Національна самокритика у поезії Тараса Шевченка
Шевченко для українців – не тільки геній. Пророк. Месія, він був і залишається непідкупним і справедливим суддею, який, незважаючи на палку любов до свого народу, нещадно викривав і таврував його різноманітні вади. Однією з них є сумнозвісний феномен малоросійства, спричинений багатовіковою традицією гноблення та денаціоналізації українців. Шевченко розумів, що втрата народом рис, які складають його справжньоукраїнське єство, призвела до глибокої деморалізації суспільства, ознаками якої стали поширені явища ренегатства та національної зради.
Тарас Шевченко силою свого таланту намагався зорієнтувати українців на подолання цих наслідків корозії національної свідомості. Тому тема національної зради є однією з центральних і актуальних на сьогодні тем поетової творчості.
Рабська психологія, яничарство – це ті визначальні риси, що об’єднують галерею змальованих Шевченком типів зрадників. Найдрібніші із зрадників становлять нині ту частину електорату, яка будь-кому з легкістю продається на виборах за кіло крупи та літр олії. Шевченкові був добре знайомий цей народець: “Люде, люде / За шмат гнилої ковбаси / У вас хоч матір попроси / То віддасте”, – писав він у поезії “П. С.”
Докладне уявлення про малороса можна скласти, гортаючи сторінки Тарасової поеми “Сон”. Це добре всім знайомий “землячок з циновими гудзиками”, недбала фраза якого “Экой хохол!” стосовно людини, яка розмовляє українською, свідчить про глибоку зневагу до свого коріння. Культ шкурного інтересу, властивий всім без винятку зрадникам, змушує його просити “не поскупиться полтинкою” – саме в таку суму він оцінює свою совість.
Із дрібноти поет переносить свою увагу на тих зрадників, що оцінювали свою совість дещо дорожче, оскільки були представниками “вершків суспільства”. Не секрет, що й сьогодні вагомий процент наших політиків складають категорію людей, окреслену Шевченком як “Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття…” Штовхаючи Україну на чиєсь утримання, що за їх словами, гарантує їй “щасливе майбутнє”, ці сутенери в законі претендують на винагороду: владу, матеріальне становище. Поет іронічно зауважує в поезії “Бували войни і військові свари”, що такого “добра у нас було не мало”. Він наводить лише початок довжелезного ряду імен запроданців: “Галагани, і Киселі, і Кочубей-Ногаї…” Ті, хто мали б бути українською елітою, перетворились на “Няньків, / Дядьків отечества чужого”, що ставились із лакейською запопадливістю до колонізаторів та жорстоко придушували єдинокровних братів.
Гнівні інвективи поета на адресу політиків-зрадників залишаються гостроактуальними, оскільки сучасні запроданці теж не гребують ніякими заботами, щоб отримати ласий шматок. Їхнє блюзнірство не має меж: торгуючи собою і Україною, вони нерідко спекулюють навіть… своїм патріотизмом! Тому винищувальна критика Шевченка у поезії “Юродивий” адресується тим, хто намагається закабалити свій народ з “патріотичних”, так би мовити, мотивів: “Не вам, в мережаній лівреї, / Донощики і фарисеї /За правду пресвятую стать / І за свободу. Розпинать / А не любить ви вчили брата!”
Наявність цих юд серед народних репрезентантів свідчить, що національну зраду українці навчились сприймати як явище буденне, яке нікого не дивує. Це для нас серйозна перепона на державотворчому шляху, тому що в суспільстві відсутнє адекватне розуміння ворожої сутності зманкуртілої особистості по відношенню до національно-громадянського руху. Своєю творчістю Шевченко намагається довести, яку загрозу ті, в кого “безчестіє і зрада, / І криводушіє огнем, / Кривавим пламенним мечем / Нарізані на людських душах” становлять для розбудови оновленої України. Це – рядки з поезії “Осії. Глава ХІV”, яка сповнена несамовитого гнівного шалу стосовно всіх категорій зрадників. Шевченко вірить, що з майбутнім прозрінням українців відбудеться неминуча розплата запроданців за свої гріхи, тому вражаюча візія народної помсти, де люди “Розпнуть, розірвуть, рознесуть / І вашей кровію, собаки, / Собак напоять…” є суворим попередженням для віх “лукавих чад” України.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)