Home ⇒ 👍Література ⇒ Василь Симоненко – КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Василь Симоненко – КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Ото ж воно й почалося з

Того,

Що одружився дурний

Петро.

Тільки до хати привів

Небогу –

Зразу ж топитись пішов у

Дніпро.

Стрибнув у воду – в воді

Не тоне,

Почухав тім’я дурний,

А тоді

Почав серед річки –

Хай Бог боронить! –

Ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже

Полежить,

На хвилю закине ноги

Брудні –

І хоч би тобі що!

Схопив, правда, нежить

Та рибалок до смерті злякав

У човні.

Йому все байдуже –

Ходить та чхає,

Та грайливо моргає до

Риб,

А небога із кручі рукою

Махає:

– Вернись, чоловіче,

Бо з’їм твій хліб! –

Почув те Петро та бігом

Додому,

Що запопав – то усе

Перегриз,

Добре, що жінка спалила

Солому

Та в глечиках поховала

Дрова і хмиз.

Наївся Петро:

– Ну, стели постелю,

Горличко ніжна моя, –

Та сама лишень лізь під

Стелю,

А на долівці приляжу я. –

Отак і жили без нужди та

Горя. Сусіди шепталися, як

Один:

– Від чого товстіє Петрова

Федоря? –

Аж гульк –

У Федори син.

І такий тобі хлопець, що

Далі нікуди,

І такий тобі хлопець, що –

Ну.

На другий рік вже навчився

Бігати,

А на шостий – виматюкав

Старшину.

Прийшли тоді до Петра

Пузаті

Та й кажуть:

– Ти знаєш чи ні,

Що виродок твій губатий

Сказав, ніби ми дурні? –

Розізлився Петро:

– Отаке тобі й на!

Та я ж його витурю з

Дому,

Щоб не балакав малий

Сатана

Того, що усім відомо… –

Узяв і прогнав.

А що дурному?

Тільки приказував, як

Проганяв:

– Іди, лобуряко, з дому –

Ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб’єшся у

Пани,

То гляди не поскупися,

Сину,

Матері справить картату

Хустину,

А мені – кисет і штани…

Ну, йди вже, клята рахубо,

Бо дома з голоду вріжеш

Дуба…-

І пішло хлоп’я із убогої

Хати

Кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно

Не було!

Спало, де впало,

Їло, що мало,

Та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало –

Слава Богу:

Не менше саженя в ріст.

Кулаки – мов горщата,

Мов обаполи, ноги –

І де те здоров’я бралося

В нього,

Коли ж все життя

Безконечний піст?

А люди про хлопця так

Говорили:

– Чому б не рости, коли

Він – Дурило! –

Отож, як Дурило уже

Зміцнів

І огидло хлопцеві

Байдикувати,

Раптом ні сіло, ні впало він

Захотів

Навідаться до рідної

Хати.

Спакував у кишеню речі,

Доброго костура в руки

Взяв –

І, як говорять, ноги на

Плечі

Та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

– А де тут дорога до

Рідного краю? –

А люди говорять:

– Кругла Земля,

Так що прямої дороги немає:

Сонце сходить онно

Звідтіля,

А тамечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

Біга довкола Землі давно,

То, певне, тобі щось

Розумне порає. –

Махнув рукою Дурило

Та й пішов навпростець,

Добре, що сонце у спину

Гріло,

А в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах

Занило,

Присісти хотів, та ба –

З-за кущів до Дурила

Вибігла враз галаслива

Юрба.

– Ти куди йдеш?

– Додому.

– А де ж та домівка?

– У Ріднім краю.

– А край де?

– Їй-богу, не знаю.

Я люди, шукаю вітчизну свою.

– А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас –

У нас не життя, а свято,

Щасливим зробишся враз. –

І вмить та юрба оточила

Дурила

І дружно до нього отак

Говорила:

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

Порода наша мудра від

Природи,

Ми знаєм все, бо осягнули

Все.

І глипає на нас зворушено

І гордо

Щасливий предок – щирий

Шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі

Рипучім

І на тропічних тішитись

Вітрах,

А ми підем і цілий світ

Научим,

Як у чорнильних плавати

Морях.

У нас до того мудрі всі

Та вчені,

Що лімітуємо чорнило

І папір.

Вулкани діють дужі

І скажені

В хребтах висотних

Паперових гір.

Ми знаєм все! Для нас усе

Відоме!

Буде завтра? Запитайте

Нас.

Як живить вогнища руда

Суха солома,

Так нас годує мудрість

Повсякчас.

Ми пронесем, ми підведем

І підем,

Ми дійдемо, ми сягнемо

Висот!

Ми стільки істин вам за

Мить націдим,

Що подив назавжди

Заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу,

Ніби п’яні,

Чого шукаєте, коли ми все знайшли,

Коли ведуть дороги

Осіянні

Під наше сонце з вашої

Імли?

У нас давно ніхто й не чув

Про горе

Та інші нісенітниці й

Бридню.

Одна турбота чола наші

Оре –

А що, як в мудрі паперові

Гори

Раптово влучить іскорка

Вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб

Залить?

А більше нам нічого не

Болить

Дурило, звичайно,

Розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив

Та слуха,

Дурило гукає:

– Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до

Вашого раю! –

І друзі Дурила під руки

Беруть,

І друзі Дурила до себе

Ведуть.

А хлопцеві думка сидить в

Голові:

– Чого, люди добрі, в

Вас ноги в крові?

– Та це, – йому

Кажуть, –

Така у нас звичка:

До щастя дорога веде через

Річку –

Та річка із крові та трішки

Зі сліз,

Але ти не бійся.

Не втопишся.

Лізь.

Вона не глибока –

Либонь, до колін…

– А кров там чия? – не

Гамується він.

– Чия? А відомо чия –

Тих людей,

Що підло не визнали

Наших ідей…

Ми їх, значить, трішечки,

Зовсім помалу

Кого задавили, кого

Зарубали.

– А це хто тут

Висить? –

Питається в них.

– Це дурень один із отих

Навісних,

Що пруться на острів…

– На острів? За чим?

– Та, правду сказати,

Либонь, ні за чим:

Там щастя закуте в печерах

Німих

Не те, що для нас,

А оте, що для всіх…

– То нащо ж повісили?

– Так, для годиться:

Якби не повісили, міг би

Втопиться…

І далі Дурило по Раю іде,

Круг себе очима дурними

Пряде.

– А це що за ідол? –

Питається знов.

– Це той, хто закон

Наймудріший знайшов:

Навчив нас хапати,

Навчив убивати,

Навчив людям в вічі оману

Пускати,

Навчив нас, як жити

Годиться на світі, –

Читай заповіта його на

Граніті

ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ

Що кому на роду

Написано,

То й конем не обскачеш

Того.

Одному доля дарує лисину,

Другому шляпу з широкими

Крисами,

А третього причастовує

Батогом.

А четвертому, п’ятому,

Шостому і дев’ятому

Цілісінький довгий вік

Стільки добра обіцятиме,

Що врешті з четвертого,

П’ятого, шостого і

Дев’ятого

Поробить стандартних калік.

А найкраще тому, кому

Доля багата

Не захоче нічого дати –

Ані честі, ні глузду, ні

Сорому –

Нічогісінько.

Ось цьому ми з нікчемства свого

П’єдестала створимо

Та освятим в кадильнім

Диму,

Та сипнемо під ноги квітів,

Та у лаври чоло вберем,

Та, щоб весело жив на світі,

Приведем панну Музу в

Гарем.

А самі заживем без гризоти,

Бо відомо й дитині малій,

Що у Музи тієї цноти

Вже не більше, ніж у повій.

Скільки бідною торгували,

Стільки вже продавалась

Сама,

Що назвать її лярвою мало,

А сильнішого слова нема.

Ну а нам що до того?

Ми люди тихі.

Нам би повне корито бурди,

Теплу ковдру, затишну

Стріху

Та цукерку вряди-годи.

Бо таке на роду написано:

Від Адама до наших днів

Будуть людям світити лисини

Величаво-мудрих вождів.

Думав, думав Дурило,

Аж йому голова заболіла,

Та ніяк собі не збагне:

Куди і до чого той ідол

Гне?

Якщо йому правда –

Ріднесенька мати,

То нащо ж йому п’яти

Лизати?

А якщо йому люба лизня,

То тоді його ненька –

Брехня?

Так замислився,

Що аж присів,

Сім днів не пив і не їв,

А на восьмий устав і каже:

– Якесь дуже дивне те

Щастя ваше!

Не хочу такого, щоб я

Вмер!

Сходжу ще на острів до

Тих печер… –

Та й ну Дурило

Від друзів нових тікати,

А ті йому в спину кілки

Метати.

Добре, що наш Дурило

Водою не брів –

Він, як і батько,

Ходить по воді умів –

Отож він рершим став у

Печері

І давай своїм костуром

Бити у двері.

За третім ударом впали

Двері,

І враз ніби сонце сяйнуло

В печері.

І вийшло звідти дівча,

І всміхнулося мило:

– Спасибі за поміч тобі,

Дурило!

Я долю тепер не мину

І твою –

Жду тебе, парубче, у

Батьківській хаті,

У твоєму Ріднім краю… –

Сказало і щезло.

Озирнувся Дурило –

Дивиться:

Гори вогнем охопило,

І кривава ріка змеженіла,

А там, за рікою,

На тихій Зеленій горі

Біліє батькова хата,

А під нею засмучена мати

Пасе сонячних зайчиків

У дворі…

(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Василь Симоненко – КАЗКА ПРО ДУРИЛА

« Педро Кальдерон – Життя і творчість

Конвульсії і загибель “маленької людини” у тенетах знеособлених, відчужених сил (за новелою Франца Кафки “Перетворення”) – 11 клас – ФРАНЦ КАФКА – ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ »

Related posts: