“Тут я почну зажинок…”(Василь Симоненко) – Василь Симоненко (1935-1963) – Українська література другої половини XX століття

Не шукаю до тебе ні стежки, ні броду – ти у грудях моїх, у чолі і в руках. Упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий Чумацький твій шлях.

(Василь Симоненко)

Багатьом талановитим українцям доля відвела обмаль часу на землі. Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Василь Стус прожили тільки 47 років, Леся Українка – 42, Павло Грабовський – 38, ще на десяток менше – Василь Симоненко, яскравий представник покоління шістдесятників, поет, геніальний своєю простотою, мужністю, безкомпромісністю. Дмитро Павличко так образно уявляє життєвий шлях Симоненка: “Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі. Це порівняння не точне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу”.

“Тут я почну зажинок…”(Василь Симоненко)

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині неподалік гори Лисак і знаменитого колодязя, описаного Михайлом Коцюбинським і відомим істориком Дмитром Яворницьким. Над мальовничою Удай-рікою минули дитячі роки майбутнього поета. Зростав без батька, від якого успадкував тільки прізвище. “Лиш від матері ласку знати” довелося Василькові. Першим учителем, котрий допомагав хлопчикові пізнати світ, історію свого народу, був дід Федір, про якого згодом Василь Андрійович напише вірш “Дід умер” та оповідання “Дума про діда”. Дідусь любив книжки, цікавився історією рідного краю, переказував малому легенди, співав пісні. “Василько пішов у діда”, – підкреслювала ненька. Мати надзвичайно любила свою єдину дитину, хоча за тяжкою працею в колгоспі не бачила світу, намагаючись виборсатися з повоєнних злиднів. Не тільки материним, а й Василевим дитячим рукам доводилося крутити важкі жорна, щоб змолоти зерно на хліб насущний. У пам’яті матері Василько-школяр залишився наполегливою і сумлінною дитиною: “У школі він вчився тільки на “відмінно”. Школу закінчив із Золотою медаллю. А вчитись йому було ой нелегко! П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А це 9 кілометрів лише в одну сторону. Весною чи восени – то ще нічого, а взимку – то біда. Повоєнні ж зими були люті. А пальто у Васі – пошарпане, чоботи – діряві. Тільки ні разу він не запізнився на перший урок”. Улюблена вчителька Симоненка Уляна Демченко у спогадах підкреслювала, що навіть педагоги не читали стільки книжок, як Василь, а ще писав вірші до шкільної газети. Коли односельці запитували Василя, чи не краще йому покинути навчання, адже важко щодня туди й назад долати довгу дорогу, він відповідав: “Та чому там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю”.

У 1952 році Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Навіть у столиці юнак не відчував себе відірваним від рідного села як духовного осердя: “Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”. Щоб якось подолати хронічне безгрошів’я, а ще й набути газетярського досвіду, Василь Симоненко погодився працювати секретарем університетської багатотиражки. Серед однокурсників Василь вирізнявся внутрішнім аристократизмом. З теплою посмішкою на худорлявому обличчі, Симоненко ставився до всіх привітно й доброзичливо. Був у всьому красивою, чистою людиною, безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників. Євген Сверстюк влучно зазначив: “Симоненко йшов на повен зріст, красиво йшов, як його “Перехожий” – і дивився перед себе мужніми очима мужицького сина. Стежка його має чарівну силу випрямляти горбаті душі”. На тлі однокурсників Василь видавався набагато старшим не стільки зовні, скільки поведінкою, зрілими поглядами на життя. У характері Симоненка не було награності, бравади, напускної пересиченості життям.

Студентом Симоненко відвідував літературну студію імені Василя Чумака, й друзі обрали його старостою. Микола Сом, один з найкращих приятелів-однокурсників поета, згадує про їхнє життя в гуртожитку: “Є в столиці України невеличка вулиця, де кожне старе дерево знає живого Симоненка. Це вулиця Освіти, яка вже давно проситься, щоб її назвали ім’ям Симоненка – славетного народного поета. Не може бути, щоб такої вулиці в Києві не було. Адже Симоненкова дорога у вічність проходить і через Київ”.

У день двадцятиліття Симоненко написав рядки, якими передбачав недовговічність власного земного життя: “Не докорю ніколи і нікому, / Хіба на себе інколи позлюсь, / Що в двадцять літ в моєму серці втома, / А в тридцять смерті в очі подивлюсь”. У студентські часи був написаний і один з найпотужніших віршів Симоненка – “Толока”, в якому йшлося про витоптаний цвіт української нації, про відсутність умов для народження генія у тоталітарній державі: “Поезія безплідна, як толока. / Усе завмерло, мов пройшла чума, – / Немає Брюсова, немає Блока, / Єсеніна і Бальмонта нема! / Біля керма – запроданці, кастрати / Дрижать від страху в немочі сліпій… / Коли б оту толоку розорати, / Шевченко міг би вирости на ній!” Сам Василь Симоненко був переконаний у тому, що саме йому вищою силою доручено захищати правду й добро: “Не знаю, ким – дияволом чи Богом – І Дано мені покликання сумне: / Любити все прекрасне і земне / І говорити правду всім бульдогам”.

Хоча більшість випускників університету намагалася залишитися в столиці, Василь Симоненко обрав роботу в провінції. Він влаштувався журналістом у редакцію газети “Черкаська правда”, де часто друкував свої казки, вірші, фейлетони. Василь Андрійович був також власним кореспондентом газети “Молодь Черкащини” та центральної “Робітничої газети”. Читачі не обминали увагою його гострі нариси, публіцистичні статті, рецензії на фільми й театральні вистави, відгуки на книги поетів – початківців (на збірки віршів Ліни Костенко “Мандрівки серця”, Василя Діденка “Зацвітай, калино”). Водночас поет зазнав тоталітарного тиску, замовчування своїх літературних здобутків критикою. Він усвідомлював, що сталінізм не розвінчаний до основ, а його ідеологи належно не покарані, тож до них поет звернувся з грізним попередженням у вірші “Де зараз ви, кати мого народу?”: “Не забувайте, виродки, ніде: / Народ мій є! В його волячих жилах / Козацька кров пульсує і гуде!”.

У поезії “Древній, обікрадений народе!” Симоненко оспівав націю, яка вистояла в нерівному протистоянні з тоталітарним режимом: “Нові покоління, як обнова, / В лоні сповиваються твоїм. / І дідівська гордовита мова / Служить вірно і слухняно їм. // Пристрасним, орлино-мудрим / зором / Дивишся у Всесвіт з-під повік… / Виродки – підтвердження суворе, / Що живеш і житимеш повік”. Чи розумів Василь Симоненко, що навіть у часи “хрущовської відлиги” так гостро писати небезпечно? Звичайно, усвідомлював ризик сказаного, навіть передчував, що над ним збираються хмари, проте не збирався сходити з обраного шляху народного захисника. На стіні в робочому кабінеті журналіст почепив своєрідну декларацію, у якій сформулював свої п’ять заповідей у житті: “1. Знати мову, якою пишеш. 2. Стати освіченою людиною. 3. Не бути байдужим до оточуючих. 4. Працювати до сьомого поту. 5. Мати те, що від Бога, – талант”.

У 1962 році вийшла перша збірка поета “Тиша і грім” з передмовою Степана Крижанівського, який наголошував на новаторстві поета, що “йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм – що теж надзвичайно потрібно, бо мистецтво ні в чому не терпить одноманітності і застою, – скільки в сфері нових художніх ідей”. Цей дебют засвідчив, що в українську літературу ввійшов Поет, свідомий свого призначення. Олекса Мусієнко зазначив: “Симоненко вразив читача не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі; справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям”.

Василь Андрійович виявився чудовим батьком. Його єдиний син Олесь згадував, як тато грався з ним, малим, розповідав казки, читав вірші, і робив це дуже майстерно. Казку “Цар Плаксій та Лоскотон” Симоненко написав для свого малюка за одну ніч. Дітям Симоненко адресував цікавий твір у жанрі небилиці – “Подорож у країну Навпаки”, дорослим – “Казку про Дурила”. Автор віршованих казок володів тонкою іронією, доброзичливим гумором, вдало вплітав у сюжет елементи фантастичного.

8 січня 1963 року в Спілці письменників України відбулося обговорення віршів Симоненка і Вінграновського. Головував Максим Рильський. Коли схвильований Симоненко продекламував свої поезії “Монархи”, “Перехожий”, “Злодій”, зал вибухнув оваціями. Присутні добре зрозуміли підтекст віршів, спрямованих проти Сталіна та його сатрапів. Поетичний вечір став етапною подією для митця.

Для тоталітарної системи талановитий правдолюб виявився небезпечним. За ним уже вели стеження. А незабаром Василя Андрійовича жорстоко побили і кинули до камери міліціонери. Довідавшись про арешт товариша, 28 серпня 1962 року в районне містечко Сміла Черкаської області прибули журналісти й визволили колегу. Вони відразу жахнулися: руки Симоненка були в синцях. Митець відчув, “ніби щось обірвалось усередині”. Мабуть, внаслідок цього побиття у Симоненка невдовзі розвинувся рак нирок. У переддень смерті, в лікарні, він написав листа до Президії Спілки письменників України. Спонукала його це зробити турбота про безпомічну, хвору матір: “Шановні товариші і старші друзі! Звертаюся до вас у трагічну хвилину… Не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнитися роллю “утриманки”. Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу вас не допустити того і, коли це можливе, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті… 12 грудня 1963 р. В. Симоненко”. Зміст листа добре віддзеркалював незавидне становище не тільки Симоненкової матері-колгоспниці, а й багатьох її ровесниць.

Другу збірку “Земне тяжіння”, яку Василь Андрійович тримав у руках тільки у вигляді верстки, було видано у 1964 році. У Львові побачила світ збірка новел Симоненка “Вино з троянд” (1965), а в Києві – збірка вибраного “Поезії” (1966). Вихід цих збірок у світ мав на меті спростувати закиди владі окремих вільнодумців, що Симоненко зазнав цензурних утисків. З цією ж метою у 1965 році поета посмертно нагородили найвищою в Україні премією імені Тараса Шевченка. За кордоном українська діаспора опублікувала поезії, прозу і щоденник Симоненка у видавництві “Сучасність” (Мюнхен) 1973 року. Книга називалася “Берег чекань”, а передмову до неї написав один з най – талановитіших літературознавців – Іван Кошелівець. Збірка поезій “Лебеді материнства” вийшла на Батьківщині митця аж 1981 року, а книга “Народ мій завжди буде” – 1990 року.

Похорон поета у Черкасах був велелюдним. На могилі Василя Симоненка звели постамент, де викарбували безсмертні рядки поета: “Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину”.

Україна не забула свого сина-страдника. Іменем митця названо три школи: у рідних Біївцях, у Тернополі та Черкасах. За кращі поетичні книги в Україні присуджують літературну премію імені Василя Симоненка.

У 2010 році в Черкасах було урочисто відкрито пам’ятник Василю Симоненку. Скульптор Владислав Димйон під час відкриття постаменту сказав: “Задум полягав у тому, щоб наголосити, що крило генія несло його на вершину слави так рано, так молодо, так пророчо”.

Мистецька скарбниця.

Композитор Анатолій Пашкевич написав музику на вірш “Лебеді материнства” і назвав пісню “Виростеш ти, сину”, яку прекрасно виконували народна і артистка України Раїса Кириченко та хорові колективи.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

“Тут я почну зажинок…”(Василь Симоненко) – Василь Симоненко (1935-1963) – Українська література другої половини XX століття