ХМІЛЬНА МУЗИКА ВЕСНИ – ВІКТОР ПОЛЯНЕЦЬКИЙ
Тихо так у селі. Здається, і повітря дзвенить від тиші. А вишні квітують рясно-прерясно, бо коли терен цвіте, то вітряно й прохолодно. Дихати легко, а в душі наче бринить мелодія, яку колись Хміль на скрипці вигравав. Серце від тієї музики випурхує з грудей і кудись летить-летить. Хмільним бентежжям обгортає весна, і хочеться, як отому Хмелеві, закохатися і повіятися світ за очі…
Он у Хмелів хвіртка хляпнула – Хмелева дружина і син на дорогу раз по раз вибігають. Голька долонею, як дашком, очі одтінює, щоб не сліпило, і все виглядає. Другою рукою на палицю спирається, бо ледве дибуляє – ноги болять, на буряках колись застудилася. А ще зовсім молода, і сорока не виповнилося, та бач, нещастя – хвора.
…Тоді після Покрови мокрим снігом кинуло, а на ранок – мороз. А в полі – буряки. І людей з міста, і машин з військової частини нагнали буряки ті вивозити. Не годилося добру пропадати, та вже й відрапортували про зібрані центнери. Тож Голька – попереду всіх. Коли загадали в клубі премію отримувати, в неї й ноги одняло. Скільки потім по лікарнях грошей порозвозила, й на курорти їздила – не вилікувалася, лише попустило трохи. Ось і шкандибає з палицею. Ледве з хатньою роботою порається, а не те щоб город обробляти. А з Хмеля помічник абиякий. Тут копати, садити треба – весняний день рік годує, а Хміль, уздрівши якусь пташку, стане, любується, а потім замуркоче собі щось під носа та й повіється з поля – грати.
Замолоду Голька гарна була, спритна. Та й Хміль тоді, мабуть, любив її, не бігав за молодицями. То з роками сказився – як той казав, сивина в голову, а біс в ребро. Нудився вдома, а тут ще Голька наполягала, щоб до хазяйства брався – чи хлівець скотині лагодив, чи загородку для курей робив. У нього ж руки не доходили. Візьме ту скрипку та дивиться-дивиться на неї. А тоді струну пальцем торкне – і знову дивиться. А потім грає, та такої журливої. Опісля загорне скрипку в шмат полотна та й піде десь. Ось і сьогодні у Хмелів знову неспокійно: хазяїн від хати одбився. Вже й Валерій (син їхній) прищіпкою штани прихоплює, в дорогу лаштується. Батька шукати. Загули у Хмеля все частіші стали. Цієї зими як пішов з кумом колядувати, аж через місяць додому повернувся. Шукали всюди – і в міліцію зверталися, та не знайшли. А він якось уранці з’явився, коли син вже до школи пішов, бо стидався Валерика: одинадцятий клас хлопець закінчував. Хміль не поївши переодягнувся та й подався на тракторну бригаду – там на нього трактор розібраний чекав. Бригадир полаяв та й допустив до роботи, бо мало було охочих у мазуті порпатися…
У Хмеля, видно, знов кров збунтувалася, і він десь забіг. А як вигравав же перед цим! Що то за мелодії?.. Звідки вони бралися? Де і коли він їх чув? Струни, здавалося, словами промовляли. І так без угаву, без перепочинку. Аж за околицю було чутно ту музику, яка, мабуть, тут же в Хмелевій голові народжувалася й розсотувалась закутками села, озиваючись десь у долині чи у колгоспнім саду, або аж ген – у лісосмузі. Раніше, бувало, дядьки та хлопці пробували до нього з балалайками чи баянами підсідати, а воно не виходило отим оркестром, бо Хміль страшенно сердився, коли хоч один звук фальшивився. “Як ти тільки не так береш, то, віриш, мені мов ножем під самісіньке серце”, – казав і дуже просив того “музиканта” не заважати. А сам грав до глибокої ночі, поки ранкова прохолода груди не стискувала. Сільчани звикли до нічних концертів, і навіть жоден собака не озивався тоді зі своєї халабуди.
І батько його музикантом від Бога був, сліпий лише. На віспу у дитинстві перехворів. Ох і гарно на скрипці біля сільбуду грав, а сільський оркестр його підтримував. Коли ж пальці заболять – він і зупиниться: мовляв, курити хочеться, а хлопці йому припалену цигарку: грай знай.
Мати Хмеля – Фотина – тільки через ту музику й заміж за батька вийшла. А він же їй все життя на суцільну пісню перетворив. Хоч і незрячий, а все по господарству робив: і воду носив, і корову доїв, і кукурудзу теребив. Та і з поля вкрасти – Фотина за руку його веде, а він, як віл, пре оті чували з кукурудзою чи буряками. Й померли майже водночас: вона в понеділок, а він – три дні по тому.
Хміль змалку батькову музику опанував: на шкільних музичних олімпіадах завжди перший, в музичне училище його оддали, а там треба було свій баян мати, та ще й якийсь “на замовлення”. А в хлопця своїх грошей не було, а з батьків не схотів дерти, то й пішов на курси трактористів.
Голька до його музики байдужа. Їй якби хазяйство в справності трималося. Хотіла мати й хліб, і до хліба. Працювала до чорноти в очах, а гроші, як тільки зашелестять у руках, несе до райцентру на книжку. Та воно, бач, тепер держава, мов луску, обдерла. Хміль хотів “жигуля” купити, бо йому виділили за рознарядкою, але Голька не дозволила на ту виграшку гроші тратити. Мовляв, тобі вона не треба, а син ще хай підросте. Мопеда Хмелю придбали, щоб ноги не натруджував.
І на кохання Голька замолоду щадливою була. Ото сина привела, щоб помічника мати, то й усе. А Хміль мов з цепу зірвався. Як угледить якусь красуню, ота його вразлива душа і бринить, і веде. Не відпускав, не звідавши солодкої спокуси. Не раз, кому поле перетолочував, підловлювали його – і голову провалювали, й бучків отримував, проте не каявся, не шукав броду. Хоча солодко Хмелю було не тоді, коли смичком водив, а опісля, коли додому повертався. Сяде в садку на лавці, а мелодія любові йому все лунає. Так і до ранку просидить.
Непоказний він був – кістлявий, рудуватий. Чуба носив парубоцького. Він спадав йому на очі, а Хміль, мов кінь у спекотний день, тріпоне головою, і чуб на крило стає.
Чи справді любили його жінки, чи тільки жаліли, хто зна… Хіба ж зрозумієш ту жіночу вдачу… Але хіба це важливо? В повітрі тоді ще довго линуло: “Любий, любий…”
От і сонце зайшло, а Голька все виглядає. Немає Хмеля, і вона вже достеменно знає, що його тепер довго не буде, але надіється, що, може, цього разу не забариться десь хазяїн безпутний. Хвилювалася: не дай Бог утоплять або вб’ють.
І Валерка он велосипед до воріт тягне – видно, не знайшов сьогодні батькових слідів, очі похмурі відводить убік на німе Гольчине запитання. Та і де батька знайдеш?! У нього одна дорога, а в сина – десять. І не знаєш, яку вибрати, де той батько пригрівся.
А вранці заговорило село: в Олійничихи-вчительки Хміль ночував. А вона ж молодесенька, лише інститут закінчила, в дочки йому годиться. Хмелева музика їй до душі припала. Та чоловік невчасно повернувся – в Одесу м’ясо возив продавати. Кажуть, розходяться вже.
Хміль і на роботу не пішов – взяв корову за налигач і повів за Деренюху пасти. А яка там паша? Травичка тільки-тільки виткнулася. Зілля жаб’яче де-не-де жовтіло.
Ніхто з домашніх його не займав, не смів. Знали: стече вода, а річка знов у береги вбереться.
Хміль цигарки курив – одну за одною…
…Уже й ранок, од вишневого цвіту наче аж димок легенький, Хміль так і сидів на отій лавці, де завжди свої мелодії виводив. Ледь теплий сидів, і білий суціль – вишневий цвіт.
У лікарні, вмираючи, сказав: їхав на мотоциклі та впав. А на якому мотоциклі і з ким їхав – не сказав. Усе поодбивано в нього всередині було. Сільчани, звичайно, здогадувались чиїх рук те діло, але хіба ж будеш судитися, та ще в такій справі?
Тихе надвечір’я. Квітує. Жаби в ставку, біля горішнього млина, весілля справляють. А якщо добре прислухатись, можна музику почути, оту Хмелеву.
Молода вчителька слухає музику весни у себе на подвір’ї й сльози втирає. Жаліслива.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)