Home ⇒ 👍Твори на вільну тему ⇒ Сатира і гумор XVIII ст. – Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

Сатира і гумор XVIII ст. – Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

В українському фольклорі здавна розвивалася сатирична й гумористична творчість, проте в давній літературі наявні лише деякі її елементи в окремих жанрах. У XVIII ст., коли активізувався процес демократизації письменства, уснопоетичні народні жанри помітно впливали на книжну творчість, внаслідок чого не тільки з’явилося більше сатирично-гумористичних елементів у творах, а й виникли окремі жанри, зокрема у віршовій творчості. Так розширилася сфера низового бароко, яке відображало художню та культурно-освітню свідомість простого народу, наближало до його розуміння різноманітні “премудрощі” елітарних літературних традицій. Сатирично-гумористична література цього часу мала помітні перспективи, які своєрідно реалізувалися в “Енеїді” І. Котляревського, першому творі нового українського письменства.

Коротко про основне

1. Основними причинами виникнення і функціонування української сміхової літератури у XVIII ст. були: демократизація літератури, наближення її до естетичних основ усної народної творчості; розповсюдження просвітницьких ідей, що викликало критицизм у ставленні до громадського життя та суспільних інституцій; проникнення у літературу нових тем, зокрема із народного життя; секуляризація художньої свідомості.

2. “Вірш про Кирика” (друга половина XVIII ст.) – це літературна обробка народної казки. У творі виражено ставлення селянства до духовних осіб, яким були властиві жадібність і загребущість. Межування побутових і фантастичних елементів у вірші зумовлене казковим сюжетом, а стиль оснований на фольклорній оповідальності.

3. “Отець Негребецький” (друга половина XVIII ст.) – це історія про те, як піп-пройдисвіт перехитрив громаду, пообіцявши за гроші дістати їй у Господа на небесах додаткові привілеї. З літературного погляду цікавими є рядки, де розповідається про порядки у раю. Опис раю та його мешканців – весела травестія, джерело якої вбачається у фольклорних фантастичних оповідках про “той світ”. Травестування – це прийом самохарактеристики, який сприяє яскравому змалюванню образу хитрого та винахідливого попа.

4. “Марко Пекельний” (кінець XVIII ст.) – гумористичний твір про козака (ледар, п’яниця, грубіян, волоцюга, розпусник), здатного, якщо необхідно, виявити сміливість, дотепність, розважливість та рішучість, зокрема під час “викурювання” чортів із пекла. Цей вірш перегукується із традиційною великодньою тематикою і є своєрідною пародією на великодні вірші, що розробляли євангельський сюжет. Сюжет і художні засоби твору почерпнуті з фольклору.

5. “Сатирична коляда” (1764) – анонімний твір, у якому викрито окремі аспекти суспільного життя. Невідомий автор передав свої спостереження над суспільним життям, вказуючи на хабарництво серед чиновників, панування у державі багатьох злочинців, вибори в адміністративні органи гнобителів.

6. Сатира “Плач київських монахів” (1786) має викривальний пафос. Особливість цього твору у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він вторгається у сферу, яка була практично закрита для загалу. Виявляється, що ченці є носіями не християнських моральних цінностей, а зажерливості, ледарства, розпусти і паразитичного життя. Ця сатира була популярна і поширена у списках.

7. Діалоги Івана Некрашевича “Сповідь” (1789) і “Супліка, або Замисел на попа” (1798) розкривають стосунки священиків із простолюдом, які часто мають конфліктний характер, що виражає відрив духовних осіб від особливостей народного життя. Твори поєднують сатиру та гумор, відтворюють мовний колорит, характеризуються дотепними висловлюваннями, влучними міркуваннями, що акцентує на їх зв’язку з фольклорними традиціями.

8. Мандрівні дяки (пиворізи, миркачі) були вихідцями із середніх і нижчих верств українського суспільства, студентами (спудеями, бурсаками) Києво-Могилянської академії або колегіумів. У цьому середовищі виникли традиції віршоскладання, запозичені із шкільних поетик, які задовольняли запити як самих студентів, так і простолюду. За характером їхні твори були жартівливими, пародійними, часто виникали як переробка відомих писемних текстів, зокрема призначених для церковного богослужіння. У цьому виявлялися ознаки ренесансного вільнодумства, барокової химерності і народної сміхової культури. Комізму у творах мандрівні дяки досягали завдяки невідповідності форми і змісту: зміст – звичайні побутові явища, форма – високий книжний стиль. У віршах використовували бурлескну розмовну лексику, дотепні народні вислови. Загалом творчість мандрівних дяків належить до так званого низового бароко.

9. Найбільше збереглося інтермедій XVIII ст., зокрема до драм Митрофана Довгалевського і Георгія Кониського. Персонажі інтермедій – люди нижчого стану, теми – побутове життя, анекдотичні ситуації, мова – народна розмовна, автори – здебільшого студенти, які добре знали народне життя та фольклор. Інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет, простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий розвиток дії, ефектна розв’язка, виразність персонажів та їх мовних характеристик. За своїми художніми особливостями ці твори наближені до образної системи усної народної творчості, а засоби комізму тісно пов’язані зі сміховою культурою народу.

До джерел

Знайти і прочитати

Возняк М. Шляхом гумору, травестії, сатири й реалізму // Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. – Львів: Світ, 1994. – Кн. 2.

Грицай М. Давня українська поезія. – К.: Вища школа, 1972.

Давній український гумор і сатира / Упоряд. Л. Махновець. – К., 1959.

Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. – К.: Наукова думка, 1980.

Нога Г. Звичаї тії з давніх школярів бували… (Український святковий бурлеск XVII-XVIII ст.). – К.: Стилос, 2001.

Нудьга Г. Перші магістри і доктори: Історико-культурний нарис // Нудьга Г. Не бійся смерті. – К.: Рад. письменник, 1991.

Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури XV-XVIII ст.: У 4-х кн. – К.: Аконіт, 2006. – Кн. 4. Література пізнього бароко.

Українська література XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1983.

Українські інтермедії XVII-XVIII ст. – К., 1960. Хрестоматія з давньої української літератури / За ред. О. І. Білецького. – К.: Рад. школа, 1967.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко.

Думки авторитетів

М. ВОЗНИК. З “Історії української літератури”. Ще більш поширеною звичкою, ніж виступати з різдвяними діалогами, інтермедіями тощо, було в звичаю стародавніх українських школярів на всім просторі української землі вітати громадян із Різдвом і Великоднем віршами, що від тих свят дістали назву різдвяних і великодніх. Щоб легше дістати поживу на гріш на свою одіж, школярі не тільки прибільшували картину своєї нужди, але й багато дечого видумували; факти зі своїх бурлацьких мандрів, сповнених прерізних пригод, переплітали вони видумками або освітлювали їх свідомо в такому напрямку, який бажаний був для їх цілі: викликати відповідний настрій у публіки. Можливості євангельського змісту різдвяних і великодніх віршів були обмеженими. Щоб чимось новим здобути собі прихильність жертводавців, автори й декламатори віршів націоналізували епізоди біблійних оповідань про Різдво і Великдень, пародіювали їх і, пов’язуючи зі сучасним собі громадським життям, вносили сатиричний елемент. Початки пародії й жарту були в мандрівних студентів готові: вони мали більше чи менше знання церковнослов’янської мови, тут і там засвоїли дещо з латини, знали добре живу українську мову, словом, були здатні писати народною мовою на важливі теми, а церковнослов’янською – про неважливі речі. Таких писань, як “Упоминальне правило п’яницям”, було більше, наприклад, “Отъ притчей пиворѣза березовского чтеніе”, “Отъ посланія бахусового къ пиворѣзамъ чтеніе”, “Синаксаръ на память пияницамъ о изобрѣтеніи горѣлки”, “Слезно-рыдающее и покорное доношеніе” дидаскала коропської покровської школи Бахуса в глухівську сотенну канцелярію, а далі сатирично-гумористичні легенди про свиню; про святого Пахомія та його зустріч з бісом і ін., такі ж антифони, ірмоси, тропарі й кондаки, гумористичне звеличання шевця, вареників-мучеників, горілці-мучениці, подорож Хоми до Єрусалима, характеристика попа, загадки про горнець, про діда й т. д.

Гумористична жилка українського народу, схильна до пародіювання, зазначилася в пародіюванні молитов, коляд тощо. Ось зразки кількох пародій найпопулярніших коляд: “Нова радість стала, яка не бувала” діждалася такої пародії:

Нова рада стала,

Що хліба не стало,

А ви теє, люди, знайте,

Пиріжечків нам давайте.

Як буде ще й книшик

І повная чара,

То скажемо: спаси Боже,

Сього дому господара.

Потребу сатири, насмішки й легкого жарту викликала вже сама боротьба української нації за своє існування, за свою народність і віру. Як недалеко було від поважної справи до комічної свідчить зразок із поля стародавнього українського судівництва. На незаписаних сторінках судових актів стрічаються часто проби пера канцелярських урядників, що відчували схильність до літературної праці. Маємо тут і жартівливі звинувачення в формі судових протоколів скарг із збереженням усіх обставин засуду, важності декрету та строго ділової мови. Наприклад, товариш по службі звинувачувався за якусь дрібницю, що не могла потягти за собою жодної вини, й засуджувався на сувору кару. В таких звинуваченнях пробивається старання бичувати суспільні хиби, деколи й сам суд із його безсумлінними вироками, з його формалістикою. В усіх таких пробах багато комізму по самій суті справи, багато розсипаних побутових рис, а одноманітні тільки судові форми й ділова мова…

Возник М. Історія української літератури: У 2-х кн. – Львів: Світ, 1994. – Кн. 2. – С. 257-259.

О. МИШАНИЧ. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. Один із найпопулярніших великодніх віршів – “Кажуть, будто молодиці”, що зберігся в кількох варіантах у записах кінця XVIII – першої половини XIX ст., відтворює картину “збурення пекла”, відому вже раніше з великодньої драми. Це дотепно травестований великодній сюжет. Картину змальовано в народному дусі, з використанням образного арсеналу усної народної поетичної творчості. Всі біблійні образи приземлені. Навіть Марія, до якої був загальний пієтет, порівнюється з молодицею. Картина пекла, образи старозавітних героїв передані так, як їх розумів народ, з проекцією на живу українську дійсність. Адам у пеклі “весь нагайками ізбит, з голоду запав живіт”. Гасячи пекло, Христос “попалив зовсім чоботи”, але переміг “куцу Сатану”. Насамперед він відшукав “стареньку бабу Єву” і Адама, давши їм наказ: “Дригай з Свою у рай!”, і ті, звичайно, “дали із пекла драла”, за собою повели цілу “зграю” – Самсона, Ісуса Навина, Мойсея, Ілію, Єлисея, Яфета, Авраама, Ісаака, Ноя, Давида та ін. Всі вони зібралися, випили “по чарці пива”, Давид “приударив в гуслі”, і почалося гуляння: спочатку вдарили “гопака”, а потім пішли у “хоровод”. Гуляли так, що “засміявся і сам бог”. Такою веселою картиною, що була виявом народного оптимізму, закінчується цей вірш, дуже далекий від ортодоксального розуміння події.

Як видно з тексту, цей вірш виголошував на Великдень студент-семінарист перед архієреєм: “Не дивуй, святий владико, може, для тебе і дико, що я віршу таку сказав”. Він виправдовується, що “не пригожа наша мова, та не збрехав ні слова”. Звичай виголошувати перед високими церковними достойниками вірші, влаштовувати ігри та інші розваги відомий на Україні у XVIII ст. (…).

“Пекельний Марко” – типовий бурлескний твір. Високі образи у ньому знижені, пекло показане у комічному плані, весь його поетичний інтер’єр змальовано за зразком тогочасного побуту і народного зорового уявлення про пекельне обійстя. Козаки терплять муки у якомусь “баглі”, наповненому вогнем. Святий Петро, цей завжди добрий, іноді навіть простакуватий персонаж народної релігійної міфології, з’являється до Марка уві сні і посилає у пекло, даючи свій “інструктаж” – повиганяти звідти чортів, трохи їх “присупонити”, бо вони заволоділи “козачим баглом” і не відпускають козаків до раю, намовляють їх на нові гріхи. Він лише застерігає Марка не брататися з чортами і цуратися Люципера, “бо сей чортяка над чортами, як гетьман над козаками”. Запорожці у пеклі “бідні”, “давно не пили й не їли”, і хоч як бажають потрапити у рай, чорти їх не пускають, наводять на нові гріхи двома спокусами – жінками й горілкою. І ось Марко одержав конкретні вказівки: зжитися з чортами, приспати їхню пильність, а потім “з пекла козаків визволяти та у рай застави відчиняти”. За такий рятунок козаки будуть “господа прославляти”. Якщо окремі деталі вірша, окремі фрази і мають “серйозне” звучання, то загалом весь він витриманий у гумористичному плані. Автор намагається не відступати від бурлескного стилю, вживаючи якомога більше просторічних, згрубілих слів, комічних порівнянь, простакуватих понять: “в потилицю гнати”, “по шиї бити”, “оковитки налигались”, “бідолаху гепнув”, “гегнув”, “макітру вам з шиї злущить”, “горілку хлище”, “белькотати”. Як і в інших бурлескно-травестійних творах, чорти малюються зовсім не страшними, а прирівнюються до котів – вони “мов коти, хвостами виляють”, “як коти, зам’явкотали”. Для змалювання чортів автор вживає цілий ряд народних образних порівнянь, переважно негативного плану: вони обсіли Марка кругом, “мов галич”, він збиває їх з гілля, “як груші”, і вони “розтікались усі, наче блохи”; побитий Люципер “почав белькотати та, як тваряка, мучати”.

Марко, як і Христос у драмі “Слово о збуренню пекла”, справді зчинив у пеклі веремію, але його заслуга тут невелика. Чорти хотіли спочатку його “крюком за ребра зачепити”. Та вони не мали сили, бо “Марка свята сила обороняла”. Люципер злякався його, запрошує у своєї “хати”, вітає й приймає його “як запорожця”, годує тими стравами, що чорти “у гетьманських кухарів накрали”, частує горілкою, всіляко “звеселяє”. Між ними відбувається розмова, у якій кожний захищає свої права. Марко бачить своє завдання в тому, щоб навчити людей боротися з чортами, щоб не потрапляти в пекло, а Люципер захищає свою “професію”, доказує користь чортячих спокус. В уста Люципера вкладено дані народної демонології про “злі” сили: вони звеселяють людей, навчили їх виготовляти і пити горілку, винайшли цимбали, бубни, сопілки, навчили танцювати, позичають їм гроші. Люди ж чортів “на день сторицею поминають”. Саме в цих рядках найбільше відчувається книжне походження вірша, бо тут сконцентровано всі ті “чортячі спокуси” , проти яких боролася церква, а народна мораль не заперечувала проти них (співи, музики, весілля, горілка). В пекло потрапляють одні гультяї і запорожці: “На тім світі усе прогуляють, а до нас без штанів утікають. А що запорожці, так ті прямо голі і босі”. Скориставшись тим, що Люципер з чортами напилися, Марко розшукав у пеклі “багло козаче”, закрив заслону, якою пускали туди вогонь, затопив чортів і за допомогою янголів визволив козаків із пекла. Після цього пекло “пустовало” сто літ, та козаки почали знову грішити, знову наплодились чорти і зробили нове пекло для “козацьких гріхів”. Марко залишився жити у козацькій пам’яті, але його “тільки лають” (…).

Помітне місце в історії української літератури кінця XVIII ст. посідає Іван Некрашевич. Він – один із небагатьох тодішніх авторів, про якого можна говорити як про творчу індивідуальність, що не загубилася в анонімній рукописній літературі. Некрашевич був проповідником і поетом. Його проповіді, писані латинською і тогочасною книжною мовами з нагоди різних подій і свят, продовжують традиції ораторського мистецтва, культивованого Київською академією (…).

У найбільших двох своїх творах – “Исповѣдь” і “Замысл на попа” – І. Некрашевич вийшов за рамки побуту і звернувся до проблеми, що мала актуальне значення у тогочасному суспільстві. На першому плані у нього – тема конфесійна, що розробляла питання відносин між громадою і сільським священиком. Названі твори теж виникли на стику літератури і фольклору, у них відбито народні погляди на попа, на церковні обряди, подано відомості про тогочасні народні вірування, забобонність, розкрито класові суперечності на селі.

“Исповѣдь 1789 года февраля дня” малює сцену сповіді, власне, розмову на сповіді священика зі своїми парафіянами – чоловіком, жінкою, дівчиною, дітьми. Ця церковна процедура не була чимось незвичним у житті селян, але вони починають обурюватися нею, “роптать”, бо піп намагається ввести нові порядки. Поняття про “гріхи” у “духовника” і селян не збігаються.

Селяни дотримуються старих, прадідівських звичаїв, більше думають про те, щоб не порушити усталених моральних норм співжиття, аніж про догматичні тонкощі. Священик вимагає викладати на сповіді не лише явні малі і великі “гріхи”, а й гріховні “помисли”, закликає каятися в них, лякаючи “адом”, обіцяючи за щире зізнання “вічне життя” на тому світі. А селяни розповідають йому про свої біди, щоденні клопоти, стверджують свої моральні принципи, дотримуючись своїх понять про добро і зло. Образно кажучи, “духовник” “лізе в душу” селянам своїми дріб’язковими питаннями: чи не лінувалися вони ходити до церкви, чи не клялися дурно, чи не напивалися на свята, чи жінки не чаклували тощо. Як спостережливий художник Некрашевич показав у своєму творі, що моральні засади простого народу стоять вище від дрібних церковних приписів, життєвий досвід навчив людей мислити глибше і ширшими категоріями, аніж вчить цього церква.

Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 170-171; 180-182; 243-250.

Г. НОГА. Сміх і сакральність у бурлескній поезії. Мандрівні дяки в своїх творах намагалися урівноважити гумор і величне, хоча не завжди їм це вдавалося. Загальний же настрій віршів, безперечно, можна визначати як веселий, оптимістичний. Власне, сама мета – розважити, створити у слухачів святкове піднесення – попередньо визначала цей настрій. Позбавлений аспекту непримиренного ставлення до предмета, різдвяний та великодній гумор України стверджує все основне і важливе в явищах – прославляє народження і воскресіння Христа, наголошуючи на первинності і вічності Бога. Одночасно гумор очищає полотно святкової події – карає і заганяє в пекло антигероїв, відокремлює їх від реального світу, позбавляє влади над долею людини. Такий сміх приносить неоціниму користь ще й тому, що дає людям своєрідний відпочинок “очищенням”, несе почуття легкості, розкутості. Він створює певний дух оптимізму, задоволення оточенням і самим собою. Така повсякчасна веселість мандрівних поетів передається і слухачам, зміцнює життєві сили народу. Особливо помітно це у “нищенських” віршах, багатьох ораціях, у яких бідні студенти і школярі розповідають ближнім про своє злиденне життя. Дух цих розповідей наскрізь гумористичний. Вони не звучать в устах мандрівників якоюсь скаргою на життя, вони повні дотепів і жартів. Цілком правомірно, що “нищенська братія” намагається вирішити свої матеріальні проблеми таким шляхом. Незважаючи на злигодні і поневіряння, вони висловлюють, в цілому, задоволення життям, вірять у милість Божу. У подібних віршах гумористичними фарбами автори малюють тогочасні реалії, про які вони не наважуються говорити серйозно (…).

Можемо виділити в масиві різдвяного та великоднього бурлеску XVII-XVIII ст. кілька груп.

До першої групи віршів віднесемо різдвяні та великодні орації, зміст яких подано у найбільш стислому обсязі. Традиційно він вичерпується згадкою свята, привітанням господаря та проханням милостині (…).

До наступної групи творів віднесемо орації, які вирізняються з-поміж інших серйозністю звучання, зведенням до мінімуму бурлескного елемента. Зміст їх тісно пов’язаний з біблійними сюжетами. Переказуючи ці сюжети, автори не вдаються до перелицювання, але стиль студентських віршів знижується завдяки використанню розмовної лексики та відсутності широких, панорамних традиційних картин. Навпаки, в подібних ораціях з’являються картини, що відтворюють реальне життя України (…).

До третьої групи святкової бурлескної поезії віднесемо орації, в яких зв’язки з Біблією дуже незначні. Зміст таких орацій становить переважно опис пригод і поневірянь автора, злигоднів шкільного життя або фантастичні картини, створені безмежною уявою поетів (…).

До четвертої групи віршів віднесемо “нищенські” орації, автори котрих не користувалися ні біблійними сюжетами, ні творами попередників – поетів, що писали орації високого стилю. Більше того, у віршах цієї групи не згадуються навіть свята, з якими прийшли вітати панів-господарів мандрівні студенти (…).

До п’ятої групи віршів святкового бурлеску віднесемо різдвяні та великодні травестії, в яких перелицьовано сюжети Святого Письма, апокрифів, святкових драм (…).

Кожна з наведених вище груп бурлескних творів має свій характер стосунків з Біблією та православною християнською традицією. Але в жодній із груп автори не переступили тієї межі, за якою віра в Бога переходить у його заперечення.

Нога Г. Звичаї тії з давніх школярів бували… (Український святковий бурлеск XVII-XVIII століть). – К.: Стилос, 2001. – С. 87-88; 91-102.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Низове бароко і засоби його творення. До низової поезії можна віднести передусім любовну, творену під впливом народної пісні, котра є не мовою розуму, як у вчених поетів, які більше розмірковували про любов, а таки мовою чуття. Водночас до низової поезії можна віднести гумористичну, частково сатиричну, творену в природному ключі, і гротескову поезію. Загалом же низові форми зв’язуються здебільшого із зображенням народного життя, тобто простолюддя, через що часто творилися й мовою того простолюддя, в наших умовах – народною українською, розмовною (…).

Ще одним підвидом літератури низового бароко (після любовних, “пісень світових” та інтермедій) була так звана школярська, чи дяківська, чи нищинська поезія, у якій учні й дяки-вчителі жартівливо, користуючись при цьому засобами гротеску й бурлеску, а часом поєднуючи ці два стилі, зображують своє життя – це були, можна так сказати, наші ваганти (відомо, що вагантами називали бродячих представників церковного кліру, зокрема школярів-студентів, правда, в Європі такий тип мистецтва панував у XII-XV ст., у нас він розвинувся в XVII-XVIII). Відтак наші школярі (до речі, цей стан складали не лише учні, але й навчителі) стали носіями цього підвиду низового бароко, головними його носіями, поряд із псальмами, пародіями та “піснями світовими” вони виконували декламації особливих віршів, розігрували сценки, співали й танцювали; очевидно, в цьому середовищі творилися великодні і різдвяні вірші (…).

До низового бароко слід віднести й пародійну літературу. У давній українській літературі, зокрема в епоху Бароко, любили пародіювати біблійні теми, твори церковно-релігійні, обрядові, молитви, церковні відправи, агіографічні оповідання, менше пародіювалася народна пісня, зокрема думи. Поруч із цим – промови (“Промова Івана Мелешка”), листи (“Лист запорожців до турецького султана”), урядові й судові документи, що їх створювали канцеляристи й писарі в уряді чи суді; канти, які часом ставали “студними”, тобто сороміцькими, акафісти, канони, ірмоси, духовні пісні тощо. Інколи пародійні твори наближалися до школярської поезії, одним із різновидів якої були як самі пародії, так і різдвяні та великодні пісні та вірші.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. – С. 348-369.

М. СУЛИМА. Українська драматургія XVII-XVIII ст.

Автори шкільної драми лише в період освоєння історичних сюжетів “наважилися” показати на сцені – і то в алегоризованому вигляді – окремі риси тогочасного суспільного життя. У силу зрозумілих обставин інтермедія відкривала значно більші можливості для зображення найрізноманітніших епізодів народного життя. Про це писав І. Я. Франко: “Симпатії і антипатії народні виявлялися тут вповні; в жартівливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т. ін.”. Однак важко погодитися з іншим твердженням І. Я. Франка, яке не один раз повторюється в його працях і згадках про шкільну драму,- твердженням, що інтермедії мають більше значення, ніж шкільні драми. Учений, повторюючи цю думку, щоразу забував про те, що без “серйозної” драми про існування інтермедії не могло бути й мови. Шкільна драма становить собою єдине ціле з інтермедією.

Так, був час, коли шкільна драма не могла вплітати в свою тканину “інородні”, тобто суто земні мотиви і теми. Однак автори дещо громіздких і майже статичних шкільних драм, керуючись вказівками класичних поетик, не цуралися простонародних історій у вигляді інтермедій: у поєднанні релігійних і світських сюжетів втілювався один із барокових принципів – принцип контрасту: високе більше вражало на тлі низького. Життя і подвиги Ісуса Христа, його учнів і послідовників, канонізовані і регламентовані Євангеліями та житійною літературою, не залишали місця для будь-яких вставок. Добре, що такі вставки допускалися між діями. Добре також, що автори інтермедій наважилися інсценізувати різні веселі історії і анекдоти.

Уже в першій із досі відомих інтермедій про Климка і Стецька (1617) показано недоумкуватого Стецька й кмітливого бідняка Климка, тобто власне хитрого слугу і недалекого хазяїна (цей сюжет являє собою інсценізацію історії про Уленшпігеля). У “серйозну” драму слуга як повноцінний персонаж потрапив дещо пізніше. Селянин – переможець панів, німця й поляка – показаний у четвертій інтермедії з Дернівського збірника. Подібне протиборство, як і взагалі складні тогочасні міжнаціональні стосунки, досить часто зустрічається в інтермедіях.

В основних текстах давньої драми майже відсутній показ тих чи інших сторін тогочасної дійсності (військових баталій, політичних інтриг тощо), за винятком, звичайно, історичної драми, де часом можна було вичитати алегоризовані перипетії боротьби за владу або подібні до них колізії. На противагу цьому саме з інтермедій почерпуємо відомості про українців та населення України, про міжконфесійні стосунки та ін. Простолюдину ж, “блазню”, ніби дозволялося принаймні позначити явища,

Про які з етикетних міркувань іншим, здебільшого представникам вищих станів, говорити заборонялося, у всякому разі прилюдно.

Сулима М. Українська драматургія XVII-XVIII ст. – К.: Стилос, 2005. – С. 177-178.

Варто знати й це

ДАВНІ СТУДЕНТСЬКІ ЗВИЧАЇ

Вихованців та учнів давніх навчальних закладів України XVI-XVIII ст. називали школярами або спудеями. Ці школи (колегіуми, академії) збирали різноманітний люд, але серед нього різнилися постаті цікаві і колоритні. Вони були вихідцями здебільшого із селянського та ремісничого середовища, кошти на навчання мали мізерні. На канікули (вакації) розбрідалися по селах, наймалися на будь-яку тимчасову роботу, щоб прохарчуватися і заплатити за науку в школі. Деякі спудеї покидали навчання на рік-два і мандрували в пошуках роботи. Заробивши грошей, знову поверталися до колегії, тому їх називали в народі мандрівними дяками. Це були веселі і дотепні, сповнені оптимізму люди, незважаючи на їхнє голодне і безгро – шівне становище. Багато мандрівних дяків – філософи і поети, котрі намагалися важку шкільну науку пристосувати до народного розуміння, пов’язуючи тодішню книжність із живою творчістю народу.

Давні школи і бурси

Після похмурої ночі Батиєвого погрому світало на українських землях. Всупереч законам природи розвиднювалося не зі Сходу, а із Заходу – на тих теренах, які ближче були до європейської культури та освіти. Саме туди спрямовували свої стопи допитливі юнаки з України – Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин.

Одвічний людський потяг до знань спонукав до організації культурно-освітньої справи і в себе вдома. Так виникають братства, що започаткували активний культурний рух, який вилився у фундування шкіл європейського взірця. І потягнулася спрагла до знань молодь до Львова, Острога. Світла хвиля хлюпнула по всій Україні – і виросли колегіуми (так називались давні середні школи) у Луцьку, Дермані, Києві, Переяславі, Харкові, Чернігові… І постало студентство українське, яке в чомусь наслідувало Європу, а в чомусь спиралося на вітчизняні традиції.

Шкільна програма складалася із чотирьох класів: фари (початкових), де навчання тривало 3 роки, і трьох “граматичних” – інфими, граматики і синтаксими (3 роки). Потім навчались риторики і поетики (2 роки), а старші класи, які відповідали типу вищої школи і були запроваджені в Києво-Могилянській академії, називались філософія і богослов’я (2-3 роки). У братську школу приймали тільки чоловічу стать і за умови, що абітурієнт (з грецької – той, що прагне знань) мав початкові знання, здобуті в домашніх умовах (умів читати, писати, рахувати). У колегіумах викладали мови, арифметику, геометрію, історію, музику, співи. Особливо добре було поставлено вивчення церковнослов’янської, давньоукраїнської, грецької та латинської мов.

Учнів школи називали спудеями або студентами. Перше слово походить з грецької мови, друге – з латинської і означає одне і те саме – “вчуся”. Студентів, як і вчителів (професорів, префектів, дидаскалів), утримували на кошти від шкільних володінь та пожертвувань, частково – від внесених студентами із багатих родин грошей. Найбідніших іногородніх студентів розміщували у бурсах (лат. bursa – торба, гаманець), своєрідних гуртожитках при школі. Таких студентів називали бурсаками.

Ще в західноєвропейських школах часів середньовіччя і Відродження існували цікаві студентські чини, які сприяли самоврядуванню і дисципліні. Пишномовні назви цих чинів прижилися пізніше і в українських колегіумах.

“Диктатор” мав своє місце біля кафедри професора, це був, як правило, знаючий студент, котрий міг відповісти на найважливіші питання.

“Імператори” займали передні місця в класі (аудиторії), ведучи записи в журналах про успішність школярів.

“Авдиторів” обирали з кращих учнів, їх обов’язок – приходити в клас раніше за вчителя і перевіряти домашні завдання.

“Декуріони” підтримували порядок у класах, доносили вчителю на бешкетників і ледарів. Над кількома “декуріонами” стояв “цензор”, який наводив порядок у класах і стежив за усіма.

“Директорами” та “інспекторами” призначали бідних студентів старших класів для нагляду за молодшими школярами.

У давніх українських школах запроваджено було й деякі інші західноєвропейські звичаї: школярів розсаджували у класі у певному порядку – відповідно до успіхів у навчанні: кращі – наперед, гірші – на “ослячу” лаву. Урочисто обирали “імператора”, поряд з яким сідав перший “сенатор”. Класні завдання називалися “екзерциціями”, а домашні – “окупаціями” .

У бурсах також була своя регламентація. Старших тут називали “сеньйорами”, у кімнатах “директори” наглядали за “інспекторами” і всіма школярами. Загальний нагляд за поведінкою і навчанням студентів здійснював “префект”. Самі спудеї називали себе за класом навчання – авдиторами, граматиками, риторами, піїтами, філософами, богословами, а за місцем проживання – академіками і бурсаками.

Портрет спудея-бурсака

Найколоритнішою постаттю у давній школі був убогий, завжди голодний, винахідливий, хитрий, бешкетливий, дотепний бурсак. Одягнутий він був у довгу кирею (на зразок шинелі) чи каптур із відкидними довгими рукавами до п’ят. У бідних студентів цей верхній одяг був пошитий із міцної китайки, зимою – з грубого сукна, обшитого по краях червоним або жовтим шнурком. Узимку під кирею одягали кожух, а влітку – чумарку або жупан з якої-небудь кольорової матерії, що застібався металевими гудзиками й обов’язково під шию. Ті, що любили пофранту – вати і мали за що, одягали червоні чи блакитні штани, смушеві шапки з кольоровим верхом, взували жовті або червоні чоботи на високих каблуках і з підківками. Бурсаки носили одяг вбогіший, на який вистачало грошей або який шила їм школа. Пострижені спудеї були коротко, “під макітру”.

Саме такими зображені спудеї на гравюрах XVII-XVIII ст. Такими їх змалювали Гоголь, Пом’яловський, Наріжний, Свидницький. Ось груповий портрет київських студентів у повісті “Вій” М. Гоголя: “Граматики були ще дуже малі; ідучи, штовхали один одного й лаялися між собою найтоншим дискантом; майже на всіх одяг був коли не подраний, то забруднений, і кишені їхні раз у раз були наповнені усякою поганню, як-от: бабками, свистілками, зробленими з пер, недоїденим пирогом, а іноді і маленькими горобенятами”; “Ритори йшли солідніше: одяг у них був часто й зовсім цілий, та зате на обличчі майже завжди бувала яка-небудь прикраса на взірець риторичного тропа: або одно око заходило під самісінький лоб, або замість губи цілий пухир, або яка-небудь інша ознака; ці говорили й божилися між собою тенором”; “Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях у них, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було. Запасів вони не робили ніяких, і все, що перепадало, з’їдали одразу ж; від них несло тютюном та горілкою, часом так далеко, що який-небудь ремісник, проходячи мимо, зупинявся і довго ще нюхав, як гончак, повітря”.

“Миркування”, або Голодні шукачі світла науки

Оскільки коштів на утримування студентів було мало, то більшість із них – це “нищенська братія”, яка змушена вдаватися до всіх засобів “прошенія хліба”. Найпоширенішим видом такого “прошенія” було “миркування” або простіше – жебракування. Чи не щодня молодші школярі в обідню пору ходили попід дворами заможних міщан і співали духовні пісні (канти, псалми), сподіваючись на винагороду. їх називали “миркачами” – чи то за традиційне школярське привітання “Мир вам!”, “Мир цьому дому!”, чи то за початковими словами пісні, яку вони часто співали: “Мир Христов да водворяется в сердцах ваших за молитвами отец наших”. Студенти старших класів виходили на “миркування” ввечері. Вони також співали псалми на майданах – перед торговцями та роззявами, заробляючи у такий спосіб шматок хліба. А коли й так не вдавалося поживитись, то декотрі дозволяли собі “предосудительные средства к приобретению себе пропитания”, тобто крали. На ярмарку перекупки боялися запрошувати спудеїв щось купити, бо ті завжди тільки куштували, до того ж цілою жменею.

“Миркування”, звичайно, не для всіх приємне заняття – навпаки, морально принизливе. “Наступала голодна хвилина, – писав дослідник XIX ст. Д. Вишневський, – і вони, компанією або поодинці, вирушали по київських вулицях збирати доброхотні подаянія міських обивателів. Чи бажаючи хоч трохи приспати свою юнацьку соромливість (можна уявити собі, скільки моральних мук переживали крихоборці-бурсаки, гірко відчуваючи, як “не любо” і надзвичайно “досадно” бути “общими прохачами” і “слити прошаками”, чи бажаючи викликати у благодійників більше співчуття до себе, бурсаки під час таких ходінь “співали” для потіхи слуху своїх годувальників духовні канти, а іноді й світські пісні (звідси – “співати”, “просити” чи “мирку – вати” у мові тодішньої бурси були синонімами). Зрозуміло, що вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до “співателів”, в інших – їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді “співателі” нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями”.

Звичай “миркувати” у певної частини спудейської братії переростав у звичай мандрувати у пошуках “теплого” місця. По всій Україні у XVII-XVIII ст. можна було зустріти “бродячого” студента (їх ще називали “мандрівними дяками”), який не цурався базарів, заглядав до пивниць та шинків, не пропускав поминальних трапез, опинявся на весіллях, нерідко заглядаючи у чарку. Не випадково мандрівних дяків прозивали “пиворізами”, “горілкопивцями”. Деякі з них пропивали не тільки зібрані гроші, а й одяг, шукали втіх у чужих молодиць і не раз були биті їхніми чоловіками. І. Франко характеризував такий тип студента досить суворо: як носія всяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорого на вигадки і жарти, захланного на їжу, а особливо на випивку. І все-таки саме їм, як далі відзначає письменник, слід завдячувати значною частиною гумористичних віршів на великі християнські свята.

“Виготовіть вертеп, склейте звізду…”

Найрадіснішим святом для студентів було Різдво. До нього готувалися заздалегідь. В одному із жартівливих творів XVIII ст. ідеться (змодернізовано автором. – 17. Б.): “Радуйтеся, пиворізи, знову і знову радуйтеся! Це радісний день настає, день, кажу, свята різдвяного наближається. Встаньте із ложей своїх і візьміть всяк відповідний його мистецьким здібностям інструмент, виготовіть вертеп, склейте звізду, складіть ноти! Коли станете по вулицях з галасом бродити, шукаючи сивухи, приймуть вас під дах свій”.

На Щедрий (Святий) вечір ватаги спудеїв із картонною зіркою величиною в аршин (71 см) та вертепом (дерев’яна скринька у вигляді будиночка розміром метр на півтора, яка слугувала для лялькових вистав) ходили від хати до хати, співаючи колядки і щедрівки, а в дарунок випрошуючи щось їстівне і смачне. Це для них була пора не тільки добре поїсти, а й повеселитися, похизуватися дотепом, самовиразитись через жартівливий вірш. І хоч у майбутньому спудеям “світила” посада дяка чи священика в якійсь глухій парафії, хоч навчання їхнє наскрізь було пронизане християнською наукою та моральними настановами, однак на свято школярі богохульствували аж до непристойності, пародіювали Святе Письмо, псалми та церковний обряд, складали правила для п’яниць (пиворізів) на зразок церковних настанов і відправляли службу в корчмі. Вони напивалися та об’їдалися, співали і танцювали, сміливо, з дурнуватою мімікою блазня говорили зневажливо про царя і поміщика, насміхалися із себе і ближнього, раділи і веселились, бо це було торжество над сірим злиденним життям, церковною схоластикою та строгими християнськими нормами поведінки. Вони й одне з найбільших християнських свят – Різдво – сприймали не душею і з релігійним трепетом, а… шлунком:

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистої діви Марії воплотився?

Кажеться, він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас в школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі вві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около, як в’юни, вертяться, –

Тії-το потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край села сивухи барило!

Найбільше пародіювали у своїй творчості мандрівні спудеї євангельський сюжет про народження Христа. Без релігійного трепету, жартівливо і розв’язно переповідали легенду про Адама і Єву, про те, як грішний люд переповнив пекло, а Син Божий явився у світ, щоб його врятувати. І неодмінно усе це бурлескно-травестійне оповідання пов’язували з ковбасами, салом, пивом-медом, завершуючи апофеозом веселощів:

Мати-земля уся гуля

І, взявшись у боки,

Б’є гопака

В підкови широкі.

“Наситившись

” пісним шкільним побутом, вічними нестатками, надокучливими настановами префектів і дидаскалів, схоластичними і нудними “розжовуваннями” науки, спудеї виливали душу під час цього всенародного свята. У їхніх творах соковито звучали ренесансні ноти прославляння радощів життя і людини.

“Христос воскрес!” – і спудей воскрес

Минали ситі, веселі, калейдоскопічні різдвяні свята. Згодом і сорокаденний піст наставав. Розкішні дні, коли власна вбогість на певний час забувалася, відходила у теплі спомини, а натомість – зимовий холод і голод, тяжкий і сірий граніт науки, у який потрібно було “вгризатися” з новими силами.

Добре, що у житті спудея крім буднів хоч зрідка траплялися свята. Вони знову приходили, як тільки пригрівало сонце і сніг сходив із пагорбів струмками у долини. Вільний вітер виганяв із темної і вогкої бурсацької кімнати. Приходило нове світле свято – Великдень.

До Великодня студенти також готувалися. Спільно з учителями складали великодню шкільну драму, яку ставили на сцені у школі. Особливо вдавалися інтермедії – динамічні комічні сценки, сповнені народним жартом, іскрометним дотепом. Головне, що для бідного бурсака з’являлася чудова нагода “мир – куванням” добути не черствий шматок хліба чи пирога, а кільце ковбаси чи кавалок сала, назбирати крашанок, а може, й копійок. Знову оживав звичай складати жартівливі вірші-орації, які виголошували у святкові дні перед тими, хто міг за це дати гарний дарунок. Ось що сказано на Великдень гетьману у 1791 р.:

Христос воскрес. Рад мир увесь:

Дождав божой ласки.

Тепер-το всяк наївся всмак

Свяченої паски.

Всі гуляють, вихваляють

Воскресшого бога,

Що вже тая всім до рая

Простерта дорога.

Злії духи, власне мухи

Всі уже послизли,

Загнав Ісус в пекло покус, .

Щоб христян не гризли…

Жартівлива інтерпретація великоднього сюжету сповнена “приземленою” лексикою, образами, що виражало фривольне ставлення спудеїв до церковних святощів. Веселий настрій, особливе душевне піднесення школярі намагалися висловити так:

Нуте лиш беріте яйця!

Скажу я вам диво якесь,

Бач, як будем цілуваться,

То скажу: “Христос воскрес!”

І піп казав: “Обнімайте

Хлопців, дівок, молодиць,

Тілько ж, – казав) – не минайте

Старців, сиріт і вдовиць”.

Бог святий велить – сьогодні

Всякий щоб тепер був брат…

Неодмінні у віршах “кулінарні” пристрасті:

Христос воскрес, щаслива година!

Благословенна ковбаса і солонина!

А порося до сокола би ся рівняло,

Бо коби крила мало, то попід небеса літало!

А я про свято знав,

Ковбаску і печеню добре затинав,

І так мене тая ковбаска розібрала,

Аж матуся водою одливала.

Великодні свята завершувалися, але вносили свіжий струмінь у життя студентів і підтримували матеріально. “Господар хати, який-небудь літній козак-поселенець, довго їх слухав, підпершись обома руками, і говорив до своєї жінки: “Жінко! Те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне; винеси їм сала і чого – небудь такого, що в нас є!”” (М. Гоголь, “Вій”).

Весняні рекреації

Щотижня спудеї мали “вільний день”, що випадав на четвер. Такі перерви для відпочинку називали рекреаціями (лат. recreatio – відновлення). Бажаними для школярів були весняні рекреації, які традиційно вони проводили у травневі дні, як правило, поза стінами колегіуму чи бурси, на природі. Щоб уявити, як відбувалися ці рекреації, можна звернутися до віршового твору Ігна – тія Максимовича “Ода на первий день мая 1761 года”.

Зрозуміло, що із стін навчального закладу школярів кликав Травень на сонцесяйні пагорби, де “гаї красяться, новим убранням веселяться”, де “простує Флора з гір в долину, убір зелений роздає”, де “чудових птиць собори солодку пісню видають”. Торжество всього живого налаштовує на лірично-філософський лад:

Мій дух се вабить і хвилює

І серце п’янко бадьорить,

Велике щось мені дарує,

Думки ідуть, мов на магніт.

Стою над чистою водою

І очі скроплюю рукою,

Щоб більше радості уздріть,

Яка мій дух крізь млу проймає,

Щасливо розум наставляє

І на приємний звук манить.

Животворний дух природи проникав у молоді серця: “Веселий сміх, веселий рух. Один із одним веселяться (…) впадуть у квітах поваляться, чи зійдуться, чи розбіжаться, рум’янок держачи в руці”. Спудеї водили ігри, вигадували рухливі забави, “щоб веселили більше їх”, рвали квіти і вили вінки (“учепилися, у круг сідають, в долоні з вилясками б’ють”). Розваги тривали цілий день, поки ворожливий Феб “кончину дня заповідає, щоб увійти в вечірній Понт”.

Буяла на весняних рекреаціях і творчість студентів. Була вона здебільшого жартівливою, бурлескно-травестійною – відповідно до бурхливого і розкутого настрою школярів. Ця творчість зароджувалася із канонічних, застиглих приписів і правил, продиктованих під час серйозних шкільних занять вчителями поетики і риторики. Так руйнувалися застарілі художні стереотипи, а твори школярів широко вливалися у народну сміхову культуру.

“Кондиції”

Усі з нетерпінням чекали літніх місяців, коли можна було на якийсь час уникнути зубріння, різок, латині, задушливої бурси і вирватися на волю. В Інструкції 1764 р. стверджувалося:

“Обычай древний в Академии Киевской есть ежегодно в месяци май от девятого числа по 1 число сентября отпускать учеников риторики, пиитики и синтаксими, бидных и нищих ни откуду не имущих, для испрошения соби милости”.

Студенти з багатих родин поспішали на вакації до батьків, селянські діти – до землі, а бідні та сироти вирушали в мандри, щоб запастись продуктами і грошима. їм видавали “пашпорти”, щоб ніхто їх не сприйняв за бродяг. Бурсаки вирушали до далеких сіл, де їх співчутливо приймали. Один із “поетицьких” бурсаків писав:

Любезне село!

Коли увижу твої сладчайшії страви –

Капусту, горох, ріпу, боби в салі варені –

О вечори щасливії! О ночі блаженні!

Бурсаки із старших класів (філософи і богослови) мали змогу під час канікул найнятися репетиторами, пристати до сільської церкви для допомоги у відправленні обрядів, влаштуватися тимчасово на службу писарем, маляром, вчителем співів та ін.

Бурсаки швидко сходилися з простим людом, на їх прохання писали різні супліки (скарги) і чолобитні, переписували духовні книги і любовні збірники, залицялися до дівчат і молодиць. Вони намагалися жити повноцінно, застосовувати свої здібності, і, на думку філолога П. Житецького, “саме у них полягала вся сила освітнього руху, започаткованого за ініціативою народу і невіддільного від народного руху”. Ідеться і про недовчених студентів, і мандрівних бурсаків та дяків, які навчали селянських дітей азів грамоти.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Основні причини виникнення і функціонування української сміхової літератури у XVIII ст.

2. Гумористичні віршовані оповідання (“Вірш про Кирика”, “Отець Негребецький”, “Марко Пекельний”).

3. Соціальна сатира (“Сатирична коляда”, “Плач київських монахів”, твори Івана Некрашевича).

4. Творчість мандрівних дяків.

5. Інтермедії до драм Георгія Кониського і Митрофана Довгалевського.

Методичні поради:

1. Прочитайте тексти, зазначені в плані семінарського заняття, зверніть увагу на засоби комізму у кожному з прочитаних творів.

2. Опрацюйте наукові матеріали до теми, систематизуйте опрацьований матеріал і складіть тези до кожного пункту плану семінарського заняття.

3. Поміркуйте, як співвідносяться у сатиричних і гумористичних творах елементи книжної і народно-розмовної мови.

4. Випишіть із сатирично-гумористичних творів місця, які споріднюють їх із певними жанрами усної народної творчості.

5. Зробіть висновки про те, як у сатирично-гумористичних творах відобразився процес секуляризації художньої свідомості українських письменників XVIII ст.

Перевірте себе

Варіант І

1. Розкрийте причини виникнення сатирично-гумористичних жанрів в українській літературі XVIII ст.

2. З’ясуйте значення термінів “бурлеск” і “травестія”.

3. Порівняйте “Вірш про Кирика” і народну казку “Кирик”.

Варіант II

1. Розкрийте суть термінів “вірш-орація”, “пародія”, наведіть відповідні приклади.

2. Наведіть фрагменти із тексту вірша “Отець Негребецький”, які свідчать про використання у ньому травестування.

3. Назвіть твір. З’ясуйте засоби змалювання образів-персонажів.

Когда ж такой річі схочет посумниться,

Той пусть хоть одним оком в Зіньків присмотриться,

Тут ісперво начала видет пан Роговскій Розовскій,