“Тіні забутих предків” – Михайло Коцюбинський – Українська література 10-х років
Як письменник-новатор і патріот, Михайло Коцюбинський добре усвідомлював нагальну потребу появи в українській літературі колоритних різнотематичних творів, що засвідчували б унікальність нашої нації. У листі до Івана Франка він писав: “Наш інтелігентний читач мас право сподіватися од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не одної якоїсь верстви суспільства, бажав би зустрітись у творах красного письменства з обробкою тем філософських, соціальних, психологічних, історичних та інших”.
Повість “Тіні забутих предків”, завершена в жовтні 1911 року в Чернігові й наступного року надрукована у Львівському “Літературно-науковому віснику” та журналі “Заветы”в перекладі російською мовою, зробила переворот і в українській літературі. Й хоча більшість критиків зустріла повість дуже прихильно, письменник Гнат Хоткевич відгукнувся про неї вкрай негативно. Причиною цього був відхід Коцюбинського від домінуючого в ті часи реалізму, коли вигадка, казковість, обігрування міфів вважалися у творах для дорослих чимось недоречним. Проте час змінив критерії, що зумовлюють рівень художності, а фахівці визнали повість Коцюбинського шедевром красного письменства. Літературознавець Іван Денисюк відзначив, що чудовий фантастичний світ, який постає зі сторінок “Тіней забутих предків”, є реальним уявленням і світосприйманням гуцулів, у чому міг переконатися кожен, хто побував у Карпатах і спілкувався з горянами.
Панорама села Криворівня (Гуцульщина)
Історія написання повісті. На запрошення Володимира Гнатюка Коцюбинський по дорозі на відпочинок в Італію у 1910 році відвідав Карпати. В той час село Криворівня було улюбленим курортним місцем письменників як Східної, так і Західної України. Тут неодноразово відпочивали Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Юрій Федькович. Тож і на Коцюбинського цей край справив незабутнє враження. Друге перебування митця у горах із сином Юрієм, через рік після першого й значно довше за тривалістю, вже виявилося не просто відкриттям Коцюбинським екзотичного закутку України, а щирим зачаруванням красою гір, захопленням яскравими людськими характерами, плануванням нових творів на основі зібраних матеріалів. Письменник зібрав чимало фольклорного матеріалу, а також простудіював праці про Гуцульщину відомих етнографів Володимира Шухевича й Антона Онищука. Також Коцюбинський побував у найближчих від Криворівні селах, зокрема в селі Голови, де добре збереглися прадавні гуцульські звичаї, на полонині Скуповій, де він ночував серед вівчарів, слухав розповіді про нечисту силу”.
Наталія Антоненко. Іван та Марічка
Георгій Якутович. Ілюстрація до повісті “Тіні забутих предків”
Митець все більше закохувався у гірський край, що відкривав перед ним первозданну красу: “Весь час проводжу в екскурсіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних не багатьом… Гуцули – дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник – гуцул – все своє життя, до смерті, проводить в боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався лише для того, щоб прикрасити язичницький культ. Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів!”
Трансформація мандрівного сюжету. В основу повісті “Тіні забутих предків” ліг мандрівний сюжет про закоханих із ворогуючих родів, подібний до фабули трагедії “Ромео і Джульєтта” Вільяма Шекспіра. Проте автор ставив за мету змальовувати не своїх сучасників, а давніх горян, які жили років п’ятсот тому і складали міфи й легенди, здійснювали певні обряди, щоб побороти страх перед незнаними силами природи. На основі фольклорного матеріалу автор повісті показав дотримання гуцулами звичаїв та обрядів під час різних свят, описав ворожіння й ритуали, що нібито допомагали у боротьбі зі злими духами, які могли зашкодити господарству чи здоров’ю гуцулів.
Тарас Данилич. На полонину
Малолітні діти гір – Гутенюкова Марічка та Іван Палійчук – вперше зустрічаються в екстремальній ситуації: їхні родини зійшлися в кривавому двобої, під час якого загинув Іванів батько, тож хлопець вирішив помститися й * набити чужу дівку”. Скривджена Марічка на зло відповіла Іванові добром. Спільне трудове дитинство, пустощі й ігри закоханих підлітків у повісті змальовані з такою безпосередньою щирістю й чистотою, що не викликають жодного сумніву в їх доречності й природності. Поетично обдаровані, душевно багаті Іван і Марічка відкривають у собі непересічні таланти і знаходять щастя у творчості. Іван змалку грає на флоярі, знає безліч казок, легенд, бувальщин про мавок, чугайстрів, інших лісових духів та фантастичних істот. Марічка з підліткового віку творить прекрасні коломийки. Щоправда, в горах подібні пісні з різної нагоди складають ледь не в кожній хаті, що, за словами Івана Франка, засвідчує “здорову, чисту, а також рухливу і невтомну, творчу душу нашого народу”. Коломийки супроводжують гуцулів від народження до смерті, у свято і в будень. Так і Марічка виспівує про своє чисте й палке кохання, про мрії і сподівання на щасливе одруження, про довкілля та буденні справи. Особливо сумними стають Маріччині коломийки, коли Іван-парубок іде на все літо вівчарити на високу полонину. Дівчина тужить за милим, а Палійчук так страждає через відсутність Марічки, що йому навіть в образі коханої привиджується нявка (мавка). Глибоке почуття закоханої пари руйнує трагічна подія: Марічка тоне в річці під час раптової повені. Іван зникає з села на кілька літ, рятуючись від горя заробітками й тяжкою працею, а коли повертається, одружується з Палагною – однією з найбагатших у селі наречених. Відсутність дітей у сім’ї Івана й Палагни не особливо засмучує подружжя. Коцюбинський зумів дуже влучно передати той гуцульський уклад життя, що спонукав відчувати радість від присутності в господарстві худоби, догляд за якою забирав увесь вільний час горян, а їхнє піклування про коней та овець переростало в таку турботу, наче йшлося про близьких родичів. З цього приводу в листі до Євгена Чикаленка, датованого 22 липня 1911 року, Коцюбинський писав: “Вони так тісно зв’язали своє життя з своєю худобою (маржиною), що творять одну сім’ю”.
Особливості композиції. Побудова повісті “Тіні забутих предків” не є складною. Єдина сюжетна лінія твору – життєпис Івана Палійчука. Інша річ, що життя для нього поділилося на дві частини: першу, щасливу, осяяну коханням до Марічки, і другу, ситу й забезпечену, але сповнену байдужості й сірої буденності спільного життя. Літературознавець Світлана Лютіна підкреслює: “Повість начебто умовно поділена навпіл. З одного боку (перша частина) – жива природа, жива Марічка. З другого (друга частина) – чорніш ліс, Марічка-нявка. У центрі – Іван – світове дерево”. Отже, у творі маємо єдність жіночого й чоловічого начал, проте провідна роль відведена жіночому. Саме це жіноче начало із цьогобіччя і потойбіччя не дає спокою Іванові до самої смерті. У той же час митець змальовує не фантастичні явища й події, а цілком реальний світ героїв. Тож має рацію літературознавець Маріанна Кіяновська, коли стверджує: “У Коцюбинського “реальне” і міфічне займають два плани: у зображенні суспільного життя домінує реальний компонент, у змалюванні життя особи – міфічний”.
Коцюбинський напрочуд вдало змалював життя гуцулів на полонині, процеси розведення ватагом ватри, варіння сиру. Село теж існує в параметрах звичаїв і обрядів, вірувань, ворожінь. Дотримання відповідного обряду на Святий вечір, коли Іван думає про Марічку, душа котрої в цю ніч має право прийти в його господу, ворожіння Палагни на Благовіщення, відвертання Юрою-мольфаром (чарівником) грозової хмари, щоб не наробила селу шкоди, – все це змальовано в руслі гуцульських уявлень про світ, про котрий ще з часів Іванового дитинства сказано влучно й точно: “Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”.
Раптовий тілесний потяг Палагни до Юри-мольфара в повісті не змальовано як ганебне явище. Перелюб горяни – язичники не вважали страшним гріхом, скоріше – розвагою, радощами життя. Інша річ, що Юра й Палагна посягають на життя Івана засобами ворожбитства. Збагнувши це, Іван, який ніколи не ревнував Палагну й навіть з Юрою бився лише тому, що люди спонукали, відчуває страшну порожнечу в душі. Він шукає розради в лісі, де зустрічається з добрим духом карпатських нетрів – чугайстром, але не тільки не дякує тому за порятунок, а рятує від чугайстра мавку, яка набрала вигляду Марічки. Смерть для Івана – єдиний вихід, і цю подію письменник змальовує дуже детально. Голосіння трембіти під вікнами хати померлого – це знак для всіх горян про похорони. До речі, трембіти могли подавати голос на полонині, але не мали права звучати на весіллі. Існує гуцульська легенда про те, як один заможний чоловік, що дуже любив голос трембіти, запросив трембітаря на весілля до своєї дочки, але така затія завершилася трагічно: молодята померли.
Тужіння Палагни над померлим чоловіком награне, показне, хоч красою словесних приповідань викликає в присутніх схвалення. Та найбільше уваги автор відводить іграм при покійному, які мають гарантувати присутнім, що мертвий Іван востаннє натішиться разом з живими й не жалітиме ні за багатством, ні за маржиною, ні за Палагною. Поховальний обряд на Гуцульщині має глибокий філософський зміст, адже веселощі горян біля покійного, запевнення у незмінності любові рідних до нього демонструють перемогу життя над смертю.
У повісті Коцюбинського добре обіграні три основні складові життя – вогонь, земля і вода. їх можна вважати ключовими. Вогонь у повісті – найщиріший людський помічник. Вода на сторінках твору фігурує 113 раз, набираючи різних значень: може бути доброю, помічною, а може – лихою, смертоносною (Марічка гине під час повені). Земля у творі виступає переважно нейтральною іпостассю природи, проте інколи виконує функцію передбачення ще не існуючих подій (Палагна закопує сакральні речі у мурашнику, Юра-мольфар робить із глини ляльку, яка символізує Івана).
Іван Миколайчук (Іван) і Тетяна Бестаєва (Палагна) у кінофільмі “Тіні забутих предків”
За мотивами повісті Коцюбинського “Тіні забутих предків” Київською кіностудією імені Олександра Довженка було знято художній фільм. Сценаристами кінокартини стали Сергій Параджанов та Іван Чендей. Вибір тексту був не випадковим. Дослідниця Соломія Павличко про автора повісті написала: “Естет, поет інтелігенції, людина тонких почуттів, рафінованої мови. Таким його сприйняв один з найбільших естетів в українській культурі Сергій Параджанов. який за повістю “Тіні забутих предків” поставив у 1964 р. один з найвідоміших своїх фільмів, що відкрив ім’я Михайла Коцюбинського для західного світу”. Параджанов як автор сценарію та режисер вніс ряд змін у взятий за основу сюжет твору. Головною сюжетною лінією фільму, як і повісті, є лінія життя Івана Палійчука. Згадка у повісті про смерть Іванового брата-лісоруба Олекси від поваленого дерева у фільмі перетворилася на певну прелюдію, пролог, дійство, з якого починається розуміння маленьким Іваном жорстокості життя й непоправності помилок. Кривава зустріч двох ворогуючих родів – Гутенюків і Палійчуків – на вузенькій стежці у скелі над Черемошем режисером була перенесена на церковне подвір’я. Марічка у фільмі показана вагітною, що ускладнило її становище в селі, хоч про це не йдеться в повісті. Далеко не найприємніший Іванів спогад про одруження з нелюбою Палагною, про що у повісті йдеться дуже побіжно, у фільмі втілений не просто в сцену колоритного гуцульського весілля, а й вдало пояснює фатальність цієї події в житті Палійчука. У 1965 році фільм “Тіні забутих предків”, у якому головну роль зіграв Іван Миколайчук, отримав нагороду Британської академії, приз у Римі, а на Міжнародному фестивалі в аргентинському місті Мардель-Плато завоював найвищу нагороду. Кінокартина отримала 100 різних міжнародних премій і ввійшла до двадцятки кращих фільмів світу.
Лариса Кадочникова (Марічка) у фільмі “Тіні забутих предків”
Прагнення режисера до правди навіть у дрібницях стала гарантією щирості й непідробної свіжості всіх епізодів кінокартини. Академік Іван Дзюба зазначив: “Велика насиченість фільму фольклорним матеріалом і атрибутами народної етики створила атмосферу естетичного повнокрів’я й піднесеності, достовірності образів і дій, атмосферу естетичної сучасності й художницького дерзання”. Оператор Юрій Ільєнко через багато років не переставав дивуватися монолітності творчого колективу під керівництвом Параджанова: “Не знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу, – не просто однодумців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Для мене, молодого тоді мит ця, це був урок відкриття правди”. Прем’єра цього фільму відбулася, коли “хрущовська відлига” вже завершувалася і почалися політичні репресії проти національно свідомої інтелігенції. Після перегляду фільму поет Василь Стус звернувся до присутніх у кінозалі зі словами: “Хто проти тиранії, встаньте/” І підвівся увесь зал. Отже, фільм за повістю Коцюбинського “Тіні забутих предків” розбудив національну свідомість і гідність, став поштовхом до прозріння і розуміння українцями себе як великого народу.
Мистецька скарбниця. Повість “Тіні забутих предків” ілюструвало багато художників XX століття. Титульну сторінку до цього твору Коцюбинський в 1912 році замовив художникові Михайлові Жукові, який змалював образ демона. підкресливши містичність описаних у повісті подій за допомогою символів. Демон сперся підборіддям на руки. Пасма волосся переходять у фантастичне крило, а з правого боку внизу починаються язики полум’я, що огортають різьблений щит. Над головою демона вирують хмари. На брилі скелі висічено напис: “Тіні забутих предків”.
У символіко-метафоричному ключі ілюстрували цей твір художники Ростислав Палецький, Георгій Якутович, Любомир Прийма, Олена Кульчицька, Іван Філонов. А Георгій Якутович був ще й художником постановником у фільмі режисера Сергія Параджанова і зумів високохудожньо показати неповторну красу Гуцульщини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)