Постать Т. Шевченка в оцінюванні критиків ХІХ – ХХ століть – Діяльність та доля Кирило-Мефодіївського братства у контексті життя і творчості Тараса Шевченка
Життям і світоглядом Т. Шевченка цікавилися ще його сучасники, проте робота над висвітленням значення його поетичної спадщини набула систематичного наукового характеру вже після його смерті. Перш за все писали про нього спогади, вивчали й пояснювали його листування та щоденник (“Журнал”) його найближчі друзі – М. Костомаров (“Воспоминание о двух малярах”, “Слово над гробом Т. Шевченко”), П. Куліш (“Слово над гробом Шевченка”), поет О. Афанасьев-Чужбинський, родич Варфоломій Шевченко, художник І. Сошенко, живописець Л. Жемчужников, І. Тургенєв та багато інших. Літератор і педагог М. Чалий у 1882 році написав одну із найповніших праць про Т. Шевченка “Жизнь и произведения Тараса Шевченко (свод материалов для его биографии)”. Найавторитетнішим біографом поета вважається О. Кониський, автор книги у двох томах “Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя” (1898, 1901).
Багато художніх творів присвятив оцінюванню свого друга П. Куліш. Це його збірка “Досвітки” (1862), де були вміщені поезії “Брату Тарасу на той світ”, “До Шевченка” тощо. Оцінювання Кулішем Шевченкової музи були неоднозначними – від захоплення до заперечення. Загалом пристрасні суперечки навколо постаті Т. Шевченка вибухали ще за життя поета, по-різному оцінювались і його поезії. Відома, наприклад, реакція його сучасників на “Кобзар” (1840), коли дехто з критиків не відмовляв поетові в таланті, але радив писати по – російськи, щоб мати “грошей, та ще й слави, того дива”. Відома також різка реакція В. Бєлінського на поеми “Сон”, “Гайдамаки”, яка була просто брутальною лайкою: “Здравний смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки и патриотизму хохлацкого. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, а другой – на государиню императрицу… я не читал (!) этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал.. Шевченку послали на Кавказ солдатом, и мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше…”.
У 70-ті роки ХІХ століття стосовно висвітлення Шевченкової постаті намітилося дві тенденції: якщо в Наддніпрянській Україні збирали й досліджували спадщину поета та вивчали окремі періоди його життя, то в Галичині спадщина поета стала предметом політичного протистояння. Одні вчені відповідно до власних поглядів надавали йому ознак мало не біблійного пророка, інші політики-патріоти бачили в ньому радикала-революціонера в дусі соціалізму. Народники часто ідеалізували його в шапці і в кожусі, не дуже вчитуючись, переконували всіх у тому, що він абсолютно зрозумілий навіть простому селянинові. У цьому спрощенні був самообман.
У полеміку про Т. Шевченка включився і М. Драгоманов, який тоді жив у Женеві. У статті “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879) він наголосив, що значення поета виходить далеко за національні межі своїм демократизмом. Драгоманов захищав Т. Шевченка від фальсифікацій і крайнощів у трактуванні, хоча і сам припустився певних помилок. Наприклад, він вважав поета недостатньо освіченим, твердив, що вершин мистецтва він досягнув завдяки геніальній обдарованості. Пізніше критик переглянув свої помилкові оцінювання, зокрема в праці “Т. Шевченко в чужій хаті його імені” (1893). З приводу своїх помилок він чесно писав: “Я був загнавсь думкою, що Шевченко вже пережитий фазис, а тепер бачу, що не тілько маса українофілів, але й українофільські писателі… ще не догнали Шевченка років на 10-20”.
Немало зробив для популяризації творчості Т. Шевченка М. Костомаров, який у рецензії на “Кобзар” (1860) поставив поета на один рівень із Пушкіним та Міцкевичем і відзначив його народність. Видатним Шевченкознавцем був І. Франко – автор наукових досліджень “Новонайдені твори Шевченка”, “Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка” та інші.
Велику роль у справі дослідження спадщини Т. Шевченка відіграв репресований радянською владою академік С. Єфремов. Його цікавила проблема роздвоєння письменницької душі – української й російської одночасно. Такий шлях слався і перед Т. Шевченком (М. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, В. Короленко, А. Чехов та інші). С. Єфремов вважав, що Шевченко зумів зберегти себе, але цим і прирік свою музу на тернисту долю (“Шевченко і українське письменство”). Цікавила С. Єфремова і тема етичних аспектів світогляду Шевченка (есе “Поезія всепрощення”).
Серйозним дослідником творчості поета був М. Грушевський, який багато років (із 1897) очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка і започаткував видання “Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка” (ЗНТШ).
У радянські часи наука втратила свою ідеологічну незалежність і була підпорядкована партійним документам і постановам. Вивчення творчості Т. Шевченка також було втиснене в прокрустове ложе ідеологічних штампів: дружба народів, класова боротьба, ненависть до гнобителів, войовничий атеїзм, доступність і простота тощо. Підкреслювались впливи, яких нібито зазнав Т. Шевченко від російських революційних демократів. У радянську шевченкознавчу школу перейшла помилкова думка М. Драгоманова про Шевченка як про самоука, хоча поет закінчив Академію мистецтв, а університетів до того ж у свій час не закінчили з різних причин В. Бєлінський, Б. Грінченко, Леся Українка і багато інших відомих людей. Щодо різних впливів, то ми пам’ятаємо запис поета в “Журналі” про те, що із десятирічного заслання він повернувся “точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась”.
Відмовившись від войовничого атеїзму, сучасні шевченкознавці звернули увагу на те, що Шевченко в поезіях часто звертався до Бога не лише із гнівними запереченнями і протестами (“Кавказ”, “І мертвим, і живим…” та ін.), а й із довірливими проханнями і молитвами (“Молитва”, “Росли укупочці, зросли.” та ін.). Герої творів Т. Шевченка – люди щиро віруючі, чесні серцем, відкриті душею, розради і захисту вони шукають у Бога. Літературознавство радянського часу багато чого запозичило із традицій видання творів Т. Шевченка за часів самодержавства. Їх об’єднує те, що в численних “Кобзарях”, що виходили в світ, було багато цензурних купюр, незвірених з оригіналом текстів, спотворених тлумачень у примітках, вказівок на те, що поет “дотримувався суперечливої історичної концепції”, “ідеалізував козаччину”, “мав ілюзії”, “однобічно
Висвітлював”, “не міг повністю і всебічно оцінити прогресивне значення”, “давав однобічну оцінку” визначним подіям та діячам України тощо. У підручниках радянського часу писалось про те, що “лише в радянську добу” з’явилось “в усіх відношеннях наукове” видання творів поета. Водночас із “Кобзаря” вилучались твори, які важко було тлумачити в радянському дусі (“Стоїть в селі Суботові…”, “Якби то ти, Богдане п’яний…” та ін.). Псевдонауковими були статті про участь Т. Шевченка у громадському й культурному житті Петербурга разом з російськими революційними демократами, проте дослідники не згадували про поетову участь у журналі “Основа”, про зв’язки з українською і польською громадами.
Відомі приклади і відвертої фальсифікації текстів, підміна редакторами “неправильних” слів поета на “правильні” (“московські ребра” ставали “татарськими”, коли йшлося про битви з ворогом). У ХХ столітті про Т. Шевченка було написано низку біографічних художніх творів, зокрема Г. Хоткевича, С. Васильченка (“В бур’янах”), Дм. Красицького (“Юність Тараса”), З. Тулуб (“В степу безкраїм за Уралом”), О. Іваненко (“Тарасові шляхи”), М. Шагінян та інших авторів.
Серед найавторитетніших шевченкознавців ХХ століття – Є. Маланюк (“Ранній Шевченко”, “Шевченко живий”), М. Зеров (“Тарас Шевченко. Біографічні студії” та ін.), П. Зайцев (“Життя Тараса Шевченка”), Б. Лепкий (“Про життя і твори Тараса Шевченка” та ін.), Г. Грабович (“Шевченко як міфотворець”), Я. Дзира (“Геній і коментатори його творчості” та ін.), Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Шубравський, І. Качуровський, Ю. Шевельов та інші науковці.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)