Порівняльна характерисктика весільного обряду в українських та російських селах Павлоградського району Дніпропетровщини
Одруження – це перший крок до створення сім’ї. Саме обряд весілля закріплює цю подію. “Весілля зберігає багаті набутки народної пісенності і хореографії, гумору і кмітливості” [3,с.12].
Оскільки Павлоградський район Дніпропетровської області є осередком росіян-емігрантів, що переїхали з Курської та Орловської губерній, то в ньому існує як український, так і російський обряд весілля.
Періоди проведення весілля та розподіл на цикли весільної обрядовості українців і росіян значних відмінностей не мають.
На першому етапі весілля – сватанні – була промова сватів про мисливців та куницю-красну дівицю або про голубків.
У російських селах Павлоградського району оглядини і заручини відсутні. Фрагменти цих обрядів відбуваються на сватанні.
Напередодні весілля виготовляли коровай, шишки, дивні, лежень, голуби, сови, борони, каракульки, робили гільце і світильник. Бгати коровай в українському селі запрошували непарне число коровайниць-шишкарниць, частіше всього 7, а у російському – парне, частіше – 6 [1,с.101].Завжди у суботу відбувався вечір гуляння молоді. А у неділю молоді їдуть на вінчання (українці – разом, росіяни – окремо) . Вінчання – це церковна форма шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом 17-18 ст.[4, c.196].
Перед вінчанням українська дівчина вдягала більш яскравіший весільний одяг, в якому переважав червоний колір, на відміну від одягу російської дівчини, де панував білий колір. Так, молода з російського села Павлоградського району вдягала білу сорочку, сарафан, віночок з довгою білою фатою, а українська – вишиту сорочку, спідницю, віночок з довгими кольоровими стрічками. Цікавий факт: українській дівчині плили одну косу, а російській – дві.
Весільний одяг парубків відмінний лише в тому, що сорочку росіянин одягав “навыпуск”, штени були вузькими, а українець сорочку заправляв у широкі штани.
Після весільного частування молодих дарують, ділять коровай, наречену посвячують у жінки.
Завжди у двчини мало бути придане, що сладалося з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її “виділяв батько дівчини” [5, c.176], а те, що входило до скрині, двчина мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю.
Весільні рушники готувалися молодою. Українські весільні рушники особливо багаті на символіку птахів. На російських весільних рушниках птахи відсутні.
Кожний весільний образ несе в собі смислове і символічне навантаження. Весільні “чини” – це образи, що мають обрядові відзнаки, як в українських, так і в російських селах Павлоградського району. “Чинів” на весіллі безліч: свати, свахи, дружки та дружки, світилки, коровайниці, музики, свашки, боярин, “грыци”* (у російських селах) , весільна матка (в українських селах) та інші.
Все весілля супроводжувалося великою кількістю пісень. Українські весільні пісні більш мажорніші**, ніж російські, адже подія переходу дівчини в іншу сім’ю сприймається весело. На російському весіллі “причитают”, бо дівчина покидає свою родину, ніби вмираючи для своїх рідних. Для українських весільних пісень характерне звучання фальцетного підголоска (за народною термінологією “тоньчика”) [2,c.9-10].
Весільний звичай наряджатися “дуже давній” [6,c.188] і з усмішкою сприймається мешканцями сіл Павлоградського району. У понеділок всі присутні на весіллі рядилися у циган, лікарів, попів, жінки перевдягалися у чоловіків, чоловіки – у жінок.
На розвиток російського обряду весілля в Павлоградському районі значно впливала українська культура, але й українці багато почерпнули від росіян. В українському та російському обрядах весілля Павлоградського району багато спільного, адже обидва народи походять від східних слов’ян.
* “грыци” – дружки та дружки, що ходили запрошувати всіх родичів на весілля
** мажорніший – веселіший
Бабенко В. А. Этнографическій очеркъ народного быта Екатеринославскаго Края.- Екатеринославъ: Типографія Губернскаго Земства, 1905.
Весілля (методичний порадник, сценарій).- Дніпропетровськ, 1994.
Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні.- К.: Наук. думка, 1974.
Культура і побут населення України (навчальний посібник) / Наулко В. І. (керівник) та інші.- К.: Либідь, 1993.
Українська минувщина (ілюстрований етнографічний довідник) / Понамарьов А. П. (керівник) та інші.- К.: Либідь, 1994.
Чубинський П. П. Мудрість віків.- Кн. 2.- К.: Мистецтво, 1995.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)