ПОЕТИЧНИЙ ТЕАТР ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Визначаючи жанрово-стильові напрямки в розвитку українського театрального мистецтва на початку XX ст., Людмила Старицька-Черняхівська пов’язувала їх з творчістю трьох великих письменників: Лесі Українки – театр настрою; Володимира Винниченка – соціально-психологічний і Олександра Олеся – символічний театр.
Безсумнівно, унікальним художнім явищем у національній духовній спадщині залишається поетичний театр Лесі Українки, яка, на думку Олександра Дорошкевича, найкраще після Тараса Шевченка зуміла порушити “проблему соціального й національного визволення в її загальнофілософській трактовці у своїх драматичних етюдах”.
Саме в творчості поетеси чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею неоромантична інтелектуальна драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуються складні й витончені переживання (подібно до п’єс Ген-ріка Ібсена, Антона Чехова, Гергарта Гауптмана).
Разом із Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Винниченком Леся Українка, вважаючи, що український читач уже виріс із селянської тематики, намагається залучити його до засвоєння філософських, соціальних і психологічних художніх явищ. Письменниця виходить на нові ідейні та естетичні рубежі, наближаючи національну літературу до світових сюжетів. Саме завдяки їй у нашій літературі, зокрема драматургії, вперше з’являються образи Христа, Магомета, Кассандри, Дон Жуана, давніх греків і римлян, пуритан тощо. Глибоке розуміння античної культури і міфології, біблійних легенд зумовило появу в її творчості біблійних і античних персонажів, які таїли в собі пекучі проблеми тогочасної дійсності, а також своєрідні інтерпретації вічних образів Прометея, зрадника Іуди і т. д.
Беручи за основу своїх творів теми і сюжети, що не раз опрацьовувалися великими письменниками, зокрема Байроном, Гейне, Ібсеном та іншими, поетеса зуміла переселити їх на національний грунт, якнайтісніше пов’язавши їх з національно-визвольною боротьбою українського народу проти реакційної системи царату.
Піднісши українську драматургію до світового рівня, Леся Українка разом з тим залишилась національним художником. її творчість – кращий зразок органічного поєднання загальнолюдського з національним при проектуванні проблеми соціального й національного визволення народів у її загальнофілософському осмисленні (драматичні етюди “На руїнах”, “Вавилонський полон”, “Оргія”). Глибоконаціональним твором, що грунтується на народній міфології, залишається “Лісова пісня”, нагадуючи “Сон літньої ночі” Уїльяма Шекспіра, “Затоплений дзвін” Гергарта Гауптмана передусім багатством і розмаїтістю образів, мови, ідей, своєю прекрасною казковою символікою, своєрідною національною екзотикою, за якою видніється жива сучасність українського життя.
Великою патріоткою показала себе Леся Українка, створивши драматичну поему “Бояриня”. В ній з особливою силою зазвучала втілена в національному сюжеті ідея незалежності України, створено образ жінки з високим почуттям національної гідності, котра й на чужині залишається українкою.
Новим для української драматургії було трактування в творах Лесі Українки жіночого питання, що відображало й тодішні прогресивні погляди, і феміністський рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками, який активізувався на межі XIX-XX століть.
З естетичного боку новаторство драматургії Лесі Українки полягало насамперед у створенні таких творів, що основувались на боротьбі ідей, думок, пристрастей, світоглядів, коли головний рушій сюжету – конфлікт – подавався в заключній, завершальній фазі – напередодні катастрофи героя чи героїв, де діалог будувався з гострих і стислих реплік у дусі німецьких експресіоністів.
Драматична творчість письменниці припадає якраз на період глибокого розчарування і зневіри в мистецтві й літературі частини прогресивно настроєної інтелігенції народницькими ідеалами і появи нових, модерні-стичних течій у європейському мистецтві, що, звичайно, позначилося й на поетиці її творів. Разом з тим цілком можна погодитись із твердженням Якова Мамонтова про те, що драматургія Лесі Українки “не втискується в рамки жодного з європейських літературних напрямків і з повним правом може бути названа самобутнім українським класицизмом”.
ГРИГОРІЙ СЕМЕНЮК
1997 р.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)