Венеціанське скло
У лагуні на північ від Венеції розкидана група островів, з яких дуже близько до міста розташований острів Мурано – свого роду передмістя Венеції. Місто Мурано, що розташовувався на п’яти островах і в давнину називався Амуріанум (по імені одних з міських воріт), заснували мешканці Альтино, які бігли сюди від навали ломбардців. До XIII століття Мурано зберігав повну незалежність, а й йогом, будучи вже у складі Венеціанської республіки, мав власне управління. Нобілітет Венеції надав муранцам деякі привілеї – місцевий уряд, власні закони і навіть власні Великий і Малий поради. На острові була навіть своя “Золота книга”, в яку вписували прізвища сімейств, мали особливі привілеї. Венеціанські патриції любили Мурано і навіть воліли Великому каналу столиці однойменний канал на острові, а для свого літнього відпочинку вони зводили на острові численні вілли. Мурано був батьківщиною живописців Віваріні.
Коли прийшов на острів ремесло склодувів – невідомо. Деякі дослідники припускають, що існувало воно тут ще з часів Стародавнього Риму; інші вважають, що венеціанці вкрали секрет у сарацинів. Приблизно до XI століття у Венеції виготовлялося саме звичайне скло, яке ні в промисловому, ні тим більше в художньому відношенні не мало ніякого значення. Воно майже не відрізнялося від скла, виробляли в інших європейських країнах, в самій же Італії перше місце в скляній промисловості належало зовсім не Венеції, а маленькому містечку Альтаре, располагавшемуся на Лігурійському узбережжі.
Скляне виробництво у Венеції починає активно розвиватися після IV Хрестового походу, коли хрестоносці зруйнували і розграбували Константинополь. Венеціанці вивезли зі столиці Візантійської імперії крім грошей і коштовностей величезну художню видобуток, серед якої знаходилися і безцінні зразки східного скла, відразу ж потрапили в скарбницю собору Св. Марка.
У XIII столітті скляне виробництво розмістилося в Мурано, хоча в більш ранні часи майстерні розташовувалися в самій Венеції. Але так як у місті в той час було багато дерев’яних будівель, то постійно існувала небезпека виникнення пожеж, тому й вирішено було перенести скляні майстерні на окремий острів. Зосередивши скляне виробництво в одному місці, уряд отримав можливість встановити ще більш суворий нагляд за всіма, хто був присвячений в таємницю стеклоделія. Заволодівши на Сході деякими таємницями стеклоделія, а також діставши східних майстрів, венеціанці з самого початку захотіли монополізувати скляне виробництво не тільки в Італії, але і у всій Європі. Тому вже з середини XIII століття починається відчайдушна і жорстока боротьба уряду Венеції проти вивезення необхідного для стеклоделія сировини. Наприкінці того століття один за іншим видаються декрети, що забороняли вивозити всякого роду матеріали, що служили для приготування скляної маси, але головним чином – проти відходу венеціанських склоробів за кордон.
Однак ці заходи, мабуть, не дали бажаного результату, тому що вже наприкінці століття в багатьох містах Північної Італії існували склоплавильні горни, влаштовані венеціанськими майстрами-перебіжчиками.
У “Короткому путівнику” абат Заняття писав: “Говорячи про особливості характеру жителів острова Мурано, необхідно відзначити, що вони – люті вороги ліні і неробства. За природою вони розумні, працьовиті й заповзятливі, незвичайно сердечні і привітні, іноді схильні до марнотратства.
Незважаючи на це, серед них, звичайно, можна знайти і деяких більш стриманих і скупих. Такі якості їх характеру, як запальний, живий вдачу і мінливі, непостійні рішення, знаходять відображення у вогні та склі, з якими вони проводять практично все своє життя. Чума вразила величезна кількість міст, вона змусила безліч розбещених молодих людей віддатися блаженному неробства, але вона не прийшла в Мурано, де хлопчики з самих ранніх років починали працювати в склодувних майстерень”.
У XIV столітті Великий рада прагне відокремити муранцам від решти Венеції і по можливості взагалі припинити між ними всяке повідомлення. У XV столітті завершується процес виділення Мурано як самостійної державної одиниці. Близько 1450 городяни отримали свій особливий суд (як цивільний, так і кримінальний), свою власну адміністрацію і право карбувати на венеціанському монетному дворі особливі медалі, що мали ходіння нарівні з монетами.
Жителі Мурано не тільки користувалися великими привілеями, про що йшлося вище, а й могли розраховувати на поблажливість суду, яке б злочин ні вчинили. Страшна венеціанська поліція не мала права висаджуватися на острові, зате кожен муранец мав право носити два ножі, але чомусь обов’язково в одних піхвах. Привілей носіння цих ножів була надзвичайно важливою для того часу, коли більшість суперечок і розбіжностей вирішувалося ударом з-за рогу. Постійно вагаючись між політикою залякування та заманювання, Венеціанська республіка в середині XV століття знову видала указ про перебіжчиків: “Якщо який-небудь робітник або майстер перенесе своє мистецтво з Венеції в інші місця до збитку Республіки, йому буде посланий наказ повернутися. Якщо він не кориться, будуть поміщені у в’язницю найбільш близькі йому родичі, щоб цим примусити його до покори. Якщо він кориться, минуле буде йому прощено, і йому буде влаштована майстерня у Венеції. Якщо, незважаючи на висновок до в’язниці його родичів, він буде наполягати на бажанні залишитися на чужині, за ним слідом буде відправлений агент, якому буде доручено вбити його. Після його смерті його рідні будуть випущені з в’язниці”.
З історії достеменно відомо, що ці погрози не залишалися мертвою буквою. Раз у раз в Італії та Німеччині знаходили мертвих майстрів, страчених за наказом Ради десяти.
У XIV столітті вироби з венеціанського скла стають відомими в Європі. Муранське майстри виробляли вироби зі скла авантурінового, гравірованого, агатового, молочного, філігранного і т. д., і все воно відрізнялося абсолютною чистотою, тонкістю і прозорістю. Зараз ця прозорість є для нас цілком природною, а тоді це було головним і найбільш цінним якістю виробів з Мурано. З часом стінки судин стали такими тонкими, що рука майже не відчувала тяжкості вироби.
Винахідливість венеціанських майстрів позначалася в багатих і разюче різноманітних формах глечиків, графинів, фляг, сільничок та інших посудин, що виготовлялися у величезних кількостях. Муранське вироби відрізнялися різноманітними прикрасами, навареними з безбарвного або кольорового прозорого скла у вигляді крил, хвостів, лап, гребінців, а також позолоченими масками, розетками і т. д.
Вже в 1360 році у Відні був виданий указ, згідно з яким венеціанським купцям відводилося спеціальне місце для продажу свого товару, в той час як скло місцевого виробництва можна було продавати скрізь. У наступному столітті художня цінність венеціанського скла була вже настільки загальновизнаною, що вироби з нього дожі підносили як подарунок найвпливовішим особам, посещавшим Венецію. Історія зберегла цікавий і вельми характерний випадок, що стався з німецьким імператором Фрідріхом III, який відвідав Венецію в 1466 році. При зустрічі дож підніс йому дивну скляну чашу. Приймаючи її, захоплений імператор нібито ненавмисно впустив її, але тут же зауважив, що срібні судини значно міцніше скляних і навіть в зламаному вигляді можуть стати в нагоді. Дож зрозумів натяк і на другий день підніс імператорові золоту вазу.
Цей історичний анекдот описав німецький монах фра Фабро, який захоплювався виробами з венеціанського скла як дивовижними творами мистецтва: “Ніде ви не знайдете майстрів, які вміють з настільки крихкого матеріалу виготовити вази такий вражаючої краси форм, яка ставить їх значно вище золотих і срібних судин і навіть тих, які прикрашені дорогоцінними каменями”. Як і німецький імператор, фра Фабро теж жалкував, що вони виготовляються з настільки малоцінного матеріалу: “Якби вони були до того ж настільки ж міцні, як металеві, вартість їх перевищувала б ціну золота. Але їх крихкість, незважаючи на елегантні форми і чарівний вид, робить їх малоцінних і дешевим товаром”. Однак в інших країнах (менш практичних, ніж Німеччина) інакше цінували вироби з венеціанського скла. Так, в 1480 році місто Брюж позичив імператора Максиміліана (синові Фрідріха III) досить велику суму грошей, прийнявши від нього в заставу чашу, виготовлену в Мурано.
У XVI столітті слава венеціанського скла стає справді світовою, і в Мурано починають надходити грандіозні замовлення зі Сходу. Наприклад, в 1569 році великий візир Магомет-паша через Маркантоніо Барбаріго (венеціанського посла в Константинополі) замовив 900 ламп для мечетей і один великий ліхтар, причому додавався і бажаний малюнок ламп. Особливим успіхом користувалися судини у вигляді галер, вже в XVI столітті цінувалися дуже високо. У мемуарах німецького лицаря Ганса Швейніхена розповідається, що відомий Аугсбургский банкір Фуггер підніс такий кораблик герцогу Лігніцкому, коли той відвідав Аугсбург. Однак це маленьке диво венеціанського мистецтва було розбите самим автором мемуарів в пориві надмірного веселощів.
У книзі одного італійського автора XVI століття теж наводиться докладний опис бенкету при дворі герцога Мантуанського, під час якого гості від надлишку веселощів розбили чудові судини з венеціанського скла. А граф д’Е (брат короля Людовика Святого) по закінченні бенкету сам розбивав посуд, колишню твором мистецтва, причому винайшов для цього маленьку катапульту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)