжджий чоловік потрапив з Комор до…Комор. І нині ніхто не скаже, що біля Нобеля ріка – стільки їх тут переплітається, розходиться, сходиться. Справді “стоходна” ріка! А весною вона й на ріку не подібна – величезне безбережне озеро та й годі. Тільки де-не-де з води піднімаються “гори”- невисокі піщані пагорби.

БІЙ З ЯТВЯГАМИ

З острова Петрівського добре видно і піщаний клин, на якому вгніздилося село, і водну просторінь аж до того місця, де в озеро вливається Прип’ять. У правічному плюскоті хвиль, що накочуються на зелений берег, задзвеніла мені раптом давня мелодія…

Зачнемо ми тую пісню

Про поліський город Небель,

Що на шляху прип’ятянськім

Аж до моря держить ключ.

Там, де ріки тихоплинні

Обіймаються, мов сестри.

Розляглося, наче море,

Сине озеро Небель.

І нікому не злічити

Тих річок і переходів,

Тих шляхів, що від правіку

Город Небель пильнував.

Та не так високі вежі

І не так дубові стіни.

Як Василькова сторожа

Пильно город стерегла

Читаю легенду, записану в 1937 році, і бачу: не терпиться Савичу сказати своє слово.

– Знаю,- починає він.- Це про дзвін мечів на дні озера…

Десь там на північ від Прип’яті, серед лісів і боліт, жило плем’я ятвягів. А їхньому князю Скомунду хотілося стати найславетнішим і найбагатшим на Поліссі і в Литві. І пішли ятвяги війною на мирні села й городи своїх сусідів. Вимели до зернини засіки, забрали всю худобу в Загородді, сплюндрували Пінськ, а Скомундові цього ще мало.

Почув князь, що на Прип’яті є багатий Небель, і повів свої ватаги лісовими нетрями, через болота і пущі, на південь. “Ні меч, ні стріла не бере нашого Скомун-да,-нахвалялися нападники,-він чародій”.

А як глянули на величний Небельський замок, омитий з трьох боків водою, то, як зграя вовків, кинулися через перешийок на півострів. Одчинилися важкі брами замку, вийшли назустріч їм хоробрі витязі, і почалася люта січа. Небельці стояли муром, відбивали ворогів, і мусила поріділа зграя аж за Ясельду одступити. І сказав тоді Скомунд: “То озеро порятувало Небель. Узимку ми погостюємо у тому замку. Як тільки крига скує озеро та ріки – рушимо в похід”.

Не чекали в Небелі біди, але на вежах пильнували вартові-дозорці і вдень і вночі. І ось засурмили тривогу: з лісу на лід чорними клубками викотилось чужинське військо. Знову одчинились важкі брами замку, і насупроти нього стали небельські юнаки-звитяжці.

Бились довго, зчервоніла крига, і падали ятвяги, як снопи. Та не витримав лід такого тягару, прогнувся, тріснув – і все військо як рубалось, так і пішло на дно. А Скомунд учепився за крижину, видряпався якось і щез у лісі. “Чародій”,-повірив дехто. Та піймав його князь Василько і наказав йому голову відрубати й настромити на дубову палю.

– І чародійство не помогло,- докидає слово Савич.

Я ж читаю:

І на озері Небельськім,

Де колись був город Небель,

На півострові високім

Залишилося сільце.

А в оселі тій убогій

Є переказ серед люду

Про ятвязькіі напади

Та про княжих юнаків

Є переказ, що у Неблі

Уночі на дні озернім,

Як мине велика буря

Чути січу, чути бій.

Чути, як мечі брязкочуть

По щитах та по шоломах

Як в повітрі свищуть стріли

І стинаються списи…

“Чути січу, чути бій”… І справді, не одна тут була січа, не один бій. У 1262 році, коли литовські загарбники пограбували і спалили волинське містечко Мельницю, князь Василько вирішив відомстити їм. Битва відбулася на небельському півострові. Ось як про це розповідається в Галицько-волинському літописі: “Князь Василько поїхав за ними зі своїм сином Володимиром, із боярами й слугами… Догнали їх коло города Небля. Литва ж стояла коло озера. Як побачили, що надійшов князь Василько, приготували свої частини до бою по своєму звичаю, себто стали в трьох рядах за щитами. Василько також приготував свої полки, пішов проти них, і почалася битва. Та литва не видержала й кинулася до втечі, але дарма, не можна було втекти, бо довкруги було озеро. Отже русь почала рубати їх, деякі з них потонули в озері й так побито їх усіх…”

– До речі,- каже Савич,- місцеві жителі вважають, що до півострова поганим людям не так то й легко добратись… Раніше довго сперечались, варто чи не варто вимощувати дорогу до Кутина. Старі застерігали:

“Нема до нас дороги – нема злодіїв, буде дорога – прийдуть злодії…” Але все ж дорогу вимостили, бо хіба то життя, коли село відокремлене од світу?

ГОРА ТАТАРКА

Як розливається Прип’ять від Заборка до Омита, то на всій просторіні між ними островом чорніє лиш Переволока, через яку переходили з Нобеля в Омит. Улітку вода збігає, та не вся: залишається річечок з десять. На них такі густі очерети і стільки їх навкруги, що мимоволі хочеться сказати: малі джунглі.

Серед цих очеретів є гора з білим піщаним боком – Татарка. Ця назва – пам’ятка далеких часів…

“Віки пролітали над поліщуками, майже не торкнувши їх своїм руйнівним крилом,-писав один з мандрівників у XIX столітті.- Вони боязко позирали з недоступних трясовин на хвилювання народів, і коли наближалась небезпека, відходили у глибину тільки їм доступних природних укріплень і ніби ще тісніше горнулись до грудей своєї годувальниці і захисниці природи”. Все це правда, крім одного. “Руйнівне крило віків” ледь торкалося, може, тільки глухих сіл, а от для Нобеля було воно вогненним і нещадним.

Як вступили татари в Нобель, то застали тут лише немічних дідів і бабусь та тих, хто не встиг утекти: всі інші поховалися в непролазних очеретах, на “островах” серед боліт.

Татари пограбували двори, старих людей повбивали, над вагітними жінками познущалися. Шукали стежок, щоб знайти непокірних, але це їм не вдавалося.

Минуло більше місяця, і вже не мали вони чим поживитися а Нобелі. Підпалили його і пішли через Переволоку на Омит. А була поміж ними одна татарка – хитра і кровожерна. Знала українську мову, могла почути те, що інші не розуміли, її погана слава хвостом тягнулася за татарським загоном.

Так от ця татарка придумала таке, щоб виманити ковельських жителів з їхніх схованок. Взяла вона невеликий загін і тихцем повернулася з Омита на піщану гору серед очеретів.

– Тікаймо звідсіль,- шепотів старий татарин.- Хіба не бачите – то не очерет хитає своїми китицями, а козацькі бунчуки вітер полоще; не рогіз киває нам пухнастими верхівками – то тисячу списів піднято угору…

Та не послухали старого. Поховалися ординці на схилах у ямах, а сама татарка перевдягнулася поліською жінкою, стала на горі і зачала гукати:

– Іване, Степане, Петре, а мерщій-но сюди, уже вільно, пішли погані татариї,.

Зраділи люди, що настав кінець сумному життю в болотах, зібралися виходити. Та один з нобельців, який бував у далеких краях і знав деякі мови, зупинив їх:

– Щось чуже вчувається мені в тому голосі. Хай-но кілька сміливців непомітно доберуться до гори і придивляться, чи то не татари там засіли.

Так і зробили. Пішли сміливці на вивідки і повернулися з вісткою: на горі-татари, а гукає теж татарка, тільки в одязі нашої жінки.

– Іване, Степане, Петре!- луною перекочувалося в очеретяних заростях.- Не бійтеся, вони вже не прийдуть сюди…

А тим часом молоді чоловіки озброїлися косами, вилами, кийками, вийшли з очеретів, оточили гору зі всіх боків, накинулися на ворогів і побили їх. Татарку взяли живою.

– То ти нашої мови навчилась лиш для того, щоб нас обманювати і нищити?-допитувались її.-Чи не ти отак виманила людей у Кухчому, Локниці?

Мовчала, підступна, все косила очима в сторону Омита, чекала підмоги. Та ніхто не прийшов за нею. Тільки вітер погнав пісок через її могилу на горі, що відтоді стала зватися Татаркою.

КОСАРІ

У Котирі, там, де Прип’ять випливає з озера, на річці є Конюшний брід. Весною тут можна переправитися на поромі, а влітку він пересихає. Поблизу нього та на висохлих місцях ще й нині знаходять стару зброю, самопали, колеса, осі від возів.

Дід Шкльоди Леон, коли йому показували таке колесо чи вісь, починав свою розповідь про Конюшний брід і говорив так, ніби сам бачив те, що тут коїлось.

Тяжко жилося людям з навколишніх сіл, не ліпше було й нобельчанвм. Добрі землі належали царським сатрапам, польським поміщикам і місцевим багатіям. Гнів людський наростав, як вода весною в озері. І от селяни вигнали поміщика. Та не довго вільно дихалось:

Від села до села пішов поголос, що йде велике царське військо, а це значить, що за ним біда, злидні, голод. Що діяти? Заховатись у пущі? Але доки ж то можна ховатись… Та й хату не перенесеш у ті глухі болотні місця. Юрмилися люди на вулицях у Нобелі, Котирі, Дідівці. І думали-гадали.

– Треба боронитися,- говорили одні.

– А чим?- питали другі.

– Що ми проти війська?-опускали голови треті. Проте більше було таких, які стояли на тому, щоб боронитися. А коли у Нобелі почули, що повстали селяни на Волині і в Польщі, то взялися готувати зброю. Задзвеніла в кузнях криця – ковалі кували нові коси, переробляли їх на гостру зброю. Клепали чоловіки свої коси, і чути було той тривожний передзвін далеко-далеко. Чекали люди страшної косовиці…

Царське військо зупинилося біл’я Прип’яті. Полковник наказав зайняти Нобель. Перебратися до села можна було тільки через Конюшний брід-і довгий обоз рушив… На возах лежали гармати, всілякі військові пожитки. Солдатам доводилось помагати коням: вози загрузали. Полковник усе кричав: “Жвавіше, жвавішеї”

Селянський загін принишк у лісі. І от ватажок подав своїм людям знак: пора! Вони висипали звідусіль до Ко-нюшного броду, обступили непроханих гостей, і почалася “косовиця”. Падали повстанці, пробиті кулями. Але й солдатів усе меншало. Ось і полковник звалився у воду.

Коли бій стих, над річкою в голубому небі почувся спів жайворонка. Він нагадав повстанцям про косовицю на лузі, про запах трав, смачну прохолодну воду, що приносили їм у глечиках діти, веселу пісню дівчат і жінок, які громадили сіно…

У воді безладно застрягли потрощені вози. Повстанці познімали з них гармати, покидали у найглибші місця, щоб ніхто більше не міг їх дістати.

І знову в Нобелі клепали коси. Перестоювала трава – чоловіки поспішали на луг.

Коли це діялось, нині тут не відають. Проте можна з певністю сказати, що нобельські косарі – то побратими тих “косинєрів”, котрі наприкінці XVIII століття йшли у бій за волю поруч із славним Костюшком.

ХОДАК ХОДНЕВИЧ

– Знаєте, чому в нашому селі багато Шукалевичів? – питає Савич.

– І Ходневичів?- підкидає своє Ходневич. Шукалевичі, виявляється, пішли від того, що все життя шукали золото і не знайшли. Це, може, й так, а може, й ні: біля села є урочище Шукалево. То, мабуть, тих, хто жив там, і називали Шукалевичами.

А Ходневичі? Ті полюбляли пішки далеко ходити. І пригадався мені переказ про поліщука, якого пан Огінський відправив з листом до свого брата в Париж. Через два місяці повернувся ходак і приніс відповідь з поклоном… У кожному селі були такі посланці-скороходи, які, щоб заробити кілька злотих, бралися віднести лист хоч до Калькутти. То, може, якийсь із Ходневичія теж ходив у Париж?

– Не в Париж, а в Петербург,- каже Ходневич.- Мій прадід до царя ходив. Громада посилала…

Усе було біля нобельців: земля родила, озеро хлюпало хвилями під хати і аж темніло від риби. Але не смій орати, не смій риби ловити – все це не твоє, а князя Рєпніна. Йому цар подарував. Настав час, коли старий князь почав думати про вічне райське життя. Щоб заслужити його, захотів стати праведним і добрим. А для цього взяв і продав нобельцям і’хию ж землю, сам поїхав у Петербург, там і помер.

Раділи селяни: є земля, є озеро. Але об’явився якийсь племінник князя, згадав про дарче право, подав у суд на нобельську громаду і забрав угіддя. Сам і не приїжджав сюди – розпоряджалися орендарі, які наставили найманих сторожів, і ті, як пси, охороняли багатства. Йде жінка з поля, заховала картоплю у короб під дитину, а він викидає дитину, знаходить картоплю і б’є батогом матір…

Так жити – краще не жити. Зібралися люди на раду і вирішили: послати Леонтія Ходневича в Петербург до царя, може, він змилується. З хати у хату пішли збор-щики: люди скидались хто що міг. Бо адвокат Костро-вицький, котрий написав прохання від імені громади, задарма цього не робив.

І вирушив Ходневич у дорогу: сіра свитка, у руці – кийок, за плечима – кайстра, за пазухою – папір з проханням повернути людям землю. Дійшов до Петербурга, а до царя не пускають: сміються солдати, відпихають, відганяють від палацу… На щастя, тралився добрий чоловік. Розпитав Ходневича, звідки він та хто, подивувався, що аж з такої глухомані пішки придибав, і порадив:

– Почекай трохи. Цар на полюванні. Я знаю, якою дорогою він буде їхати у свій палац, заведу тебе туди, стань навколішки, підійми папір над головою…

Став Ходневич край тої дороги. Але цар проїхав і навіть не глянув на людей, що стояли навколішках з паперами над головами. Якісь начальники підбігли до Ходневича, давай виривати з рук папір, а ходак кричить:

“Цар-батюшка, рятуйі” Начальники розізлилися: “Чого репетуєш? Вважай, твою бумагу цар-батюшка прийняв…”

Так і пропав той “папірець з проханням. Ще раз ходив Ходневич у Петербург, і теж даремно. А третього разу солдат з Морочного, який служив у столиці, завів його в суд, де й присудили громаді частину грошей за “збитки”.

Повертався Ходневич додому, зустрічні люди питали його, де він був:

– За правдою ходив. Був у чорта в зубах… Ступив на рідний поріг, розказав людям про свої мандри і помер.

Новий староста Ліцевич зібрав багатіїв на раду:

– Нащо нашим голодранцям ті гроші? Хай будуть нам,

Так селян знову обдурили, і то вже “свої”. Десь до часів першої світової війни посилав Нобель ходаків до різних начальників-і все дарма. Тільки в роки революції він став господарем своєї землі.

ВІРИН БЕРЕГ

У Шкарові показали мені на вулиці згорбленого і сухенького як тріска діда Степана.

– Скільки літ минуло, а він і досі людям у вічі дивитися не може, старається бути побільше на самоті,- каже голова сільвиконкому.- Совість старого мучить, і, може, той далекий день завжди стоїть перед його очима…

Сидів увечері батько в садку під грушею і говорив жінці та дітям:

– Оце ще покрекчу трохи та куплю в Сосновського отой лан за вітряком. Знаєте, яка там земличка? Жито таке колосисте, що аж душа радується, хоч воно і не моє. Куплю той лан, виїду з плугом і передам чепіги в руки Степанові. Хай хазяйнує! Бо мене все частіше тягне під грушу…

Цілий вік трудився чолов’яга: сіяв, орав, косив, молотив, возив, годував корівку, і бичків, і кабанчиків, не мав коли і вгору глянути, нажив трохи землиці, от і захотілося стати ще багатшим. Та не судилося йому відпочивати під грушею у садку. Вранці пішов дати сіна корові, впав у хліві і помер. А через кілька днів навіки закрила очі і його жінка.

Степан та Віра лишилися у хаті одні. Сумували не довго – хазяйство не дасть сидіти склавши руки. Степан підрахував гроші, прикинув достатки і купив-таки лан у Сосновського. А Віра, як вивірочка, звивалась у дворі та біля печі.

– Женися, Степанчику,- радить братові.- Он Ксе-ня позирає на тебе, а дівчина нівроку, роботяща.

– Що з того, що роботяща. Землі в батька кілька десятин і сестричок має аж п’ять…

– Ганка все виспівує про кохання… Одиначка. А батько мало не пан.

– Що з того, що одиначка. Надто вже некрасива.

– Ой, братусику, не знаєш ти, що таке кохання…- зітхає Віра.

– А ти знаєш?-дивується Степан, пильно вдивляючись у Вірине обличчя.- Знаєш? Отой обдертус Петро?! Тепер його і на поріг не пущу! А я думав, що то він до мене вчащає, хазяйської мудрості набратись?..

– Хороший він, Степанчику. І гарний, і роботящий. А що бідний, то хіба його вина в тому?- умовляє сестра брата.

Той насупився, змовчав.

Увечері перестрів Петра на вулиці і накинувся:

– Ти в мене сокиру вкрав) На поріг не пущу! Був він сильніший за Петра і побив його. Петро перестав заходити до Віри і не дивився на не”, одвертав очі.

– А твій Петро чогось у Горбанів часто навідується,-каже вдома брат.-Є в нього там одна краля…

Промайнуло літо, настала весільна осінь. Петро з тої розпуки оженився на Ксені. Віра і на вулицю не вийшла в той день.

До Степана почав учащати Василь, котрий жив з матір’ю на краю села.

Степан запримітив, що й цьому парубкові не сидиться в хаті, коли нема Віри. Він і почав:

– Слухай, Василю, що я тобі скажу. Тільки ти нікому і пери з уст. Не можу я вже далі терпіти. Таку маю сестричку… Ні пекти, ні варити не вміє, а все в садок до отого Дмитра бігас. І соромлю, і картаю – нічого не помагає.

Після того Василь більше не заходив до хати. Зате зайшов Дмитро – парубок хоч куди, сильний, ще й грамотний. Степан старався обмовити сестру, говорив про Василя, який днює і ночує в його гостинній хаті, а Дмитро хитро посміхається. Врешті сказав:

– Знаю її, Степане, добре, хоч і не ходив до тебе в гості. Ми любимо одне одного. Сватів засилати буду. Тільки чого б то на рідну сестру отаке клепати? Чого б то?

Степану й мову одібрало. Сидів і тільки кліпав очима.

– Знаю, чого вона тобі така немила. Боїшся за свою землю. Бо ж треба сестриці в придане трохи дати… А я від того лану за вітряком не відмовлюся, коли буде твоя ласка,- говорив Дмитро.

І тоді якась невідома сила підкинула Степана з лавки, він підскочив до парубка, замахнувся і… опустив руку: вчасно згадав, що з оцим йому силою не зрівнятись.

Пішов Дмитро, а Степан зі злості аж заскреготів зубами. Але не сказав нічого.

Другого дня вранці зібрався йти косити траву на луг до Горині.

– Братику, краще починай косити п. ід Івановим горбом. Там трава перезріває, а біля Горині ще постоїть трохи,- радить Віра.

– Що ти тямиш у цьому ділі,- розсердився брат.- Піду косити до Горині. А ти принесеш мені обід.

Прийшла Віра в полудень з обідом, брат і не дивиться на неї, відводить очі.

– Що з тобою?- питає вона.- Якась хворість причепилась, що пройшов один покіс за півдня?..

Степан сьорбнув трохи борщу та й відклав ложку. Ходить берегом річки як сам не свій.

– А йди-но сюди,- ніби видушив із себе ці слова, оглянувся навколо.-Покажу тобі місце в річці, де я сома бачив.

Підійшла до брата, стали вони на високому березі Горині.

– Ой, як страшно,- одсахнулась Віра.- Боюсь і дивитись. Сімнадцять літ маю, а плавати не вмію…

Степан різко, усім своїм тілом штовхнув сестру в урвища і побіг у кущі…

Віру поховали, брат був наче кам’яний. Рибалки говорили: бачили його з Вірою на високому березі річки, а потім він біг, як навіжений, у верболози. Дмитро аж почорнів за ті два дні. Кажуть, після похорону заходив до Степана, і той з тиждень не являвся на люди.

Відтоді біля Віриного берега ніхто не купається. Там виріс густий калиновий гай.

ПЛИСАКИ

Широкий Стир, вибігаючи з-за обрію, вигинається біля пристані Топець, розливається навсібіч, і низенькі береги ледь-ледь стримують його.

На березі, втомившись, затихли трактори; височіли гори навезеного лісу. Віддалік, на тихому плесі, спокійно влігся довжелезний пліт, ніби вигріваючись на призахідному сонці. Завтра на світанку його потягне катер звивистою водною дорогою до Пінська. На плотах стануть люди у довгих гумових чоботях, брезентових брюках і куртках, з баграми у руках.

А зараз вони вмостились на траві під вільхами. Переговорили про все: наступний рейс, сімейні справи, підступність обмілин, випадки аварій.

– Бригадире, є новина,-обізвався і наймолодший, Василь, який тільки-но приступив до роботи.-Зустрів я в Зарічному одного чоловіка, пісні народні записує. Як почув, що я плотогон, то почав розпитувати про якихось плисаків і їхні пісні, збирається приїхати до нас. А що таке плисак – убий не знаю. Я йому сказав, що на плоти риба сама викидається із води. Щоб зацікавити…

Бригадира Феодосія Тихоновича Хомича новина не здивувала. Покурюючи люльку, він, здавалося, нічого й не чув, дивився у надвечірнє заріччя, порізане вузькими довгими смужками туману, що висіли над меліоративними каналами. Там, ніби гостроверхі шоломи казкових богатирів, стояли копиці сіна. А далі темнів ліс.

– Скільки ж то Стиром, Прип’яттю пропливло тих плисаків навіть за мій вік, а слово забулося,- перегодом каже Феодосій Тихонович.- Чув, Василю, про бо-корашів? Може, й картину бачив, як вони гнуздають бурхливий Черемош, стоячи на плотах? Так от: на Буковині нас, плотогонів, називають бокорашами, а тут, на Поліссі,- плисаками. Ти і є плисак.

– Не звучить,-новачок підвівся назустріч чоловікові, котрий підходив до гурту.- Правда, Іване Дмитровичу? Хай краще буду сплавником… Бо й назва плотогон уже мало підходить до нас: хіба гонимо плоти? Катер тягне.

– А чому тобі не до вподоби плисак?- запитав, присідаючи до гурту, капітан катера Іван Дмитрович Федюшко.-Пливеш по річці-тому й плисак. Влучна назва.

– Старовиною відгонить,- скривився Василь.- Тепер і доярка-майстер машинного доїння корів, а вантажник – оператор.

Феодосій Тихонович підсунувся ближче до нього:

– От ти, хлопче, не любиш старовини. Та й справді: тобі про майбутнє думати. Але знати історію не завадило б. Ось хоч би про те, яка давня наша професія і що воно за люди були, оті поліські плисаки.

Багато чого не знав новачок: що дубові бруси називалися ванчосами, дубові колоди – верходульцями, а дванадцять колод, збитих рублем (перекладиною) і наглями (такі гранчасті цвяхи),- гуськом, що три чи чотири гуськи – полпасок, його сплавляли два чоловіки…

– Ну от ви все знаєте,-усміхнувся Василь.-А скажіть, чому отой горбочок за Іванчицями називається Савиною горою?

– Думаєш, не знаю?-усміхнувся і Феодосій Тихонович.- Був такий Сава, провідник плотогонів, чи, як по-теперішньому, лоцман. Знав усю річку як свою долоню. Пан завжди наймав його, бо ніхто так щасливо не проводив плоти через усі мілини, як він. От випливас Сава попереду плотів у маленькому човні, де мілина – втикає жердину, або, по-плисацькому, вару, а де глибокі місця – то жердину з віхтем соломи, що називалось вінком. Дивляться плотогони на ці віхи – і пливуть собі спокійно. А раз трапилося так, що плоти сіли на мілину: один на одного напирають, налізають – таке там почалосяі 1 нічого не можна вдіяти. Сава побачив це і кинувся помагати плисакам. Поміж колодами у воді і загинув. А був не винуватий: то другий пан, щоб нашкодити сусіду, підіслав своїх людей, і вони переставили віхи… Поховали Саву на березі річки, насипали високу могилу – от і стала там Савина гора.

– Важко, важко було їм раніше,- повертається Василь до капітана катера Федюшка.- Надіялись, бідолахи, лише на течію води та на оті свої дригавки…

– Це називалося: сплавляли вольницею,- нагадав Федюшко.

– ВольницяІ Була як те путо на шиї. А не скинеш, бо голод без пута задавить,- каже Феодосій Тихоно-вич.- Майже на рік розлучалися плисаки із сім’ями, з коханими. Казали тоді: трудимось на річці “від льоду до льоду”. Дівчата і хлопці співали таку пісню-веснянку:

Весна красна, весна красна,

Вже з стріх вода капле,

Вже нашому плисику

Бистра річка пахне.

Нехай пахне, нехай пахне,

То і помандрую.

Таки свою дівчиноньку

Іншим не дарую.

Деякі назад не верталися, у дорозі гинули. А причвалає чоловік додому-пообгнивала шкіра на ногах у постолах, од вітру хитається. У піснях правда тих часів осталася.

Андрій Павлович Ходневич і Антон Йосипович Гричина, найстарші плотогони, пригадали ще одну старовинну пісню про те, як плисаки горовали і співали на плотах:

Не все ж то горовати

Станьмо пісню заспівати

По плисацькому життю

На водяному буттю.

Браття наші коханії,

Матки, сестри, всі любії,

Плисацке життя наше

Не такеє, як то ваше.

Ви во свято святкуєте

Прийде будень – горуєте,

А ми щодень од поранку

До вечора безперестанку.

Ми то тепер всюди були:

Польщу, Пруси ісходили,

Брест-Литовський і Гданськ-місто…

Така була “вольниця” і при панській Польщі. Від зорі до зорі люди не знали спочинку, знеможені, правили плотами, і за це мали один злотий на день.

– Василю, а знаєш ти, хто такі бурлаки?- питає Микола Петровець.

– Як – хто?- стенув плечима Василь.- “Бурлаки на Волзі”.

– Бурлаків з Волги всі знаюгь, бо Рєпін їх намалював. А бурлаків на Стиру тільки наші діди згадують,- продовжує Петровець.- Запряжуться чоловіки у полотняні шлеі’ і тягнуть баржу. Ноги до колін грузнуть у багні, в прибережному мулі. З лоба – піт, з поранених ніг – кров…

…Плисаки розходилися на ночівлю. Завтра треба в’язати нові плоти.

Капітан катера Федюшко поведе лісний караван до Пінська.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)