Співець життя народного – Сценарій літературного вечора, присвяченого 169-ій річниці від дня народження І. С. Нечуя-Левицького

Н. Підгреб’я,

Вчитель української мови та літератури;

І. Пішко,

Методист Заліщицького РМК

Тернопільська обл.

По-святковому прикрашена сцена: портрет І. С. Нечуя-Левицького, над ним великими цифрами – 169, навскіс до портрета прикріплено вишиті рушники; у великій вазі букет зі свіжих чи висушених квітів, колосся, трав або гілок хвої.

Вчитель-словесник. Дорогі діти, шановні колеги та гості! 25 листопада прогресивне людство світу відзначатиме 169-ту річницю від дня народження славного представника української культури, письменника-демократа, великого гуманіста Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Ім’я українського Бальзака, як назвав прозаїка академік Біленький, стало загальновідомим. Усе своє життя він відстоював інтереси свого пригнобленого народу, вболіваючи за рідну мову, широку культуру, людську гідність. Письменник завжди прагнув допомогти покривдженим, захистити їх. Тому він став близький людям різних країн і народів.

Сьогоднішній літературний вечір – данина пам’яті великому майстру слова, що півстоліття плідно працював на ниві українського письменства.

На сцену виходять шість учнів і, розділившись на три групи по двоє, стають на сцені півколом. Тихо лунає мелодія пісні “Стоїть гора високая” на слова Л. І. Глібова.

1 учень. Надросянське селище Стеблів… Там, де “річка Рось… повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю”, на горі стояла хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник. “Я, – писав він пізніше, – брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом зі своєю нянькою, бабою Мотрею… В кухні дівча та співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні”.

Українську народну пісню не раз чув Іван із уст матері Ганни Лук’янівни Трезвинської – жінки веселої, “говорючої і співучої”, на руках якої “було все господарство на дворі і в полі”. Баба ж Мотря часто розповідала дітям казки, яких знала силу-силенну.

2 учень. Батько письменника Семен Степанович Левицький, сільський священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав зразки фольклору. Щоб дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу з українською мовою навчання. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: “Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити…” Якось, їдучи з Іваном через ліс до Корсуня, батько розповів йому про героїчну битву козаків Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка.

3 учень. Батько навчив Івана читати й писати, материн брат за два роки підготував його до навчання в Богуславській бурсі, куди він потрапив восьмирічним хлопчиком і з якої виніс невеселі спогади. Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. “Він в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам “давав палі” по долонях мучеників не тонким кінцем лози, а товстим, Щоб було дошкульніше… менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухала ті крики…”, – згадував пізніше письменник.

На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лихнякевич. На уроках співів хлопчики разом з учителем Черняком залюбки співали, “мов навесні дівчата на вулиці ввечері”. Може, саме на цих уроках зародилася у Нечуя-Левицького любов до музики. Навчався майбутній письменник добре.

4 учень. (На фоні мелодії пісні “Стоїть гора високая”).

Серце хлопця спочивало, коли опинявся серед чарівної природи Надросся.”… Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають у воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, неначе дорогими килимами… Розлилась Рось рукавами й рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на камінь, то вигинаючи воду, неначе шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, піні”.

Змалюванню рідних краєвидів письменник присвятив чимало сторінок своїх творів.

5 учень. Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван Семенович до Києва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії. Місто вразило його не стільки дивами, про які наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки своєю величчю, красою могутнього Дніпра.

Мешкав разом з трьома братами на Подолі. На власні заощадження купував світські книжки: Сервантеса, Шатобріана, Данте. Та найбільше зачитувався “Кобзарем” Шевченка.

На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко перехворів, закінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а рік учителював у Богуславському духовному училищі. Самостійно вивчав німецьку мову.

6 учень. У 1861 році Іван Левицький став студентом Київської духовної академії. Знання поповнював з допомогою самоосвіти, передплачував вскладчину з товаришами прогресивні видання. Саме тоді він прочитав твори Бєлінського, Добролюбова, Писарєва, роман Тургенева “Батьки та діти”, про який студенти академії, збираючись вечорами, сперечались так, що “аж ляски йшли по стінах”.

У Києві Іван Семенович розпочав літературну творчість. В автобіографії він зазначає, що крився зі своїми повістями навіть від товаришів і від батька, бо писати мовою його народу було заборонено.

1 учень. Закінчивши духовну академію й одержавши звання магістра богослов’я, Нечуй-Левицький порушує родинну традицію – рішуче відмовляється від духовної кар’єри і стає викладачем російської словесності Полтавської духовної семінарії. У Полтаві була написана повість “Дві московки”, надрукована 1868 року у Львові і підписана псевдонімом Нечуй.

З 1866 року письменник викладає в світських закладах: гімназіях Каліша, Седлеця та Кишинева, водночас займаючись літературною роботою. Як майстер художнього слова, Нечуй-Левицький зростав на кращих зразках української та зарубіжної літератур.

2 учень. Роки роботи в Кишиневі стали періодом найвищого творчого піднесення письменника Івана Нечуя. 1848 року завершена повість “Микола Джеря”, яку Франко називав “історією всього українського селянства в тоту важку епоху”. Хто з нас не пам’ятає здібного, трудолюбивого, ніжного з Нимидорою і нещадного з панами та їхніми посіпаками Миколу, що не може змиритися із становищем раба. Пригадаймо, як молодий і вродливий парубок, побачивши біля криниці в березі вродливу незнайому дівчину, що брала воду, шукає зустрічі з нею, плекаючи надію на щастя. Пам’ятаєте ту погожу літню днину, коли Микола з Нимидорою жали жито на панському лану? Придивіться, яким він був тоді.

Ведучі стають збоку. Лине тиха музика з “Пір року” Чайковського – “Літо”, спів жайворонка або мелодія української народної пісні “Ой чий то кінь стоїть”. Витираючи піт з лоба, на сцену виходять Микола з Нимидорою. Микола в полотняній сорочці, Нимидора у запасці й ріденько вишитій сорочці, дві коси обвивають голову, у косах – червоні ягоди калини з листям, в руках у них серпи. Микола кидає додолу мішок.

Микола (сідаючи, жестом запрошує присісти Нимидору). А я тебе вчора бачив у березі. Ти звідки прийшла у Вербівку?

Нимидора (сумовито). Я родом з присілка Скрипчинців. Моя мати вмерла і покинула мене маленькою. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина була до мене дуже люта. Вона своїх дітей дуже жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. (Зітхаючи). Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спідничини, латана сорочка все було світиться на моїх плечах. Якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала, й гостинця мені принесла б, і вишила б мені квітками сорочку… (Помовчавши). Підросла я, мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей та сорочку на рік. Господи! Як я помордувалась з його малими дітьми, трохи не підвередилась ними. Чужі діти бігають, купаються, а мені не можна й одступать од дітей.

Стала я дівкою й найнялася в одного багатого чоловіка. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва…

Микола. Яка ти, дівчино, безталанна. Чи добре ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів?

Нимидора. Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха, гризе мене, як іржа залізо.

Микола. Чи вийдеш в суботу на вулицю?

Нимидора. Рада б вийти, та Кавуниха не пустить.

Микола. Та ти не питай її, хоч вистав вікно, а на вулицю виходь.

Нимидора. Може, й вийду…побачу…

Микола. Ходім, Нимидоро, я допоможу тобі дожати копу. (Микола і Нимидора встають і, поглянувши на сонце, залишають сцену).

З учень. Ласкаве слово хлопця, його щирість, доброта і врода викликають у серці дівчини глибоке і вірне почуття кохання до нього. На короткий час їм посміхнулося щастя: вони побралися. Та вже наступного дня вся сім’я Джері була на панщині. А коли під час жнив Микола, відбувши панську повинність, підбив людей і сам вийшов на своє поле, щоб рятувати жито, нагайка осавули та різки нагадали всім, що вони невільники. У Миколи “запеклося серце”, а в душі заворушилася думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Разом з товаришами розправився він з осавулом, і пан вирішить віддати непокірних селян у москалі. Прийшлося їм рятуватися втечею. Об ярмо кріпаччини розбивається щастя Нимидори та Миколи; прощаючись, вони серцем відчувають, що розлучаються навіки.

Ведучий виходить за сцену. На сцені з’являється Нимидора, сідає біля стола і пряде. Заходить Микола, сідає край столу й не зводить з Нимидори очей. Сидить похмурий і засмучений.

Нимидора. Чом це ти, Миколо, не роздягаєшся?

Микола (дуже тихо та пригнічено). Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось тобі маю казать. (Нимидора кладе гребінь і сідає коло нього).

Скажу тобі, моє серце, що на душі маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цієї ночі втікать з села з Кавуном та ще з чотирма чоловіками. (Нимидора зблідла; сидить, мов нежива.)

Не бійсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать в москалі. А ми тим часом втечемо на сахарні. Перебудемо цей важкий час та й знову повернемось.

Нимидора (несамовито скрикнувши). Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду.

Микола. Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матір: ви наробите галасу, тоді я пропащий. (Нимидора підводиться з лави і знову падає, мов нежива).

Я не навіки тебе покидаю; я зароблю грошей і знов вернуся.

Нимидора (простогнавши). Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хліб їсти й воду пити!

Микола (обіймаючи Нимидору). Не проклинай мене, і не лай, і не плач! Ти думаєш, мені легко тебе покидать? Доле моя. Щастя моє!

Нимидора (голосно плачучи). Що ж я буду в світі божому діяти сама з малою дитиною?

Микола. Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось і без твоїх сліз… Знайди мені сорочки. Знайди харч, та й бувай здорова!

Нимидора (голосячи). Пропаща я навіки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко караєш? Коли ж тебе дожидать додому?

Микола. “Тоді жди мене в гості, як виросте трава на помості”. А ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матір і дитину.

Нимидора. Не йди! Переночуй хоч одну ніченьку дома!

Микола. Не можна. Мене ждуть люди. Завтра мене заб’ють в кайдани, тоді я пропащий навіки.

Нимидора. Бодай всі наші сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче б я була маленькою пропала, лучче б поневірялась довіку в наймах, ніж маю терпіти таке горе! (Починає шукати сорочки в скрині й складати їх у мішок. Микола вдягається в кожух, одягає шапку і виходить з хати. Нимидора – за ним.)

4 учень. Втікачі, підпаливши скирти панського хліба, мандрують на сахарні, але бурлацтво на заводах не краще за панщину. Микола й ті, хто вижив, тікають у степи, до берегів Чорного моря. Золота воля війнула на них своїм крилом, та хіба можуть вони відчувати щастя без своїх батьків, дружин, дітей. Та й отаман рибалок Іван Ковбаненко не кращий за пана Бжозовськоо чи Бродовського. Через 20 років знайшов кріпосник втікачів і подав на них у суд. Від Сибіру бурлак рятує скасування кріпацтва. Помирає, не дочекавшись чоловіка, вірна Нимидора; дочка Любка, вже заміжня, не впізнає батька. Панство понівечило його життя, і він бореться з ним, доки живе.

5 учень. Нечуй-Левицький глибоко знав побут українського селянства, його звичаї, працелюбність, любов до гумору, та проте не хотів він обминати і темних сторін його буття. Письменник з ними бореться дотепним і гострим словом.

Зараз просять вислухати їх дві добрі знайомі письменника, тільки поставити їх поруч не ризикнув і сам Іван Семенович, тож і ми послухаємо їх по черзі.

На сцену виходить баба Параска.

Баба Параска. Ой, люди добрі! Що мені на світі божому робить?

Не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи! Але ніхто мені не допік до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Так уже її обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить!

Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді, на біду, не було дома. Приходжу я додому – дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину, прив’язаний за задні ноги, та ракотицями дереться об хворост. Я – до його, а Солов’їха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби!

І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю.

А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи на світі, щоб свині цибулю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі – коли б тобі стебло: чисто всю вибрала Солов’їха… Я кинулась до неї, а вона стоїть на порозі та сичить, як гадюка: “Не підступай, бо голову провалю кочергою, та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!”

Не можна мені з Солов’їхою на однім кутку жити! … Оце піду, нападу на свого Омелька – нехай продає воли, землю й хату, бо далі не видержу…

Баба Параска виходить, на сцені – баба Палажка.

Баба Параска. Люди добрі! Що мені на світі Божому робить! Не можна мені через бабу Параску… на світі жити: набріхує на мене, судить мене по селі й по хуторах; як скажена собака бігає по дворах, по хатах та вигадує на мене таке, що й купи не держиться. Я сяка й така, і носата, і губата, і горлата, і задрипана, і лиса, ще й до того відьма! Я собі молюся богу, а Параска бреше по селі, що я роблю чари. Прийду до криниці, стану навколішки та й кладу поклони на чотири вугли. А Параска плеще громаді, що я буцімто відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом поклони в колючки.

Як вийду з церкви, вдарю перед порогом поклона та й двері поцілую, а вийду на цвинтар, то й стіну проти престола поцілую. А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую! Оббрехала мене на все село, а тепер… сусіди поробили нові двері в хлівах, ще й замки замикають на ніч. Отакий сором на старість…

Не можна мені через Параску довше на світі жити… Благословіть мені наглою смертю вмерти!

6 учень. Сваряться баба Параска й баба Палажка, ніколи не буває миру і в сім’ї Омелька Кайдаша – глави роду в повісті ” Кайдашева сім’я”. Твір було опубліковано в 1879 році. Придивимося до чоловічої половини сім’ї Омелька. Чим живуть, про що мріють?

На сцену виходять Карпо з Лавріном. Лаврін проворно соває заступом по землі. Карпо ледве володіє руками, морщить лоба, неначе сердиться. Веселий, жартівливий менший брат хоче говорити; старший знехотя кидає йому по кілька слів.

Лаврін. Карпе! А кого ти будеш сватать? Адже ж перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

Карпо (знехотя відповідає). Посватаю, кого трапиться.

Лаврін. Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

Карпо {похмуро). То сватай, як тобі треба.

Лаврін (мрійливо). Якби на мене, то я б сватав Палажку. В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

Карпо. В Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

Лаврін. То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

Карпо. І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

Лаврін. То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

Карпо. Тиха, як телиця. А я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Лаврін. То бери Химку, Ця як брикне, то й перекинешся.

Карпо. Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…

(Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг зі стругом у руці.)

Кайдаш (сварливо). А чого це ви поставали та руки позгортали. Та ще й верзете бог зна що? Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні попостить цілий день, той ніколи не потопатиме у воді і не вмре наглою смертю.

Карпо. В Семигорах нема де втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна.

Кайдаш. Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся.

Карпо (сердито). Хіба з корчми йдучи…

Кайдаш. Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…

(Кайдаш, сплюнувши, йде за сцену. А хлопці, трохи помовчавши, починають говорити спочатку тихо, а потім все голосніше і голосніше)

Лаврін (тихо). Карпе! Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

Карпо (тихо). Ат! Одчепись од мене!

Лаврін. Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

Карпо. Гарна… мордою хоч пацюків бий…

Лаврін. Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретинка, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

(Старий Кайдаш аж набік сплюнув).

Карпо. Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

Лаврін (сміючись). Але ж ти й вередливий! Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо.

Карпо. Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку.

Лаврін. То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем.

(Карпо задумався, сперся на заступ і дивився вдалину).

Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? Ходи вже до роботи.

1 учень. Старі Кайдаш і Кайдашиха, їхні сини – суворий Карпо і жвавий, веселий Лаврін, їхні невістки – горда, “з перцем”, Мотря і тиха, мрійлива Мелашка втягнуті в нескінченні сварки у боротьбі за майно через нестатки, малоземелля, темряву. Ворожнеча переростає у тривалу війну між двома родинами. Заглянемо на подвір’я Кайдашів, там знову збирається гроза.

Сцену навскіс розділяє на дві половини високий плетений тин. На задньому плані видно вікна хати. Після слів ведучого на сцені з обох боків тину з’являються майже всі дійові особи.

Ведучий (урочисто, але з відтінком іронії). То не чорна хмара з синього моря наступала…. То виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину! (Зліва з’являються Мотря, Карпо і Василько). І не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти!

(Справа виходять Кайдашиха, Мелашка, Лаврін і Петрик… Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближаються одна до другої сумно і понуро).

Мотря. Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? (З криком). Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!

Кайдашиха. Одчепись, сатано, хто його одв’язував! То твої діти їздили по двору та й пустили його.

Василько. То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по двору!

Петрик. Ні, на баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив його, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город.

Кайдашиха. Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня.

Мотря. Як то? За свого гнилого кабана та ви взяли нашого коня!

Мелашка (з-за бабиних плечей).То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан!

Мотря. Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала!

Мелашка. Принеси лишень три карбованці, а ні, то піду в волость тебе позивати.

Мотря. Ще й вона піде в волость! Утри спочатку віскривого носа та тоді підеш у волость.

Кайдашиха. Не лайся, бо я тобі в очі плюну!

Сусід (виглянувши з-за тину в глибині сцени). Та годі вам лаятись!

Мотря (до сусіда). Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші. Хіба ж ви їх не знаєте?..

Кайдашиха (перебиває). Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами!..

Мотря. Та це ж ті каторжні Балаші! Це ж ті біївські лобурі, що старців по ярмарках водять! Он зав’язалась, як на Великдень, а батько ходить по селу з торбами!

Мелашка. Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема.

Мотря (взявшись за кілок з тину). В тебе вже розуму, як у дірявому горшку, стільки, як у твоєї свекрухи!

Кайдашиха (кинулася до тину так, що Мотря одступила). Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш?

Карпо (в тому ж високому тоні). Оддайте мені коня, бо як не оддасте, то я й сам візьму!

Лаврін. Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати.

Карпо. А завіщо я буду тобі платити? Твої свині скакають у мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів.

Лаврін. Ба не оддам! Про мене іди в волость позивати.

Карпо (кинувшись до тину, вхопив матір за плечі і затрусив). Нате, їжте мене, або я вас з’їм!

Мотря. По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!..

Кайдашиха (не своїм голосом). Гвалт! Рятуйте!

Лаврін з Мелашкою кинулись до Карпа обороняти матір. Зчинився галас, крик.

Ведучий. Сміх письменника часто поєднується в повісті з сумом, співчуттям до трудівників-селян. Через недоладні вчинки Кайдашів проглядає трагедія всіх безземельних селян.

На сцену виходять чотири учні.

1 учень. Страждання селянської бідноти, що йде працювати на фабрики та промисли, показує письменник у повісті “Бурлачка”. Молода красива сільська дівчина Василина, залишена паном, стає покриткою і йде на фабрику. Пригнічена тяжкою працею, злиднями, починає пити та гуляти. До життя її повертає своєю любов’ю освічений робітник Мхалчевський. Письменник викриває в творі винуватців народного лиха.

2 учень. Аморальність, лицемірство, кар’єризм духовенства засуджує Нечуй-Левицький у творах “Ста-росвітські батюшки та матушки”, “Афонський пройдисвіт”. Життю української інтелігенції письменник присвятив роман “Хмари”, а в п’єсах “На Кожум’яках”, “Голодному й опеньки – м’ясо” показав мораль і звичаї міщан, дрібних торговців та чиновників.

3 учень. Іван Якович Франко, який відвідав Нечуя-Левицького в Києві, писав, що “Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і надовго на нім остаються.

Творчість талановитого співця народного життя мала значний вплив на подальший розвиток літератури в Україні, зокрема, на появу соціальних романів Панаса Мирного, повістей Івана Франка та Михайла Коцюбинського.

4 учень. Іван Семенович Нечуй-Левицький бачив майбутню Україну ” з своїм добрим і гордим народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в літературі, зі своєю наукою й поезією… Як той чудовий сон, бачив він такою Україну”.

Цей сон поступово починає ставати дійсністю. В Україні глибоко шанують слово великого прозаїка, його пам’ять. У містечку Стеблеві Корсунь-Шевченківського району відкрито літературно-меморіальний музей письменника, споруджено йому пам’ятник. Багатотисячними тиражами українською мовою, мовами інших народів видаються його твори. Слава співця життя народного безсмертна.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)