Григорій Верьовка та хор його імені
“Нам пісня будувати і жити допомагає…” Але ж правильні це слова, правильні незалежно від часу та обставин, актуальні вони для будь-якого народу, для будь-якої нації. Адже народ без пісні все одно що зграя птахів без крил: начебто живуть, кудахчут, а злетіти, підкорити непокірну висоту не можуть. Пісня не тільки будувати і жити, але ще й воювати, битися за свою свободу завжди допомагала.
Взяти ось хоч би постанову Ради Народних Комісарів УРСР “Про організацію Державного українського народного хору”. Постанова як постанова, і номер у нього є відповідний, і причини, за якими воно з’явилося, цілком зрозумілі. Ось тільки дата виходу його у світ не зовсім звичайна. 11 вересня 1943 – самий розпал війни. Так, вже тоді було ясно, що Перемога рано чи пізно прийде, що ворог, так чи інакше, буде розбитий. Але ж війна ще йде повним ходом, тільки-тільки звільнені Харків, Київ, а значна частина України ще стогне під фашистським чоботом. І здавалося б, повно в українського уряду інших турбот, власне кажучи, головна турбота – це війна, це Перемога, заради якої потрібно зробити все можливе і неможливе. І раптом – пісня, народний хор. Але все правильно, все закономірно – не може український народ без пісні…
Гурій Іванович Мотузка ніколи професійно не навчався музиці і мистецтва вокалу. У батька багатодітного сімейства справ і без того було по вуха. Але пісню Гурій Іванович любив. А як інакше, що це за українець, душа якого байдужа до пісні. І не українець це, а так, невідомо що. І тому співав Гурій Іванович на радість односельцям, і на скрипці грав, і був навіть регентом церковного хору. Не дивно, що пристрасть до пісні передалася і його дітям. Особливо виділявся маленький Грицько, шостий син у родині Гурія Верьовки. Тут вже талант був видний, а точніше, чути любому. І тому в 1905 році десятирічної Гришу взяли в чернігівський архієрейський хор.
Так починав свій музичний шлях Григорій Гурійович Верьовка, людина, якій судилося стати керівником першого і самого знаменитого українського народного хору. Потім було навчання в чернігівській духовної семінарії, регентство в семінарському хорі, робота з провідними диригентами України, знайомство з Павлом Тичиною, що стало початком довгої творчої дружби. У 1918 році Григорій Верьовка переїхав до Києва, де вступив до щойно відкритий музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. Через рік Григорій Верьовка почав працювати з самодіяльними музичними колективами. Звичайно, слухачі партійної школи або, наприклад, працівники тютюнової фабрики не могли змагатися з професійними співаками. І тим не менше, робота з самодіяльними колективами давала Григорія Верьовки набагато більше, ніж тільки лише можливість хоч якось вижити в той голодний і холодний час. Досвід, не тільки музичний, але й організаторський – досвід керівництва колективом, де зібрані абсолютно різні люди. Мало бути хорошим музикантом, потрібно бути хорошим керівником, вміти запалити підлеглих тобі людей, змусити їх повірити в успіх.
На початку 1920-х років Григорій Верьовка разом з Павлом Тичиною організували самодіяльний хор “Нове будівництво”. Задум двох захоплених молодих людей був дуже амбітним – побудувати на базі самодіяльного колективу професійну школу-студію. Мало хто вірив в те, що ідея ця буде втілена в життя. Але “сміливість міста бере”: через кілька років хор “Нове будівництво” був перетворений в капелу-студію імені Леонтовича, а пізніше в професійну музичну школу. Першим керівником школи став Григорій Верьовка.
Було це в 1925 році. Цей час став періодом розквіту таланту Григорія Верьовки, таланту як музичного, так і організаторського та педагогічного. Ще в студентські роки він пробує сам писати музику. І досить вдало, романси на вірші Павла Тичини – “Осінь”, “Зелену неділю”, – на думку критиків, були цілком зрілими творами. Пізніше Григорій Верьовка звертається до хорового мистецтва, його хорові аранжування революційних пісень були вельми популярні в Радянській Україні. Не залишаються в тіні і оригінальні твори композитора. “Пісня комсомольців”, “Пісня піонерів”, “Там на горі за Дніпром” – природно, що всі ці пісні прославляли завоювання Великого Жовтня. А як інакше, адже по-іншому-то й бути не могло. Та й у перші післяреволюційні роки вірилося, що жовтень дійсно Великий, що не за горами загальне комуністичне щастя як для України, так і для всієї Країни Рад.
Крім пісенного жанру звертався Григорій Гурійович Верьовка і до симфонічного мистецтва. Сюїти “П’ять народних пісень” і “Вулична інтермедія” є найвідомішими симфонічними творами композитора. І все-таки головним для Григорія Верьовки завжди був пісенно-хоровий жанр, поступово він зрозумів, що саме в цьому його покликання: багатоголосий хор і українська пісня – ось те, заради чого варто жити і працювати.
“6.ІХ.44 р в будинку? 4 по вулиці Жертв революції концерт для київських будівельників. Були присутні 300 осіб “. Ця запис у “Книзі обліку концертів Державного українського народного хору” була найпершою. З часу виходу постанови про організацію хору до першого концерту минув рік. Всього лише рік, якщо врахувати, в яких умовах доводилося створювати колектив, якому судилося стати пісенним символом України. Спочатку у хору був фактично тільки керівник – Григорій Гурійович Верьовка. Крім нього горде поняття “Державний український народний хор” означало декількох співаків та невелику кімнату в будівлі на вулиці Сумській, одному з небагатьох уцілілих в практично повністю зруйнованому Харкові. І все, ось і весь хор. Але Григорій Гурійович взявся за справу грунтовно – сам їздив по містах і селах і відбирав артистів, причому не боявся залучати молодих співаків, не звертав уваги на відсутність досвіду. В кінці 1943 року хор переїхав до Києва, а через півроку в присутності представників РНК УРСР відбулася перша репетиція хору, на якій були показані 15 номерів з репертуару хору. А потім – перший концерт, перша публікація в пресі, перші нагороди і премії, перша поїздка хору за кордон. Це було в 1952 році, коли хор під керівництвом Григорія Верьовки виїхав до Румунії для участі в Декади української літератури і мистецтва.
Напевно, Державний український народний хор за радянських часів був, так би мовити, “самим виїзним” українським творчим колективом. У часи хрущовської відлиги (до речі, Микита Сергійович був одним з найвідданіших слухачів хору Григорія Верьовки) закордонні поїздки слідували одна за одною. Що, треба сказати, було чи не найвищою мірою визнання заслуг Григорія Верьовки і артистів його хору. Польща, Югославія, НДР, Китай – гастролі в країнах соцтабору стали цілком звичною справою. Але, крім соцкраїн, український народний хор нерідко виступав і в країнах “загниваючого” Заходу: у Фінляндії, Бельгії, Люксембурзі.
Напевно, одним з найбільш пам’ятних був виступ у Мюнхені. Тур по ФРН, як і завжди, проходив з великим успіхом, хор Григорія Верьовки захоплено зустрічали у великих і малих німецьких містах, зали скрізь були заповнені вщерть. Але в баварській столиці відбулося щось незвичайне – величезний зал спорту був переповнений, проте два перші ряди виявилися абсолютно порожніми. І справа була тут не в дорожнечі квитків на найкращі місця, справа була в даті мюнхенського концерту.
Мистецтво і політика не повинні бути пов’язані між собою, ніде, ніколи і ні за яких обставин. На жаль, це не більше ніж благе побажання. Причому іноді буває, що зв’язок між мистецтвом і політичними подіями виникає зовсім випадково.
Концерт в Мюнхені відбувся 16 жовтня 1959 року. Комуто ця дата не скаже нічого. А хтось, зіставивши час і місце, відразу зрозуміє в чому справа. Напередодні біля дверей своєї мюнхенської квартири був убитий лідер українських націоналістів Степан Бандера. І сталося так, що на наступний день в Мюнхені виступав хор Григорія Верьовки. Очевидно, що хтось, скупивши всі квитки на перші ряди, вирішив продемонструвати ставлення до виступу радянських артистів. Саме радянських, а не українських.
Тут виникає питання: символом якої України був хор Григорія Верьовки? Символом України або Україна радянської? Відповідь на це питання, як не дивно, дав саме Степан Бандера приблизно за рік до своєї загибелі. У 1958 році Український народний хор гастролював в Бельгії, і на концерті в Брюсселі був присутній Бандера. Кажуть, що після виступу він розчулено сказав: “Я думав, що Україна вже померла. А вона живе! “
У 1964 році Український народний хор осиротів – пішов з життя Григорій Верьовка. Але справжній талант педагога і музиканта полягає ще й у тому, щоб залишити своє дітище в надійних руках, знайти наступника, здатного гідно продовжити розпочату справу. Ось вже більше 40 років Український народний хор (який отримав статус національного і названий на честь свого засновника) очолює учень Григорія Гурійовича, Герой України, народний артист, голова Всеукраїнського музичного товариства академік Анатолій Авдієвський. Звичайно, часи змінилися, і, якщо говорити про народну пісню, далеко не в кращу сторону. Нині теле-і радіоефір заповнений, здебільшого, музичним сміттям, співаками-одноденками, а Українській народному хору, чия історія налічує шість з гаком десятиліть, записи якого розійшлися по світу тиражем більше 8 мільйонів екземплярів, лише зрідка вдається пробитися до свого слухача. Але це все наносне, це все пройде. Адже не може український народ без пісні, як не можуть жити без крил птаха, ширяють високо-високо в синьому небі. Народ без своєї пісні – не народ…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)