Художня творчість Григорія Сковороди – Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

Український філософ, поет, прозаїк Григорій Сковорода (1722-1794) своєю творчістю завершив восьмисотлітній розвиток давньої української літератури. Його твори можна розцінювати як перехідне явище від давньої до нової епохи. Перебуваючи ще під впливом старих традицій, віддаючи данину давній книжності, Григорій Сковорода у багатьох своїх творах – новатор, зачинатель тих художньо-літературних явищ, які активно розвиватимуться в наступні століття. Письменнику вдалося оригінально поєднати просвітницьку філософію, християнську етику і дидактику з художньою творчістю, синтезувати плодотворні ідеї і літературні форми минулого у своєму самобутньому письмі. Творчий досвід Григорія Сковороди – не остання цеглина у грандіозній будові словесної культури давньої України, а місток у нове буття української літератури.

Коротко про основне

1. Життя Григорія Сковороди – мандрування світом як протест, незгода з існуючими суспільними порядками і тогочасними морально-етичними правилами. Вимріявши свою “горнюю республіку”, він намагався знайти гармонію в собі і людях, навчитися бути щасливим і навчити цього інших. Необхідною умовою людського щастя вважав прагнення пізнати себе, свої природні нахили, їх цілеспрямований розвиток і “сродний труд”, який дає відчуття задоволення і корисності в суспільстві. Це був ідеалізований шлях до щастя, але впевненість, що його слід шукати в самій людині, давала йому філософську опору і натхнення у творчості.

2. Помітне місце у збірці віршів “Сад божественних пісень” (1753 -1785) посідають твори, в яких Сковорода в художній формі висловив свої філософські погляди на самопізнання та моральне самовдосконалення: пісня 23 (“О дражайше жизни время”), пісня 21 (“Щастіє, где ти живеш?”), пісня 24 (“О покою наш небесний”), пісня 28 (“Возлети на небеса”). На думку Сковороди, пізнанням людини рухає її прагнення бути щасливою, даремно шукати його в полі, небі, книжках, тобто “извне”, бо воно в самій людині: “Нужнейшее тобі найдеш то сам в собі”. Мислитель вважає, що для самопізнання людина повинна використовувати кожну мить – “дражайше жизни время”, оскільки лінощі, легковажне ставлення до часу унеможливить власну самореалізацію.

3. Образ “міри в житті”, тобто свободи, “вольності”, поет розвивав у пісні 12, де протиставив спокійне життя серед сільської природи – міським реаліям, які “на море печалей пхнут”, “в неволю горьку ведут”. Сковорода не визнавав життєвих марнот, він не хотів “їздить за море”, мати “красні одежі”, ходити “за барабаном плінять города”, добиватися “штатских санов” і “пугать мелочних чинов”. Це не головне в житті, важливішим є відчуття свободи – якщо не суспільної, то принаймні внутрішньої.

4. З ім’ям Сковороди пов’язане утвердження жанру байки в українській літературі. Байку він розглядав як “мудру іграшку”, що “таїть у собі силу”, тобто у розважально-алегоричній формі вбачав серйозний зміст. Джерела байок Сковороди – деякі популярні сюжети давньогрецького байкаря Езопа (VI ст. до н. е.), а також повсякденна українська дійсність, усна народна творчість. Сковороді вдалося створити оригінальний різновид байки, яка розробляла теми “сродного труда”, моральних та етичних цінностей, натякаючи своїми алегоричними образами на певні суспільні явища, даючи їм критичну оцінку.

5. Тема “сродності”, “сродного труда” перегукується із філософськими трактатами Сковороди (зокрема, “Алфавіт, або Буквар світу”) і має виразний дидактичний смисл у байках “Жайворонки”, “Орел і Черепаха”, “Бджола і Шершень”, “Дві курки”.

6. Морально-етична проблематика властива й іншим байкам Сковороди. Культ розуму, протиставлений зовнішній ефектності, піднесено у творі “Голова і Тулуб”: “Фабулка ся для тих, хто честь свою на самій пишності заснували”. Розмірковуючи у байці “Годинникові колеса” про “сродность”, автор наголосив у висновку (“силі”), що “у людей з різними природними нахилами і життєві шляхи різні”, але неодмінною властивістю усіх має бути “чесність, лад і любов”. У байці “Орел і Черепаха” Сковорода висловив сентенцію: “Прагнення насолод і слави збиває у протиприродний стан”. Мудро звучить “сила” у творі “Сова і Дрізд”: “Ліпше в одного розумного і доброго бути у любові та шані, ніж у тисячі дурнів”.

7. Художня творчість Сковороди хоч і пов’язана з традиціями давньої літератури, проте має новаторські ознаки. У віршових творах письменник розширив тематику, вдавшись до критицизму (сатира, іронія) в дусі просвітницької епохи, звернувшись до пейзажної лірики, надавши нових відтінків філософській ліриці. Сковорода значно урізноманітнив версифікаційні прийоми, ритміку і строфіку своїх віршів, зробивши їх гнучкішими, пластичнішими, наближеними до силабо-тонічної системи. У байкарській творчості він передусім утвердив в українській літературі цей жанр, створивши свій варіант байки, якій притаманна прозова форма викладу, поділ на дві частини (фабула і “сила”), уведення в текст нових алегоричних персонажів та символів.

До джерел

Знайти і прочитати

Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – Μ., 1989.

Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. – К.: БД “Києво-Могилянськаакадемія”, 2006.

Білоус П. В. Українська література XI-XVIII ст. – К.: ВЦ “Академія”, 2009.

Григорій Сковорода – джерело духовної величі і сучасність. – Т.: Астон, 2007.

Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода: біографічна повість. – К.: Дніпро, 1984.

Мишанич О. В. Григорій Сковорода і усна народна творчість. – К.: Наукова думка, 1976.

Проблема людини в українській філософії XVI-XVIII ст. – Львів, 1998.

Сковорода Григорій: образ мислителя. – К.: Інститут філософії НАН України, 1997.

Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К.: Наукова думка, 1973.

Сковорода Григорій. Сад божественних пісень / Упор, текстів, передмова, прим. Вал. Шевчука. – К.: Школа, 2007.

Ушкалов Л. В. Українське барокове богомислення: Сім етюдів про Григорія Сковороду. – X., 2001.

Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. – К.: Факт, 2007.

Федорчук Л. Простір і колір як категорія художнього світу Григорія Сковороди // Слово і Час. – 2000. – № 5. – С. 55-59.

Чижевсъкий Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Т.: Феміна, 1994.

Шевчук Вал. Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима. Розмисли. – К.: Пульсари, 2008.

Думки авторитетів

Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Сковорода як реформатор віршування.

Сковорода цілком свідомо виступив яко реформатор українського вірша. Сковорода стримів урівноправити чоловічу риму з жіночою, що значно менш рішуче зробили 15 років перед тим російські реформатори, про яких Сковорода, мабуть, нічого не знав або знав дуже мало. Це урівноправлення цілком прийняте українською поезією, починаючи з Котляревського. Сковорода ввів до вжитку “неповні рими”; виходячи з припадкового їх вживання в старій українській поезії, він утворив значну кількість типів неповної рими. І ця реформа цілком прийнятна в новітній українській поезії, безумовно, головним чином, завдяки її вжитку у Шевченка (у Котляревського вжиток неповних рим обмежений). Щоправда, як здається, пізніше розповсюджені не зовсім ті типи, що їх любив Сковорода. Але його думка була плідна. Цього цілком досить, щоб визнати за Сковородою почесне місце в історії українського віршування. Але історія українського вірша та української літератури скоро після часів Сковороди пережила таку загальну не реформу, а революцію, що реформаторські спроби Сковороди було забуто. І справді, кому треба було повертатись до творів літератури 17-18-го віків, після обновлення української літературної мови Котляревським? Сковорода належав до небагатьох старих українських письменників, яких ще дехто читав і за часів нового розквіту нової української літератури. Читав, одначе, цікавлячись вже не формою, а лише змістом. Реформи Сковороди навряд чи мали якийсь вплив на розвиток нового українського вірша. Не мали, не дивлячись на те, що цей новий вірш пішов у питанні про риму тими самими шляхами, що їх ясно бачив Сковорода вже три чверті століття перед тим. Розуміється, і зараз твори Сковороди цінні для нас – в першу чергу своїм змістом. Але не треба забувати і того, що Сковорода був майстром форми української прози та вірша, та треба нарешті звернути увагу на його реформаторські спроби, що обійшлися йому так дорого на початках його життєвого шляху…

Чижевський Д. Українське літературне бароко. – К.: Обереги, 2003. – С. 157-158.

Ю. БАРАБАШ. Дух животворить… Читаємо Сковороду.

Образ квітучого саду, один з парадигмальних елементів барокової поетичної системи, в циклі Сковороди хоча й виступає як константний, все-таки немов подвоюється, розшаровується, виявляючи свою суперечливу природу. Якщо пісня 27-ма може вважатися за хрестоматійний зразок послідовного розгортання метафори “саду духовного училища в Харкові”, то зовсім іншим постає образ саду в пісні 3-й.

І тут душа людини, яка подолала в собі тяжіння до гріха, до мирських зваб і втіх, знайшла єдино вірний шлях до Бога, відтак – до істинного щастя, порівнюється з квітучим садом:

Щасний той і без утіх, хто подужав смертний гріх.

Душа його – Божий град, душа його – Божий сад.

Завжди родить сад квітки, завжди плід згина гілки,

І весною все пахтить, – листя тут не облетить.

Це поки що вповні традиційна книжна символіка. Проте нею не вичерпується сенс та образна система вірша. Є в ньому інший мотив, інша барва, вона так само стосується саду, але характер, звучання цілком нові:

Весна люба, ах, прийшла! Зима люта, ах, пройшла!

Уже сади розцвіли й солов’їв навели.

Саме ці початкові рядки, ця мимобіжна, ледь-ледь означена пейзажна замальовка, підказана живим, “земним” враженням і забарвлена авторовим настроєм, вирішальним чином впливають на тональність всієї пісні, надають її поетиці виразної двоїстості, перехідності. Розвиток поетичного задуму йде одночасно на двох рівнях – умовно-книжному й реальному, образ квітучого саду мовби “перетікає” з одного рівня на другий, то набуваючи рис життєвої вірогідності, то наповнюючись символічним змістом. Абстрактна ідея запліднена трепетним людським почуттям, причім обидва начала не просто співіснують, а переплітаються, взаємодіють, переймають одне одного, і це народжує засадничо нову поетичну якість, перетворює пісню, від початку задуману – в дусі академічних студій – як віршовану ілюстрацію до наперед посланих цитат (“сімені”) зі Святого Письма, на твір світський, ліричний. (Утім одна із цитат, виокремлена із сакрального контексту, емоційно вповні суголосна вступним рядкам пісні, сприймається як їх передвісниця: “Нехай земля вродить траву, ярину”.)

Те, що в пісні 3-й ще несміливо, хоч і явно, пробивається крізь доволі жорсткий каркас книжних канонів, у деяких інших творах збірника дістає повніший, виразніший розвиток. Так, у пісні 13-й околишній світ постає перед поетом у розмаїтті барв (“Гей, поля, поля зелені…”), звуків (“Музика тут навкруг – у повітрі шум і рух”), у реальних, зримих прикметах характерно слобожанського ландшафту (“Ах, долини, балки, і могили й пагорки”; “вод потоки чисті”; “береги річок трависті”; “кучері… у дібров цих і гайків”; “жайворонок між полями, соловейко між садами…”) і селянського побуту (“Тільки сонце визирає, вівчар вівці виганяє, на сопілку свою котить трелі по гаю”).

Такі ж реалії – “зелений моріжок”, “яструб на головою”, “вербички”, “прозорий потічок”, у якому “видно воду аж до дна” – домінують у поетичній структурі пісні 18-ї “Ой ти пташко-жовтобоко…”. А друга строфа –

Стоїть явір над горою І киває головою,

Буйні вітри повівають,

Руки явору ламають, –

Дає підстави говорити вже не тільки про поетове прагнення подолати застиглі норми шкільної піїтики, а й про зародження елементів нової художньої системи, що віддає нове світосприйняття і засадничо відрізняється від тієї, попередньої, на яку спиралася стара книжна поезія.

Подібні процеси простежуємо й у мові пісень Сковороди, і в особливостях його віршування (…).

Для Сковороди Біблія – воістину “Книга книг”. Хоч би про що він думав, писав, сперечався – чи про чесноти дітей людських, а чи про їхні хиби, темні пристрасті, помилки, про тлумачення щастя в житті чи про споріднену працю, про моральний закон чи про порушення його – все так чи так пов’язано з біблійними мотивами, образами, сюжетами, з біблійною символікою. Відповідь на головне для нього питання – питання про людину – Сковорода найперше шукає в Біблії. Бо, на його переконання, “Біблія нічого не говорить, що б не стосувалося людини”. Глибокий гуманістичний сенс убачає він у словах особливо

Шанованого ним апостола Павла: “Знаю людину…”. Сковорода саме й прагне пізнати, зрозуміти людину, відрізнити істину, живу сутність від її мертвої зовнішньої оболонки, від “трави й плоті”, подібно до того, як зерно пшеничне відрізняємо від соломи й полови. Тут – його найвища мета, важливіше, значущіше за яку немає і не може бути нічого. Богословський та антропологічний плани стоплені в Павлових словах в єдине ціле, тлумачення конкретного біблійного тексту відкриває шлях до осягнення людини як особистості, індивідуальності, зрештою – як начала всіх начал і кінцевої мети всього сущого.

Зрозуміло, нічого не слід спрощувати. У багатьох філософських творах Сковороди превалює якраз суто теологічна компонента. “Асхань”, “Бесіда 2-га”, “Кільце”, “Жінка Лотова” сливе цілковито побудовані на алегоричному тлумаченні біблійних сюжетів, символів, персонажів, тих або тих “темних” місць у тексті Святого Письма, насичені, щоб не сказати – часом і перевантажені “біблійним ошматтям”, численними цитатами з книг, які входять до канонічного складу Нового та – переважно – Старого завітів. Найчастіше це П’ятикнижжя та Книги Царств, псалми Давидові, притчі Соломонові й Пісня пісень, книги пророків Ісайї, Єремії, Єзекиїла, Авакума, всі чотири Євангелія, Діяння апостолів, послання апостола Павла, особливо ним шанованого. Зустрічаються посилання і на неканонічні книги, як-от “Книга премудрості Ісуса, сина Сирахова”, до неї Сковорода звертається доволі часто.

Втім і в інших його творах, котрі мають більш світський характер, аж до віршів, байок і листів, біблійні мотиви й символіка посідають помітне місце, що, до речі, створює чималі труднощі для сучасного читача, який, ніде правди діти, у переважній більшості не дуже готовий до сприйняття такого матеріалу. Сковорода ж, і це природно, почувається в ньому настільки вільно, що знаходить тут імпульси для філософських розмислів, ба більше, джерело поетичного натхнення…

Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. – К.: ВД “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 71-72; 270-271.

Л. УШКАЛОВ. Григорій Сковорода: літературний портрет.

Сковорода-поет звертався переважно до тих мотивів, які були найбільш популярні в метафізичній ліриці українського бароко: море світу, життя – дорога, світ як театр, свобода, людське “різнопуття”. Досить часто зринає в нього й мотив плинності (varietas) світу та марності (vanitas) дочасного людського життя, тобто мотив смерті, який можна вважати за справжню “царську дорогу” української барокової поезії. Серед христологічних мотивів у Сковороди на передньому краї перебувають різдвяний (він пройнятий тут містичним патосом благодатного “обожнення”) та великодній, щільно пов’язаний із мотивом співрозп’яття (варто пригадати хоч би слова 7-ї пісні “Саду…”: Сраспни мое ты тѣло, спригвозди на крест; / Пусть буду звнѣ не цѣлой, дабы внутрь воскрес”). Окрім цього, у поезії Сковороди звучить мотив спокою, щастя, рустикального раю, аскетичного змагання зі світом, плоттю і дияволом, Христової бідності тощо. Один раз, а власне в поезії “De libertate”, зринає і мотив “золотої вольності” (aurea libertas), добре знаний в нашій бароковій літературі, починаючи ще з 1620-х років (“Вѣршѣ на жалосный погреб… Сагайдачного” Касіяна Саковича, “Юстифікація невинності” Мелетія Смотрицького та інше). У цій поезії, що є, вочевидь, уривком якогось більшого твору, Сковорода, уславлюючи борню України за свободу, змальовує образ Богдана Хмельницького як “батька вольності”, “Божого обранця, котрий оружною рукою виводить свій народ із чужинецької неволі.

Під жанровим оглядом поезія Сковороди так само доволі барвиста. Тут є різдвяні та великодні пісні-канти, епіграми, елегії, панегірики, привітальні вірші, зокрема генетліакони (вірші на день народження), духовні та світські оди, емблематичні поезії, віршові фабули, байки та діалоги. Помітне місце в поезії Сковороди посідає, наприклад, епіграма – один із найпопуляр – ніших жанрів української барокової літератури, з характерними для нього внутрішніми римами, алітераціями, асонансами, повторами тем античних слів. Переважна більшість оригінальних та перекладних епіграм Сковороди написана по-латинському. Філософ цікавився також грецькими епіграмами. Так, перебуваючи в Троїце-Сергієвій лаврі, він знайшов у тамтешній бібліотеці антологію грецьких епіграм, частину з яких, зокрема платонівську про муз та Афродіту, переклав по-латинському. До улюблених творів Сковороди належала також старовинна епіграма “Inveni portum…” (“Це моя гавань”), що її латинську версію він надибав у романі французького письменника Алена-Рене Лесажа “Пригоди Жіля Блаза із Сантільяни”. Наш поет залишив численні варіації цього двовірша. Епіграматична техніка притаманна також довшим поезіям Сковороди, наприклад, привітанню на день народження Василя Томари чи ” De umbratika voluptate”. У пізніх творах є чимало епіграм, схожих на приказки та прислів’я: “Кому меньше в жизни треба, / Тот ближае всѣх до неба”, “Лучше мнѣ сухар с водою, / Нежели сахар с бѣдою” тощо.

На досвід попередньої української силабічної поезії зіперта й техніка віршування Сковороди. Водночас він був одним із най – радикальніших реформаторів українського вірша за всю його історію. По-перше, жоден український поет XVII-XVIII століть не користався так рясно неповними римами. Натомість він дуже рідко вдається до характерних для української силабічної поезії “перенесень”. По-друге, на відміну від класичної української силабіки, що культивувала тільки жіночі рими (чоловічі рими вживалися тут лише як факультативні), Сковорода часто послуговується чоловічими римами. Загалом поезія Сковороди має 45% чоловічих рим. По-третє, для поезії Сковороди характерне особливе розмаїття строфіки: “Сад божественних пісень”, де кожен твір посідає власну строфічну форму, не має паралелей в українській силабічній поезії XVII-XVIII століть, з огляду на що цю збірку можна назвати “садом модерних поетичних форм”.

Не має паралелей в українській бароковій літературі також збірка байок Сковороди “Басни Харьковскія”. Звісно, байка була добре знана в нашому письменстві задовго до нього: теорію байки докладно розглядали в шкільних курсах поетики, а українські барокові проповідники залюбки використовували байкові сюжети у своїх казаннях (тільки в збірках Антонія Радивиловського “Огородок Маріи Богородицы” та “Вѣнец Христов” можна знайти біля двох десятків байок). Утім якраз Сковороду слід уважати за “батька” української байки, оскільки саме він уперше потрактував її як самостійний літературний жанр філософського гатунку. Говорячи про єство байки, Сковорода покликався на “стародавніх любомудрів”, перш за все на Сократа, котрий, за переказом, під кінець життя завіршував декілька езопівських сюжетів. Байка для Сковороди – це розумна забавка, така собі картинка, “зверху смішна, а всередині чудова”. “Ни одни краски, – писав він у передмові до “Басен Харьковских”, – не изъясняют розу, лілію, нарцысса столько живо, сколько благолѣпно у их образует невидимую Божію истину, тѣнь небесных и земных образов. Отсюду родились hieroglyphika, emblemata, symbola, таинства, притчи, басни, подобія, пословицы… И не дивно, что Сократ, когда ему внутренный ангел предводитель во всѣх его дѣлах велѣл писати стіхи, тогда избрал езоповы басни”. Сковорода має тут на думці історію, викладену в платонівському діалозі “Федон”: до Сократа у в’язницю приходять його приятелі, зав’язується розмова, в ході якої зринає ім’я Езопа, і тоді Кебет запитує Сократа, чи то правда, що він недавно склав віршові переробки езопових байок? Сократ відповідає, що боги не раз спонукали його до мистецтва, тож він і спробував був складати вірші, а оскільки, мовляв, “творчої уяви в мене обмаль, я вдався до того, що було мені найдоступніше – до байок Езопа. Знаючи їх напам’ять, я завіршував ті, які мені пригадалися перші”. Байки самого Сковороди теж значною мірою засновуються на езопівських сюжетах. Так, іще 1760 року в стінах Харківського колегіуму філософ написав по-латині й по-українському віршовану “Басню Есопову” (“Fabula de haedo et lupo tibicine” – “Байка про ягня та вовка-флейтиста”), що є оригінальною переробкою сюжету про Вовка та Ягня. Сковородинські “Жаворонки” мають за основу сюжет Езопової байки “Орел і Черепаха”, байка “Навоз и Алмаз” – сюжет байки “Півень та перлина”, у байці “Оленица и Кабан” згадано езопівську байку про зарозумілого Грака, що вбрався був у павичеве пір’я, тощо.

На “Баснях Харьковских”, особливо “бабаївського” циклу, виразно позначився досвід роботи Сковороди над філософськими діалогами. Недаром мораль, або “сила”, цих байок годна часом набагато перевершувати обсягом саму фабулу, а за стилістикою нагадує власне філософський текст. Прикметно й те, що майже всі фабули своїх байок Сковорода будує у формі яскравих діалогічних сценок. Філософською є також основна тема, якою переймається Сковорода-байкар, – “сродність”. Добра половина всіх “Басен Харьковских” присвячена саме їй: “Жаворонки”, “Колеса часовій”, “Орел и Сорока”, “Голова и Тулуб”, “Оселка и Нож”, “Орел и Черепаха”, “Собака и Кобыла”, “Пчела и Шершень” та інші. Персонажами “Басен Харьковских” виступають передусім тварини й птахи, а також люди, стихії, приладдя, коштовне каміння тощо. Почасти вони взяті Сковородою з традиційних езопівських сюжетів; почасти – популярних емблематичних енциклопедій (Змія, що скидає із себе лановище, Верблюд та Олень), а почасти є цілком оригінальними, як-от дзигарські коліщата, Вітер чи Брусок…

Ушкалов Л. Григорій Сковорода: літературний портрет // Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. – К.: Факт, 2007. – С. 8-73.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима. Не зайве буде розглянути й основні мотиви “Саду божественних пісень”, аби думка про те, що ця збірка є викладом основних філософських ідей Г. Сковороди в поетичній формі, не виглядала голослівно, тобто що саме тут оформлювалися ідеї, які пізніше ляжуть в основу його філософських трактатів.

Думка Пісні першої: живу смерть породжує той, хто живе злом; душу такого чоловіка палить голод, а той, хто взяв іго добра, живе яснодушно. В Пісні другій поет закликає вивиситися над марнотністю нікчемних справ, щоб обновити радість, як швидколітний орел. У Пісні третій славиться той, хто переміг печаль і в кого душа стала садом, що дає плоди. У Пісні четвертій віститься, що дух свободи народжує нас у нас-таки самих. П’ята Пісня являє, що пізнавши “небесний секрет”, людина виростає в досконалого мужа. У Пісні шостій ідеться про зерно, яке, зігнивши, дає проріст і врожай, тобто людина творить живе діло світу, переходячи навіть смерть. У Пісні восьмій африканський олень, уражений отрутою, мчить у гори, щоб знайти життєдайне джерело і зцілитися (один із улюблених символів Г. Сковороди). Пісня десята говорить про людські пристрасті й різномисля, які руйнують людину, про ненаситне накопичення багатства, яким протиставляє мислитель і поет людину, в якої “совість, як чистий кришталь”.

Навіть з аналізу цього першого десятка Пісень цілком ясно, що перед нами трикутник: зло (кривий шлях), яке приносить задоволення ілюзорне, а потім – печаль, сум, невдоволення; добро, в якому нелегко жити, але яке дає душевну радість, спокій та задоволення; і, нарешті, людина, що стає на середохресті й має вибрати собі шлях.

Подальший десяток поезій продовжує розвивати моральні ідеї мислителя. У Пісні одинадцятій протиставляється плотське (матеріальне) духовному, ідеальному. Пісня дванадцята говорить: людська цивілізація з її містами й багатством стає суперечна природі людини, яка має повернутися до природи. Пісня тринадцята продовжує цю тему і є хвалою Природі. Пісня чотирнадцята вістить про непостійність та ілюзорність світу й слави – в пустелі жити ліпше. В Пісні п’ятнадцятій знову йдеться про смерть, але своєрідно: смерть Божа – це кінець земної мудрості й початок небесної слави, а продовження цієї теми – воскресіння, почуття чистого неба (Пісня шістнадцята). Наступна Пісня – втеча від моря життя, що кипить, і ця втеча знову-таки до природи. Дев’ятнадцята Пісня присвячена боротьбі людини з “проклятою нудьгою”. Пісня двадцята – гімн душевній чистоті, заклик будувати в душі чудовий град.

Третій десяток подає низку нових ідей: пошук щастя у світі (Пісня двадцять перша), потреба у вічних цінностях (Пісня двадцять друга), про ставлення до часу та його використання (Пісня двадцять третя), ще раз про спокій душевний і боротьбу з печаллю-нудьгою (Пісня двадцять четверта). Три наступні пісні присвячені поетовим добродійникам: Г. Якубовичу, І. Козловичу та І. Миткевичу – типові панегірики, але з думкою, що достойна людина на достойному місці – то світові й країні радість (Пісні двадцять п’ята – двадцять сьома). Пісня двадцять восьма має авторську розшифровку: “Про таємну в середині і вічну веселість боголюбних сердець”, відтак щастя залежить від самого себе, і знову, ніби рефрен, повтор: життя, як бурхливе море (Пісня двадцять дев’ята). Остання Пісня тридцята ніби поєднує в собі попередні теми: про час, печаль, доброту, життя в Бозі, задоволення малим і запевнення, що смерть “не шкода – спокій”, тобто повернення до теми першої Пісні – кільце замикається (…).

В “Харківських байках”, яків “Саді божественних пісень”, постає той-таки мислительний трикутник: зло, добро і людина на роздоріжжі, – в даному разі в тваринному образі, – вона має вибрати собі шлях прямий чи кривий. Самі байки написано прозою, хоч письменник деякі з них, що були за межею циклу, пробував подавати і у віршах.

Визначимо, в кого Сковорода “позичив” сюжети. Передусім в Езопа (“Жаби”, “Орел та Черепаха”, “Чиж та Щиглик”, “Гній та Діамант”, “Олениця та Кабан” та ін.); також в італійця Л. Гвіччіярдіні (“Голова та Тулуб”, але цей сюжет приписують Менецію Агриппі). Самостійними сюжетами треба визнати: “Ворона і Чиж”, “Мурашка та Свиня”, “Дві курки”, “Оселка і Ніж”, “Нетопир і двоє пташенят Горлиці та Голуба”, “Щука і Рак”, “Баба і Гончар”.

Розглянемо коротко проблеми чи ідеї байок Г. Сковороди. Розсудливість – нерозсудливість (байка 1); зовнішні та внутрішні якості та їхня неспівмірність (улюблений мотив Г. Сковороди – байки 2, 4, 28, 29), коли перша істота займається спорідненим ділом, вона щаслива, якщо ні – нещаслива (байки 3, 7, 19); гармонія світу досягається через єдність (байка 8), але не завжди; іноді видима суперечність є ознакою саме світової гармонії (байка 6); ліпше праведна бідність, ніж неправедне багатство, бо воно веде до біди (байки 5, 26); задоволеність у світі визначається не кількістю (багатством), а потребою (байки 9, 10); ідея видимого та невидимого, перевага надається невидимому (байки 11, 17, 22); усі заняття однаково вартісні, коли вони до добра – годі зважати на престижність і непрестижність професії, а тільки на свою до неї здатність (байка 12); ліпше бути в пошані в одного розумного, як у тисячі дурнів (байка 14); що може один, не може інший, і це добре (байки 15, 24) – ідея рівної нерівності; будова дому на камені, а не на піску, де під каменем розуміється знання (байка 16); природженість до рідного визначає різний ступінь бачення світу і речей (байки 19, 20, 30); протиставлення чесної праці й паразитування (байки 21, 27); подібність – це не завжди тотожність, інколи навпаки (байка 23); суперечність між юрбою і протиставленою їй вибраною людиною (байка 25). Отже, в байках Г. Сковороди бачимо майже всю суму ідей, які він розробляв у своїх філософських трактатах.

Шевчук Вал. Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима. Розмисли. – К.: Пульсари, 2008. – С. 131 -133; 276-277.

М. КОРПАНЮК. Тема та образ любові в поетичній творчості Григорія Сковороди. Тема любові охоплює твори, в яких він підносить силу й красу природи, простоти, скромності в житті; мудрість, розум у людських вчинках, спокійно-розважливий ритм людського життя, особливо сільського; людське щастя, розумне використання часу, досконалу й улюблену працю, взаємини зі щирими добросердними людьми, між собою та старанними учнями В. Томарою, М. Ковалинським; у поетизації національно-визвольного руху та його символу “отця вольності” Б. Хмельницького. У творах світської тематики метафоричний образ любові уподібнений до такого ж образу в духовній і персоніфікований в образах серця, розуму, мудрості, “безпечального препростого путі”, рідної природи, християнського віровчення (небесної вічності), спокою, гармонії сільського життя з красою природи, рівномірності та поміркованості, творчої праці, справжньої пастирської служби, “веселості”.

З-посеред такого поліфонічного звучання образу любові Г. Сковорода особливий акцент ставить на знакових: любові – серця, любові-свободі, любові-щасті, любові-природі, любові-досконалій людині, любові-часі. Власне ці образи окреслюють коло людської діяльності, її інтересів і підпорядковані в поетовому трактуванні загальній меті – прищеплювати переконання в потребі жити за християнськими гуманними законами. Смислової переконливості думкам та образові любові надають барокові образи-антитези, які відтворюють світ недосконалості та зла, що гальмують шлях до щастя й свободи. Кожен з них є образом конкретних духовних, побутових, суспільних і світоглядних вад (згадаймо класичну 10 пісню “Всякому городу нрав і права”). Такими ж визначальними вважає поет незлагоду між людьми (пісня 9), матеріальне перенасичення, втрату совісті (10 пісня), суєту (12, 13, 16, 23, 24 пісні), “города премноголюдні”, в яких панують закон фарисейства, міщанська психологія, “мір”, “мір безсовісний” (світ матеріального і міщансько-пристосуванського буття), безмірні прагнення до збагачення будь – яким способом, до слави, вигоди, ненаситність матеріальна й тілесна, смуток, зажура й особливо підкреслюваний образ сваволі, що символізує людську та суспільну вседозволеність.

Якщо зіставити трактування теми та образу любові в поезіях Г. Сковороди з його міркуваннями про неї в листах (любов-серце – Христос, Любов Господа, любов-зерно добра, втіха-любов до Бога, любодійство, любов-джерело всьому живому, страх Божий, віра – любов), то переконуємося в цільності світогляду і вчення поета-філософа, який опирався в життя, художній та філософській творчості на засади християнського віровчення, зокрема на “Нагірну проповідь” Ісуса Христа, Євангелії та проповіді апостолів.

Опрацьовувані у віршах Г. Сковороди тема й образ любові (серця) стали джерелом для його філософського вчення про самопізнання як шлях до досконалості й пізнання вічних Божих істин; до вчення про споріднену працю, потребу як таку, котрі стали надійною порадою для людини в її пошукові себе, власного місця у житті і суспільстві…

Корпанюк М. Тема та образ любові в поетичній творчості Григорія Сковороди // Григорій Сковорода – джерело духовної величі і сучасність. – Т.: Астон, 2007. – С. 153- 164.

П. БІЛОУС. Григорій Сковорода як мандрівник: текст і контекст. “Мандрівний філософ”, “мандрівний поет” – це свого роду штампи, які закріпилися за Григорієм Сковородою і звично повторюються у найрізноманітніших текстах. Проте варто пильніше придивитися до філософського, художнього, побутового значення поняття “мандрівка”, “мандрівник” у прикладанні його до життя і творчості цієї видатної особистості.

Текст. Мандрівка в осмисленні Сковороди асоціюється передусім із християнським тлумаченням життєвої дороги, визначеної наперед Законом Божим – “в путь ходящій в законі Господнем”1. Із цього постулату вимальовується традиційна алегорія: дорога – як повторення путі і подвигу Ісуса Христа. У “Пісні 8-й” “скорбна душа” прагне спасіння “на горах”, аби, пізнавши на Голгофі муку Ісусову, зцілитися від “ран смертоносних” 2. У “Пісні 15-й” у медитативній формі проголошується: “Даждь мні ходить в Твои сліди”3. У такій мандрівці провідником для Сковороди є “дух”, який веде “на гори”. Протиставляючи гори “земляним містам” (це профанний, марний простір), поет малює ідилічну картину кінцевої мети “горнього путі”: на горах “правда живет свята”, там “покой, тишина од вічних царствует літ”. Смисл “горнього путі” – “даби ти виспрь возле – тєл”, тобто рух угору, який мислиться поетом хоч і важким, проте єдиним, аби залишити “земни печали и суетность мірских діл”, – так розгортається алегорія “горнього путі” в “Пісні 2-й”4.

Для Сковороди вирушити в мандрівку – це здійснити вільний вибір, що випливає із прагнення до свободи і “сродності”:

“Так и мні вольность одна єсть нравна и беспечальний, препростий путь. Се – моя міра в житіи главна”5. Звідси і зрозумілі репліки-максими в контексті “Пісні 12-ї”: “Не пойду в город багатий”, “не хочу їздить на море”, “не хочу за барабаном плінять городов”6. Звільняючись від спонуки йти дорогою, яку вибрав хтось для тебе, ліричний герой прагне не просто до спокою (“где тихо время біжит”), а шукає дорогу до природних начал людської духовності: “я буду на полях жить”, “о дуброва! о зелена! О мати моя родна”7.

Отже, Сковорода намагається поєднати “божественну заданість мандрівки з особистим її вибором. Саме в таких координатах мислиться і шлях до себе. У розумінні Сковороди дорога до себе – не самоціль, а об’єктивна даність, оскільки від дороги не можна ухилитися, кожна людина програмована на таку мандрівку. Це мандрівка до щастя, яке не дається людині зовні (“не обрітай мя ізвнє”), бо воно – в самій людині, тож дорога до нього – це дорога до себе (філософія такого шляху обгрунтована у трактаті “Наркісс. Розглагол о том: Узнай себе” і художньо виражена у “Пісні 21-й”).

Мандрівка у Сковороди набуває ще іншого образу – це рух до спокою, що є одним із парадоксів руху у тлумаченні мислителя. Вдаючись до емблематичного зображення, поет у “Пісні 17-й” надає образові дороги експресивного забарвлення: “К пристани тихой біжу и воплем плачевним глашу, воздів горі руці”8. Апологія спокою як кінцевої мети мандрівки (духовних прагнень) патетично розгорнута у “Пісні 24-й”. Смисл мандрівки до спокою багато в чому збігається зі смислом дороги до себе. Відміна хіба що в тому, що спонукою руху до себе є жадання щастя (“веселія серця”), а причиною руху до спокою є спроба уникнути спокуси і гріха, не втонути у бурхливому житейському морі. На думку Сковороди, у людини є лише дві можливості, щоб пройти шлях земний: піднятися на Сіон (у примітках поета до “Пісні 22-ї” – це “зор, стража, горница”) або “путь опасен в Ієрихон” (“Ієрихон-град єсть образ суднаго міра сего и лестнаго”). У першому разі – це втеча від марного світу, боротьба зі спокусою й виконання волі Божої, у другому – “путь гріха”, добровільне віддавання себе дияволу (злу). У “Пісні 14-й” поет метафорично визначає орієнтири мандрівки, яку він обирає: “Ах, простри бодро вітрила, и ума твоего крила, пловущи по бурном морю, возведи зіници вгору, да путь потечет прав”9. У примітках до цього вірша Сковорода акцентує, що така мандрівка веде до спокою: “Житіє наше єсть море, тілишко – лоточка. Мислі єсть віяніє вітров. Гавань єсть блаженство”10.

Воднораз “путь прав” є спробою уникнути злих тенет, які чатують на людину повсюди і повсякчас, тому основною мотивацією мандрівки стає “как избігнуть сіти?”. У такому контексті можна зрозуміти сковородинівський образ “путь ускій”, що з’являється у “Пісні 22-й”: “Возлюби путь ускій”11. Його інтерпретацію знаходимо у трактаті “Брань архистратига Михаила со сатаною о сем: легко біть благим”: “Сей єсть путь царскій, путь верховний, путь горній. Сим путем Енох, Иліа, Аввакум и Филипп восхищен, нє обрітошася в мірі. Сим путем возшел на гору Авраам вознести жертву Исаака и пріял от Бога печать віри. Сим путем возшел на гору Фасга Мойсей и упокоился. Сим путем шествует весь Израиль во обітованную землю (…). Сим путем восходят на гору Галилейскую апостоли (…). Сей єсть путь субботний, розумній – мірний”12.

Образ “уского пути” у вірші не розгорнуто так широко, як у трактаті, зате в примітках автор подає тлумачення “широкого пути”: “Он широкій, сиріч роскошним путем водит юних в разбойники, сієсть в челюсти зміини и гидрини, в смертния гріхи”13. “Путь ускій” – нелегкий, але це “путь прав”, а “широкий путь” зманює та обманює, ведучи “в бездну многу”. А щоб не ухилитися на цей другий шлях, необхідно вбити в собі “злу волю”, яка є “ад”, “пещь ада”, “неситий ад” (“Пісня 28-а”).

Усвідомлення множинності світу породжує у творах Сковороди розуміння множинності доріг, а відтак і різноманітних мандрівок (“странствованій”): “Тот на восточний, сей на вечерній край пливет по щастьє со всіх вітрил, иной в полночной страні видит рай, иной на полдень путь свій открил”14. Просторово-горизонтальні параметри доріг поєднуються із просторово-вертикальними, які за образною суттю ближчі до алегорично-символічних моделей з ірраціональним підтекстом: “горній путь”, дорога до пекла (“темний ад”, “путь грішних”). Визнаючи множинність земних доріг, які обирає людина (“в разний путь разбил ти нас”), вбачаючи в тому вплив “духу неситого”, поет зосереджується на пошуках своєї дороги, яка у віршах має неоднакову номінацію: “беспечальный, препростий путь”15, “горній путь”16, “путь прав”17, “а мой жребій с голяками”18.

За переказом, Григорій Сковорода перед смертю заповів викарбувати на його могилі слова: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Який смисл вкладав мудрець у цей вислів, оскільки сам він ніде його не розтлумачує? Очевидно, відповідь на це питання може дати біографія, життєві принципи Сковороди, серед яких досить помітним є потреба постійної мандрівки.

Світ для філософа – це насамперед соціум, який обплутує людину всеможливими зв’язками, стосунками та зобов’язаннями, обмежуючи прагнення і свободу людини. Такий світ, тобто соціальна дійсність XVIII ст., не влаштовував Сковороду, він сприймав її як тенета, у які в різний спосіб затягувалась людська доля. Мабуть, вперше світ посягнув на нього, коли він навчався у Києво-Могилянській академії: цариця Єлизавета, завітавши до навчального закладу, почула спів Сковороди і звеліла забрати талановитого юнака у придворну капелу у Петербург. Тільки через два роки йому вдалося вирватися звідти і знову взятися за улюблене навчання, бо не міг він учинити проти своєї “природи”. Вдруге світ розставив тенета на нього, коли запропонували обрати духовний сан і влитися у києво-печерське чернецтво, від чого Сковорода рішуче відмовився. Більше того, він не завершив повного курсу навчання в академії і не став священиком, а подався в Угорщину на запрошення працювати в посольстві. Після повернення з-за кордону Сковорода спробував працювати у Переяславському, а згодом у Харківському колегіумі, проте рутинна система освіти йому не подобалась, бо не сприяла творчому розгортанню інтелектуального і духовного потенціалу. Він залишив ці заклади, йому більше сподобалось бути домашнім учителем на хуторі Бабаї. Не обтяжуючи себе ні шлюбом, ні оселею та господарством, надалі Сковорода обрав мандри рідним краєм – це був спосіб “утечі від дійсності”, уникання тенет, які раз по раз світ розставляв на його життєвій дорозі. Отож в кінці життя, підсумовуючи пройдений шлях, Сковорода міг сказати: “Світ ловив мене, та не спіймав”, тобто він усвідомлював, що прожив життя так, як підказувала його “натура”, реалізувавши так ідею “сродності”.

Контекст. Homo viator (“людина, що йде”, “мандрівник”) – досить помітна і характерна постать середньовіччя, але вона одна із багатьох постатей мандруючих людей різних епох. В усі віки дорога символізувала рух до істини. Вона розпочиналася в людині і завершувалася у людині. Чи це був Демокріт, котрий із батькового спадку вибрав гроші і витратив їх на десятирічні мандри, обійшовши десятки країн, сотні міст, але не привізши звідти ні товарів, ні більшої суми грошей. Його взялися судити за те, що потратив батькові гроші, а він прочитав суддям свій твір “Світобудова”. І був виправданий, бо, мандруючи, нагромадив знання, мудрість. Чи це були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, котрі мандрували у Європу “по науку”, чи Іван Вишенський, який називав себе “странником”, подавшись в афонські монастирі, де, здавалось, йому вдасться протистояти “дияволу-миродержцю”. Чи це був Климентій Зиновіїв або Ілля Турчиновський, котрі намагалися здолати тяжіння власного дому та побутової звички і вирватися на простір химерного у своїй множинності світу. Чи це були “мандрівні дяки”, яких у дорогу виштовхували не лише бідність та нестатки, а й смак свободи, яку обіцяв безмежний простір. Чи це був Григорій Сковорода, котрий шукав дорогу до щастя, був апологетом мандрівок до себе і в собі, прихильником душевного спокою, хоч все життя його далеко не схоже на поведінку мудреця, що пізнає світ, не виглядаючи із вікна, не виходячи із двору…

Мандри барокової та просвітницької доби дещо видозмінюють головну спонуку і мотив подорожі і зміщують акцент на самопізнання та самовдосконалення, що яскраво засвідчує опис мандрівки Василя Григоровича-Барського, твір, який традиційно зараховують до паломницької прози. Ходіння XVIII ст. зосереджуються на моральних пошуках, і цим вони перегукуються з розмислами мандрівника Григорія Сковороди. В “Бесіді, нареченной Observatorium (Сіон)” сказано: “Поплови во Ієрусалим, вніиди в палаты Соломоновскія, проберись в самый Давір – храм его, вздерись хоть на Фавор, хоть на Галилею, хоть на Синай. Водворись в вертепі Вифлеемском, или при Силоамі, или над Іорданом, вселися здісь в пророческія келій, питайся с ними бобами, не пій вина и сікеры, яждь хліб и воду в міру, надінь Ілі – ину мантію и сандаліа, опояшись Іереміиным чресленником, размірь Іерусалимскій храм со Іезекіилем, разочти с Даніилом крючки седмин его, стань казначеем при Христе (…). А я при всіх сих знаменіях и чудесах твоих воспою в честь твою Соломонов – скую пісеньку: “Суета суетствій”(…). Если не процвітет в душі твоей оное понятіе, кое обитало в серці Макея и Иліи, и того единого мужа, с кім они ведут свою на Фаворі бесіду, если для тебе не понятен и не примітен, а посему и не вкусен оный сход…”19.

Невипадково Сковорода оперує тут географічними і біблійними поняттями, які можна відшукати у будь-якому паломницькому творі. Мислитель ніби апелює до цих творів, умовно полемізуючи із загальновідомим стереотипом: мандрівка до святих місць звільняє від гріхів та очищає душу. На думку Сковороди, дотримання обрядової атрибутики мандрів до Святої Землі ще не означає глибокого духовного проникнення в “центр и міть, куда біет от чистаго их сердца дух правды, как из облака праволучная стріла молніина”20. Головне -· пройнятися духом, “понятіем” тих біблійних героїв, котрі ставали подвижниками віри. І в цьому контексті стає зрозумілою репліка одного з учасників “Бесіди” Якова: “Не місто святит человіка” 21, а також його сентенція, що стосується і ходінь: “Бредут вслід владіющая моды, как овцы. А человек разуміет путь свой”22.

Про контекст мандрівок Сковороди писали Ю. Барабані23, Л. Ушкалов24. Зокрема, Ю. Барабаш цілком слушно відзначав, що у своїх мандрівках “Сковорода лише зовні відрізняється від інших “мандрівних людей” (“странных людей”) тієї епохи, хіба що у нього інші маршрути, несхожі конкретні спонуки, особливі супутні обставини. Не Єрусалим і Афон, а Петербург та Москва. Не паломництво, а робота в Токайській комісії. Не чернеча ряса, а мирський камлотний кафтан. Лінії то розходяться далеко одна від одної, то зближуються, у якихось точках пересікаються (…). Для Сковороди мандрування – це передусім духовний пошук, така форма існування, такий спосіб життя, який дає унікальну можливість відкинутись від усього другорядного, минущого, важливого лише в суто житейському плані, і зосередитися на головному. Головним же для нього стає пізнання самого себе, а через себе – людини загалом”25. Л. Ушкалов, розглядаючи текст Сковороди на тлі словесної творчості письменників другої половини XVII-XVIII ст., зараховує його “перегринацію” до важливих складників ідеології української барокової літератури26.

З багатьох смислів, які Сковорода вкладає у поняття “мандрівка”, “дорога”, “странствованіе”, постає виразний символ динамічного, цілеспрямованого руху, який є самобутньою категорією філософського та художнього мислення у контексті барокової доби.

Білоус П. Григорій Сковорода як мандрівник: текст і контекст // Григорій Сковорода – джерело духовної величі і сучасність: 36. наук, праць. – К., 2009. – С. 93-97.

Варто знати й це

Зовнішність і звички Григорія Сковороди

За описами сучасників Григорія Сковороди можна скласти такий його образ. Вдягався пристойно, але просто, їжу вживав вегетаріанську: зелень, плоди, молочні продукти, їв тільки раз на день – після заходу сонця. М’ясом і рибою не харчувався через властивість свого організму; спав не більше чотирьох годин на добу, вставав удосвіта і за гарної погоди завжди ходив пішки за місто на чисте повітря і в сади. Був веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, усім задоволений, скромний, говіркий, без пихи, з усього виводив повчання, навідував хворих, розділяв останнє з бідними, вибирав і любив друзів за їхніми якостями, при спілкуванні з людьми нікому не лестив.

Під старість його описують інакше: сухий, блідий, високий, зжовклі губи, начебто стерті, очі блищать чи то гордістю академіка, чи простотою жебрака, чи простодушністю дитини. Хода й постава поважні.

Скромність Сковороди

Коли у 1759 р. Сковорода працював у Харківському колегіумі, місцевий церковний сановник Гервасій Якубович за дорученням єпископа зваблював учителя поетики стати ченцем і довести його до вищого духовного сану. Гервасій вихваляв вигоди, честь і славу, шану і щасливе життя, які мають церковні достойники.

– Хіба хочете, щоб я прибільшив число фарисеїв? – спитав Сковорода. – їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся пригідно і ченцюйте! Мене задовольняє життя убоге, я задоволений з малого; позбавляю себе всього непотрібного, щоб здобути найпотрібніше, відкидаю всі забаганки, щоб зберегти себе чистим.

Подібна розмова відбулася у Сковороди і з ченцями Києво – Печерської лаври.

– Досить блукати по світі! – сказали йому ченці. – Пора шукати пристань. Нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, і ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.

– Ах, преподобні! – відповів Сковорода. – Я стовпотворення примножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних!

Легенда про смерть Сковороди

Був гарний осінній день. У поміщика с. Іванівка (неподалік Харкова) Ковалевського, де гостював Григорій Сковорода, зібралося багато сусідів. За обідом Сковорода був веселий і велемовний, навіть жартував, оповідаючи про свої мандри та пригоди.

Після обіду він пішов у сад. Довго ходив стежками, збирав яблука і роздавав дітям. Під вечір господар пішов шукати Сковороду. Сонце вже заходило. Сковорода із заступом у руках рив яму під крислатою липою.

– Чим це ви зайняті, друже мій Григорію? – спитав господар.

– Пора, друже, закінчити мандри, – відповів Сковорода. – Пора заспокоїтися.

– А, брате, це пусте! Годі жартувати. Ходімо!

– Іду, але проситиму в тебе останнє. Хай буде тут моя могила.

Сковорода зайшов у свою кімнату. Переодягнувся і, поклавши під голову рукописи своїх книжок та сіру свитку, ліг, склавши руки навхрест.

На вечерю він не з’явився. Наступного дня до чаю й обіду також. Коли господар зайшов до нього, щоб розбудити, Сковорода був мертвий.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Біографія і творчість Григорія Сковороди.

2. Вірші про самопізнання і моральне вдосконалення у збірці “Сад божественних пісень”.

3. Мотиви свободи у поезії Сковороди.

4. Джерела і теми збірки “Байки харківські”.

5. Байки про “сродний труд”.

6. Тлумачення Сковородою моральності у байках.

7, Художнє новаторство Сковороди.

Методичні поради:

1. Прочитайте збірку віршів Григорія Сковороди “Сад божественних пісень” і збірку “Байки харківські”. Зробіть виписки афористичних висловів та оригінальних художніх образів.

2. Читаючи твори Сковороди, зверніть увагу на їх жанрову природу, композиційні особливості, поетичну форму та наратив – ну модель байки.

3. Опрацюйте наукові матеріали, які стосуються біографії Сковороди (складіть хронологічну таблицю), а також його різноманітної творчості (вірші, байки, трактати, діалоги, листи, афоризми).

4. Зверніть увагу на те, як філософські та педагогічні погляди Сковороди художньо реалізуються в його літературних творах. Поміркуйте, чому Сковорода свої філософські ідеї прагнув висловити і в художній формі?

5. Проаналізуйте (на вибір) один-два вірші Сковороди з погляду версифікаційної техніки і зробіть висновок про їх особливості.

6. Читаючи байки Сковороди, зверніть увагу на їх моралізаторську частину (“силу”) і подумайте, яке значення вони мають у загальній структурі байки.

7. Складіть тези відповіді до кожного пункту плану. Випишіть приклади з творів Сковороди, які б проілюстрували вашу відповідь.

Перевірте себе

Варіант І

1. Оберіть вірші із збірки Григорія Сковороди “Сад божественних пісень”, у яких викладено роздуми про людське щастя.

2. Поміркуйте, що означає вислів Сковороди “веселіє серця”.

3. Проаналізуйте поетичну структуру вірша Сковороди “De libertate” (“Про свободу”).

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Варіант II

1. З’ясуйте, які байки Григорія Сковороди не втратили своєї актуальності.

2. Поясніть, як ви розумієте сковородинівське поняття “сродність” ·

3. Встановіть зв’язок філософських ідей у трактаті “Наркіс. Розмови про те: Узнай себе” та поетичних творах Сковороди про самопізнання.

______________________________________________________

1 Сковорода Григорій. Зібрання творів: У 2-х т. – К.: Наукова думка, 1973.- Т. 2. – С. 34.

2 Там само.

3 Там само. – С. 46.

4 Там само – С. 35.

5 Сковорода Григорій. Зібрання творів. – Т. 2. – С. 40.

6 Там само. – С. 42.

7 Там само.

8 Там само. – С. 47.

9 Сковорода Григорій. Зібрання творів. – Т. 2. – С. 45.

10 Там само.

11 Там само. – С. 51.

12 Там само. – С. 270.

13 Там само. – С. 51.

14 Там само. – С. 40.

15 Сковорода Григорій. Зібрання творів. – Т. 2. – С. 40.

16 Там само. – С. 39.

17 Там само. – С. 45.

18 Там само. – С. 53.

19 Сковорода Григорій. Зібрання творів. – Т. 2. – С. 151-152.

20 Там само. – С. 153.

21 Сковорода Григорій. Зібрання творів. – Т. 2. – С. 152.

22 Там само. – С. 151.

23 Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М.: Худ. литература, 1989. – С. 77-152.

24 Ушкалов Л. З історії української літератури XVII-XVIII ст. – X.: Акта, 1999. – С. 73-87.

25 Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – С. 151.

26 Ушкалов Л. З історії української літератури XVII-XVIII ст. – С. 82



(2 votes, average: 3.50 out of 5)