Війни римлян з галлами
Галлами римляни називали племена кельтів за те, що ті вставляли в свої головні убори півнячі пір’я ( “галл” на латині означає “півень”). Історично Галлією римляни називали область, що лежала між Піренеями і річкою Рейном, Середземним морем і Атлантичним океаном. Галлія ділилася на три частини. Цизальпинская Галлія, південна частина країни кельтів (римляни завоювали її за три жорстокі військові кампанії 197, 194 і 191 рр. До н. Е.), До середини I в. до н. е. у великій мірі була вже романізована, а її жителів називали “галлами в тозі”. Набронская Галлія, або Провінція (нинішній французький Прованс), була окупована римлянами в 121 р. До н. е. е. Північна частина країни, Трансальпийская Галлія, залишилася непокірної. Її називали “кудлатою Галлією”, а жителів – “галлами в шароварах”. Населення “кудлатою” Галлії налічувало понад 10 млн осіб, серед яких найчисленнішими були племена Аквітанія, власне галльські (кельтські) племена, кельто-германські племена белгов, племінні групи венетов, едуїв, секванов, арвернов.
Римські автори відзначають незвичайну фізичну силу і особливу хоробрість галлів. Рослі, з блакитними очима, довговолосі, вони билися, не відаючи страху. Головним родом військ у галлів була кіннота. У белгов і кельтських племен Британії на озброєнні стояли бойові колісниці. Кінні загони становили місцева аристократія і її челядь, інша частина війська була найманою. Піхота у галлів грала другорядну роль. Піхотинець був озброєний довгим ударним списом і великим щитом. Піше ополчення не ділилося на тактичні одиниці, і його бойові якості були низькими. Деякі племена мали свій вітрильний флот.
Середня Галлія в середині I ст. до н. е. перебувала під владою князя германського племені свевов Ариовиста, який утвердився на території кельтського племені секванов (сучасний Ельзас). Він отримав титул царя і друга римського народу в 58 р. До н. е. е. Однак галли були незадоволені пануванням свеви і більше не бажали платити їм данину. Галли звернулися за допомогою до кельтського племені гельветов. Гельвети запросили дозволу римлян на те, щоб пройти через територію римської провінції. В цей час намісництво в Цизальпинской і Набронской Галлії отримав консул Юлій Цезар. Перебуваючи на вершині політичного Олімпу, він скористався цими подіями, щоб приєднати до Риму трансальпійські Галію і додати до своєї слави вінок тріумфатора.
За наказом Цезаря римські легіони були перенесені до кордону Трансальпійської Галлії. Слідом за цим Цезар наказав напасти на гельветов. Перше бій відбувся при переправі гельветов через річку Арар (Сона). Гельвети переправлялися з одного берега на інший на плотах і скріплених попарно човнах. Римляни нагнали біля переправи ту частину війська, що не перейшла річку. У своїх “Записках про галльську війну” Цезар пише: “Так як гельвети не були готові до бою і не очікували нападу, то він [Цезар] багатьох з них поклав на місці, інші кинулися бігти і сховалися в найближчих лісах”. Гельвети запросили світу і дозволу повернутися додому, Цезар же висунув абсолютно неприйнятні для них умови. Тоді встигли переправитися на інший берег річки гельвети попрямували на північ по річці арар. Цезар слідував за ними, чекаючи слушної нагоди для нападу, і встав табором у столиці галльського племені едуїв, міста Бибракте. Гельвети могли б йти далі, але вирішили не залишати едуїв на розтерзання римлянам.
Описуючи розгорнувся бій, Цезар стверджує, що військо гельветов налічувало 368 тис. Чоловік. Ця цифра неймовірна. Більш точну оцінку дає німецький військовий історик Ганс Дельбрюк – 12 тис. Воїнів, а разом з обозом – 20 тис. Цим “ордам варварів” протистояли шість легіонів Цезаря і допоміжні загони союзних народів, всього чисельністю від 30 до 40 тис. Чоловік.
Назустріч гельветам рушила римська кіннота, а чотирьом легіонам Цезар наказав піднятися на схил довколишнього пагорба. Звідти римляни і почали атаку, кидаючи в гельветов списи. Варвари не витримали удару римських легіонів і почали відступати. Але тут несподівано за римським флангу вдарили союзники гельветов – кельтські племена бойев і тулінгов. Римлян врятувала тільки ешелоновану тактика ведення бою, коли задні ряди воїнів підстраховували передні в разі такої ось флангової атаки. Битва тривала цілий день, і тільки до ночі римляни відтіснили своїх супротивників, які змушені були відступити, залишивши свій обоз.
Після перемоги над гельветами Цезар вважав, що настав час покінчити і з Аріовістом. Головне битва відбулася на території сучасного Верхнього Ельзасу. Слава про хоробрість і майстерному володінні германцями зброєю була такою, що в усьому таборі Цезаря, за його спогадами, писали заповіту. Ариовист відтягував початок битви. Він обійшов римський табір стороною і влаштував за півмилі від нього загородження з возів. Звідти було зручно посилати вершників для прориву римських комунікацій, щоб позбавити легіони Цезаря провіанту. Але Цезарю проте вдалося убезпечити дорогу, побудувавши в самому незручному для германців місці ще один невеличкий табір.
Розуміючи, що його зусилля не досягли успіху, Ариовист наважився дати бій римлянам. За умовним сигналом римські легіони так стрімко кинулися в атаку, що противники навіть не встигли кинути один в одного списи. Майже відразу ж зав’язався рукопашний бій. Германці вишикувалися фалангою і рушили на римлян в пішому строю. Чому Ариовист відмовився від застосування в цьому бою німецької кавалерії – невідомо. Можливо, причиною такого кроку була болотиста місцевість, в якій розгорнулося бій.
Римська Ешелонна тактика показала свою перевагу. Коли германці стали тіснити лівий фланг римлян, то молодий Публій Красі, син відомого римського полководця і політика Марка Ліцинія Красса, на чолі кінноти відкинув противника з лівого флангу. Те саме зробив і сам Цезар на правому фланзі. Військо германців почало тікати. Римляни гнали супротивника до самого Рейну. Лише деякі, включаючи самого Ариовиста, зуміли переправитися на інший берег річки. Таким чином за одну кампанію 58 р. До н. е. е. Цезар став переможцем у двох війнах – проти гельветов і проти Ариовиста.
На наступний рік Цезар зібрався просунутися далі в глиб Галії, щоб підкорити північні народності. Белги, передбачаючи небезпеку, об’єдналися і виступили йому назустріч недалеко від міста Бібракса (місто племені ремов в бельгійській Галлії, сучасне місто Лан). На північному березі річки Аксони (сучасна Ена) римляни в короткий термін побудували добре укріплений табір.
Війська Цезаря налічували приблизно 80 100 тис., Белгов ж, за його даними, було 306 тис. Їх план полягав у тому, щоб обкласти табір римлян і взяти його змором. Однак йому не судилося здійснитися. Плем’я едуїв за наказом Цезаря початок розоряти селища белгов, і це змусило останніх повернути додому. Цезар без праці розділив відступаючі маси воїнів і розбив їх по частинах. Їх зміцнення ж стали здаватися римлянам, як тільки ті підвозили облогові машини.
Цезар підкорив Галлію сміливим і швидким настанням. Найголовнішим моментом кампанії став 52 р. До н. е. е., коли всі галльські племена повстали проти римлян. Очолив їх князь кельтського племені арвернов Верцінгеторікс. Під час підходу Цезаря до річки Соні відбулася битва, в якому галли розраховували кінними атаками розладнати похідні колони римлян, але зазнали поразки. Верцінгеторікс відступив зі своєю армією в столицю арвернов місто Алезію, де був оточений військом Цезаря.
Через п’ять-шість тижнів на виручку Алезі прийшло нове галльське ополчення. За цей час римляни звели навколо міста могутні укріплення. Цезар мав 11 легіонами. За підрахунками Наполеона I, серйозно вивчав військову історію римських походів, в місті було замкнено 20 тис. Чоловік, підкріплення до них прийшло не більше 50 тис., А не 250 тис., Як стверджував Цезар. Сили були майже рівними. Але римляни перевершували погано організовану натовп галлів маневреністю. Тому тактика Верцінгеторікса полягала в тому, щоб уникати прямих зіткнень. Однак слідувати занадто довго такій тактиці було неможливо. У місті закінчувалося продовольство. Коли нарешті підійшло довгоочікуване ополчення, галли піднеслися духом і зробили дві атаки на римські зміцнення, але обидва рази були відкинуті. Третє бій виявилося вирішальним.
В ході бою особливо важким ділянкою виявився один пагорб, куди Цезарю самому довелося привести перебувала до цього в резерві кінноту. Цезар розділив її на дві частини. Половину він привів до місця бою, а іншу половину послав в обхід укріплень, щоб вона вдарила на ворога з тилу. Цей маневр приніс римлянам удачу. Галли почали тікати.
Після цієї битви почалася масова втеча ополченців з галльського табору. На наступний день Верцінгеторікс капітулював. Так завершилася війна з галлами, в результаті якої могутність Риму в Європі ще більше зміцнилося. Правда, приватні зіткнення римських військ з ними відбувалися в 51 і в 50 р Але мали вже зовсім інший характер – римляни придушували останні осередки повстання.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)