Міжнародна торгівля природним газом
Починаючи з 1970-х рр.. в якості нового фактора світового енергетичного господарства став виступати зріджений природний газ (ЗПГ). Інтерес до цього енергоносія був обумовлений багатьма причинами. Серед них можна назвати наявність великих ресурсів природного газу в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки, які після видобутку неможливо транспортувати по газопроводах в економічно розвинені країни, тоді як експортні поставки СПГ порівняно легко здійсненні і до того ж не вимагають будівництва дорогих газових магістралей. Потрібно враховувати і те, що зріджений газ знаходить вигідне застосування у багатьох галузях господарства (особливо в електроенергетиці та комунально-побутовому секторі), і що технологія скраплення газу та його подальшого транспортування вже цілком освоєна.
Виробничо-технологічний комплекс з виробництва та доставки СПГ включає в себе наступні складові частини: 1) родовище природного або попутного нафтового газу (у світовому масштабі вони забезпечують приблизно 2/3 усіх поставок, а іншу частину газу дають нафтопереробні заводи); 2) завод зі зрідження природного газу при температурі -162 ° C з ємностями для тимчасового його зберігання; 3) газоекспортні термінал, де отриманий СПГ завантажують у спеціальні танкери-газовози (метановози); 4) газоімпортний термінал на місці призначення, де проводиться вивантаження доставленого СПГ; 5) сховище СПГ і станція по його регазифікації; 6) установки для подачі СПГ в газову мережу.
Перші досліди з розробки подібної технології були зроблені в США ще в 40-х рр.. ХХ в., А промислову реалізацію вони отримали там же в середині 1950-х рр.. Незабаром в США був сконструйований і побудований перший танкер-газовоз, який не тільки доставляв зріджений природний газ з родовищ Мексиканської затоки, а й здійснив кілька рейсів до Великобританії. Спочатку світове виробництво СПГ росло досить повільно, але після енергетичної кризи середини 1970-х рр.. і різкого подорожчання нафти інтерес багатьох країн Заходу до його використання помітно збільшився. Це стимулювало будівництво заводів зі скраплення газу, газових терміналів, створення флоту танкерів-газовозів. Інтерес до СПГ зберігається і в наші дні, про що насамперед свідчать розміри його світового виробництва, яке ще в 1995 р. склало 275 млн т. Продовжує зростати і флот танкерів-газовозів, причому ємність типового танкера також збільшилася з 10-50 тис. м3 спочатку до 80-100, а потім і до 120-130 тис. м3 з перспективою доведення її до 165, а в подальшому і до 200 тис. м3. [55]
Наприкінці 1990-х рр.. виробництво зрідженого природного газу було налагоджено вже в досить великому числі країн, причому в 15-20 з них воно досягло більш-менш значних розмірів. У зарубіжній Європі до таких країн належать Великобританія і Норвегія, в зарубіжній Азії – Індонезія, Малайзія, Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, Китай, Індія, в Африці – Алжир, Єгипет і Лівія, в Північній Америці – США і Канада, в Латинській Америці – Мексика, Венесуела і Бразилія; входить до їх числа і Австралія. Більшість з перерахованих країн не тільки виробляє, а й експортує СПГ, про що свідчать дані таблиці 90.
Аналіз таблиці 90 показує, що головними експортерами ЗПГ були і залишаються країни, що розвиваються – насамперед Південно-Східної Азії, але також Африки і Південно-Західної Азії, тоді як частка економічно розвинених країн у світовому експорті не досягає і 1/10. Природно, що за цими пайовими показниками стоять окремі країни. Основний експорт з країн Південно-Східної Азії на початку XXI в. забезпечують Індонезія, Малайзія і Бруней, з Африки – Алжир і Нігерія, з Південно-Західної Азії-Катар і Абу-Дабі (ОАЕ). Серед країн Заходу до числа експортерів СПГ відносяться тільки США (Аляска) і Австралія. Важливо враховувати, що ця група провідних країн-експортерів не залишається незмінною. Вже на рубежі XX-XXI ст. до неї увійшли ще кілька країн (Катар, Нігерія, Тринідад і Тобаго).
Поряд з групою країн – експортерів зрідженого природного газу склалася і досить постійна група країн-імпортерів. Це насамперед країни Східної Азії – Японія (понад 1/2 усього світового імпорту СПГ), Республіка Корея і о. Тайвань, а також країни Західної Європи – Франція, Іспанія, Італія, Бельгія. Зазвичай в цю групу включають і Туреччину. Трохи СПГ імпортують і США. Деякі з цих країн (Японія, Республіка Корея, о. Тайвань) ввозять природний газ тільки в зрідженому вигляді, інші ж (Франція, Бельгія, не кажучи вже про США), поряд з імпортом СПГ, орієнтуються також, причому переважно, на імпорт “газопровідного “газу.
З географічної точки зору особливий інтерес представляє ту обставину, що окремі райони експорту та імпорту СПГ тісно пов’язані один з одним і разом утворюють міжнародні газотранспортні системи, кожна з яких включає в себе весь виробничий ланцюжок – від видобутку природного газу до доставки його до споживачів на місце призначення. До початку XXI в. у світовому господарстві склалися дві головні газотранспортні системи – система Азіатсько-Тихоокеанського регіону і Афрікано-Західноєвропейська система (рис. 69).
Газотранспортна система Азіатсько-Тихоокеанського регіону, найпотужніша і розгалужена, забезпечує більш 1/2 всіх світових експортно-імпортних поставок СПГ. Найбільш великим експортером в цьому регіоні була і залишається Індонезія, яка створила на основі своїх газових родовищ газоконденсатні заводи в Бонтанг, на східному узбережжі острова Калімантан (цей завод продуктивністю 20 млн т ЗПГ на рік вважається найбільшим у світі) і на півночі острова Суматра. Газоконденсатні заводи Малайзії та Брунею також знаходяться на острові Калімантан, тільки на північному його узбережжі. “Газові мости” пов’язують термінали цих заводів з кількома газопріемнимі терміналами, розташованими на Тихоокеанському узбережжі японського острова Хонсю. Постачати СПГ з Індонезії в Республіку Корею стали в середині 1980-х рр.., А на Тайвань – на початку 1990-х рр.. Потім у поставки для Кореї включилася також Малайзія.
Другий “газовий міст” в АТР склався між еміратом Абу-Дабі, що входять до складу ОАЕ, і Японією. Це сталося після того, як у середині 1970-х рр.. на маленькому острові Дас в Перській затоці був споруджений завод зі зрідження природного газу, що надходить сюди з двох шельфових родовищ. Прикладу Абу-Дабі в кінці 1990-х рр.. послідував Катар, який побудував заводи СПГ і термінал для експорту зрідженого газу в Японію і Республіку Корею.
Ще два “газових мосту”, що проходять через акваторію Тихого океану, також треба віднести до Азіатсько-Тихоокеанському регіону. Обидва вони з’єднують Японію, найбільшого в світі споживача СПГ, один-з Аляскою, а інший – з Австралією. Завод і термінал СПГ на Алясці, неподалік від Анкоріджа, були побудовані ще наприкінці 1960-х рр.., І тоді ж танкери-газовози почали доставляти звідси зріджений природний газ до узбережжя острова Хонсю.
Створенню цієї “зв’язки” сприяло декілька факторів. По-перше, політика Японії, давно вже має на меті максимальної диверсифікації свого газового імпорту. По-друге, практична відсутність великих споживачів СПГ на самій Алясці. По-третє, незацікавленість Тихоокеанських штатів США, що орієнтуються на місцевий газ і поставки газу з Канади по газопроводах, в отриманні СПГ з Аляски. Що ж до транспортування цього СПГ на східне узбережжя США через Панамський канал, то такий варіант виявляється занадто дорогим. На японському ж ринку СПГ з Аляски став цілком конкурентоспроможним. Особливо з урахуванням того, що японський капітал бере участь у розробці газових родовищ цього американського штату.
“Газовий міст” між Австралією і Японією сформувався вже в 1990-х рр.. Він пов’язує газоконденсатний завод на північно-західному узбережжі материка, що використовує газ одного з шельфових родовищ, з терміналом і заводом з регазифікації на японському острові Хонсю.
Афрікано-Західноєвропейська газотранспортна система має пріоритет за часом виникнення, але за обсягом поставок значно поступається системі АТР. Виникнення її зумовлено двома головними факторами. По-перше, ресурсним, вплив якого проявилося, з одного боку, в недостатній забезпеченості ресурсами природного газу більшості країн Західної Європи і, з іншого боку, в наявності великих надлишкових ресурсів газу в країнах Північної Африки, в першу чергу в Алжирі та Лівії, власні потреби яких в цьому виді палива невеликі. По-друге, фактором економіко-географічного положення, або, іншими словами, відносною близькістю країн Північної Африки до південної, та й до західної частини Європи. Потрібно, звичайно, брати до уваги і традиції економічних і культурних зв’язків між країнами Середземномор’я.
Провідна країна – експортер зрідженого газу в Північній Африці – Алжир. Він першим почав здійснювати значний експорт СПГ і нині з двох своїх газоконденсатних заводів (в Арзев і Скикда) поставляє його до Франції, до Іспанії і Бельгію, причому на першу з цих трьох країн припадає не менше половини всіх поставок. Другою країною Північної Африки, що експортує СПГ до Західної Європи, стала Лівія, але масштаби її поставок порівняно невеликі і спрямовані вони тільки до Іспанії. Наприкінці 1990-х рр.. до складу країн – експортерів СПГ увійшла ще одна африканська країна – Нігерія, де були побудовані завод зі зрідження газу в Порт-Хар-корті і газоекспортні термінал в Бонні. Готується до експортуванню СПГ і Єгипет.
Крім цих двох газотранспортних систем існують і інші подібні “зв’язки”, але значно менших розмірів. До їх числа відноситься, наприклад, експорт СПГ з Алжиру на східне узбережжя США, розпочатий ще в 1970-х рр.. У 2000 р. почала експортувати ЗПГ у США Малайзія.
Більшість фахівців оцінюють перспективи зростання виробництва та міжнародної торгівлі СПГ як вельми сприятливі. Провідна роль збережеться за країнами АТР, де до 2010 р. поставки СПГ, згідно з прогнозами, можуть збільшитися до 130-150 млн т. У число нових країн – експортерів СПГ, мабуть, увійдуть Норвегія, Іран, Ємен, Венесуела, Папуа – Нова Гвінея, а до країнам-імпортерам додадуться Китай, Індія, Пакистан, Таїланд.
У Росії, завжди орієнтувалася на мережевий газ, використання скрапленого природного газу до кінця 1990-х рр.. не отримало широкого розповсюдження. Однак стратегія подальшого розвитку газової промисловості передбачає розвиток виробництва СПГ, яке вже розпочато на базі шельфових родовищ північній частині Сахаліну. Цей газ призначається як для експорту, так і для внутрішнього споживання на Далекому Сході.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)