Виникнення континентів
Дані про властивості осадових порід, що дозволяють судити насамперед про їх континентальному або морське походження, показують, що багато території сучасних континентів неодноразово то заливалися морем, то осушувалися. Палеогеографічні карти показують, що найчастіше одночасно з осушенням одних ділянок континентів інші покривалися морем. Однак ці процеси, як правило, не врівноважувалося і сумарна площа вкритих морями територій сучасних континентів то збільшувалася, то зменшувалася. Іншими словами, відбувалися планетарні трансгресії і регресії моря.
У фанерозое виділяють в першу чергу Каледонский (ніжнепалеозойськимі) тектоно-магматичну епоху (назва запропоновано французьким геологом М. Бертраном в 1887 р. по латинській назві Шотландії). Вона проявилася, по-перше, по західній, периферії Європейської платформи, на Грампіанських геосинкліналі (названої по Грампіанських горам в Шотландії) – в Ірландії, Уельсі, Шотландії, Скандинавії, Шпіцбергені і на східній периферії Північноамериканської платформи – в Апналачах, Нью-Фаундленд і в Гренландії, по-друге, в Центрально-Азіатському складчатом поясі – в Центральному Казахстані, Саянах, Алтаї і Монголії, а також у Во-сточпом Китаї, по-третє, у Східній Австралії, на Тасманії і в Антарктиді. У рухливих поясах цієї епохи переважав морський режим, відбувалося величезне осадко-пакопленіе, мали місце вулканізм і Плутонізм (зокрема, утворювалися великі гранітні батоліти); в Аппалачах, Скандинавії і в Центрально-Азіатському поясі сформувалися зони з офіолітовимі асоціаціями порід. Утворилися в цю епоху каледоніди нипе є невисокими сглаженпимі горами з осадовим плащем над складчастим докембрийским і ніжне-палеозоскім фундаментом.
По-друге, виділяють герцинськимі (варисцийской, верхнепалеозойско) тектоно-магматичну епоху (перша назва дано М. Бертраном по гірській групі Центральної Європи, що називалася древніми римлянами Гер-цинским лісом; друга назва дано австрійським геологом Е. Зюссом по древньому найменуванню Кур Варіско – рум області Саксонія – Тюрінгія – Баварія). Рання фаза цієї епохи в Копцев девону – початку карбону проявилася в Андах, Аппалачах, канадській Арктиці, Західній Європі і в Куень-Місяці. Подальше фази охопили зони між Руській, Сибірської, Китайської та Таримской платформами (Тибет – Гіндукуш – Каракорум – Тянь-
Шань – Алтай – Куень-Лунь, Урало-Сибірська зона, Урал, хребет Бирранга на Таймирі), Передкавказзя, Кавказ, Донбас, територію Західної Європи (Франції, Іспанії), Південної Америки (Анди) і Північної (Аппалачі, частина північноамериканських Кордильєр), північно-західну периферію Африки, Східну Австралію. Інтенсивне горотворення відбувалося переважно в нріплатформенних зонах з надвігамі на платформи. Герцшшди ньгае являють собою середні і високі, але не гостроверхі гори з мезокайнозойськимі осадовим плащем в низинах і складчастим докембрийским і палеозойським фундаментом.
Третьою є Альпійська (мезокайпозойская) тектоно-магматіческал. епоха. Її фази охопили зони: Тетіс від Гібралтару до Малайського архіпелагу, Західно-Тихоокеанську від Нової Зеландії і Південно-Східної Австралії до Камчатки і Чукотки і Східно-тихоокеанську – Кордильєри і Анди. У тріасі складчастого горотворення ще не було, але відбувався інтепсівпий вулканізм в “вогненної зоні” Кордильєр – ЛНД і в Східно-Сибірської зоні. У юре до нього додався базальтовий вулкапізм в Африці і Бразилії, а в крейді – також і в Індії. У палеогені розвинулося середземноморське горотворення, а пізніше воно охопило і периферію Тихого океану.
Геологи неодноразово намагалися знайти якусь причину удаваній періодичності або квазіперіодичності тектонічних процесів на Землі в цілому. Встановивши тривалості Каледонский, Герцинской і Альпійської епох – близько 180, 180 і 200 млн. років відповідно, деякі автори звернули увагу на їх близькість до галактичного році (тобто до періоду звернення Сонячної системи навколо центра ваги Галактики, що становить близько 180 млн. років) і запропонували пояснювати квазіперіодичні повторепіе тектоно-магматичних епох змінами галактичного гравітаціопного потенціалу в околицях Сонячної системи внаслідок еліптичності її орбіти в Галактиці, хоча про таку еліптичності зовсім немає ніяких фактичних даних. Подібні фантазії лише ведуть убік від з’ясування істинних, внутрішніх причин квазіперіодічпості тектонічних процесів – таких, як конвективні цикли.
Гондвана – сунерконтіпент південної півкулі, який, на думку австрійського геолога Е. Зюсс, південноафриканського геолога А. ДДО-Тойта і багатьох інших вчених, існував з початку палеозою (після Байкальської тектоно-магматичної епохи) до кінця тріасу і складався з основних частин сучасної Південної Америки (без Анд). Африки (без гір Атласу, але з Аравією), Антарктиди, Австралії (без східної гірської периферії), п-ова Індостан (без Гімалаїв) та о. Мадагаскар. Одним з аргументів на користь гіпотези існування Гондвани було виявлення на всіх сучасних частинах, у тому числі в північних тропіках Індії, обширних слідів величезного пермо-карбонового континентального заледеніння, яких на континентах північної півкулі мало або зовсім немає; в го час в Гондване розвивалася специфічна рослинність помірного холодного клімату з великою кількістю папоротеподібних глоссоптериса і хвощів.
Лавразия – суперконтинент північної півкулі, який, але гіпотезі Е. Зюсс, утворився внаслідок з’єднання Північноамериканської і Східно-Європейської платформ після поздпекаледонской фази горотворення на початку девону і приєднання до них після герщгаского горотворення в карбоні внегондванскіх азіатських платформ (мабуть, крім Китайсько – Корейської). Спочатку Лавразия була відокремлена від Гондвани океаном Палео-Те-тіс, що утворився ще в ордовике, але врешті карбону – початку пермі Північно-Західна Африка увійшла в контакт з Північною Америкою, закривши па цій ділянці Палео-Тетіс. Об’єднані Лавразия і Гондвана утворили П а п р е ю (цю гіпотезу висловив ще в 1912 р. німецький геофізик Альфред Вегенер). Пангея проіснувала до кінця тріасу, коли почали утворюватися Саргасове море, відділи Африку від Північної Америки, і новий Тетіс (ймовірно, трохи південніше Палео-Тетіса), який відокремив Євразію від Гондвапи. Відділення Євразії від Північної Америки (тобто розпад Лавразии) почалося ще в юре і остаточно завершилося в палеогені.
За всіма глобальним палеогеографічним реконструкціям па Землі протягом фанерозою (а можливо, і більш давні часи) завжди були океанське півкуля, зайняте в основному Тихим океаном і майже вільний від континентів, і континентальне півкуля, в якому групувалися майже всі континенти.
З позиції руху континентів (“Мобілізм”) з’єднання континентів може бути результатом буквального зіткнення літосферних плит, несучих континентальну кору; так, наприклад, виникнення Гімалаїв тлумачиться як результат зіткнення Іпдостанской платформи з Азією. Розпад ж континенту трактується як результат появи під ним висхідного руху в мантії, освіти рифтової зони і розтягування літосферних плит в обидві сторони від цього розлому з формуванням між ними океанської кори. Як приклад першій стадії цього процесу вказуються рифтові долини в Вистачає-співай Африці, приклад наступної стадії – утворення Краспого моря.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)