“УТНИ, БАТЬКУ, ЩОБ НЕХОТЯ НА ВВЕСЬ СВІТ ПОЧУЛИ” – ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (1778-1843) – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах.
Іван Франко
Розмову розпочнемо з несподіваних слів одного з найвидатніших літературознавців XX століття Юрія Шевельова про Григорія Квітку-Основ’яненка:
“Уже коли читаєш спогади про Квітку, впадають в очі незрозумілі суперечності.
Боязка золотушно-хвороблива дитина, потім людина, що, як мімоза, закривається від кожного доторку, людина, що тікає від світу – мовляв, ловив він мене і піймав – у ченці.
А водночас кілька разів військовий, і актор, і першорядний танцюрист, і ініціатор мало не всіх громадських заходів у Харкові, молодому тоді університетському місті… перший директор театру, один з редакторів “Украинского вестника”, засновник Інституту шляхетних дівчат і кадетського корпусу, повітовий “предводитель дворянства”, совісний суддя і голова карного суду – і до того ж кілька разів вибираний – значить, не погано виконував ці обов’язки… Чи не найбільше в світі Квітка боявся… коней (а боявся він взагалі багато чого). Але, бувши ченцем, узявся сам доглядати в монастирі коні”.
Григорій Квітка-Основ’яненко
Яким ви уявляєте Григорія Квітку-Основ’яненка зі слів Шевельова?
Він увійшов в українську літературу як батько і перший класик художньої прози, поєднавши у своєму прізвищі родове ім’я Квітка і псевдонім Основ’яненко, утворений від назви слободи Основа поблизу Харкова. Там у дворянсько-старшинській родині він і народився 29 листопада 1778 року. Рід був славний, козацький, відомий заслугами у військових походах. Чимало про цю поважну родину свідчить і той факт, що частим і бажаним гостем бував у ній Григорій Савич Сковорода. Його твори діти вивчали напам’ять і декламували на різних урочистостях.
Серед предків Григорія Федоровича Квітки були безстрашні очільники козацьких походів проти ворогів України, родинні архіви берегли спогади про те, як приймали в себе Квітки Петра І та Олександра І. Батько підтримував дружні стосунки з Антоном Головатим – колишнім писарем Запорозької Січі, а згодом – військовим суддею Чорноморського козачого війська.
Усе життя цей невтомний сіяч на ниві української культури провів у рідних місцях. Навряд чи могла б у Харківській губернії трапитися якась значуща подія, до якої б не доклав зусиль Григорій Федорович.
Дитяча сліпота, що відступила у віці шести років після того, як він з матір’ю відвідав Курязьку церкву, де зберігалася славнозвісна чудодійна ікона Озерянської Богоматері, незвичайні духовні здібності, що розвинулися в хлопчика, родинні традиції стали підгрунтям глибокої релігійності.
Усі вчинки, а згодом і творчість письменника свідчили про високий гуманізм, що став основою його світовідчуття: відраза до військової служби, відмова від родинного спадку на користь брата Андрія, скромне, але сповнене любов’ю і радістю творчості родинне життя. Дружина Григорія Федоровича, Анна Григорівна Вульф, вийшла заміж за Квітку, коли тому було вже за сорок. Вона створила родинний прихисток для свого талановитого чоловіка, і їхня небагата, але затишна й гостинна оселя завжди приваблювала творчу інтелігенцію. У них бували Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров, Василь Жуковський. “Дім Григорія Федоровича, – згадує український етнограф Сементовський, – був завжди тихим притулком науки й мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше поверталася до предметів і новин учено-літературних…”.
Пригадайте, хто з українських письменників також організовував удома літературні салони. Яке значення мали свого часу такі осередки творчого спілкування?
Освіту майбутній письменник отримав у монастирській школі. Істинне розуміння й поцінування християнських заповідей у родині назавжди прищепило майбутньому класикові літератури непорушні християнські ідеали. У віці 26 років він став послушником у монастирі: як свідчать родинні легенди, причиною втечі від світу стало нещасливе кохання. Він, за власними словами, “пустился вскачь к обители преподобних”. Але діяльна творча натура Квітки не могла реалізуватися в жорстко унормованому аскетичному монастирському побуті. І він, “сняв монашескую образину и обрив бороду”, повернувся “в большой свет” і… став директором дворянського танцювального клубу! Поступово вир громадської та культурної діяльності захопив його у Харкові.
Талановита людина, як ви вже знаєте, талановита в усьому. Музично обдарований, Квітка блискуче грав на фортепіано і флейті, став співзасновником багатьох знаних на той час періодичних видань, зокрема журналу “Украинский вестник” та альманахів “Молодик” і “Утренняя звезда”, брав активну участь у створенні першої публічної бібліотеки в Харкові, Інституту шляхетних дівчат, для чого, за спогадами сучасників, “приніс у жертву майже весь достаток свій”. Йому як акторові аплодували глядачі аматорського театру, а 1812 року він став директором Харківського театру, згодом – одним з перших театральних літописців. А ще він ретельно виконував обов’язки повітового предводителя дворянства, судді, голови Харківської палати карного суду, причому довіряли йому беззастережно.
Про що свідчить така багатогранна, плідна й напружена діяльність митця?
Його літературна творчість розпочалася 1827 року і тривала до останніх днів життя. 20 серпня 1843 року Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко помер. Поховано його в Харкові.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)