Історія Алжиру
У 12 ст. до н. е. на території Алжиру виникли фінікійські поселення, в 3 ст. до н. е. держава Нумідія. Алжир перебував під владою Риму (42-429 н. е.), вандалів (430-534), візантійців. Араби завоювали Північну Африку в 7 в. Вони розповсюдили іслам, арабську культуру, мову. У 16 столітті Алжир став частиною Османської імперії. У 1830 на його територію вторглися французькі війська. Алжирські племена чинили їм опір. На чолі з народним героєм еміром Абд-аль-Кадір вони створили свою державу на заході країни, що проіснувало до 1847. Французька колонізація Алжиру тривала 132 роки. Алжир знайшов політичну незалежність після восьмирічної кровопролитної боротьби 1954-62. Її очолив Фронт національного звільнення (ФНО), що ввібрав всі націоналістичні партії та організації країни.
18 травня 1962 в Евіані між Алжиром і Францією було підписано угоди про припинення вогню і самовизначенні Алжиру. На референдумі в липні 1962 99% алжирців проголосували за незалежність, 5 липня 1962 Алжир став незалежною державою. Вибране націо-
ональних установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (АНДР). Перший уряд очолив один з лідерів національно-визвольної боротьби Ахмед Бен Белла.
У період перебування при владі Бен Белли (1962- 65) була прийнята програма розвитку країни на соціалістичних принципах і затверджена однопартійна система з правлячою партією ФНО.
19 червня 1965 в результаті державного перевороту влада перейшла до Революційної ради на чолі з полковником Хуарі Бумедьеном (1965-78). Ключовою ланкою його політики стали індустріальна, аграрна і культурна революції, отримали відображення в програмному та ідеологічному документі “Національна хартія. 1976 “.
Після смерті Бумедьєна президентом був обраний полковник Шадлі Бенджедід (1979-91). У 1986 він вніс поправки в “Національну хартію”, усиливавшие акцент на арабські та мусульманські цінності в ідеологічній платформі Алжиру. Це відбувалося на тлі назревавшего соціально-економічної кризи і зростання релігійно-націоналістичних настроїв. У 1989 був прийнятий закон про багатопартійної системи. Впливовою партією став Ісламський фронт Порятунку (ІФП), який об’єднав мусульманських екстремістів, які прагнуть створити в Алжирі ісламську державу. ІФС та інші ісламістські партії отримали більшість голосів на виборах до місцевих органів влади (1990) і в першому турі парламентських виборів (1991), створивши загрозу захоплення влади. Гостра політична криза призвела до відставки президента Бенджедіда (січень 1992), розпуску парламенту і більшості представницьких органів місцевої влади.
Для управління країною був заснований колегіальний орган – Вищу державну раду (ВГС), що отримав всі прерогативи президента на 2 роки. Його очолив один з лідерів національно-визвольної боротьби М. Будіаф, а після його загибелі в червні 1992 ветеран війни А. Кафи. Діяльність ВГС проходила в умовах жорсткого протистояння між спецслужбами і мусульманськими екстремістами. 4 березня 1992 ВГС заборонив діяльність ІФС, який відповів на заборону кривавим терором по всій країні.
У січні 1994 після закінчення повноважень ВГС Загальнонаціональний конференція обрала генерала Ламіна Зеруаля президентом Алжиру на перехідний період (1994- 96). У листопаді 1995 його легітимність на цій посаді була підтверджена загальними, альтернативними виборами. Зеруаль відтворив всі інститути державної влади і утримав країну від сповзання до громадянської війни. У вересні 1998 Зеруаль подав у відставку. У квітні 1999 президентом Алжиру був обраний Абдельазіз Бутефліка, найстаріший політичний діяч, учасник національно-визвольної боротьби. Центральний напрямок його політики – досягнення в країні громадянської злагоди.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)